3. Другий закоп

Іван Франко

Лиха доля не спить. Треба було Василеві ходити попри той кусник луки, що продав жидові під закопи? Ні, не треба! А таки пішов, – не знати, чи от так собі, не маючи що ліпшого робити, чи, може, з цікавості, що то ж то там жид робить? Досить, що пішов.

А жид не дармував через літо. Наняв двох робітників, таки бориславських парубків, що з бідності вже пустилися на заробок, – та й ну копати. Та й ще яку, собака, штуку придумав! Каже: «О, ту піскова верства, – тамтого пісок засипав, А я от що. Кажу вигородити кіш із хворосту, колики файні, обставлю тим плотом стінки, ніби цімбриною, – то чорта з’їсть пісок, що ся обсуне!» – «Ну, що? Розумно придумано! Коби в мене розум не дурний та грошей більшенько (а то ні за що купити хворосту і кіля!), – я би й собі стрібував. Дивіть, – оно безпечно, – чого й хотіти! Не обсунеся! А тепер жидюга, злодій, піскову верству прорив, докопався до глинки та й кип’ячку добув!»

Так міркував Василь, стоячи над ямою. Зависливим оком призирався, неборак, жидівській роботі.

– Ex, ex, господи ласкавий! Мій питьомий грунтець, – а тепер нехристові тисячі в кишеню вганяє! Он як, поганець, заскакує, як ся радує, як руки засукує з утіхи! Що то – маєток! Кибель за кибльом тягнуть із ями, руки си вривають, – а всьо для нього! Коби не такий припадок тяженький господь на мене спустив, – хто знає, може би, й я був тепер грошики брав та долоні засукував!

Довго стояв Василь над ямою, придивлявся роботі, глядів та завидував. Далі пішов і свій закіп обіздріти. Від весни ніхто в нім не робив. Стовпки від корби стриміли над ним, – корбу знято. Для безпеченства казав Василь ще вліті заложити яму дошками, щоби хто в ню не впав поночі. Якось дивно забилося в нім серце, коли оглянув горбок викопаної глини, обпукав дошки, покладені на отвір ями.

«Хто знає, – гадкував собі, – може, ту маєток жде на мене! Може би, якби от сажник-другий покопав, – і нафта показалася! Хто знає! Господь карає, господь і милує!»

«А хто знає, – шептав йому другий якийсь голос, – може, ту ще більше нещастє жде на тебе! Може, бог прогнівався за то, що сам псуєш та ворушиш святу земленьку, – та ще тяжче буде карати, коли не опам’ятаєшся після першої кари?..»

День за днем збігав, тиждень за тижнем минав. Василь все ходив, все думав. Суятився, бідолаха, гризся сам в собі, – не знав, на яку ступити і що почати. Видьомо марнів на лиці, а боявся чи унімався сказати, що йому на голові. «От зараз і стара почне плакати, споминати небіжчика, відраджувати», – думав собі. Але покуса все стояла йому перед очима. «От, пан біг не зародив хлібець, – нічим дихати. Сіно вигнило, – нічим худібку прогодувати до весни. Що вдієш? Грошики би здалися, і то так як умирати. І податок не заплачений! А може, вно лиш трошки прорити, – та й зараз і кип’ячка жбухне! Хто знає. Он жидів закіп не багато глибший! Ex, дійся божа воля, стрібую. Ігій, най жінка і поплаче троха. На то вна жінка. А мені голови не зірве. А я вже тепер добре ся возьму на розум, – всю яму плотом обгороджу для обезпеки!»

Так придумавши, Василь рішився вкінець приступити до діла. На самий перед обговорив що треба з синами. Михайло не відказувався від роботи в закопі. «А що, – каже, – тату! Я й сам виджу, що нам сесю зиму із самого господарства не перезимувати. Потрібуймо! Чень дасть бог, – нам тепер пощаститься. А для обезпеки зробім так, як ось кажете: городім коші!»

Що за добра душа той Михайлик! Ніколи він не відказував родичам ні в чім! Дай йому боже талан-долю золоту і вік довгий!

Але тут же насунулося друге питання: відки взяти грошей на линви, на хворост та на другі потреби? Батько з синами рада в раду. «Нічого робити, – кажуть, – заставмо частку поля жидові, – не продаваймо, заставмо до часу, – а прийде гріш, то й віддамо, викупимо поле назад!»

Як урадили, так і зробили. Стара мати аж тоді про все дізналася, як розпочали роботу. Нещаслива не мала серця ні клясти, ні виговорювати вітцю. Заплакала важенько. Її серце стислося, немов лихо якесь віщувало, коли заглянула в темну пасть, у котру спускав на линві батько рідну дитину.

– Ей, Василю, Василю, – сказала вона в кілька день опісля. – Пішов ти на жидівську дорогу, – шукаєш ти зисків по гробах. Смотри, небоже, – щоби-сь не закопав своє щастє і свою душу в тоті ями!

– Ей, яка ж бо ти дивна, стара! – сказав Василь, махнувши рукою. Тільки й усеї бесіди було межи ними.

Тим часом робота йшла не споро. Хворосту годі було й докупитися. Що навезуть із сусідніх сіл, то жидова духом розкупить. Відтак два їх взялися далі копати – а що викоплють, туй зараз і кошем обгородять. Тягнеться робота тиждень, ба й дві неділі. Михайло вже докопався до твердої пісковатої глинки. Поспорити годі. Рискаль тут не придасться, треба дзюбака. Іван тим часом то збіжжя в стодолі молотить, то коші городить, а мати пряде у хаті, сама-самісінька, і не раз тяженько сплаче, визираючи в віконце, чи не йдуть сини обідати.

Примітки

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 14, с. 311 – 313.