9. Суперечка Василя з сином

Іван Франко

Довго сиділи батько з сином, не говорячи й слова. Вкінець Іван перший перервав мовчанку.

– Тату, – сказав він, – ви дуже зле зробили, що-сьте ся так легко дали жидові на підмову.

Василь мовчав, понуривши голову і дивлячися недвижно у поломінь.

– Не тре було продавати частки, – хто знає, може би…

– Ци не стулиш ти си гавру? – крикнув нараз Василь. – Ци ще й ти мя будеш доїдати? Мало ми свої нужди?..

Се було перший раз після подвійних похоронів, що якесь живіше чуття заворушилося в його душі. Але на сей раз воно тривало лиш хвилину, і Василь як стій знов опер чоло о крису комина і німо вдивлювався в мигкотячу грань. Та не так було з Іваном. Йому направду досадно було на батька, що так легкодушно пускає від себе своє добро, і він, помовчавши хвилю, почав знов спокійним, рівним голосом:

– Не гнівайтеся на мене, тату. Я правду кажу. Що тото ховати? Всякий вам то само скаже. Частка з закопом варта найменше 800 з[олотих] р[инських], а ви уступили її за 120 з[олотих].

– О, який ми ту таксатор! А чому ти з того закопу не начерпав тілько кип’ячки, щоби не потрібно було нічо продавати?

– Або то моя вина? Що я в тому винен? – відказав Іван.

– Мовч, дурню! – крикнув розлючений Василь. – Доки я ще жию, не смієш ми під ніс тикати: то так роби, а се так. По моїй голові, про мене, давися всім, а тепер ще стулюй слухи!

– Я то знаю, – відказав Іван твердо, – але як так будете й далі розпорядковувати, то чорт який, що ся що лишить по вашій голові!

– Не будеш ти тихо, щенюку поганий! Не досить ми свеї гризоти, ще ти ми будеш доганяти?..

Василь грізно оглянувся кругом себе, немов шукаючи чогось, чим би приручно було вилити свій гнів на Іванову спину. Але нічого не було під руками. А Іван стояв при комині незляканий, спокійний, з жалібним видом і буцім не бачив погрози вітця.

– Я змовчу, тату, я знаю своє право. Але уважайте, що всьо на вашім сумліню лежить, що з кождого кусника вітцівської земленьки, котру віддасте в погані жидівські руки, прийдеся вам перед богом тяжкий рахунок складати!

Сказавши тото, Іван вийшов із хати і пішов ночувати до стайні.

Василь остався сам і довгий час, як уперед, недвижно вдивлявся в грань. Лиш кров живіше товклася по жилах, а очі грали гнівом, що згасав так само звільна, як грань межи челюстьми.

Дивна була Василева натура. Доки обставини життя неначе обминали його і оставляли його в самоті, доти туманів він сам один, гризся і забував про світ та людей. А коли гадка про давне щастя і теперішнє сирітство і про страшну погибель двох любих синів занадто глибоко жалила його в серце, він заливав того невмолимого хробака-гризуна єдиним ліком наших бідних хліборобів – горівкою. Але тепер життя зачало знов і його чіпати і саме нині вразило його в болячу сторону серця, ткнуло пам’ятки по Михайлі, нагадало його загибель. Годячися з жидом, бідний Василь тяжко терпів сам в собі і часто сам не знав, що говорив. А тут, по відході жида, тверда, спокійна а жалібна і, як сам то почував, доразу правдива бесіда Івана вразила його ще глибше і розжарила поломінь гніву. Він сам не знав, на кого був дужче злий, чи на жида, чи на себе, чи на Івана. І чого вони взагалі хотять від нього? Чого не лишать його в супокою? Чи він їм натручується, чи жадає чого від них?..

Такі гадки шибалися по Василевій голові і жужжали, немов унадливі мухи, доки сон його не зміг і цілковита пітьма густим стовбуром не залягла хати.

А в голові Івана чи не снувалися ніякі гадки?

Василь, певно, сидячи на припічку і вдивляючися в меркотячу грань, і не подумав, що, може, й його синові прикро приходилося сеї ночі, що, може, Бабуся-Грижа й йому засіла в головах. А прецінь так воно було. Неспокійно перевертався Іван на соломі в стодолі. Він дрижав цілим тілом від студені і не міг огрітися. А гадки його шибалися по цілім «татовім» газдівстві, по обійстю, по полю. І всюди бачив він закрадаючийся нелад, занедбання і опуст. Обірнику на ниви й не зачинано возити, а тут вже зима настає. Одна нивка всього спокладжена під яру пшеницю і лиш усього-навсього один шкреток засіяний озимим житом. Ну, що ж тут на рік починати? А в стодолі порожньо, у коморі порожньо, торішнього року недородило. А ще до того тато частку продає! а ще до того з закопом! Хто знає, може, якби було ще з на сажень прорити, була би ся знов кип’ячка пустила? Хто знає, якого скарбу збувся отець за 120 з[олотих]?.. «Ex, голово стара, нерозумна!..» – пробурмотів Іван крізь зуби.

Довго ще перевертався, не знаючи що почати, щоби бодай решту поля зберечи. Далі рішився піти завтра при святій неділі до панотця розповісти, як що є, і просити поради. На тім і заснув.

Примітки

Шкретками називають підгіряни кусники поля, відірвані від більшої цілості, от як де межи деберками, межи прилісками або на горбочку межи вогкими сіножатями. – Прим. І.Ф.

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 14, с. 327 – 329.