22. Іван збагнув ціну праці

Іван Франко

Сонце хилилося вже до заходу, коли Іван прибув на звісну нам полянку. В лісі стояла врочиста тиша. Рої комариків і золотокрилих мушок бриніли і хвилювали в тіні дерев.

Десь трохи далі стрекотіла сойка, стукала жовна о сухе дерево. На середині полянки пражило сонце, розходився запах розігрітого чябрику, похилялися до сонця високі вершечки тоненьких лісових трав. Великий чорний гриб в понурій задумі стояв на гладкім голім місці під смерекою.

– Діду! Діду! Діду! – скрикнув Іван і тричі вдарив ліскою по смереці.

На той окрик затремтіли трави, втихли мушки, а дерева подали собі Іванові слова з рук до рук, розносячи їх по ярах і лісових заломах. Але луна дрімала. В тій хвилі гриб пробуркався зі своєї задуми, порушив широкою розплесканою головою і почав рости, рости. Швидко перемінив свій вигляд, і перед Іваном став дід у своїй власній поставі.

– Ну, що ж, синашу, прийшов ти таки! – сказав дід, киваючи головою на привіт Іванові.

– Приходжу, дідусю.

– А швидко якось, небоже! Видно, не дуже смачний мій дар.

– Швидко? – скрикнув Іван. – Але ж я за той час пережив більше, ніж у сто літах звичайного життя.

– Ну, але ж мій перстень сповняв свою службу добре? Надіюся, що не кривдуєш собі на мене.

– Та що маю кривдувати, – сказав Іван. – Добре сповнював свою службу – се так. Тілько, мабуть, служба тота не на мої плечі шита, дідусю. Не можу довше витримати того добродійства і приношу вам назад ваш дар.

– Я так і знав, що не видержиш, – усміхаючися, мовив дід і взяв перстень та застромив його собі на палець. – Ну, але що ж ти тепер будеш робити?

– Буду робити, працювати! – радісно скрикнув Іван.

В тій хвилі, позбувшися перстеня, він почув себе вдесятеро сильнішим, здоровішим і смілішим, ніж був перед хвилею.

– Тепер тілько я пізнав, яким добром для чоловіка є праця.

– Ну, але, може, хочеш іще дечого від мене взаміну за перстень?

– Ні, не хочу нічого! – відповів Іван. – Бо і що ж ви можете мені дати? Того, чого мені найбільше треба – щастя, внутрішнього вдоволення…

– Е, сього, небоже, я тобі дати не можу! – сказав дід.

– Знаю се, – мовив Іван. – А за все інше спасибі вам. Усе інше я собі здобуду працею, в меншій мірі, в більшій мірі, – різниця невелика. Бувайте здорові, дідусю!

– Іди здоров, синашу! – сказав дід і, закрутившися млинком на однім місці, пірнув у землю, мов той свердель.

Що сталося з Іваном? Здалося йому нараз, що якась важка змора, котра досі держала його в своїх лабах, відступила від нього і позволила йому віддихнути свобідно і випрямитися. Він віддихнув, підняв угору голову – і пробудився!

– А! Що се зо мною було? – скрикнув, схапуючися з пенька, на котрім сидів дрімаючи.

– Чи се сон був, чи й справді я вандрував по чужих краях?

Оглянувся довкола і побачив свою сокиру, зарубану у пеньку.

– Тьфу, щезни, маро! – скрикнув Іван. – І присниться ж чоловікові диво! Певно, я десь у таке дивне місце сокиру зарубав. Та гов, чи направду се був лише сон? Але ж, господи мій, то я мусив довго спати! Адже ж мені бачилося, що я щонайменше рік часу прожив. Ну, але що-м бачив світа, то-м бачив, хоч у сні лишень, то на одно вийде!

І, пригадавши собі всі свої пригоди, він зо страхом почав общупувати свої руки і ноги, чи справді він не є такий ослаблений, яким чув себе перед хвилею. Та ні! Богу дякувати, був здоров, сильний і молодий. І хоч усі пригоди були тільки сном, але любов до праці, котру з нього виніс, лишилася в нього на ввесь вік.

І він кинувся зараз, нарубав дров, зв’язав здорову в’язанку і, завдавши її собі з пенька на плечі, згорблений удвоє, але вдоволений сам із себе, потюпав до села.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 18, с. 303 – 305.