1. Василь Півторак починає добувати нафту

Іван Франко

Василь Півторак був свого часу один із найзаможніших газдів на ввесь Борислав. Поля у нього було достатком, худоби, і хліба, і шмаття, – ба й грошенят готових дещо-денещо найшлося. Працьовитий, ощадний, любив порядок, – тож і все йшло у нього порядком і статком.

Були у Василя три сини, – парубки, що маків цвіт. Здорові, крепкі, – обичаєм та вдачею капля в каплю у вітця вдалися. Батька-матір любили, старших поважали, а до роботи, аби й до якої, рук не полінували. І коли би життя людське могло обійтися без припадків, коли б обставини довкола нас не змінялися, – був би жив Василь Півторак і донині щасливо, сумирно, бога славлючи та внуків у запічку колишучи.

Та не так воно в світі йде. То, що давніше не змінювалося й у сто літах, – тепер через десять мов переродилось. Тепер не то, що в давнину. Життя бистро тече, – зміни бистро настають. Треба пильно слідити, куди пруд жене, – треба й собі туди пробиратися. А не спостережешся, застоїшся на місці, то того й гляди, – перша-ліпша хвиля нагряне, перша-ліпша зміна настане, обалить тебе, зіб’є з ніг, – і ти погиб. Тепер жити тяжко. Життя – боротьба, вічна, безупинна. Ворог з усіх сторін грозить. Не пристережи одного боку, з другого нагряне, – і ти пропав.

Таке сталося і з Василем Півтораком.

Було се саме в ту пору, як у Бориславі почали копати кип’ячку. Жидова перлася у Борислав, мов мухи до меду. Роями цілими вони глотилися по селу, швендали по полю, по хатах. До кождого газди приставали, мов реп’яхи до кожуха. «Продавай грунт, газдо, та продавай! Ось я тобі за частку тілько, – а я тілько, – а я ще більше! Не треба нам усього, – частки з нас буде!» Винімають гроші, кладуть на руку, горівку ставлять і підмови не щадять. І не одного підмовили, не одного бідолаху заманули. Та не дався на підмову Василь Півторак. Він любив свою землю, котру його родина з діда-прадіда зливала своїм потом. А ще до того думав собі: «А що? Гроші озьму, – гроші круглі, розкотяться. То на се, то на то, – та й нема. А землиця свята остане!»

Ну, – скажете, – добре зробив Василь. Розумно гадкував. Добре, та не найліпше! Розумно, та не зовсім!

Почали жиди робітників наймати, почали копати ями. Кип’ячка показується, – гроші плинуть у жидівські кишені. Щораз більше їх напливає, – щораз більша глота-тіснота в Бориславі. Продають газди частку за часткою, день у день видимо бідніють. Далі, якось раз у неділю стали раду радити. Що робити, що діяти? Каже Василь Півторак:

– А що, панове газди! Коплють жиди, коплімо й ми! Тіщать они гроші за кип’ячку, – будемо й ми тіщити!

Ну, – скажете, – хіба не розумно радив Василь? Розумно, та не зовсім!

Почали наші бориславці рити-копати свої питьомі грунти. Та не було в них готового гроша, щоби наняти робітників. Приходилося самим копати. Не споро йшла робота, не живо зиск напливав. А газдівство за той час підупадало; поле перерите не родило. Не ставало хліба. А кип’ячки як нема, так нема. Що було робити? Продавати жидам знов частку за часткою, щоби з голоду не згинути; от що!

Сто їх взялося відразу до копання. Лиш шість-сім прийшло до маєтку. А другі? Другі опісля копали знов на своїх грунтах ями, видобували кип’ячку і віск – для жидів.

Чому ж воно так пішло? Чому щастилося жидам, а не щастилося газдам? Згадайте, коли мудрі!

Примітки

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 14, с. 307 – 309.