4. Михайло захлинувся в нафті

Іван Франко

Поволі йде робота у ямі. Чим глибше Михайло прокопує, тим якось йому невигідніше, якось ніби душно у ямі. «Але се нічо», – думає він. А Василь жде та й жде, – чень-чень покажеться кип’ячка, чень нині, чень завтра. Хоть корба руки уриває, хоть надворі щораз холодніше, хоть грошей за заставлену нивку щодень менше, він потурбується нічим. Ось-ось кип’ячка наплине, – всій біді кінець буде!

І дійсно наплила!..

Одного дня почув Василь із ями якийсь крик. Крик був дивний, – зразу веселий, далі тривожний. Вкінці урвався глибоким, глухим зойком розпуки. Все тривало не довше двох хвилин. Василь заглянув до ями. Дрож проняла його наскрізь, лихорадочна дрож ожидання і непевності. В ямі було темно, як у комині.

– Що там, Михайле, що там? – крикнув батько до ями.

Намість відповіді Михайло зашарпав линвою, – але дуже слабо.

Батько не знав, що сталося, – чого треба Михайлові і чому не відповідає.

Шарпання повторялося. Батько догадався, що, може, се син дає знак, щоби його витягати.

«Але чому затих, чому не каже, що сталося?» – думав сам собі, працюючи з усієї сили при корбі.

Ух, як тяжко корба йде! Тяжче чомусь, як звичайно. Чи то його руки старі знемогли від довгої роботи, чи від непевного а тривожного ожидання. Поволі підходить тягар догори, поволі виринає із грубої пітьми, що залягла в споду. Крутячи, Василь нахилився над яму. Господи! Се що? Густий нафтовий сопух ударив його, мов удар обуха! «Дав бог! Дав бог!» – скрикнув Василь. В тій хвилі почув таку радість, таку силу!.. Його око поглянуло в глибінь… А се знов що?.. У киблі сидить його Михайло, – не оперезаний линвов, як звичайно, а лиш одною рукою її держиться. Друга звисла вдалину. Голова насилу опадає на груди, – якісь судороги підмітують її догори. Но судороги щохвиля слабші, рідші… Ось уже голова доразу звисла додолу, – хвиля страшної непевності…

Друга рука пустила линву, кибель похитнувся, і Михайло з страшним глухим зойком повалився в безодню і щез у густій пітьмі. Із глибини чути лиш, як бовтнув, мов колода, у кип’ячку. Відтак не чути нічого більше.

І все се сталося так прудко, так ненадійно, що Василь довгий час стовпів, нахилений над ямою, не знаючи, що воно значиться. Стояв, мов у якімось обмороці, не випускав із рук рукоятки корби. Нічого не думав, нічого не тямив, не чув, не бачив. Аж десь-колись протверезив його острий нафтовий сопух, що садив із ями, мов із комина. Тямка поволі вертала, а з нев і страшенна певність. «Пропав хлопець! Ото щастє!» були перші його слова.

Але коли зовсім опам’ятався, напала і його лихорадочна дрож. Бачило му ся, що якась сильна невидьома рука пхає його в глибінь, що якийсь голос кричить йому над ухом: «Скачи й ти і гинь з ним ураз! Яке твоє житє буде відтепер? Скачи, скачи!» І нещасливий отець чув у собі скажену охоту скочити в тоту темну, пекельну пасть і загибати враз із сином. Аж коли вже доразу нахилився над ямою, відтрутила його від неї друга якась сила, рука природи, що все і всюди береже свого життя.

Вкінець нещасний батько надумався. «Що враджу сам?» Се одно питання прояснило йому все. Мов безумний, кинувся горі городом ід хаті, кричачи щосили: «Рятуйте! Рятуйте!»

Збіглися на крик і свої, й сусіди. Ніхто не знав, що сталося, кого рятувати. Лиш материне серце прочуло зараз, що воно є. Нещаслива мати заломила руки над головою, йойкнула і впала без пам’яті тамій, де стояла.

Що було робити? Як рятувати нещасливого? Спочатку ніхто не хтів лізти у яму. Боялися задухи. Лиш батько напирався. «Пустіть мя та й пустіть. Вирятую го, вирятую, а ні, то най же н сам із ним пропадаю!» Ледве здержали бідного Василя.

– Тату, татунцю! – говорив Іван. – Де вам лізти? І йому не поможете, і самі задуситесь! Волю я. У мене голова міцніша, борше витримаю!

На тім і стало. Двох найсильніших пристало до корби. Івана оперезали добре линвов і спустили долів. Задуха в ямі була велика, але хлопці пильно справлялися, і неподовзі Іван крикнув зі споду, – знак, що найшов брата. Вони тепер принялися ще швидше підтягати кибель угору.

А поки се діялося, другі тверезили матір. Згодом-сперегодом вона прийшла до пам’яті.

– Мій син, мій Михайлик! Що з ним? Де він? – були перші її слова.

Бідна мати! Волиш не допитуватись! Лежить твій син страшний-страшний, – весь облитий відразливим густим плином, мов смолою. А те лице, ще перед хвилею так хороше, і привітне, і любе, – тепер посиніло і надулося в страшних смертельних муках! Бідна мати! Втікай від того проклятого місця, не озираючись! Не поглядай на того, що ще перед годиною звався твоїм сином! Його, сердешна, не пізнаси, – лиш серцю жалю завдаси!..

Примітки

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 14, с. 313 – 315.