5. Хвороба Василихи

Іван Франко

Якось-якось обмили бідного Михайлика та й положили на лаву під вікном у старій хаті вітцівській. Лежить бідний парубок – пишний та рослий, як явір широколистий. Лиш приязне личко, синє-синє, мов боз, свідчить про страшну муку, яку терпів, умираючи.

А де ж ненька-старушка? Чому не заводить, не голосить по покійнику, сльозоньками обмиваючи поморщене добродушне лице? Чи вона ж його менше других любила? Чи жалю по нім не чує? Ой, не менше других любила вона свого Михайлика, – і жаль її лиш бог знає, який тяженький. Лежить стара ненька у коморі на постелі, не може й голови звести, не може й рукою повернути! Посліднє нещастя доконало її. Як побачила свого синочка неживого, та й ще такого, якого його з ями видобули, впала без зойку, без голосу, як билина підкошена. А Василь Півторак, глядючи на неї, як лежала мов нежива коло неживого Михайлика, вишептав лиш тоті слова: «От ту щастє! Ще ся прийде два погреби враз ісправляти!»

Відтерли Василиху і занесли до комори. Лежить нещаслива мати, як кусник дерева, худа, нужденна, безсильна. Пожовкле і поморщене лице без усякого виразу, очі мутні й запалі, мов догоряючий каганець, сині уста легко шевелиться… «Михайлику мій!» – шепче бідна мати та й захлипає, як дитина. А більше нічого.

А її Михайлик лежить у світлиці – спокійний, незатурбований. Ніщо йому тяжка грижа батька, котру той, мов змію, у серці крає; ніщо йому неміч і розпука матері, ніщо сумні шепти і молитви людей, що товпляться у сінях, головами похитують, і руками помахують, і словами стиха перекидаються: фу хто би ся був сподівав! Добре то той казав: грим щастє об хату, – та й хата розпадеся! Та й що за парубок! Господи, твоя воля над нами, грішними!»

А Василь Півторак, мов приголомшений, поволікся до панотця.

– Слава Ісусу, панотчику!

– Слава навіки! А що там, Василю? Чув-єм, що-сь нафту добув.

– Та так, єгомостуню! Але нещастє, – сина ми задушило.

– Ага! Так, так! Ну видиш, який ти неосторожний. Чому ж ти млинка де не роздобув та свіжого воздуху не намлинкував до ями? Видиш?

– А виджу, панотче, виджу на своє лихо.

– Ну, і що ж у тебе чувати?

– Та нічо, єгомостуню. Я прийшов, щоби-сьте грішне тіло земленьці віддали.

– А, так, так! Святий обов’язок, – послушна була дитина, знаю, знаю! Ну, Василю, – але ти тепер багач…

– Та який, єгомость?

– А, який? От кип’ячка добулася, – видиш, господь благословив.

– Ой, єгомость, не говоріть: благословив! Волів би мя був так ніколи не благословити! Що ми з тої ропи поганої, коли мій синочок у ній смертоньку найшов?

– Так, так, ая! Добре ти говориш! Ну, небоже, ти тепер можеш і церков божу чимось запомочи. Тоті гроші єднако тобі не милі. Правду я кажу?

– Та правду, панотчику.

– А видиш, небоже! А мені за погріб п’ятдесят золотих. Ну, га, що? У тебе то тепер ніщо!

– Ей, єгомось, то забагато! Бійтеся бога, у мене тепер така гризота, де мені ся ще з жидами торгувати?

– То байки, небоже! Але що треба, то треба! Не поможе!

– А ще он і моя стара, бідна, догорає, ледве-ледве. Хто знає, ци ще тиждень продихає. Знов видаток, а готового, панотчику, нема!

– Га, то згодімся за оба погреби разом. Даси вісімдесят золотих, небоже!

– А пек за пек, єгомость! А ви що говорите! – скрикнув бідолаха Василь, уражений до глибини серця такою бесідою. – Аби я для живого християнина наперед погріб торгував?

Він не міг далі говорити. Щось буцім задавило його в горлі, і він схилився і підняв капелюх, лежачий на підлозі.

– Ну, ну, я так, жартував, – сказав, усміхаючись, панотець. – Нема в тім нічо так злого. Ну, ну, йди, небоже, а я вже там завтра надійду. Видиш, треба з честію тіло поховати, треба ще з Попелів панотця запросити. Зуваж же й ти мене. А тобі п’ятдесят золотих тепер, то так, ги в пальці тріснути, небоже!

– В ласці божій оставайтеся здорові! – ледве промовив Василь виходячи.

– Ходи здоров, небоже! Гм, гм, – ая!..

Примітки

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 14, с. 315 – 317.