5. В дідовій хаті

Іван Франко

– Ну, ну, ну, ну! – сказав дід і перший раз засміявся тихим, сердечним сміхом.

Іван отворив очі. Що сталося? Де се він опинився?

Побачив себе на кам’яній платформі, при вході в тісну кам’яну печеру. Скала, що вистобурчилася в виді величезного п’ястука, заслонювала вигляд на яр і на сусідні гори.

– Та й гарячий же ти, хлопче, у, який гарячий! – мовив усміхаючись дід. – Тілько що я хотів тебе просити, щоб ти звернув зі стежки троха направо, а ти вже й сам туди вирвався.

Ні з сього ні з того почув Іван, як гаряче жевриво встиду обілляло все його тіло. Не міг іще очунятись. Чув себе так якось непохоже на те, що пережив перед хвилею, що се недавнє видавалось йому чимось неправдоподібним, казочним, геть-геть замерклим. Адже ж він кинувся в пропасть! Що ж се з ним діється? Він стрібував рушатись, думаючи, що се тільки йому сниться і він, може, лежить зомлілий на дні пропасті. Але ні! Був здоров, цілий, не сонний і не чув ані сліду тої втоми, котра ще перед хвилею доводила його до розпуки. Противно, чув себе здоровим, кріпким і зовсім свобідним.

Встидався тепер глянути на діда, котрий уже не сидів у нього на коркошах, але стояв обіч нього і щось нишпорив у скалі, коли-не-коли звертаючи на нього смішкуватий погляд.

– А що, синашу, – сказав дід, вгадуючи його думки, – а не казав я тобі, що се так тільки тобі здається, коли ти мені дива розказував про мій тягар? Ей, хлопче, хлопче!

Дід покивав головою, немовби мав іще щось сказати, але вважав відповідним сховати се для себе.

– А чому ж мені так здавалося? – спитав Іван.

– Сказати тобі по правді, то тобі не зовсім і здавалося. Є в тебе щось слабе, але не тіло. Тіло, небоже, маєш здорове, що й казати. А ось воля в тебе хора. А ти знаєш, як старі люди кажуть, що хто не хоче, то гірше, ніж не може.

Дід говорив се так добродушно, що Іванові якось ані на думку не прийшло ображуватися, хоч сільських господарів, котрі йому не раз подібне говорили, він ненавидів і уважав за своїх найтяжчих ворогів і гнобителів. Дід тим часом відлупив своїми висохлими пальцями кусень скали, вийняв зі щілини великий золотий ключ, оглянув його пильно, мов старого знайомого, і, видимо, зрадів, мов дитина. Поблискуючи ключем до сонця, він поліз у темне гирло печери, в котрій на кінці находилися потайні двері.

– Ходи зі мною, синочку, – сказав до Івана. – Вступи до моєї хати, будеш у мене гостем. То й побалакаємо, коли хочеш.

Дід відімкнув двері, за котрими показався довгий темний вузький коритар, вижолоблений у скалі. Тим коритарем ішли оба довго, дуже довго, як бачилось Іванові. Час той вистарчив бодай на те, щоб його веселий і енергічний настрій знов змінився на якусь знеохоту. Вже навіть Іван почав собі в душі бурчати і запитувати себе самого, який чорт казав йому лазити по якихось мишачих норах, з яких може й виходу ніякого нема. Аж ось дід зупинився, заскрегінцав ключем і отворив другі двері.

Лагідне зеленкувате світло вдарило Іванові в очі, але не разило їх зовсім. Зробивши ще кілька кроків, він побачив себе в величезній кам’яній світлиці, пишно прикрашеній усякими фантастичними різьбами, яріючими хрусталями, обвішаній нитками золота, вистеленій бляшками чистого срібла. Всі меблі в тій світлиці були з гнутих в різнорідні форми жил заліза і срібла, на котрих лежали плити з прозірчастого гірного хрусталю або фіолетового аметисту. По рогах вибризкували натуральні фонтани, освіжуючи повітря, а насередині в майстерних козубах горіла найчистіша живиця і ялівцеві ягоди, розливаючи свіжий запах лісів і полонин.

Дід наблизився до одного стола і своїм золотим ключем тричі вдарив о хрусталеву плиту.

– Віюку! – крикнув він, і голос його, на світі такий тихий, похожий радше на бренькіт комарика, ніж на людську мову, тут гримів, мов могучий водопад, і розбудив стократний відгомін десь у далеких, безконечно просторих підземеллях.

Ще не перегомонів той відгомін, що гучною хвилею котився з печери до печери, коли втім десь далеко-далеко почувся глухий лускіт, немов гупання величезної ступи. Лускіт той повторявся мірно, раз за разом, звільна наближаючись до них, і вкінці побачив Іван, як із сумерку дальших печер виринула якась постать – величезна, похожа на колоду дерева, оброслу рапастою корою з вузлуватим корінням і чепіргатими гілляками.

Се був Віюк, невідступний слуга діда, сторож і опікун лісів бескидських, про котрого Іван ще змалечку багато наслухався в казках. Ледво-не-ледво в тій живій колоді здужав Іван відрізнити почварну, майже шестистінну головище, оброслу жмутами сухого моху та корявими грибами замісто волосся. Очей почвари не міг Іван добачити, бо вони були заховані під довжезними навислими віями з товстої кори. Гілляки і коріння – се були його руки і ноги.

– Хто мене кличе? – гробовим, глухим голосом запитав Віюк, наближаючися до діда.

– Се я, Віюку, – сказав дід.

– Пане мій, – крикнув Віюк, – се ти? Чи ж то може бути? Дай нехай доторкнуся твоєї руки!

Дід подав йому руку, а Віюк, доторкнувшися її, беркиць перед дідом на землю, і важке глибоке хлипання потрясло цілим його безобразним тілом.

– Бідний мій, пане, – хлипав він, – де ж ти бував так довго?

– Потому про се поговоримо, Віюку, – сказав дід. – А тепер скажи мені, що діється з моєю дочкою?

– Дочка твоя здорова, виросла вже така велика, тілько все плаче за тобою. Ми вже думали, що ти ніколи не вернеш.

– Іди, Віюку, приклич мені її сюда!

– Сюда? Але ж, пане, чую, що ту є ще хтось, крім тебе, якась сира душа. А ти знаєш, що твоя дочка не сміє бачити сирої душі.

– Не бійся, Віюку, – відказав дід. – Знаю се добре. Але знай, що сира душа, про котру говориш, се той милосердний чоловік, що мене увільнив з тяжкої в’язниці. Я винен йому вдячність, Віюку, і хочу йому віддячитися. Іди тілько, йди по мою дитину. Заким обоє сюди вернете, сього чоловіка вже ту не буде.

Віюк устав і погупав знов у далекі печери, та швидко втонув у темряві.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 18, с. 252 – 255.