14. Все є, окрім щастя

Іван Франко

На другий день знов Ніна казала Іванові прилагодити коні і повіз, хоч барона сьогодні у них не було.

– Розповідж мені дещо о нашім краї, – сказала панна, коли вони в’їхали в алею.

– А що ж я паннунці розповім? – сказав Іван. – Знаю тілько село і хлопське життя.

– Розповідж мені про село і про хлопське життя! Десять літ жию вже за границею. Тужу часом за селом. Боже! Там іще я була щаслива. А тут…

Сльози перервали її мову.

– Най паннунця не плачуть! – мовив Іван. – Село не втече. Ще паннунця можуть вернути до нього і бути щасливою.

– Пропало, Іване, пропало! – хлипала Ніна, закриваючи лице руками. – Вчора таточко продав мене баронові. Навіть контракт уже підписали. В м’ясниці наше весілля.

На сю відомість Іван не найшов слів потіхи. А панна Ніна нараз обтерла сльози і випрямилася.

– Ні, нічого з того не буде! – скрикнула рішуче.

Іван видивився на її зарум’янене личко, в її мокрі ще, розіскрені очі.

– Не дождуть вони, щоби я піддалася їх спекуляціям!

– А що ж паннунця зроблять?

– Утоплюся!

– Боже! Що се паннунця виговорюють! – скрикнув Іван.

– Утоплюся, заріжуся, повішуся або втечу, наймуся на службу, але за барона не піду. Ох, як я їх ненавиджу! І його, і всіх тих, що кажуть мені називатися батьком і матір’ю, а вміють тілько розбуджувати мою пиху і шахрувати моєю душею! Всіх ненавиджу, всіх!

– І мене? – стиха запитав Іван.

– І тебе також, також! За те, що так, як лис, силуєшся закрастися до моєї душі і з лакейської цікавості розглянути, що в ній діється, щоби потому мати о чім говорити з другими лакеями, судити мене, осміювати позаочі!

– Паннунцю! – сказав поважно Іван. – Прошу паннунці так не говорити. Ніколи нікого не суджу і не обмовляю ані в очі, ані позаочі. А коли я де про що паннунці питався, то тілько для того, що бажав би я паннунці допомогти.

– Мені? Ти, Іване?

– А чому ж би ні? Коли тілько паннунця схочуть.

– А що ж ти можеш для мене зробити, Іване?

– Все, що паннунця схочуть.

– Все! Ну, то досить багато. А коли я схочу, щоби, напримір, отсей стовп з ліхтарнею прийшов сюди і поклонився мені?

Ледве панна Ніна висказала ті слова, коли втім грубий дубовий стовп, на котрім була ліхтарня, важко стогнучи та сопучи, викоріцмався з землі, наблизився до фаетона, кумедно перехиляючися то в сей, то в той бік, і, сильно хруснувши в половині, поклонився їй, а потому вернув назад, на своє місце.

– Ха, ха, ха, ха! – не могла здержатися панна Ніна, щоби помимо всього свойого смутку не вибухнути голосним сміхом на той вид. Але зараз споважніла.

– Що се за чудеса такі, Іване?

– Адже ж я паннунці мовив, що можу все зробити, що тілько захочу, – відповів спокійно Іван.

– Що ж то, ти чарівник якийсь?

– Чарівник, не чарівник, але маю таку силу.

– Значить, можеш і таке зробити, щоби барон зломав собі шию, як тілько до нас прийде?

– Можу, – сказав Іван. – Але нащо се паннунці придасться?

– Маєш рацію, – сумно сказала панна Ніна. – Злюка з мене, чую се. А його нещастя ні на що б мені не придалося. Не він, то котрий-небудь другий його кумпан купив би мене, все одно, чи я мала би довги, чи власні гроші. Так знаєш що, Іване, – сказала, надумавшися хвилину, – коли хочеш щось для мене зробити, то зроби так, щоби я була щаслива.

– Сього одного, прошу паннунці, не можу зробити, – сумно сказав Іван.

– Як то не можеш? Чому?

– Бо якби я міг, то зробив би се на самий перед собі самому.

– Значить і ти також нещасливий? – з щирим співчуттям запитала панна Ніна.

– О, і дуже! – сказав Іван.

– Правда, ти слуга!

– Е, що там слуга, – відмовив Іван. – Коли я служу, то з власної волі. Адже ж бачать паннунця, що коли я можу таке зробити, щоби стовп паннунці поклонився, то не велика би мені річ була в одній хвилі зробити себе зі слуги паном. Але що мені з того?

– Ну, так чого ж тобі не стає?

– Ет, що там о тім балакати! – сказав Іван, махнувши рукою.

Минуло кілька день. Ніна, бачилось, сторонила від Івана, котрий, також задуманий і сумний, сидів переважно в стайні або під стайнею. Тужно йому було за селом, обридло йому місто, і тота ненастанна сутолока чужих людей, і тота безліч терпіння та дотисків, котрі кождий з тих людей звичайно носить з собою і старанно ховає перед оком сусіда, мов не знати який дорогий скарб. Порожнеча і безцільність буття, котрі вже перед тим не раз давалися йому чути, тепер стали перед ним в цілій своїй безнадійній наготі, окружили його, мов гладкі стіни, високі-високі, аж до неба, мов страшенна тюрма, котру він мусив носити з собою аж до смерті. Воля його, не находячи собі ніде стриму, ані перешкод, ані границь – ослабла. Впрочім, що йому по ній, коли одинока перепона здвиглася їй власне там, де було ядро всього.

Все давав йому чудовий перстень, крім щастя і внутрішнього вдоволення. Кілька разів уже Іванові приходила думка до голови, що ліпше б йому було обходитися без того чудового дару. Але все ще якась надія блискотіла перед ним, а надія та тепер мала подобу, і лице, і голос – панни Ніни. Допомогти їй, стати їй у пригоді, видерти її з руки негідних лихварів і не менше негідних родителів, а через те і після того позискати її любов – ось про що думав Іван, сидячи одиноко на своїй лавочці та пихкаючи люльку на короткім цибусі.

Правда, не відразу дійшов Іван до такої скромності. Спочатку, поміркувавши, що Ніна йому почала подобатися, він забажав, щоб вона полюбила його. Та, на диво, перстень і тут показався безсильний. Коли Іван бажав, щоб вона в тій хвилі прийшла до кухні або на подвір’я, щоби поклепала коня по шиї або вдарила його по плечі, щоби засміялася або розгнівалася, – все те сповнювалось йому зараз. Але найгарячіші його бажання, щоб вона полюбила його, оставалися несповнені. В її присутності він чув себе несмілим і несвобідним, чув, що від неї віє якимось холодом, якимось духом, чужим і незрозумілим для нього, що ставав непрохідною стіною між ними навіть тоді, коли вона сміялася, жартувала з ним і клепала його по плечі.

«Дарма, – подумав вкінці Іван, – видно, її натура сильніша, ніж натура того стовпа, і мій перстень не може її змінити. Ну, та се діло не горить. Може, то час потроху змінить. Може, як побачить мою поміч, пізнає мене ближче, то й…»

І він покинув робити досвіди з перстенем, сидів, дивився безучасно, слухав, що розповідали слуги, і мовчав.

А у віллі тим часом порозташовувалися шевкині, кравчині, модистки, працюючи над шлюбною виправою для панночки. Князь і княгиня, одержавши від будущого зятя значний завдаток на дочку, цілими днями бавилися поза домом, розуміється, кожде осібно в своїм кружку. Панна Ніна також рідко припинювалася дома, з котрого гнав її геть вид передшлюбних приготувань. В кружку веселих, щебетливих товаришок вона зараз забувала про свою гризоту, сміялася, скакала і жартувала, немов ніякого барона і ніякого контракту на її душу, і ніякого завдатку на її тіло й не було на світі.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 18, с. 277 – 281.