7. Туга Василя

Іван Франко

І знов у Василевій хаті здвиг народу, гомін, і охання, і шепти кумочок. І знов до нього, бідного, тиснуться з усіх боків пожадані й непожадані приятелі, потішаючи, жалуючи та приговорюючи. І знов чарка кружить, і співи попів та дяків роздаються в хаті, в сінях, на оборі, клуби диму сунуть із кадильниць і в’ються попід стелею над людськими головами. Василь і не тямив добре, як увесь той тиск і гомін провалив мимо нього, а на другий день по похоронах, коли збудився і, оглянувшись по хаті, побачився сам, мов серед вимерлої пустки, подумав на хвилю, що се все був сон поганий. Аж згоді, продрухавшися добре і оглядаючи по всіх закутках сліди вчорашньої коренії, переконався, що се правда достотна, що він – сирота, круглий сирота на світі.

Сирота? А прецінь у нього ще син остався, Іван. Де він, що з ним? Чому батько при згадці о своїм сирітстві не згадав про нього, про свою єдину натепер потіху?

Дивно не раз буває між людьми. От, лучиться, у родичів діточок кількоро, – і добрі всі, слухняні, робучі, покірливі. Казав би-сь, чого й бажати? Любов родичів, як сонце, всіх рівно освічує. Та ні, не так воно. От погляди, побачиш. Отець найліпше полюбить найстаршого, мати найменшого або як там, а середуще межи ними жиє, і робить, і все, а ні тато, ні мама його не замічають, ні попестять, ні похвалять за нізащо. І воно росте у хаті, мов чуже, привикле до самоти і мовчання, а родичі дивляться на нього, коли переходить мимо них, а їх гадки бачать другу, більше люблену дитину перед собою.

Таке було і з Іваном. Отак коли-небудь спитати було Василя про Івана. «Іван, – каже Василь, – мій Іван? А, він у мене дитина тиха. Але подивіться, що оно з того Михайлика за дужий парубійка! Золото, не хлопець! А спитати було небіжки Василихи: «А що, Василихо, ваш Іван порабляє?» – «Та що би мав порабляти? Десь, певно, щось у стодолі пипнає. А Михайлик он пішов до сіна, – та й не знаю, ци верне, біднятко, до обіду? Ей, тото хлопець з него ся зробив, як чічка! То моя потіха, то мій синочок!» І так усюди й усе бувало. Чи батька, чи матір спитати про Йвана, – все на Михайлика звернуть. Іван був середущий межи їх дітьми і, хоть послушний, тихий, покірний родичам, все проходив мимо них майже незамічений. І браття, хоть весь вік [жили] у злагоді і приязні, та все-таки, за приміром родичів, почали й собі мимовільно згори дивитися на Йвана, вважати його за слугу дома, за щось нижчого себе. Іванові не раз гірко приходилося слухати розказів молодшого брата, і не раз задля того прийшло між ними й до маленьких передирок. Але ніколи не прийшло й на думку бідному хлопцю глядіти за глибшою причиною того, ніколи він не брався розтрясати тото, як і чому поступають собі з ним родичі.

Та й, впрочім, не мож сказати, щоби й вони його не любили! Хрань боже! Прецінь Івась був їх дитина не менша других, прецінь ніколи їм не дігнав ні непослухом, ні прикрим словом. Але все-таки його любили не так, як найстаршого й наймолодшого. Ось, приміром, раз везли вони сіно крутим переїздом понад річку. Михайло воли поганяв, а Іван і батько віз придержували, щоби не звернувся. Десь, не треба, якась вибоїна попалась, віз перехитнувся на Йванів бік, саме на найстрашнішу западню. Старий батько й не дожидався Іванового крику, а мовнею кинувся ‘д ньому. І видите, якби був на волосинку пізніше встиг, був би віз доразу перевалився, і бідолаха Іван був би смерті пожив під вагою. А то оба причепилися до васага, а на Михайлика скрикнули, щоби живо нагнав, і духом перемчали понад западню у брід. А коли стали у броді воли поїти, а Іван зняв сорочку і промивав закровавлене рам’я, котре в тій страшній хвилі передер сукуватий щабель, старий Василь сплюнув від себе, відсапнув разів два або три і, міряючи очима перебуте небезпеченство, проворкотав якось сердито: «Пек ти, маро, щезай! Та вже чорт бери віз і сіно, – а було би мя хлопця збавило! Ігій!»

Ну, що ж? Хіба, значить, Василь не любив Івана?

Але тепер, коли не стало обох його коханчиків-синів, коли не стало старої, що, все пильно вештаючися по всіх усюдах, буцім оживляла і наповняла хату, яким же круглим сиротою почув себе Василь! Тяжким мертвецьким сном проспав він ніч по послідніх похоронах. А коли збудився, вже сонічко піднялося високо на небі. Оглянувся круг себе: в хаті ні живої душі. Іван ще вчора згодив двох парубків і вже давно пішов до роботи. Треба було поратися коло видобутої кип’ячки, щоби розлабудати грошей на сплачення довгу за заставлену нивку і за похорони панотцеві. Іван, призвичаєний змалечку до невсипної праці, не ждав татового приказу і не хотів перебивати його сну. Сам полагодив з жидами-спекулянтами, що один перед другим перлися закупувати у нього «кип’ячки». Торгу добили живо, а старий Василь, уставши, мав лиш піти підписати контракт. Іван за той час, узявши завдаток на руку, як стій поспішив до «механіка» (був се простий столяр з Дрогобича, що під тою шумною назвою задумав тут доробитися грошей) і закупив млинок до перевітрювання закопу. Відтак накупив іще фасок і бочівок, в котрих після угоди мав достачати кип’ячку до свіжозбудованої дестилярні (до «лютрунку», як говорили робітники), і принявся черпати і видобувати з глибіні земний скарб.

Живо йшла робота. Наняті робітники балакали, жартували, а Іван все-все мовчки робив. А за той час Василь ледве-ледве звівся з постелі, став серед хати і, оглянувши пустку і нелад кругом себе, важенько заплакав, немов на погорілищу. Довго сидів неборака під вікном на лаві, на тім самім місці, де так часто видав свою небіжку чи з мотовилом, чи з якою-будь другою роботою в руках.

Сумно, поволі, важко волікся час у повдовілій хаті. Не було кому ложку страви зварити. Василь неначе зовсім стратив голову, ходив по всіх закамарках, мов загорілий, не робив нічо, не говорив нічо, – все лиш у думках та в думках. Іван знов усе при роботі, – все господарство взяв на себе. Не мав бідний хлопець серця ні відваги заправляти й вітця до якої-будь роботи, видячи його тяженький сум. Не знав він, що робота – то лік на сердечну біль і тугу, і давав тій болі щораз більше рости в серці старого батька. Але частенько, вертаючи вечором до хати, заставав Василя в незвичайно плачливім і говіркім розположенні, – знак, що старий сирота з нуди та туги почав напиватися, щоби залити «хробака в серці». Не мав Іван смілості викидувати тото батькові, лиш повечерявши, що там було, лягав спати і засипляв скоро твердим сном, не слухаючи, як Василь не раз до попівночі пендичив: то плакав, то знов говорив.

І сусідки та своячки частенько навідувалися до Василя, сунучи йому без уваги потіхи та ради, непокоячи його своїм теркітливим гамором та часом що-де-що заладжуючи та попрятуючи у хаті. Але не раз не заставали Василя в хаті і йшли шукати за ним до комори. Тут стояла ще нетикана смертельна постіль його небіжки, – в другім знов куті, в сусіці, стояла звичайна баклажка з горівкою, котрою бідолаха Василь старався приглушувати свій біль та свою нудоту. І не раз сусідки чули, як ходив по коморі тяжкими кроками, хлипав, мов дитина, або наголос говорив, звернений до кута, хоть бесіди його задля стін не мож було порозуміти. І сусідки кивали головами та перешіптувалися межи собою, що-ді «се, певно, небіжка ходить». І необавці, мов у дзвони вдарив, на весь Борислав стала чутка, що Василиха ночами навідується до свого чоловіка за кару, що сам самохіть згубив марне своїх двох синів із білого світу.

Але Василь не чув і не догадувався нічого, що про нього в селі говорили.

Примітки

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 14, с. 320 – 323.