12. Княжна Ніна

Іван Франко

Аж ось приїхали до міста, де проживала князева сім’я – жінка й дочка. Мабуть, не дуже сердечно віталися князь з княгинею, бо гроші, що привіз князь із рідного краю, зовсім нерозмірні були до того, чого ожидала княгиня і чого потребували обі дами. Іван відразу почув, що в гарненькій віллі, в котрій жила князівська сім’я й прислуга, стоїть якийсь прикрий дух, якесь повітря душне та сперте, мов перед бурею. З розговорів, які день у день велися між прислугою, він довідався, що обі панії в часі неприсутності князя наробили багато довгів, котрі разом з тими, що залягали ще перед від’їздом князя до краю, доросли до дуже поважної суми.

– Ну, та й допекли вже нам ті вірителі, – говорили слуги. – Вже не раз княгиня казала аж викидати їх за двері, не пускати в браму. Та як ти його не пустиш? У нас у краю зараз би пізнати: прийде жид, пейсатий, довгополий, ну то чоловік зараз бачить, що його треба за карк та за двері. А ту дідько їх пізнав, хто жид, а хто не жид. Прийде пан, у перстенях, при золотім ланцюгу, вбраний так, що думав би чоловік: князь якийсь! А ту за хвилю ясна пані дзвонить і каже того пана брати за плечі та й викидати!

З таких і подібних розмов Іван довідався, що княгиня з тяжкою бідою встигла зацитькати вірителів, щоби ждали аж до приїзду князя, і що, значить, тепер, іно не видно, вони спадуть сюди, мов круки, а коли князівських грошей не стане, то треба надіятися великої біди.

Іван зразу сам собі не міг вияснити, чому всі ті розмови дотикали його так боляче, немовби то річ ішла про його власну родину. Що прив’язувало його до князя? Нічогісінько. Не подобалася йому й княгиня таки від першого погляду. Була се висока, випростувана, горда пані, котра досі ані разу навіть не зволила зирнути на нього і загалом з прислугою обходилася, як з худобою або бездушними меблями.

А княжна? Іван зразу якось не запримітив її. Була се невеличка, дрібненька осібка з круглою, як яблучко, головкою, капиночку задертим носиком і чорними цікавими оченятами, безмірно рухлива і щебетлива, вічно занята собою, своїм туалетом, своїми канарками, своїми обожателями. Іван побачив її аж кілька день по своїм приїзді, коли прийшла оглядати четверню, що приїхала з краю.

– Ах, які ж вони гарні! Ах, які ж вони миленькі! – скрикувала вона, плещучи коней по хребтах та мордах своєю дрібною, майже дітською рукою. – Тепер я буду могла виїжджати на корсо, правда, папочко?

– Ну, так, розуміється! – буркнув князь.

– Тілько ти мусиш купити мені кабріолетик гарнесенький-гарнесенький. Купиш, папочко?

– Ей ти, щебетушко моя! – сумовито сказав князь. – Чого би я для тебе не купив! Та тілько, бачиш…

– Е, що там бачити! Купиш, купиш, купиш! – приговорювала дівчина, скачучи довкола батька і гладячи його попід бороду. – Ах, як то буде чудесно!

А потому додала, приймаючи нараз поважний а навіть трохи затурбований вид:

– А візник? Чи се той візник, котрого ти, папо, з краю привіз? – спитала, показуючи на Івана, що стояв перед нею, держачи коні.

– Той самий, Ніночко.

– Який поганий!

– Поганий, дитино? Чому поганий?

– Правдивий медвідь. Куди я з ним покажуся?

– То можемо його відправити, – сказав князь.

– Відправ, папочко. Приймемо джокея, такого, що й услужити потрафить.

І, лестячися до батька, мов кіточка, вона пішла з ним у покої.

Іван почув правдиву ненависть до тої сороки, що, здавалося, не мала ніякісінького розуміння о божім світі і о клопотах життя. То й справді, він почував якусь таємну радість, коли одного дня вірителі, довідавшися про приїзд князя і давши йому трохи віддихнути, цілою ватагою облягли князівську віллу і один за другим почали достукуватися до покоїв.

«Хотів я допомогти їм, – думав собі Іван. – Але коли се такі легкодухи, то нехай самі собі радять, як зуміють. Навіть пальцем задля них не рушу, он що!»

І сів собі на лавці під стіною вілли, курячи люльку і не думаючи ні про що більше, як се звик був чинити в неділю сполудня, коли ще служив у селі і коли для нього наставала хоч коротка хвиля відпочивку.

– Іване! – роздався нараз сріблистий голосок з галереї тут же над його головою.

– Слухаю! – сказав Іван.

– Будь такий добрий, запряжи пару гнідих до фаєтона! Легкий шелест сукні свідчив, що властителька того голосу сквапно віддалилася.

«Котра би то могла бути, стара чи молода? – думав Іван, котрий не міг бачити її лиця. – Чорт їх по голосі пізнає, коли обі пищать, як кітки. Але почекай лишень ти, вивірко!»

Воркотячи, він пішов до стайні, де коні були вже вичищені, фаетон приготований, упряж блищалася, мов дзеркало. Заким Іван наблизився до дверей, уже фаетон був запряжений.

В тій хвилі з вілли вибігла панна Ніна, рум’яна, свіжа, в моднім спацеровім строю.

– Там папа з тими своїми вірителями марудить, – щебетала вона напів сама до себе, напів до Івана. – Що я маю слухати їх нудного балакання? Краще переїхатися до ліска.

І стала перед фаетоном, дожидаючи, щоб Іван допоміг їй всісти, але навіть не дивлячися на нього.

– Я з паннунцею не поїду, – сказав рішуче Іван.

– Не поїдеш? А то чому?

– Бо я поганий, медвідь, а паннунці треба джокея.

– Що? що? що? – лепотіла панна Ніна, а її личко спалахнуло живим рум’янцем. Не знати, чи з гніву, чи, може, зо встиду.

– Нехай собі паннунця шукають джокея, а я не поїду, – повторив Іван.

Панна Ніна ще хвилю вдивлювалася в нього якимись не то зачудуваними, не то безконечно жалібними очима. Рум’янець звільна щез з її лиця, котре поблідло-поблідло, а на очах у неї закрутилися сльози.

– Грубіян! – шепнула і відвернулася, щоби іти назад до покою.

Івана немовби хто кліщами стис за серце.

– Ну, нехай паннунця сідають, – сказав лагіднішим голосом. – Поїдемо вже, коли паннунця хочуть.

– Я не хочу! Не поїду! – відрізала Ніна і, не глянувши навіть на нього, пішла до покою.

– Ото я дурний як чобіт, – воркотів сам до себе Іван, сидячи знов з люлькою в зубах на лавочці (коні і фаетон уже давно стояли на своїх місцях). – Непотрібно я вирвався. Ще собі подумає, що й я хочу користати з їх загального клопоту, щоби їй збитки робити. Фе, Іване, се негарно, дуже негарно!

І думав-передумував, що йому далі робити. Чи допомогти князеві, чи покинути його? Та не видумавши нічого путнього, він махнув рукою і сказав сам до себе:

– Агій, та ще жидівська школа не валиться! Почекаємо, що дальше буде.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 18, с. 271 – 274.