15. Іван братом Ніни

Іван Франко

Одного дня панна Ніна знов веліла Іванові запрягати. Коли виїхали, казала йому справити фаетон в противний бік від того, в який звичайно їздили. Швидко виїхали за місто і доїхали до моста. Велика, бистра і глибока ріка з глухим шумом котила попід ним свої хвилі. Панна Ніна затремтіла, почувши той шум і туркіт коліс по мості, але зараз же почала досить голосно мугикати собі якусь веселу пісеньку. Коли були на середині моста, кликнула зовсім свобідно:

– А стань-но, Іване!

Іван зупинив коні. В тій хвилі панна відчинила дверці фаетона, вискочила з нього і проворно, мов білиця, поскочила до мостового поруччя, перескочила через нього і кинулася в темнуваті запінені хвилі ріки. Але в хвилині, коли вже долітала до води, почула, як якась невидима а могуча рука вхопила її, підняла вгору і знов посадила в фаетоні.

– Пощо то робити комедію! – огризливо буркнув Іван, котрий преспокійно сидів на кізлах.

– Комедію! – скрикнула панна Ніна, обливаючися слізьми. – Але ж власне я хотіла зробити конець тій негідній комедії, котру зо мною виробляють. Іване, Івасику, прошу тебе, – обернулася нараз до нього, – дай мені вмерти! Дай мені ще раз повторити те, в чім ти мені перепинив!

– Най паннунця навіть не думає про се! – відповів Іван.

– Але ж бійся бога! Я не можу вертати додому! Адже ж нині мають відбутися мої формальні заручини з бароном. Я не можу довше витримати.

– То хто ж паннунцю силує вертати додому? – відмовив з незрушеним супокоєм Іван. – Я думаю, що можна не вертати і жити.

– Не вертати і жити? Але куди ж я дінуся, що робитиму?

– Мій боже, світ такий широкий! Адже ж паннунця мовила, що воліла би на службу нанятися…

– Так ти радив би мені се зробити?

– Що ж, коли інакше не можна, то все ліпше на службу нанятися, ніж раків і коропів під мостом годувати. Але мені здається, що паннунця, богу дякувати, не потребує ще аж на таке сходити. Чому ж би паннунця не мала… наприклад…

– Що таке? Скажи!

– Ну, наприклад… приняти мене у свою службу?

– Тебе? У свою службу? – скрикнула панна Ніна. – Ха, ха, ха! Тебе, котрий в кождій хвилі можеш статися своїм власним паном, багатшим і більше могучим від усіх панів світу, – і я, бідна, одинока, позбавлена всього на світі, мала би приймати тебе у свою службу?

– А якби я паннунцю про се просив? – сказав Іван. – Нехай паннунця вірить мені, що тілько тоді чоловік зуміє найліпше услужити другому, коли його до сього спонукує не потреба, але тільки власна воля і власне…

– Що власне?

– Ну, менша з тим! – урвав Іван. – Так як же? Прийме мене паннунця у свою службу? Я буду слугою покладливим. Платні ніякої не жадаю, коли мене паннунця відправить, то піду геть, а чого паннунця тілько забажає або запотребує, то прошу мені сказати. Все заразісінько буде зроблене.

Панна Ніна, всміхаючися крізь сльози, простягла руку і подала її Іванові.

– Добре, – сказала. – Приймаю твою услугу, але з тою умовою, що не буду тобі ні в чім розказувати. Покидаючи те життя, котре ненавиджу, хочу заразом покинути його звичаї. Не хочу, щоби ти був моїм слугою. Будь моїм товаришем, братом, добре?

Іван стиснув подану йому руку панночки.

– Против сього нічого не маю, – сказав радісно.

– Ну, а що ж тепер будемо робити?

– Я думаю, – сказав Іван, – що найліпше буде на хвилинку повернути додому.

– А се пощо?

– Ну, прошу паннунці, треба коні відставити на місце.

– Ба… а як же ми рушимося?

– Нехай паннунця про се не турбується, се вже моя річ.

– Слухай, Іване, – сказала паленіючи панна Ніна, – не говори до мене: «паннунця»! Говори мені: «ти», «Ніно», так, як-бись говорив до своєї сестри.

– Перепрашаю паннунцю, – відповів Іван. – Я ніколи не мав сестри, то й не знаю, як треба до неї говорити. А поки сиджу на кізлах, то буду говорити так, як досі говорив. Потому, може, й інакше навчуся.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 18, с. 281 – 283.