2. Ув’язнена муха

Іван Франко

Одного дня післав господар Івана до лісу, щоби дров сухих нарубав, в’язанку нав’язав і додому приніс. Днина була літня, робуча, і господар не хотів для крихти сухариння мучити коней. А що Іван змучиться – се байка. Такому лінюхові се навіть до здоров’я причиниться, коли трохи примне кості.

Ішов Іван у ліс із сокирою за ременем та й бурчав і кляв ненастанно. Прийшов, сів на старім пеньку, щоби хвилю відпочити, але не переставав бурчати та перебендювати.

– Господи, – зітхнув він нарешті, – що тобі завинила душа моя, що ти її засудив на отсю вічну каторгу! Чи ж не змилуєшся надо мною, чи не позволиш мені хоч рік, хоч місяць, хоч тиждень жити спокійно, щасливо, без тої проклятої праці? Ой-бо допекла мені вже до живого та праця! Ненавиджу її, як невольник свої кайдани, але так само, як невольник кайданів, так я її не можу позбутися й на хвилину. Навіть у сні не перестаю працювати, не можу розстатися з моєю мукою. Боже, змилуйся надо мною! Позволь мені хоч день один, хоч одну годину прожити без праці, без думки про працю!

Слова ті, висказані вголос, дивно якось задзвеніли в Іванових ухах. Зірвався на рівні ноги і напружив слух; здавалося йому, що в голосі його власних слів дзвенів якийсь інший, чужий голос, гострий, що сверлував його душу і наповнював її дивним неспокоєм. І ось він заглибив свій слух в лісову тишу, в ту тишу, голосну, живу і вічно рухливу, мов хвилювання океану. Але нічого особливого не почув.

Було саме полуднє, сонце пекло і жевріло посеред безхмарного неба; величезні дуби, ялиці і берези дрімали недвижно над Івановою головою, розкішно гріючи свої вершечки в сонячнім скварі; в тіні їх гущавини гралися мільйони дрібнюсіньких комариків, а рої їх підіймались і опускалися мірно, видаючи своїми крильцями ніжний, ледве чутний, але мелодійний шелест, немов сонний бренькіт якогось чародійського інструменту. Чим довше вслухувався Іван у той бренькіт над своєю головою, тим більше йому здавалося, що душа його впливає в якийсь новий світ, напівпрозорий, таємний, близько суміжний з дотеперішньою дійсністю, та все-таки зовсім від неї відмінний. Опанувало його якесь незвичайне вколисання, немов могуча, тепла, м’яка хвиля несла його кудись, а він, любуючись, безвладно дається їй нести в безвісті.

Втім, нараз якийсь новий, острий та проймаючий тон затремтів у повітрі. Захитав він попередню гармонію, але не розстроїв її. Був се тон також тихий, ледве чутний, немовби бриніла золота мушка, але тон дивно якось сконцентрований, заострений, бачилось – повний несказаного болю і розпуки, невимовного благання. Іван відразу пригадав собі, де і коли він чув той тон.

О, се було давно! Ще Іван був пастухом і враз із другими хлопцями пас господарську худобу в тім самім лісі. Отож одного разу товариш його, Гринько, звернув його увагу на велику, чорну, блискучу муху, що крутилася довкола коров, але не сідала на них. Іван ніколи ще не бачив такої мухи, то й цікаво слідив за нею очима. Гринько також. Нараз побачили, що муха сіла на смереці, а надибавши в ній вузеньку дірку від вигнившого сучка, влізла в неї і сховалась.

– Ага, маю її! – скрикнув Гринько і, надибавши відповідний патичок, заткнув його в ту дірку і ув’язнив муху. – Слухай, як грає! – кликнув тоді, притуливши ухо до смереки.

Іван з якоюсь тривогою притулив і собі ж ухо до смереки і почув звук тихесенький, тонесенький, та такий безмірно проймаючий, напівболющий, а напівжалібний і благаючий, що ціла його істота затремтіла якимось несказанним смутком.

– Гриньку, випусти її! – скрикнув він.

– Отто, був би я дурнем! – відказав Гринько. – Добре, що її маю! Нехай мені грає!

І, поштуркавши затичкою, знов притулив ухо до смереки і радісно прислухувався досить довгу хвилю, а вкінці сказав:

– Але грає! Бігме, що гарно грає!

– Пусти її, Гриньку, – просив Іван. – Мені її жаль.

– Кого тобі жаль? Мухи? Ха, ха, ха! Отто мені велика худоба – муха!

– Але пощо ж і муху мучити?

– Як то пощо? Нехай мені грає!

– Пусти її, Гриньку, піду тобі худобу з Глибокої дебрі завернути.

– Іди, безуме, чого тобі захочується! Не пущу її, бо мені не хочеться. А худобу завернути ти й так підеш.

Іван не випирався, бо знав згори, що так буде, а коли б того не хотів учинити, то старший пастух ще й в карк його наб’є. Та все-таки стрібував поставитися на упір з іншого боку.

– Ну, то я сам її випущу!

– Ані мені важся! – скрикнув Гринько. – Се моя муха! Я її зловив і буду її тут тримати, доки мені сподобається. А якби ти мені поважився її випустити, то такий тобі празник справлю, що тобі нічого більше не буде треба.

Гринько був старший, дужчий, сміліший від Івана, а надто був багацький син і міг Іванові допекти тисячними способами, коли тільки захотів. Тож Іван не всмілився задиратися з ним, тим більше що Гринько все ще стояв коло смереки, держачи рукою затичку і від часу до часу прислухуючися гранню ув’язненої мухи.

– Але ж то грає! – радісно скрикнув Гринько. – Ще я не чув мухи, котра би так грала. Послухай лишень, Іваську!

Іван хвилю вагувався, а вкінці немов щось попхнуло його до смереки, приложив ухо і слухав.

Писк не переставав і проймав його дрожжю. Якийсь глибокий жаль пробирав його. А коли вкінці відірвався від смереки і пішов дальше за худобою, то розпучливий, жалібний бренькіт немов усе біг за ним наздогін, сверлував і мучив його. Довго Іван не міг заснути тої ночі, а й у сні бачив нещасну муху, зашпунтовану в дереві, чув її писк, але в сто раз голосніший, немов зойк вітру в скальних заломах або немов завід жінки над мерцем.

– Ні вже, будь що буде, а завтра мушу її випустити! – сказав Іван сам до себе. – Скоро тілько худобу вижену до лісу, зараз забіжу до тої смереки і витягну затичку. Нехай собі бідна муха летить до своєї хати!

З тою постановою Іван заснув.

Та тільки на другий день не так сталося, як він собі уложив. Господиня збудилася трохи запізно, а поки подоїла корови, поки прилагодила Іванові до торби їду на весь день до лісу, поки Іван дігнав худобу з села до лісу, вже сонічко на небі підійшло «на дві коцюби». Коли Іван зі своєю худобою прибув до вчорашньої смереки, застав там уже всіх других пастухів. Гринько розповідав їм про муху, показував затичку, і всі один по другім притикали ухо до смереки, а послухавши довшу або коротшу хвилю, потверджували, що «славно бестія грає».

– Ага, ось іде Іван Лінюх! – скрикнув один пастух, побачивши Івана.

– І як звичайно, остатній надлазить! – додав другий.

– А знаєте, – сказав Гринько, – він учора мало що не плакав за отсею мухою!

– Як то за мухою? – запитали всі гуртом.

– Ну, так. Під милий біг мене просив, щоби-м її випустив.

– А то за про що?

– Або я знаю? Казав, що йому її дуже ж то жаль.

– Жаль йому мухи! Ха, ха, ха! Мушачий тато! Мушачий тато! – сміялися пастухи, скачучи довкола Івана і поштуркуючи його зо всіх боків.

– Е, дайте йому спокій! – сказав один. – Може, те його мати або баба-відьма по смерті мухою перекинулася, то він так за нею просить!

Хлопці дивно якось глипнули по собі при тих словах. Прикро їм зробилося, замовкли. Аж старший пастух, парубок, може, двадцятилітній, розбуркав їх.

– Що ви, дурні, дурниці вигадуєте! Махайте за худобою! А коли Гринько зловив собі муху і хоче її ту для музики тримати, то нехай ніхто не сміє її випускати! Розумієте?

Сім день тривала та музика; сім день ув’язнена муха бриніла в дереві. Іван сам не знав, що з ним діялося через тих сім день. Муха в смереці не сходила у нього з думки. Коли їв, зараз собі пригадував: а муха там десь бринить, пищить, з голоду гине! Коли лягав спати, думалось йому: а муха там не має спочинку, все пищить! Коли будився, перша його думка була: а муха там десь пищить у пітьмі, не бачить сонічка, до котрого так полискувалася і крильцями мерехкотіла!

І хоч, пасучи худобу, часто переходив коло тої смереки, то все заставав там когось з пастухів, що слухав «музики», то є бренькоту мухи. Інколи й сам він притикав ухо до смереки і за кождим разом дізнавав вражіння так само сильного і потрясаючого, як і за першим разом. Може бути, навіть, що застрягли йому в пам’яті слова пастуха, що муха тота може бути його мати або баба, перемінена за кару в таке сотворіння, бо інакше відки ж би у нього брався такий жаль, коли всі другі тільки втішаються «музикою»?

А бренькіт у смереці за кождим днем ставався щораз слабший. В кінці сьомого дня, коли Іван, нарешті, перший прибув до лісу і не застав нікого коло смереки, він відважився витягнути проклятущу затичку, щоби випустити муху на волю. Але муха з дірки не вилазила. Притулив ухо до смереки – нічого не чути.

Встромив у дірку тоненький патичок, але в дірці ніщо не рушалось. Ось він устромив назад давню затичку, щоби другі не казали, що він муху випустив. Ще раз притулив ухо до смереки і надслухував уважно, але бренькоту не було чути.

Очевидно, муха здохла з голоду і муки!

А тепер нараз, по чотирнадцяти роках, в уха його врізалось, мов вістря ігли, те саме бренькотання, котре колись, через сім день, день по дневі чув у смереці. Він мимоволі затремтів і оглянувся довкола. Боже, чи ж се була б річ можлива? Він находився якраз коло тої самої смереки, в котрій перед чотирнадцятьма роками його пустий товариш Гринько зашпунтував нещасну муху. Що більше, в смереці стирчав іще той самий патичок, котрий тоді Гринько ввіткнув був у дірку за мухою. А той тонесенький бренькіт – відки він розлягався! Іван одним духом поскочив ід смереці, притулив ухо – і мало не зомлів. Жалібний, болющий і наскрізь прошибаючий бренькіт справді виходив із тої шпарки, затканої патичком!

Одним сильним поривом Іван витягнув затичку.

Якесь тяжке, глибоке зітхання пройшло по цілім лісі і голосною луною відізвалося в Івановій душі. Потім хвилина мертвої тиші. Потім щось тихесенько зашелестіло в щілині дерева. А потім звільна зі щілини почало щось висуватися. Іван з несказанним жалем і співчуттям вдивлювався в ту чорну точку, в котрій, бачилось, пізнавав чорні лапки і чорну блискучу голову мухи. Але чи ж се була муха?

Чорні лапки, коли їм ближче приглянувся, видались йому почорнілими кістлявими руками, зовсім подібними до людських, ба й голова почала набирати людської подоби, почала більшати, змінювати барву і вигляд. Іван остовпів з переполоху і закрив лице руками. А коли по хвилі відняв руки, перед ним стояв старець з довгою бородою, скулений, з лицем, що виражало несказанну втому і ослаблення, в одежі незвичайній, фантастичній, не то пустинника, не то божевільного.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 18, с. 242 – 247.