8. Жид купує Василів закоп

Іван Франко

Іван, роблячи контракт з жидами на достарчення до певного часу значної многоти кип’ячки, перечислив надто багатство ями. Немало причинилися до того й самі жиди, з котрими він годився. Вони говорили йому, що яма багата, що кип’ячка буде раз у раз підпливати, так що за день ледве встигне вичерпати то, що за ніч підплине. А тим часом не минув і тиждень, а кип’ячки не стало в ямі, а нова не хотіла підпливати. До контракту ще було треба немало, а тут годі було добути більше. Іван ждав день, ба й другий, і третій, – кип’ячка не підпливала. Треба було або копати глибше, або що, а ні, то біда, бо жиди день у день налягають, чому не довожує решти. Бідному Іванові прийшлося круто, хоть гинь. Грошей батько взяв половину того, за що згода була. З того поплатив довги, – ну, і не лишилося при душі й тілько, щоби мож було розпочати дальше копання. Се знав Іван добре, тому й не запускався з батьком ніколи в бесіду про тоті діла, лиш ждав нетерпеливо, поки кип’ячка таки вкінець підплине.

Але кип’ячки годі було діждатися.

А тим часом час виповнення контракту бистро наближався. Іван, майже до розпуки доведений вічним заводом в своїх надіях, рішився вкінець таки поговорити з батьком про все. Одного вечора, коли надворі вітер вив і сік у очі дрібним холодним дощем, Іван, увійшовши зі стодоли, повісив шапку на кілок, розложив огонь у печі і наладив миску бульби, щоби печи її в грані на вечерю для тата і для себе.

Василь, котрого ноги від надмірного уживання гарячого напою не статкували, а лице горіло, сів на припічок і, не кажучи й слова, наставив руки над поломінь.

– Тату, – почав Іван несміло, – от знаєте, лихо з нами.

– Ой, ци не ще! Певно, що лихо, – мати вмерла! – лепетав Василь, підносячи рукав ід очам.

– Не тото, татуню! Умерли мама, – ну дай їм, господи, душеньці легко! Що чоловік урадить против божої волі? Але ту інша біда. Жиди кип’ячки допоминаються, а ту в ямі нема.

– Дай їм! Дай їм усю, що є! І яму, і всьо, най си беруть! То кров мого Михайлика бідного.

– Ну, а що ж нам робити? З чого будем дихати?

– Що робити? Бога хвалити! – сказав Василь твердо і замовк. Дармо Іван старався договорити з ним до кінця, порадитися з ним деяк розумно. Василь мовчав і мовчав, лиш хвиля від хвилі хлипав, мов дитина, хоть сліз не було видно на його лиці.

Надворі почулося чалапкання, немов хто пробирається по глибокім глинистім болоті, – сінні двері рипнули, і в хату увійшов височенний, худий, капровоокий жид Шміло. Його довга бекеша, прогнила здолу в болоті, виторочилася сподом і висіла довгим фурфантям та била його о худі заталапані литки. Руде волосся ледве декуди виказувалося із-під пом’ятого капелюха, а червона, як жар, борода стриміла долі його щоками, остра, мов огненний клин.

– Дай бозє! – сказав він коротко, входячи у хату і притикаючи свою суху зароплену руку до капелюха.

– Дай боже здоровлє! – відказав понуро Іван.

Василь стрепенувся при вході жида і, обернувши супроти нього помарніле лице і блукаючі очі, вдивлявся в Шміла з виразом якогось несвідомого дитинячого ляку.

– Ни, сцьо? – спитав жид, підступаючи до Івана.

– А що ж би? Лихо!

– Як лихо? Цьому лихо?

– А, не підпливає кип’ячка, та й годі. Що враджу? Я гадав копати дальше, та от грошей нема.

– Ні, а сцьо зь буде з нами? Ви знаєте, контгакт пізавтгу виходит.

– Га, знаю, але що ж я можу зробити? От хіба так. Ви дали татові половину грошей, то ніби за 500 киблів, так, ци ні?

– Ню, так, – сказав жид і кивнув головою, причім його довга шия витягнулася, мов шия кота, що простягається вздовж, готовлячись спасти ненадійним скоком на мишу.

– А я вам доставив уже 800 киблів, то ніби до контракту ще лиш двіста хибує. Знаєте що, заплатіть ви мені за них триста киблів, я з тими грішми розпочну дальшу роботу і достачу вам решту.

Жид лукаво усміхнувся.

– Ге, ге, ге, які ви, Івануню, мудгі, дай вам бозє здоговлє! – сказав він і поклепав Івана по плечі. – Але воно так ні піде. У нас ні таке пгаво. Пізавтгу васє тгиста киблі пгопало, бо ви ні додегзяли згоди. А я сце з міста зведу панів і посюкаю собі на вас гесьти. Знаєте ви таке? Га?

– Жартуйте здорові! – сказав Іван, усміхаючися насилу, хоть направду жидова бесіда вколола його глибоко в серце і якийсь непевний холод пробіг йому поза спиною, мов від дотику гадюки.

– Я ні зягтую, бігме, сьо ні! Посьо мені зягтувати? Моє ггосі пгопадає, мені ні до зягтів! – говорив жид, а бідний парубок вдивлювався під час тих слів в його сухе, костисте і вижовкле лице, неначе не міг поняти тої бесіди або надіявся, що ось-ось лагідніше чуття заблисне на тім поблеклім, немилостиво усміхненім виді.

Але вид Шміла не змінявся. Іван відвернувся від нього і поглянув на вітця, що за час їх розговору оперся був чолом о комин, зложив руки на підогнутих колінах і задрімав.

– Тату! – проговорив Іван, торкаючи його злегка рукою о плече. – Тату! Ци не видите? Ось Шміло прийшов, допоминаєся кип’ячки. Що робити? Порадьте мене!

– Всьо му віддай, всьо, най си бере! – пробурмотів напівсонний Василь. – То проклята робота! Два сини ми згибли при ній, стара вмерла! Проклята робота! Щастя не принесе…

Лице Шміла заясніло блідою іскрою радості.

– О, видите, Івануню, сьо васі татуньо ні такі дузє упегті, як ви! Знаєте сьо? Насьо вам клопіт на голову? Пгодайте мені закіп! Він вам і так тепег ні несе позьитку, а станете копати, ггосі підуть, а хто знає, ци сьо буде! А так ліпсє. Я вам сє доплацю сто гинських! ну, сьо вам тгеба?

– Ні, жиде, того не буде! – проговорив твердо Іван. – Роби що хочеш, а продати частки не продам.

– Ні, то я си сам куплю, без вас. Гадаєте, сьо як панів, зведу, то вася пгавда буде? Увидите, сьо й кип’ячку стгатите, і закіп мій буде. А так волите взяти сто гинських і позбутися клопоту. Ни?

Іван не знав, що робити. Він знав добре, що Шміло не дуже-то й багато перехвалюється, говорячи про панів і про їх правду, і він віддавна, відмалечку, звичаєм усіх селян, чув великий страх перед тими страшними людьми, що мають право (і бог знає, відки вони набрали того права!) кождого разу прийти, відсудити або присудити, що їм кому злюбиться, против котрих, крім того, бідний селянин ніяк нічо не вдіє, хоть би й яку кривду потерпів. Але ж, з другої сторони, бачив Іван, що й жид кривдить його немилостиво, що частка з закопом варта вдесятеро тілько. Що було робити? Іван принявся знов роздрухувати вітця, і ледве-ледве удалось йому роз’яснити Василеві, в чім діло. І жид не оставав збоку і час від часу докидував своє словечко, представляючи Василеві то раз у страшних красках панські суди, то знов свої корисні услов’я. Довго в ніч тяглася згода. Іван твердо стояв при тім, щоби не продавати частки, але Василь раз у раз псував діло, і вкінці хитрий жид таки поставив на своїм.

– Ни, Василю! – кінчив Шміло бесіду. – Ви добгий чоловік, а васє син – то таке твегде, сьо ні пгиступай до нього! Але сьо мені до нього? Ви пгеці сє газда, вам вільно погядок гобити. Ви завтга пгийдіть до писагя та й там написємо всю згоду. А я загаз виплацю, сьо там пгийде. Цьи так?

– Та так, так! – сказав ліниво і неохітно Василь.

– Ни, то бувайте здогові! Добганіць!

– Здорові ночуйте! – сказав Василь, і жид вийшов, рипнувши дверми, та й щез у пітьмі. Лиш глухе чалапкання по болоті свідчило о його відході.

Огонь ледве-ледве меркотів іще межи челюстьми, кидаючи кровавий блеск на припічок. Іван стояв німо, опершися ліктями о комин, а Василь принявся до тереблення печеної бульби, не проговоривши й слова до сина. Тяжка задума насіла, відай, на Іванову душу, та не легше, бачилось, було й Василеві. Але поки що оба мовчали, а в хаті було так тихо, так сумно, так мертво, немов саме тепер була хвиля, коли змерлі душі обходили невидимо довкола хати, а при повіві їх воздушних крил мовкло все, тихло, глухло, завмирало…

Примітки

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 14, с. 323 – 327.