20. Як Іван зажартував з барона

Іван Франко

Надійшов день ліцитації. Перший явився барон в однім повозі з Ніною. Ліцитація відбувалася не в палаці, а коло економічних будинків, на широкім плацу перед економією, де стояли ще грубі колоди, на котрих ще недавно, за панщини, гайдуки щосуботи відлічували підданим призбирані за тижневу роботу півкопи та копи канчуків. Ніна вийшла з повозу і сіла на ганку, барон ходив по подвір’ї, дожидаючи судової комісії.

Надійшла комісія – урядники, возні з паперами і з молотком, а за ними валила густа юрба жидів, міщан, хлопів, їхало деяке цікаве панство, прибув навіть пан староста для удержання порядку. Барон глядів на всіх весело, панів вітав як знайомих, з старостою розпочав розмову про політику, але, не скінчивши її, скочив до комісійного стола, де удари молотка дали знати, що розпочинається урядова діяльність.

В тій хвилі товпа заворушилася, зашепотіла і заклекотіла, мов окріп, коли в нього кинуть розпечений камінь. Доріжкою від міста над’їхав невеличкий возик, подібний до тих, у яких возять дітей, тільки з ручкою ззаду. В тім возику сидів згорблений, посивілий і поморщений чоловік з труп’ячим лицем і осовілими очима, а за возиком поступав, пхаючи його наперед себе, молодий парубчак в простім сільськім уборі.

– Князь, князь, – шепотіла юрба. Комісія, почувши сей шепіт, зупинилася в своїм урядуванні, поки возик з князем не надкотився до самого стола. Ніна, сидячи на ганку, дрогнула, побачивши батька таким нещасним та безпомічним. Вона поблідла, зірвалася з місця, але зараз же знов сіла, немов яка незрима рука взяла її за плечі і силою придавила до давнього місця.

Почалося урядування. Судовий екзекутор почав спроквола читати урядову формулу, а далі викрикувати імена вірителів, котрих претензії були вписані на гіпотеці князівських дібр. Тільки один із них обізвався – барон.

При кождій дальшій назві барон викрикував:

– Заспокоєний! – і складав на стіл комісії поквитування довжника з упевненням, що до князівської маси жадної претензії більше не має.

Остаточно показалося, що остався тільки один віритель – барон, а його претензії рівні були сумі всіх претензій давніших вірителів. Сума виносила круглого півмільйона.

Потому почалося читання довжезного витягу табулярного, де поданий був докладний опис дібр Довгорукого і оцінена їх вартість.

Хоч і як знищені і занедбані були ті добра, то все-таки вартість їх була ще втроє більша від суми довгу.

– Іменем одинокого вірителя, барона Шпіцкопфа, подаю ясноосвіченому князеві Довгорукому руку до згоди, – сказав голосно екзекутор судовий, звертаючися до візка з князем. – Пан барон готов відступити від ліцитації, коли князь Довгорукий зречеться всякої дальшої претензії до своїх дібр. За те барон готов дати йому почесне удержання до смерті.

– Іменем немічного, спаралізованого, але здорового на умі князя Довгорукого, – озвався в відповіді на те ясний, дзвінкий голос із-за возика, – заявляю, що князь таких условин не приймає і обстає при ліцитації.

Слова ті викликали на всіх зібраних вражіння мало що менше від удару грому з ясного неба. Барон так багато наговорив усім про прихильність до нього князя, про його страх перед ліцитацією, про певність згоди з його боку, що рішення князя – обставати при ліцитації – було для всіх несподіване. Барон аж підскочив на місці, почувши ті слова, але зараз же всміхнувся з погордою: окинувши оком усіх зібраних, він побачив, що серед них нема нікого, хто міг би йому бути небезпечним при ліцитації.

Ще сильніше вражіння викликали ті слова на Ніну. Вона в голосі їх пізнала відразу Івана, котрого досі за батьковим возиком зовсім не запримічала. Вона відразу поміркувала, що тут буде щось незвичайне, але що і до якої мети – не знала. Вся вона почала труситися. Чула від часу до часу, що на ній спочивав погляд Іванових очей, але сама не сміла й зирнути на нього і тільки з глухою тривогою дожидала кождого нового слова, яке роздасться серед загальної тиші з Іванових уст, так, якби дожидала на свої плечі болючого удару.

– Коли так, – голосив далі екзекутор, – то про згоду не може бути далі й мови. А затим виставляється на публічну продажу уся вищеописана движима й недвижима маєтність вельможного князя Довгорукого, вартості «шацункової» півтора міліона за суму викликання 600 000, на заспокоєння претензій барона Шпіцкопфа в сумі 500 000, як також коштів поступування судового і інших. Сума викликання 600 000. Хто дасть більше?

– Я дам 600 000, – сказав голосно барон і озирнувся довкола як тріумфатор.

– Я дам 700 000, – роздався нараз голос Івана за князевим возиком.

– Що за я? Хто такий? – скрикнув барон мов опарений.

– Я, Іван Лінюх, – спокійно відповів Іван.

– Ти? В імені князя?

– Ні, в своїм власнім.

– Прошу пана екзекутора викинути сього дурня, нехай не перешкоджає в урядуванні, – обернувся барон до екзекутора. – Він не має тут ніякого права говорити.

– Перепрошаю пана барона, – відповів чемно екзекутор. – Іван Лінюх є тут зголошений до ліцитації, прошу подивитися.

– Як? І вадію зложив?

– І вадію зложив.

– A Schlag, soll ihn treffen! – скрикнув барон, не можучи опам’ятатися зо злості.

Загальний сміх публіки був відповіддю на той мимовільний викрик.

– Отже, Іван Лінюх дає 700 000, хто дасть більше? – викрикував далі екзекутор.

– Я даю 800 000, – сказав, відсапавшися трохи, барон.

– Я даю 900 000, – сказав зараз Іван.

– Я даю міліон, – люто крикнув барон, щоби тим словом мов громом прибити Івана.

Слово «міліон» викликало серед публіки шепіт зачудування. Барон кинувся до Ніни і почав щось живо з нею говорити, але вона не була в силі нічого відповісти йому. Вона сікла зубами і тряслася, мов у лихорадці, і ледво-не-ледво могла сказати баронові:

– Держіться! Він вас застрашити хоче! Він на мою душу важить! Держіться, бароне!

– Я йому покажу, як зо мною задиратися! – гордо скрикнув барон, вертаючи назад перед стіл комісії, де возний віддавна вже калатав і кричав, щоби народ успокоївся.

– Я даю міліон і тисячу, – сказав Іван, не рушаючися з місця.

– Ага, подається вже, подається, перелякався! – гомоніла товпа, в котрій люди мало на голови одні одним не лізли, щоби придивитися сьому дивовижному купцеві в хлопській веретянці, про котрого ніхто не знав, хто він, відки взявся і за чиї гроші купує.

– Я даю міліон сто тисяч! – скрикнув барон.

– Браво, браво! – загуло в товпі жидів, котру возний зараз кинувся втишати.

– Я даю о тисячу більше, – сказав Іван.

– Я даю міліон двісті тисяч.

– Я даю о тисячу більше, – мов машина, повторив Іван.

– Я даю півтора міліона! – ревнув барон, почервонівши мов рак.

– Я даю о тисячу більше, – товк своє Іван. Баронові почало робитися моторошно. Сума, до котрої він вигнався, о много перевищувала все те, на що він числив при сій ліцитації. Він надіявся стати паном князівських дібр без ніякого дальшого торгу, загорнути все за довги, а тим часом йому прийдеться або уступити і взяти свій довг, і більше нічого, або держатися далі в тім шаленім торзі. Йому пригадалися слова Ніни, і він, добуваючи останніх сил, крикнув:

– Даю міліон і шістсот тисяч!

Ніякий голос не обізвався по сих словах. Уся публіка мов завмерла, ждала, що скаже далі Іван, але Іван мовчав і порався щось коло князя.

– За першим разом міліон шістсот тисяч, – кричав екзекутор. – Хто дасть більше?

Ніхто не обзивався.

– За другим разом! – кричав далі екзекутор.

Мовчанка.

– За третім разом!

Мінута мертвої мовчанки – і барон з гордого капіталіста був зруйнованим дідичем князівських дібр. Він чув се докладно в тій хвилі. Вся його готівка не вистарчала на те, щоби заплатити виторгувану ціну. Прийдеться затягати значну позичку, обтяжувати відразу гіпотеку тільки що набутих дібр. А господарювати на тих добрах без накладового капіталу – се ж значить згори засуджувати себе на міліони клопотів, гризот, розчарувань, а кінець кінців на руїну. От тобі й на! Оце був той гешефт, над котрим він запопадав ціле життя! Баронові почало робитися холодно коло серця.

– Ну, пане бароне, – сказав до нього насмішливо Іван, – побороли ви мене. Так багато за ті добра я не міг би був дати.

Барон тільки очима кліпав.

В тій хвилі Ніна легко, мов серна, збігла з ганку і припала до возика, в котрім сидів її батько.

– Таточку! Ось я! Я твоя! – скрикнула вона, цілуючи його зів’ялі руки. – Прости мені всі гризоти, яких я тобі наробила!

– Нінка, Ніночка, еге-ге! – лепотів князь. – Моя дочка! Не втопилася, ге-ге! Грошей багато потребує, але у нас тепер гроші є, го-го! Від барона виторгували!

Барон стояв недалеко, чув усе те і якось ідіотично всміхався.

– А ти, Іване, гніваєшся ще на мене? – обернулася Ніна до молодого парубка з чарівним усміхом. – Надіюся, що простиш мені, що там було… з Едвіном… – додала шептом. – Підла душа! Продав мене баронові.

Усе чув барон, та при остатнім слові захитався на ногах і упав додолу, мов сніп. Нікому було й піддержати його. Поки привезено доктора, він уже був небіжчик.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 18, с. 296 – 301.