18. Василь конає у гарячці

Іван Франко

Ніч. Груба пітьма залягла Василеве притуловище. Крізь шпарки в стіні протягає острим холодом. Крізь підлогу чутно, як хроплять у кухні слуги, та час від часу скрикають крізь сон. Василь лежить, мов бездушна колода, на своїй постелі, лежить і не ворухнеться, лиш сопе тяжко, лиш дихає нерівно, а з глибини грудей чути глухий хрип дихавиці, мов дренькіт розбитого горшка.

Нараз Василь закрушнявся. Коц ізсунувся був з тапчана і впав на землю; його обхватив холод, мов залізні кліщі, – він пробудився. Рукою машинально сягнув по собі, бе в сні бачилося йому, що отсе вростає в сиру землю, а земля давить його і душить, а він дармо силується видобутися з живого гробу. Холодний піт стояв на Василевім чолі, важке дихали груди, хриплячи сильніше, як уперед, а зуби «лярум дзвонили», не знати, чи від переляку, чи від холоду.

Він широко витріщив очі, махав руками круг себе, щоби переконатися, де він, щосили напружав свою слабу пам’ять, щоби нагадати собі, що з ним сталося. Але дарма! Руками не намацав нічого, крім дощаної стіни, очі не могли нічогісінько доглянути крізь глибоку пітьму, а в голові у нього шуміло, мов у старім вітряку, пищало та скрегінцало, мовби хто ножем по склі черкав, у горлі в нього пересохло, згага пекла і давила його, мов гарячий камінь, ба, він чув виразно, як кров підступала йому до очей і давила на них ізсередини, неначе хотіла їх висадити з голови. Крім того, при першім порушенні Василь почув голод: він учора, крім горівки, все пополуднє нічого в роті не мав, а рано у єгомостевій кухні якось унімався багато їсти. Тисячі гадок, попутаних, неясних, шибалися по його голові! «Де я? Що зо мнов сталося? – тото питання мучило його дужче всього. – Ци невже ж я мере западаюся в землю?» Він трібував устати з тапчана, але не зміг. Сеся неміч утвердила в нім страшне переконання, що він паде в бездонну пропасть, на тамтой світ. Гарячка і спрага гнали йому щораз більше крові до голови, йому почало все в умі мішатися, витріщені очі добачали крізь пітьму височенні, чорні камінні стіни, котрі ніби все мчаться мимо нього догори: значить, він паде у преісподню! Господи! Рятуй грішну душу! Він хотів крикнути, але його немов щось за горло ухопило, немов голосом удавився. Він почав термоситися в розпуці, кидатись немов у конвульсіях, а далі, безсильний, безпритомний, упав горілиць на свій тапчан.

Але пересилення тривало лиш хвилю: холод і спрага протверезили його швидко, прикликали назад до життя, до нової муки. Голосно дзвонячи зубами, він почав знов силуватися встати. Його наболіле, гарячкою розпалене тіло чуло далеко діткливіше усякий дотисок, усяку біль, як давніше; густа пітьма, що мов замурувала його очі, будила хоробливу фантазію. І от йому бачиться, що він уже впав на сам спід пекла, що тут прискакують до нього страшні, гидкі маровища, шарпають його, рвуть і торочать із нього внутреності, валять залізними довбнями в голову, видовбують розпеченими долотами очі. Йому бачилося, що його руки і ноги колесують зубчастими колесами, що його поять розтопленов смолов. Йому тепер в страшенних образах привиджувалися всі тоті кари, котрі не раз чув з казальниць приобіцювані пиякам. Довгий час лежав безвладно і стогнав, мов конаючий, терплячи страшенні болі, коли не зовсім фізичні, то принаймні в своїй гарячковій уяві. Жар в горлі ставав що раз, то дужчий, шум в голові заглушував усі гадки, переливався у всілякі найвідразливіші, найстрашніші голоси, які коли-будь чув на своїм віці. Тут був і скрип корби, котров витягав послідній раз свого сина з ями, і глухий стук падучого тіла, і тяжке бовтнення у глибоку пропасть, і роздираючий душу вереск мліючої матері, і все, все, що, мов тараном, розвалило його щастя, мов громом, роздрухотало його життя, що повалило його з чесного заміжного газди так глибоко у пропасть нужди, хороби і розпуки.

І бачиться нещасливому Василеві, що всі тоті давні хвилі, всі тоті люди, дорогі його серцю, встають, піднімаються з кутів: лиця у них не сині, а чорні, мов уголь, очі позапливали кров’ю, нужда і розпука позасідали на їх чолах. Попереду йдуть його сини, всі три, за ними їх мати, далі багато знайомих, ровесників, колись подібних йому заміжних газдів бориславських, котрим він дорадив копати ями і котрі, подібно як він, посходили на жебраків або погибли, як його діти… Із усіх кутів вони тиснуться до нього, стогнуть, плачуть, пищать, регочуться і тісніше його обступають, наступають на його ноги, на груди, давлять, тлумлять, їх дотик холодний, мов крига, проймає його до костей, ваготить на нім, мов навалені гори. Дух йому запирає, смертельний піт заливає очі, і нараз із глибини зболілої душі виривається страшний крик: «Змилуйтесь надо мнов! Що я вам винен? Хіба я хотів лиха для вас? Хіба я щасливіший від вас?»

І висилком послідніх сил він затермосив собою по тапчані і з глухим стукотом звалився на підлогу без сили, без віддиху, без руху…

На другий день рано Сень, увійшовши до цюпки, побачив Василя на землі, обвитого в коц і скуленого вдвоє. Зразу він немало перепудився, думаючи, що вже потах. Але почувши, що дихає, підняв його без труду і положив на тапчан, поправивши подушку під головою. Аж сумно стало Сеневі, коли побачив сині, попукані губи Василеві, його глибоко запалі очі і синє, помуравіле лице. «О, тому недовго на світі заваджати», – погадав собі парубок, обтулюючи Василя коцом. Василь отворив очі і прохрипів ледве чутно:

– Водиці, водиці!

Сень подав йому воду з дзбанком, і Василь довго-довго не віднімав спечених уст від посудини. Чути було навіть глухе булькотання в горлі: вода спадала, мов камінці в порожню фляшку.

– Може, з’їсте що теплого? – спитав Сень.

Василь захитав головою. Голод мучив його страшенно. За хвилю служниця внесла мисчину доброго, заправленого борщу, і Василь лакомо пролигав ложку за ложкою.

– Ци не слабі ви що, Василю? – спитав Сень.

Василь не відразу порозумів, про що його питають, а в тій хвилі другі слуги закликали Сеня до якоїсь роботи, ніколи було парубкові дожидатися відповіді. Він оглянувся, чи Василеві що де не хибує, і, побачивши, що є і вода, і хліб, і тепла печена бульба, і сіль, він швидко вийшов і замок двері за собою.

Василь лежав іще довго на тапчані, не думаючи нічого, вдивлювався в один чорний сучок на стіні надо дверима. Пробута ніч з усіми своїми страховиками та муками шуміла йому ще по голові неясним спомином. Він був так ослаблений, чув ще такий докучливий біль на цілім тілі, що боявся навіть ворухнутися, щоби не чути лупання в костях. Цілий день пролежав він таким способом; вставав лиш два-три рази, щоби взяти си кусник хліба, або дві-три бульбиці, або води напитися. Води пив він того дня дуже багато, бо всередині чув після вчорашнього страшенну паль і хотів її залити водою.

Десь коло полудня навідалися до нього панотець; вони застали Василя на тапчані.

– Ну, ну, лежи, не вставай, – промовили до нього, видячи, що Василь силувався встати. – А що, як ти ся спало по вчорашній охоті?

Василь не відповідав нічого. Йому стало чогось тяжко і нелюбо, сам не знав чого.

– Ну, а куда вас господь водив учора? – спитали панотець насмішливо. – Десь, бачу, хапатня була неабияка.

– Та, прошу єгомостя… – зачав щось Василь, але не докінчив, покмітивши, що єгомостеве лице хмуриться.

– Василю, – сказали панотець остро і твердо, – я гадав, що ви ще ось-ось якийсь чесний чоловік, що вам мож на слово повірити. Я гадав: от озьму го до себе, ту му буде супокійніше, ту буде й дозір над ним, чень-чень, гадаю си, чоловік поправиться, перестане ганьбу робити цілій громаді. А ту бачу, бе-бе-бе, оно не туди йде! Мій Василь ледве з хати, та й гайда до Шміла! Е, як оно так, то погано буде з нами. Я того не хочу! Якби-м був таке знав, то був би-м вас учора обох із сином за обої двері випер! Фе, Василю, встид, ганьба! Я тепер тебе не можу й надвір випустити, я не хочу, аби-сь там з п’яницями волочився. Посидь ту, під запором. Ту ти буде тихо, супокійно, ту ти їсти принесуть, усьо… Та що ж з тобов робити? Інакше не мож! Ігій!

І панотець, оглянувши, чи все в порядку у Василевій комірці, вийшли і двері за собов заперли. Василь лишився сам із своїми попутаними думками, з болем на цілім тілі, з гарячкою в крові, з дихавицею в груді. До вечора ще було яко-тако. Він не зовсім ясно зміркував, що то все має значити, його арешт не сприкрив му ся ще надто. Лиш гарячка палить, пити хочеться. От він п’є холодну воду; як п’є, то йому ся бачить, що дійсно холодить, що йому легше, але мине хвилька, друга, – палить, як уперед. Але мимо всього того Василь був спокійний того дня, навіть передрімався трохи надвечір. На вечерю посьорбав рідкого чиру з молоком, і на хвилю стало йому ніби легше. Настала ніч – довга, безсонна, страшна ніч. Що Василь очі прижмурить, його цюпка залюднюється, заповнюється гидкими марами та страшищами. Тут жиди з рудими бородами, в виді величезних п’явок повзають, ссуть кров із нього, а напускають жару… І чує Василь виразно той жар нестерпимий у собі, страх здавлює йому горло, обезсилює його цілого, кров жбухає до очей, кашель зачинає роздирати груди. На другий день рано Василь був зовсім безсильний.

– Ци не слабі ви, Василю? – запитав його Сень.

– Е, – відказав Василь, глипнувши на нього, але тото «е» могло значити, що хто хотів. Сень пішов, і цілий день ніхто не турався до Василя. Пополудні йому значно полегшало. Воду перестав пити, чув до неї навіть якусь відразу, помимо того, що паль всередині не унімалася. Йому наввірилося лежати, і, хоть слабий, встав і почав хиткими кроками ходити по своїй комірці. Його очі блукали по стінах, шукаючи чогось, а чого, і сам не знав. Вночі мари не показувалися, але гарячка змагалася. На другий день він ходив по хаті. Надмірне ослаблення справляло йому дивне, неприятне чуття, ніби ціле його тіло деревіє, усихає, як от усихає гриб в гарячій печі. Йому бачилося, що шкіра прилипає у нього до кості, що кров не напливає до рук і ніг і не відживлює їх і що її послі дні останки жбухають, розжарені, мов окріп, до голови.

Страшні дні, страшні ночі переживав бідолаха Василь на стриху в комірці через цілі дві неділі. Нуда, самота, гарячка, страшища, котрі напослідок показувалися йому уже й серед білого дня в живі очі, – все то мучило його, палило, пожирало, підривало останки життя в дряхлім організмі. Він почав кричати по ночах, кидатися і товктися по комірці, його очі палали диким, несталим огнем, а повіки аж почорніли, немов жар, б’ючий з очей, перепалив їх на уголь. Панотець часто навідувалися до нього, давали деякі ліки, казали навіть Сеневі спати з ним по ночах. Але ліки не помагали, а Сень, намахавшися через день ціпом, спав уночі, як забитий. Вкінці Василь перестав кидатися, перестав кричати, останки сили щезли, послідні іскри життя зачали видимо погасати. Він лежав на своїм тапчані, жовтий, худий на лиці, від голови аж палахтіла гарячка, груди високо двигалися вгору, дихавиця душила його що раз, то страшніше, у горлі почало хрипіти, а, крім глибокого, роздираючого ухо стогнання, ніякий голос не добувався з його уст.

Панотець побачили, що зовсім круто прийшлося з Василем, і післали Сеня, щоби відшукав Івана, най піде вітцю по доктора до Дрогобича. «Післав би я й тебе, – сказали панотець до слуги, – але треба роботу кінчити. Завтра неділя».

Сень пішов тим разом просто до Півторакової хати, але, підходячи ід хаті, він аж ахнув з дива та чуда. По Півтораковій хаті уже й сліду не лишилося.

Примітки

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 14, с. 358 – 362.