15. Іван повертається до батька

Іван Франко

Іван повів батька мовчки до старої запустілої хати. Господи, що діялося в душі бідолашного парубка, коли побачив ціле газдівство занедбане, запущене, зруйноване, коли побачив, що тут, де недавно ще плило тихе, спокійне, достатнє життя, тепер ні волосинки худоби, ні стеблинки збіжжя, – що все припало порохом, приросло осетом та кропивою. Він аж за голову взявся, оглядаючи руїни своєї вітцівщини, але татові не говорив уже нічого. Василь за той час сидів на своїм давнім місці на припічку, хоть між челюстьми не горів огонь, а по хаті провівав той неприятний, до кості пробираючий холод, який ціхує усяку пустку.

Вечоріло. Сонце закотилося за тяжкі, сірі хмари, від заходу потягнув холодний вітер; збиралося на негоду; ціла хмара густого удушливого нафтового сопуху лягла на Борислав, немов убожество і недоля придавили його своїми широкими грудьми. Іван, пооглядавши обійстя, посумувавши та подумавши, що діяти, пішов до Кирницького купити хліба і теплої ковбаси на вечерю для себе і тата. Вернувши з закупленою стравою, застав Василя на тім самім місці, де його був лишив, дрижачого від холоду. Іван затопив у печі і поставив перед татом хліб та й ковбасу.

– Перекусіть, татуню, ви нині проголоднілися неабияк.

Василь посягнув по хліб та ковбасу, та якось так незручно, мов не своїми руками. Відрізав різничок і довго держав його у дрижачій руці, все скоса поглядаючи на сина.

– Що вам, татуню? Чому не їсте? – спитав Іван, доїдаючи свого різника.

Василь нічого не відказав, оглянувся якось чудно по хаті, зазирнув під лаву, підніс різник ід ротові і знов збоку поглипнув на сина, крадькома, несміливо, неначе хотів йому що сказати, а сам того встидався. Іван з властивою всім бідним догадливістю сейчас покмітив, чого татові хибує. Його лице посумніло, і, мов чоловік, що бере на себе який великий тягар, він устав, не кажучи й слова, і забирався до відходу.

– Ні, ні, не йди, не треба, не буду вже, бігме, не буду! – пролепетав Василь, і собі ж догадавшися, що син задумав, але Іван був уже в сінях, а за хвилю рипнув дверми і вийшов на улицю.

«Ну, от мені й щастє! – гадав собі Іван, ідучи улицею до шинку. – Гадав, застану тата при роботі, дома, на господарстві, здорового, як бог приказав, а вно от що вийшло! І що з ним тепер робити? Як го заходити, як пантрувати? Уже видно, що від трунку так легко не відвикне, коли му без тої парухи і кусник хліба в горло не йде!.. А ту ще й господарство со прахом пропало, хоть розщибнися на голотечі. І що ту на світі робитоньки?..»

Іван зовсім справедливо гадкував, що ніяко татові так скоро відвикнути від горівки. Його дряхлий, грижею надломаний організм, перепалений надмірним уживанням спіритусу, тим тільки й держався, що поганий трунок ненастанно підсичував у нім ледве тліючий огоньок життя. І так, як той старинний грецький водж, що поти тільки міг жити, поки в його груді стриміла смертельна стріла, вириваючи її із рани, сконав, так прийшлось би і Василеві пропасти, якби хто напруго хотів його відзвичаїти від смертельного, палющого напою.

Швидко вернувся Іван з квартою горівки і засів знов з татом кінчати перервану вечерю. Після двох чарок оживилося трохи Василеве лице, у очах заблискотіли слабенькі іскорки, але до бесіди не мог то якось прийти, та й їсти Василь їв дуже мало, мимо налягання Івана.

– Ну, татуню, що ж ми тепер будемо порабляти? Як ту собі світу зайти? – почав Іван, попрятавши останки вечері та поставивши фляшку з горівкою у кут на полицю. Василь за той час усе ще сидів на припічку і, видимо, силувався не глядіти на фляшку, відвертався, вздихав і не знав, де подіти свої руки. А коли Іван узяв її з припічка, він лиш раз украдком поглипнув на полицю, де була схована, і знов боязко відвернувся. Іван не замічав того. Його мучили гадки про тото, як поправити підупаде газдівство.

– Та от, адіть, моя заслуженина невелика, усього 30 ринських, ну, а на перший раз, то й тото до чогось може ся придати. Ну, а через зиму тре буде туй-таки стати де на роботу.

– Та так, синку, так, – сказав Василь.

Довго ще розговорював Іван, стараючи не дотикати й одним словом того, що отець звів господарство на нінащо, – а Василь усе притакував, часом дрімав, а часом поглядав украдком догори, на повалу, а відтак на полицю, де стояла в куті фляшка з горівкою.

– Та що, може би, ми вже спати пішли? – сказав напослідок Іван, видячи, що від тата годі добитися живого слова.

– Та так, так, ходім спати, – підхопив живо Василь, – ти змучився, небоже, правда?

Іван не відповів нічого, тільки почав вечірню молитву, роздягаючися під час неї та вишукуючи усіляке курмання на постіль для тата.

Іван довго не міг спати, чи то тому, що лежав на голім запічку, лиш однов сірячинов накритий, чи тому, що по хаті продувало різким холодом, чи, може, і про тяженьку грижу, що його мучила невсипно-ненастанно весь нинішній день, відколи побачив батька і батьківщину в такім нужденнім стані. Бідний парубок і не догадувався, що стан батька і батьківщини далеко-далеко гірший, як се йому на перший погляд видалося! Василь лежав спокійно, бачилося, спав. Аж десь коло півночі, коли на Івана почала находити перша дрімота, пробуркав його якийсь незвичайний шелест у батьковій постелі. Дрімота пропала в одній хвилині.

Іван скулився, запер дух у собі і насторошив уха щосили. Ось і чує шаркотання, наче хто ступає по хаті босими ногами, далі глухий стукіт, мов хтось мацає по стінах і прилавках. З першого разу прийшли Іванові на гадку глухі вісті про небіжку маму, нібито вона ночами ходить по хаті, і волосся звело му ся вгору на голові від забобонного, мимовільного переляку. Але от чує – дренькнула миска в полиці, лава задудніла від тяжкого ступання, і Іван, витріщивши щосили очі у пітьму, побачив темну, невиразно мріючу стать батька, котрий, стоячи на лаві, одною рукою придержувався горішньої полиці, а другою, видимо, мацав по закамарках. «Що се такого? Чого він поночі тамтуди шарить?» – була перша його гадка, але по хвилі булькотання мов витікаючого плину із фляшки нарозумило його і посвідчило ясно, чого шукав старий Василь.

Гнів і обридження овладіли Іваном в першій хвилі. «Старий пиячище!» – воркнув він сам до себе, але в тій же хвилі почув глибокий, сердечний жаль за батьком, що прецінь не з власної волі таким став і що, може, в тім і його, Іванової, вини немало. Бо пощо ж він покинув батька в такім часі, коли той, згризений, надломаний, прибитий усякою нуждою, не міг не прогніватися за такий його поступок і таку бесіду? Чому не змовчав, не простив татові хвилю забуття? «І що ту з ним тепер робити? На кого я го лишу, як ся прийде мені іти цілими днями на роботу? Ох, господи небесний, за що ти мене так тяженько караєш?» – Такі гадки сунулися, мов тяжкі осінні хмари, через Іванову голову. А фляшка довго-довго булькотала, вкінці, видко, спорожнилася до дна. Василь непевною рукою положив її у полицю, а сам, знов стиха мацаючи та чупаючи по хаті, поповз на постіль, з тяжким, глибоким зітхненням упав на ню і в одній хвилі заснув, мов забитий. Так переспав цілу ніч, не поворухнувши і одним суставом тіла, тільки глибоко з його груді чутно було час від часу зловіщий дихавичний хрип, котрий наші селяни означують сумно-гумористичним зворотом: «Христос у грудьох грає».

Примітки

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 14, с. 343 – 347.