11. Василь проганяє сина

Іван Франко

– А, паничу, – почав вечором Василь, добре підпитий, до сина, – то ти мені нині такої ганьби наробив перед цілою громадою?

– Якої ганьби? – запитав Іван знехочу. Йому прикро було нагадувати все, що сталося в послідні два дні.

– А, якої ганьби? Щенюк поганий! Допитуєся мене, ніби не знає! Ти бігав до попа з язиком, брехати на мене?

– Не знати, що я такого набрехав! – відворкнув півголосом Іван.

– Ах ти, погана скотино, негіднику якийсь, та на свого тата, що тя згодував і виховав? То ти ми ся тепер, на старості літ, так відплачуєш, що мені через тебе тепер ніяк межи людьми показатися, що всі тепер на мене пальцями показують. «Адіть, говорять, пияк, розфійник, марнотратник!» То ти мені вже тепер таке строїш?

Василь, говорячи тоті слова, впадав щораз в більшу лютість. Його невеличкі очі загорялися щораз живішим, непевнішим блеском, на лиця виступав гарячковий рум’янець, жили на чолі набігали кров’ю, а зуби стискалися від лютості. Мовчанка Івана, що за той час не то спокійно, не то несміло сидів у закутні, ще збільшила його гнів.

– А, от то-м собі виховав гадину сорокату за пазухов, о! То синочок, що би рад, щоби всі вітця відцуралися, щоби всі на нього плювали, пальціма показували, як на чудовище. То ми синочок, о!

– Тату, – відізвався твердо, але трохи тремтячим голосом Іван, – тату, ляжте нині, проспіться, завтра побесідуємо по-тверезому. Правда – правдою, я винен у тім, але ви ще більше.

– Що, ти, вирідку гадючий, ти мені, свому вітцю, смієш розказувати, мене виноватити?

Роздразнення Василя, що так нагло вибухло і зміцніло в послідні дві доби, шукало без упину предмета і спосібності, щоби виллятися з цілою силою. І ось спосібність нагодилася, предметом був Іван-бідолаха. Василь в опалі прискочив до нього і з цілого розмаху ударив його кулаком поза уха.

– Тату, – скрикнув Іван, схапуючись, – а ви що робите?

– Мовч, вироде поганий! Знай, як вітця шанувати!

Удар повторився, кров пустилася Іванові з рота.

– Тату, дайте спокій! – крикнув він, виходячи вкінець із свого рівнодушного спокою. – Дайте спокій, бо зле буде з нами!

– Що? Ще мені грозити? На, ось тобі наука!

Новий удар. Лице Івана посиніло. Йому також не стало терпцю і п’ястуком штовхнув вітця у груди так сильно, що той звалився з ніг і грепнув насеред хати.

– Га, поганине! – ревів п’яний, розжертий Василь, двигаючися з землі і хватаючи за сокиру. – То ти вже й на мене руку підносиш? Рад би-сь мя скоро в гріб запхати та сам усім подавитися!.. О, не діждеш, страчуку проклятий, не діждеш, мерзеннику, ні! Ади!

Василь силувався видобути сокиру з-за лави.

– Тату! – проговорив за той час Іван тремтячим, но твердим голосом. – Най вам бог тото не тямить, що ви о мні говорите та що зо мнов робите! Але щоби-сьте не гадали, що я напосівся так дуже на ваш маєток та жду вашої смерті, то бувайте здорові! Я відрікаюся всього. Жийте собі при божій помочі, доки вам судилося, робіть си з своїм маєтком що хочете, записуйте го по своїй смерті, кому вам ся вподобає, але мене вже не побачите в своїй хаті! Волю з голоду згинути, волю свої руки по кичеренки проробити, аніж маю слухати, що мій рідний тато таке гадає про свою дитину! Бувайте здорові!

Двері рипнули, а стать Івана лиш мигнула попід вікна і щезла в тіснім закавулку. Василь стояв за той час насеред хати з сокирою в руці і не знав довгу хвилю, що такого сталося. Його лютість, спочатку скажена і сліпа, поволі пройшла, він почав спокійніше розглядати все діло. «Ігі, а я що зробив! Рідну дитину від хати відогнав! Та й за що? За тото, що ми піп не казав у церкві свічку дати? Тьфу на тебе, помано! І що то таке велике? Гей, гей, як бог хоче чоловіка покарати, то насамперед му розум відбере! Мені би то нині було розумцю більше здалося, мені!» Василь довго роздумував в той спосіб і під ніч дійшов навіть до того, що почав плакати, сидячи в сумерці та сперши голову на криси глиняного комина, під котрим не горів нині огонь, бо не було його кому розложити, не було Івана.

Василь думав зразу, що Іван, висказавши тоту погрозу в першій опалості, верне запевно сейчас на другий день. Ніч минула для нього дуже неспокійно: погані сни морочили його аж до рана. То раз бачив усіх своїх синів, тонучих у глибоченній ямі в смердячій кип’ячці і дармо кличучих до нього о поміч. Другий раз йому привиджувався Іван, як напивається в коршмі з чорними, брудними, замащеними людьми, на котрих аж гидко ся дивити. Бачить Василь, що і Іван поволі стає такий, як вони, кричить, співає і ганьбить усіх, як вони, п’є і валяється по болоті, а далі наливає порцію горівки, досипає якогось порошку і підносить йому: «Пий, – каже, – старий, на здоровлє!» Але Василь ніби знає, що се горівка затруєна, що Іван хоче його чим борше упхати в могилу, щоби вдавитися його добром. Проч пішов, негіднику! – кричить він крізь сон і кидає келишком до землі. – Чорта з’їш, що дістанеш з мого маєтку хоть рубець! Ні, ти й шнура не варт, щоби тя на нім повісити!..»

Такі сни пленталися Василеві всю ніч. Вкінці розвиднілося. Настав один із тих сірих, сумрачних зимових днів, у котрі надворі сніг ліпить, аж дерева тріщать під його вагою, а в селянській хаті і холодно, і понуро, темряво і сумно-сумно, мов у домовині, а ще самому. Василь загорнувся в кожух, обув чоботи і пішов подавати худобі зрана. Відтак увійшов до хати, воркотячи з досади, і принявся розкладати під челюстьми огонь, щоби бодай що-то обігріти хату та порозморожувати вікна.

– І де той хлопчище поплівся? – говорив Василь сам до себе. – Тадже чень му ся дур голови не ймила, не шубовснув собов де в яку западню. Ігій, щезай, маро, з таков роботов!

А то вже звісна річ, що коли мужчина, та й ще до того недосвіджений і маркітний, який тоді був Василь, озьметься до топлива, то ніяким способом не може дійти до ладу. Ніщо не йде йому під руки, куди ся поверне, все йому заважає. Сирі дрова не хотять горіти, лиш сичать і куряться. Тут води треба, а коромисла годі найти, там знов сесе, а там тото, і дійде до того, що чоловікові світ закрутиться, і як котрий нетерплячий, то верже все, ще плюне і ногою затре. От таке саме зробив і Василь. Злий на весь світ і на себе, він сів на лаві, позмітувавши поліна під припічок. Хата була повна диму, холод проймав його крізь лейбик. Вкінці сарака не видержав: сплюнув, загорнув кожух і пішов до коршми, воркотячи при відході; «Най тя ту грім трісне з таков роботов!»

Довгий рудобородий Шміло ще вчора докінчив торг з Василем і дав йому на руки половину умовленої суми. Нині Василь не застав Шміла, як звичайно, за шинквасом, але, йдучи вигоном, заздрів його, як, мимо сніжниці, сновидався у лисім футрі коло його закопу і, махаючи рукою, давав накази нанятим уже робітникам. Нічиє слово не годно розказати, як прикро стало Василеві на серці, коли побачив того ненависного жидюгу на своїм вітцівськім полі, а ще й погадав собі, що задля того поля він учора так покривдив свого сина. Затрепетало старе зболіле серце, мимоволі навернулися на гадку Іванові слова: «Тату, най вам бог тото не тямить, що ви робите?»

Примітки

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 14, с. 333 – 336.