17. Василь знову в шинку

Іван Франко

Коли відійшов Іван, Василь перший раз почав оглядатися довкола себе, а побачивши, що він сам посеред чужої хати, почув якусь непевну тривогу, який[сь] страх, мов перед наближенням великого небезпеченства. Білі чисті стіни разили його непривичні очі, крізь вікна виднівся невеличкий сад з пожовклим листям та зарослими доріжками, а далі, за коротенькою, пустою вже стернею, шумів темно-зелений сосновий бір карпатський, званий у підгірян Ділом. Той вид здався Василеві таким пишним та хорошим, таким новим та свіжим після душної Шмілової коршми, що як стій забажав освіжитися в тім різкім осіннім воздусі. Ввійшли панотець.

– Ну, що, Василю, – ти тепер у мене лишишся.

– Та так, єгомость, – сказав Василь, хитаючи головою.

– Але знаєш, у мене годі буде дармо хліб їсти, – що зможеш, то треба робити.

– Треба, єгомость.

– А Шміла, небоже, тре зовсім забути: я буду остро на то бачити.

Василь, не знати від чого, звісив голову і не сказав нічого.

– Ну, – сказали панотець дальше, – нині озьмеш си рискаль і граблі, будеш у саду доріжки прочищувати. Знаєш?

– Знаю, єгомость.

– А тепер іди до кухні, най ти дадуть дещо попоїсти.

Василь аж тепер підняв капелюх із підлоги і пішов непевними, хиткими кроками до кухні.

Сунуться небом сірі хмари з-за Ділу на доли та кроплять дрібним холодним дощиком. Потягає вогкий вітер по саду та стрясає сухе листя з галуззя. Сіро, сумно, мляво на світі. Якась вагота зависла над землею і давить, бачиться, усе живе, спирає дух у груді, спинює рух, прогонює думки веселі. Затяжіла вона, видко, й на Василі. Хитається він, бідолаха, по крутих стежечках саду і, хоть загорнений добре, продрог від холоду. Різкий воздух зовсім його не відсвіжує, – противно, проймає що раз, то діткливішим морозом, налягає на груди, мов камінь. Пишний вид зовсім його не веселить, противно – при ближчім обзорі навіває на нього нудьгу якусь та тугу, будить у серці якесь люте, давно приспане горе. Дармо силується бідолаха розрушатись, розігрітися при роботі, дармо хапає дрижачими руками то за рискаль, то за граблі, сили його оставили, сустави якось деревіють. «Ex, розігріти б ся, – так трошка!» – подумав собі Василь, але сейчас, перепуджений, поверг тоту гадку, пригадавши собі слова панотця, що «буду-ді остро на то бачити, щоби-сь…». Але поки то гадає, уже з рук його випали граблі, випав рискаль, все якось щезає йому сперед очей. «Як холодно! Треба розігрітися, конечно треба, тогди до роботи, тогди сили прибуде!»

Такі гадки снувалися по голові Василя, а тим часом незнана якась, темна, сильна рука перла його щораз далі а далі на край саду, ід перелазові, за котрим зачиналася втоптана стежка до села. «Ні, я не піду, треба перемагатися, треба якось устояти… А що єгомость скажуть?..» – промелькнуло в Василевій голові, але він за тот час уже переліз через перелаз і спішив щосили стежкою півперек поля до Борислава.

Панотець були зайняті в стодолі, тому-то аж по обіді спостерегли, що Василя нема в саду. Почали сейчас допитуватися слугів, де він, але ніхто не бачив, як він пропав. Старий слуга Климко говорив навіть, що «хто знає, ци не полізла біда де в калабаню та не пронерла, а то, – каже, – так му щось з очей пахло, що єму недовго на світі жити». Але панотець махнули нетерпеливо руков на таке пендичіння та й сказали: «Ет, говори свеї! Пиячисько негідний, десь до коршми поплівся! Я вже добре знаю, що єму з очей пахне, не бійся! Ану-но, підіть хто в село, ци не найдете го де у якім шинку! Приведіть ми го зараз сюда!»

Сказавши тото, пішли панотець до покою, а старий Климко покивав головов, нібито дуже йому не хотілося вірити в єгомостеву бесіду. «А втім, – проказав він по хвилі, – що мені до того? Ну, Сеню, збирайся та бігай, коли ти єгомость казали, будем видіти!»

Сеневі, двадцятилітньому крепкому парубці, не треба було того два рази говорити. Живо загорнув на себе полотняний куртак, підперезав його вузьким ременем та й погнав у село, насунувши на чоло невеличку баранкову кучемку. Він тішився дуже тим ходом, бо у селі, трохи оподалік від резиденції, у нього була люба дівчина, котру без того він би не був видів аж у неділю. А крім того, кортіло його й порцію горівки випити, бо панотець дома ніколи й на очі не хотіли її бачити. Не треба й казати, що Сень, правда, борзо забіг насеред села, але тут не дуже коротко забавив у вдови Гнатихи, гуторячи то зі старою, то з своєю любкою Оленою, котра саме тоді забиралася дергати льон у сінях.

Аж десь-колись Сень нагадався, за чим його панотець послали.

– Ага, Гнатихо, – сказав він, – ото з мене, я й забув, пощо-м прийшов! Ци не виділи ви де ту старого Півторака?

– Півторака? А нащо ж го тобі?

– Та от єгомость послали мя, щоби-м го як стій завів на резиденцію.

– Півторака на резиденцію? А то що такого? Ігій!.. Ага, правда, та ти ся питав, ци-м го де не виділа? Виділа, виділа! От перед полудньом надволікся долі селом та й пішов до Шміла. А я собі ще гадаю: от старий Півторак іде пропивати решту поля! Аж ту, слухаю, крик якийсь зробився коло шинку. Вибігаю, дивлюся, а то Шмілиха бурнигаєся серед улиці з Васильом. І таке ти кричить та пищить, а все бідного Півторачища в плечі кулаками дюгує, а він усе упираєся, все позирає на шинок. «Ігій, що такого?» – гадаю собі. Побігла я там, другі люди понадбігали: що таке, що таке? Шмілиха нічо, лиш усе свеї, ще дужче пищить: «Піяцисьцє якийсь, я го ні хоцю на одьи видіти! Цього він лізе до моєї хати?» Ту люди до неї: «Стій, жінко, не бий, говори, що ся стало?» А вна як не розпустить писок та до нас: «А вам сцьо до того, мудь, гавгило, хомут? А ні підете ви собі до цьогта матеги?» «Пек ти, бідо, – гадаю собі, – най тя хвороба спітче!» От я питаю Василя: «Та що то ся такого стало?» А він стоїть, ги стовп, ні в дві ні в три, а далі плюнув, здихнув та й поплівся онту до Мошка, до шинку.

– Де, де, кажете, до Мошка? – спитав Сень.

– Ага, онде, до рудого Мошка. Тамій, бачу, й дотепер сидить, бо-м не виділа, щоби відтам виходив.

Сень не дослухав до кінця її бесіди і щодуху побіг болотистим переулком до Мошкового шинку.

А з Василем ось яка була притичина. Вийшовши з попівського саду, він ледве-ледве затюпав до Шміла, все воркотячи собі по дорозі, що «про Шміла, небоже, тре зовсім забути», і що єгомость би ся дуже гнівали, якби він ся впив, і що Іван, – то недобра дитина, не любить свого тата, хоче його вигнати з його питьомої хати та пустити по жебрах. Але, помимо всіх тих гадок і слів, Василь ішов та йшов дальше, не силуючися навіть розпізнати, куди і за чим він іде. І зовсім не дивно йому стало, коли опинився перед Шміловим шинком, а тут через сильне сполучення вражінь він і на хвильку не задумався, тільки просто пішов досередини і, не кажучи й слова, став біля шинквасу та простягнув руку против Шмілихи, домагаючися тим способом звичайної порції горівки.

Шміла не було дома. Він ще навесні докопався нафти у Василевім закопі, а вліті черпав уже з трьох других закопів, виритих на купленій частці грунту. Розуміється, що тепер Шміло розпоряджував уже немалим капіталом. Але йому не досить було того. Він довгий час працював над тим, щоби осягнути більше, – і тепер його ціль сповнилася. Він поїхав до Дрогобича, щоби поробити що треба в уряді. Шмілиха, розуміється, не знала, що се за діло, але то знала добре, що Василеві нема вже що стояти о ласку. От вона, побачивши простягнену руку Василя, розлютилася дуже і почала звичаєм усіх жидівок кричати, клясти та ганьбити Василя. Але той зовсім не зважав на її бесіду і стояв далі, німий, недвижний, з простягненов над шинквасом руков, доки розлючена жидівка не зірвалась та не пхнула його щосили в груди. Василь, що й так не був сильний на ногах, перехитнувся, стратив рівновагу і повалився горілиць узад. На щастя, стояв невіддалік за ним стіл з порожніми фляшками та порціями, – і Василь упав на нього плечима. Стіл перепихицьнувся, фляшки та порції попереверталися і, дзеленькотячи, попадали на підлогу – пішли в кавалки, але Василеві не сталося нічо. Аж тепер жидівка, оглушена бренькотом, впала в страшну лютість, наробила вереску на півсела і вишпурила бідного Василя з шинку на улицю.

Побачившися таким робом знов на вільнім воздусі, Василь стояв якийсь час без чуття, без думки серед людей, що почали сварку з Шмілихою, а далі пішов, бродячи в болоті, долі брудним переулком. Із одної хати, бруднішої і обдертішої від других, закликав його хтось крізь вікно. Він озирнувся, витріщив очі на хату і на четиняну віху над дверми, котра у нас означає шинок, і, не здаючи собі справи, хто і за чим його кличе, увійшов досередини. Се був шинок, званий «у рудого Мошка», один із найнужденніших і найвідразливших шинків у світі. Прогнила підлога покрита була грубою верствою рідко розмішеного болота, на брудних лавах, ба й попід столами лежали обдерті люди в чорних, оброплених лахах, з гнилистими, страшними лицями, на котрих писали свої сліди і недуги, і утома від роботи, і лінивство, і нужда, і бог знає які ще «гріхи головні». Лиш два такі чоловіки стояли серед коршми та хриплими, надірваними і незгідними голосами співали якусь сповиточну думку. Василь, очутившися раз у шинку, забув зовсім, що його хтось кликав, і просто підійшов до шинквасу та простягнув руку саме так, як у Шмілихи. Рудий Мошко знав добре Василя і його теперішнє життя, знав добре, що грошей за горівку у нього нема, але, побачивши на нім ще досить добрий кожух, покмітив швидко, що за кварту горівки і то стане, і, наллявши велику порцію, підніс її Василеві.

– А, Півторак! А видиш, прийшов! А то, бачу, плентаєся чорт знає куди, – гадаю собі, закличу чоловіка!..

Василь широко витріщив очі на ріпника, що так до нього говорив, але не міг пізнати, хто се і чого від нього хоче. Випивши одну чарку, він простягнув руку з порційов над шинквас, і жид швидко налляв йому другу, за нев пішла третя, четверта і поволі-поволі Василь почув, як у груді ворушиться якесь тепло, – він сів на лавку під стіною, п’ючи чарку за чаркою, та поводив блудними очима довкола.

Не дуже поквапно діялося Сеневі виходити від Гнатихи. Але коли почув, що було з Василем, то живо побіг до Мошка, бо пригадав собі, що вже й на попівство вертати пора. Але тут застав він Василя уже без пам’яті, лежачого на лавці і без кожуха. «Ну, хвацький козак, – погадав собі, – як скоро си зміг догодити. І що ту тепер з ним почати, як з бідов дочалапати на попівство? А втім, ігій, будем видіти!» Так заохотивши себе самого, випив порядну чарку для ліпшої відваги та й принявся будити Василя.

– Гей, Півтораче, вставай! Ану, рушся, а живо, підемо, небоже, на грай-гору!

Довго теліпав Сень старим, заким той трошки роздрухався. Але Сень небагато й питав, що і як, ухопив Василя сильно попід руку та й поімчав горі селом, чалапкаючи мало що не по коліна в густім болоті, і утепенився трохи не до смерті, заким зайшов на попівство.

Панотець аж за голову взялися, побачивши Василя в такім стані. Вони зразу олютилися, почали кричати та сварити, але швидко побачили, що крик і сварка тут нікуди не годиться, бо Василь нічогісінько не розуміє, що до нього говориться.

– Погди, – крикнули панотець, – мушу я тебе не так узяти! Положи го туй на лавку, Сеню, а сам іди випорожни комірку на поді! Зачекай, там му буде добре, дам му їсти, всьо, най си троха посидить. А то як ще ся так зо два, зо три рази заллє, то по нім буде!

Василь сидів на лавці в сінях, опертий плечима о стіну. Його в’язи стратили силу і не могли удержати голову на собі, котра через то раз у раз спадала на груди, то баламкалася в боки. Мутні, глибоко запалі очі глипали час від часу несамовито перед себе, а посинілі і попараскані уста здригали від гарячки. Тим часом панотець ходили широкими кроками по сінях, а поли їх довгої реверенди розвівалися за ними у воздусі. Час від часу вони поглядали на Василя, а лице їх виражало то жаль за страченою «вівцею», то гнів, то бог знає які ще праведні чуття.

Ось і Сень надійшов, – цюпка для Василя готова. Панотець веліли парубкові підвести Василя з лавки на ноги і попід руки завести на під та до назначеної кімнатки. Немало намучився Сень, волочучи горі сходами безпам’ятного старця, котрий щохвиля шпотався і тратив рівновагу, не можучи підняти ноги до належитої висоти, щоби стати на вищий ступінь східців. Але вкінці прецінь Василя наміщено на старім тапчані, застеленім наскорості чистою веретою, подушкою і коцом для вкривання. Сень роздяг його, визув і поклав спати, панотець самі принесли йому дзбан води, хліба і ще дечого до їди і, виходячи, замкнули за собов двері на ключ. А Василь Півторак не чув нічого, що з ним робили, і в тій хвилі, коли за ним замикали двері, спав твердим, неспокійним сном недужного, котрого утлий організм допалює страшна гарячка.

Примітки

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 14, с. 352 – 357.