2. Сеня придавило піском

Іван Франко

Василь Півторак, як дав таку мудру раду громадянам, почав і собі міркувати. «А що, – думає, – в мене три сини. Я четвертий. Тепер у полі роботи такої пильної нема. Зачнімо й ми копати. До одної ями більш двох не треба: один копле, другий при корбі. У мене он на загумінку частка скошена: зачнемо там два закопи нараз. Не буде в однім, – то буде в другім!»

Як виміркував, так і зробив. Лишив стару на газдівстві, а сам із синами гайда на загумінок. Позабирали рискалі, цебри двоушні та вужища, поладили корби, та й гайда копати. Ну, нічо. Коплють день, коплють другий. Коло закопів горбки глини ростуть угору та й ростуть. Найменший син Михайло у однім закопі, а батько при корбі. Найстарший Сень у другім закопі, а середущий Іван при другій корбі. Прокопали сажень, ба й другий, ба й третій і далі. Натрафив Сень на пісковату верству, – почалася вода показувати. Ну, черпай воду цебром та й черпай, – а води все більше та й більше.

– Тату, – каже Сень, – повержу я сесь закіп: вода підходить.

– Ет, що то? – каже Василь. – Прочерпай воду та й копли!

Мучиться Сень тиждень, мучиться і другий. Все воду вичірпує, нори забиває, а далі копле. Та й копати ж то не тяжко. Звичайне, пісок.

Аж якось одного дня Іван над ямов наробив страшного крику. Прибіг батько, позбігалися й деякі посторонні: «Що таке? Що таке?..»

– Пісок ся засунув, привалив Сеня.

Василь Півторак стояв мов громом прибитий, почувши тоті страшні слова.

– Сейчас у яму, хлопці, – пробирати пісок! – крикнув не своїм голосом.

Пруднилися, пробрали пісок, та не духом. Видобули Сеня, та вже неживого.

Господи, що ся бідна мати не назаводила, не навбивала. І плаче, і батька проклинає, що-ді погубив її дитину. А батько, бідний, стоїть, мов осуджений, блідий-блідий, ні заплаче, ні слівця не промовить ні до кого.

Похорони надійшли. Треба було справляти, «як бог приказав». А панотець сказали: «У вас, Василю, ще й поля, і діточок зарібних, і статку, що бог післав, – дасте двадцять золотих за погріб. Се діло богу миле, – не пожалуй за упокій душеньки усопшого!» Що було робити? Відказати – годі. Торгуватися, як за худобину, коли сум тяженький на серце наляг, – ще гірше годі. А гроша готового бог має. Продавай частку, – а най півчастки, – тоту половину, на котрій той закіп нещасливий. Купець швидко найшовся, гроші швидко виплатив, мир християнський немало наохався і нагостився на погребі, – а панотець сумно та жалібно приспівували з дяком: «господи, помилуй» та «слава тобі, господи».

Розійшлися добрі люди, розминулися гроші. Василь остав без Сеня, як без правої руки. Стара гризеться, плаче, сини ходять, як потруєні. Та не час бідному хліборобові довго в смуток-тугу вбиватися. Робота жде, – десять робіт жде на нього. За роботов і туга забувається, і горе з серця чезне.

Поволі, невесело сходили жнива, – літо пройшло. Настала осінь, – урожай був плохенький. Не зародив господь. Ну, а все ж що було, то було, – і коло того треба походити, помотикатися. Звіз Василь із синами дар божий у гумно.

Ну, тепер і пора трошки спочити. При вільнішій годині і минуле горе в серці відживає. Знов сумно стало в хаті у Василя. Стара мати ще не всі сльози проплакала за своїм синочком любим.

Примітки

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 14, с. 309 – 310.