10. Панотець докоряє Василеві

Іван Франко

Була свята неділя. Невеличка стара бориславська церковця стояла сумна на пагірку за селом. Не отінювали її вікові розлогі липи, як звичайно буває по других селах. Кладовище з позападуваними могилками стояло голе і виднілося далеко на село, мов бездушне, в’яле лице смерті, грозячої всьому, що загляне. Напіврозвалена трупарня опиралася углом о стару головату вербу, котрої гілля стриміло над нею замісто стріхи. З другого боку стирчала острокінчаста дзвіниця, що вся тряслася, коли на ній задзвонено. Та й дзвони ж то бамбиляли якось так сумно та недоладно, мов справді тільки у них і діла, що голосити по покійниках. Саме тепер вони продзвонили на хвалу божу, а з села ідуть переулками та півперечками жінки й чоловіки до церкви. Єгомость іще не надійшли, тож і церкву не відмикано. Громадяни скупчилися на кладовищі, гуторять, регочуться та здихають важко, як кому до чого.

Аж ось горі горбком надійшли панотець з паламарем та й ще з якимось третім чоловіком.

– Ов, а то що, що Півтораків Іван до ксьондза ходив? – сказав хтось у гурті.

– Певно, старий потовк го сп’яна, – сказав другий.

– А ци чули-сьте, кумунцю, що небіжка Півторачка ходить щоночі до чоловіка? О, говоріть, тадже Микитишин Петро на свої очі видів позаякось, як ішла. Та й он Калинничина Гапа розповідала, що, каже, іду я у берег глину копати, от там мя мама вечором виправили, дивлюся…

Гідна-поважна газдиня не докінчила свого оповідання, бо в тій хвилі надбіг паламар, випереджуючи панотця, протовпився до дверей і, відмикаючи їх, крикнув:

– Тихо, баби! Ту не коршма, а дім божий!

Надійшли єгомость, і парафіяни поставали перед дверми в два ряди, з котрих кождий взяв одну руку поважного пастиря і всі цілували її за чергою, «як бог приказав».

Почалася хвала божа. Іван стояв у кутику і бив поклони, голосно ковтаючи чолом о землю, немов хотів тим заглушити якусь сердечну грижу. Неподовзі надійшов і Василь і став позаду крилоса. Його очі позападали глибоко і гляділи сонно і мутно з-поза підпухлих повік. Глибокі морщини на чолі свідчили ясно, що нещастя надломило того колись сильного і смілого чоловіка. Згорблений, мовчазливий, він видавався о много старшим, як був по правді.

Перехрестившися разів зо п’ять і вдаривши три земні поклони, Василь почав розкланюватися на всі сторони. Здивувало його то трохи, що дяк і паламар немов не замічали його, а послідній час від часу позирав на нього якось чудно із-за бокових вівтарних дверець, помахуючи в руці лісковим гасильником. Аж ось і євангеліє. Паламар виносить оберемок свічок, котрі братство церковне під час читання держить засвічені в руках. Як котрий із братів не одержав у церкві свічки, то була се для нього велика ганьба, і кождий міркував, що мусив у чімось немалім провинитися, коли єгомость не казали йому свічки дати. Василя щось як би тякло, – «ану, ци дадуть мені свічку?» Дивиться паламар зачинає з другого боку, роздає одному по другім, кому просто тичучи в руки, кому другим передаючи, кому через голови і плечі пересягаючи. Вже скінчив одну половину, другу почав, уже ось-ось коло нього, дав Сеневі Гавранюкові, Микиті Благому, Олексі Вітишиному, тепер на нього черга, аж ні, паламар повернувся і вткнув свічку в руку дякові, що саме виводив носовим пискливим голосом: «Слава тобі, господи, слава тобі».

Кров напруго закипіла в Василевій груді. «Що я таке, – погадав він собі, – чим я провинився, кого забив або запалив, щоби мене перед цілою громадою виставляли на публіку?» Вчорашнє роздразнення ожило з більшою силою, почало снувати йому поперед очима бог знає які дивовижні догади. Е, кривда їм, що не можуть мя з усього обібрати, як липу з лика обдерти! О, гадають, най хоть напублічимо го!» І бачилося Василеві, що всі, хто є в церкві, ззираються на нього і кивають головами та шепчуть: «Е, мусив Півторак щось немалого зробити, коли го паламар з свічков обминув». За тими гадками Василь і не чув євангелія. Доперва тоді зіснувся, як його почали штуркати і перти взад деякі громадяни, що після звичаю на казання виходили з церкви побалакати з сусідом під дзвіницею. Василь пропам’ятався, підвів очі ід вівтареві і стрітив погляд панотця, що, бачило му ся, пильно слідив за ним. Він перехрестився поквапно і почав слухати проповіді.

Панотець, як кожду проповідь, так і нинішню, зачали ось якими словами: «Да воскреснет бог, і разидутся всі вразі єго! Слова суть записані у святого євангелисти, гм, гм, гм». На тім місці панотець звичайно закашлювалися і сейчас після такого вступу дивним і безпримірним наслідством гадок зачали про пиянство і легкодушність родичів, що не вважають на своїх дітей, на їх дочесне і вічне життя, а віддаються гидкому налогові лиш для того, щоби свому череву угодити. Панотець довго говорили: голос їх не раз підносився і гудів, мовби хто на церковний дах нараз висипав великий міх каміння, що торохтить, долів котячися. Особливо при словах: «Горе вам, п’яниці-недбалиці! Під вашими ногами пекло горить, бо в своїм поганім і гидкім налозі ви не тямите навіть про християнські обов’язки! Не досить, що ваше господарство йде ніворотом, діти ходять самопас, без боязні божої, ви навіть, ви самі, заллявшися до непам’яті трунком, лягаєте, не перехрестившися, встаєте і насамперед, замість зробити хрест святий на собі, посягаєте по келишок! Скажіть же мені, ци годен такий чоловік (панотець, розгарячені, показали пальцем Василя, а всіх очі звернулися на нього, немов перший раз в житті їм довелося його бачити), ци годен, кажу, такий чоловік називатися чоловіком? Ні! Він худобина, гірший як худобина, бо й тота прецінь встане рано, то уперед здихне до бога, а відтак ажень береся до їди!»

Під час цілої проповіді бідний Василь стояв, як на терню. Які гадки снувалися по його нещастями і встидом приголомшеній голові, то лиш бог один знає. Але то бачили всі виразно, що бідолаха аж мінився на лиці і сам не знав, що з собов почати, коли очі усеї громади немилосердно звернулися на нього. Надійшов великий вхід. У Василя була своя трійця, котру звичайно ніс при великім вході. Нині його трійцю ніс Трофим Паруха, старий, сивий дідусь, а Василь, аж блідий, стояв на своїм місці. Ось і служба скінчилася. Василь аж легше відітхнув, узяв шапку і хотів виходити, коли, втім, паламар узяв його за плече і прошептав:

– Куме Василю, ходіть-но, чогось вас єгомость кличуть.

Що робити? Скулився Василище і йде за паламарем за закристію, ждучи ще більше ганьби на себе. В його душі дивним способом застряла приповідка: «Піду я, мамо, до церкви, але чорта з’їш, що ти ся буду богу молити!» Василь не знає, відки вона тепер впала йому на гадку, і без відома повторяє її собі в душі раз, і другий, і третій, сам не знає, по що й по яке?..

Панотець сиділи на кріслі у ризниці і пили каву, котру їм приношено до церкви по хвалі божій. Василь уклонився до колін і став при дверях, ждучи, аж поки панотець не скінчать снідати.

– Що ти, Василю, – почали панотець остро, – щось лихо ся справуєш!

Василь мовчить.

– Був ту в мене нині твій син, жалувався, що поле продаєш, нічого не доглянеш, лиш усе горівков заливаєшся!

Василь ані слова.

– Іди ж, іди, а вважай, щоби-м тото послідний раз о тобі чув. Фе, встидав би-сь ся! Такий поважний газда, що би повинен усьому селу приклад давати, а він от що робить! Встид, ганьба!

Панотець кивнули руков, а Василь вийшов, не сказавши і слова.

«Скотина якась, гадина, не дитина! – думав собі бідолаха, йдучи долі селом додому. – А, він до попа з язиком, та й ну на свого рідного тата! Пожди-но, щенюку якийсь, я тебе навчу!»

Не знати, чи щоби забути про свій нинішній сором, чи щоби набрати більше сили на вирідного сина, чи з якої другої причини (хто знає, може, погані і гидкі наклінності уже вроджені людям такого низького стану, що ще до того, встаючи й лягаючи п’яні, і хреста святого на собі не положать), досить, що Василь по дорозі вступив до Шмілової коршми, де вже на лаві сиділо кількох людей, і кружив за чергою келишок.

Примітки

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 14, с. 329 – 333.