19. Обійстя Василя перебирає жид

Іван Франко

Іван, лишившися перед двома неділями вітця на попівщині, з легшим серцем поспішив додому, роздумуючи дорогою, як тут починати нове газдівство і чим продержатися через зиму. «Поперед усього, – міркував він, – конечно тепер купити деякого зерна, щоби було й собі на хліб через зиму, а найбільше на насіння ід весні. Навесні купувати – не докупишся, дорожня. Ну, і одежину тре деяку справити для тата, чоботи тощо». От він сейчас на другий день забрався до Дрогобича, закупив кілька кірців жита, свиту і чоботи татові, положив усе те на сусідський віз, а сам піхотою рушив додому.

Недобрі прочуття метушилися в Івановій душі, коли пробирався півперечками по м’якім болоті до Борислава. Ще йдучи до міста, він здибав Шміла з якимись панами, їдучих возом до Борислава, і неясна гадка о нещасті, біді і погибелі прошибла йому душу. Тепер він спішився, злитий потом, задиханий, заталапаний, біг ід хаті, немов боявся, щоби в ній не вибух огонь або щоби злодії не покрали з неї бог знає яких скарбів.

Іванові лихі прочуття збулися. Підходячи ід обійстю, він заздрів Шміла і панів на оборі. Вони через день обійшли уже все його поле, тепер оглядали будинки та огород. В руках у них були папери, і вони все писали щось по них, шваркотячи з жидом по-німецьки.

«Що то значиться?» – подумав собі Іван і боязко виступив із-за угла хати на обору.

– Слава Ісусу! – сказав він, низько кланяючися панам.

Пани обернулися і почали міряти його очима від ніг до голови. Шміло шваркнув щось до них і показав на зачудованого парубка.

– Ти Іван Півторак? – спитав його один пан ламаною руською бесідою.

– Ая, прошу пана.

– А де твій отець?

– Та, прошу пана, у єгомостя, слабі.

– А ти знаєш отого пана? – тут бесідник показав на Шміла.

– Та знаю, то Шміло, – відказав Іван, мнучи шапку в руці.

– А ти знаєш, чого він від твого вітця домагаєся?

– Ні, прошу пана. Або що такого?

– Він каже, що твого вітця цілий рік кормив, поїв, зодягав, заходив у себе. Правда тото?

– Я не знаю, прошу пана, я за той час був на службі. Але от люди ми повідали, що правда.

– Ну, пан Шміло показує ту письма, контракти, що му твій отець попродав, кілько в нього грошей забрав, кілько наїв, напив, усьо… На то всьо свідки є. Ми їх розпитували, кажуть, що всьо правда. А тепер, небоже, пану Шмілові належиться від вас 300 ринських, знаєш?

– 300 ринських! – скрикнув Іван в страшній тривозі. – Господи ласкавий, а де ж ту нам узяти 300 ринських? Тадже то… страх погадати!

– А видиш! – сказав пан. – Пан Шміло не може чекати, уряд присудив спродати вашу хату і поле і сплатити довг. То годі, так мусить бути!

Іван остовпів, почувши тото. Він як закленув руки на грудях, так-таки стояв довгий час, німий, нужденний, забризканий болотом – образ безнадійної розпуки.

– Зжальтеся, панове, – проговорив він вкінці, насилу видобуваючи голос крізь гарячі сльози, що його давили в горлі, – що ж я тепер пічну без хати, без захисту?

– Га, працюй, роби, що нам до того! – відказали пани.

– Але ж у мене отець, старий, зболілий, незарібний, що ж я з ним пічну?

– Най би був ні пив, паскудник! – проворкотів жид.

– А що нам до того, довг мусить бути сплачений, – відповіли пани і пішли з жидом до війта, щоби докінчити таксації і записати маєток на жида.

Іван лишився дома, розбитий, знищений, без гадки і надії. Всі слова панів були для його серця острі ножі, що різали і пороли його без милості. Але, подібно, як смертельно скалічений чоловік звичайно не чує найтяжчої, найстрашнішої рани, а діткливіше чує меншу, так і Івана найдужче боліли насмішливі Шмілові слова: «Най би був ні пив, паскудник!» Тоті слова не сходили йому з тямки, шибалися в його думках, мов шиплячі змії, ворушили і бентежили всі найтайніші закутки, прогонюючи спокій, пожираючи надію а сіючи розпуку, грижу і розстрій. Довго, довго він стояв насеред обори, поводячи кругом себе блудними очима, а далі пішов до хати, упав на лавку і гірко заплакав на свою долю нещасливу.

На другий день війт, присяжний і Шміло, скоро світ, прийшли до Півторакової хати. Війт постояв хвилю, закрутив вуса і оповістив Іванові, постукуючи закованою черешнею о лаву, що пани отаксували весь його грунт з будинками на 280 ринських, а на решту має Шміло взяти у нього, що буде мож. Відтак гідний-поважний начальник озирнувся по хаті, побачив на жердці вчора куплену свиту і збіжжя на запічку, моргнув на присяжного, той хопив як стій свиту на руку, а другу руку на знак своєї власті положив на мішок. Забезпечившися таким способом, війт обернувся до Івана і розповів йому дальше, що тепер уже не має тут що робити і що то від Шміла буде зависіти, чи позволить йому ще хоть через зиму пересидіти в хаті. Шміло, розуміється, не позволив. «Сцє ту загніздиться, – сказав до війта, – а потому го й вигнати ні мозь буде, – ні потгебую такого гість!» І так бідному Іванові не оставало нічого більше, як тільки як стій виноситися навсегда з рідної хати. Сейчас на другий день Шміло продав її якомусь другому жидові, той швидко наняв робітників, стару Півторакову оселю розвалили, дерево перевезли у друге місце і поставили з нього магазин; тільки розвалене румовище печі свідчило, що тут стояло людське житло, що тут ігралася частина вічної, великої драми життя зі всіми щоденними виступами, з проблисками щастя і радості, з хмарами смутку, горя і недолі.

Усю тоту сумну історію розповіла Сеневі вдова Гнатиха, до котрої тот побіг, побачивши руїну Півтораківщини. Він слухав і ухам своїм не вірив. Вкінці запитав про Івана. Але Гнатиха не бачила його вже дві неділі, не чула про нього нічо. «Ци то в чоловіка мало свеї біди, синочку? – сказала вона. – Та й так-от; добре то якийсь мовив: почуєш чужу біду, та й ся й на себе свеї надій! Ніколи, видиш, і розпитувати було про Йвана. Але видить ми ся, що десь буде при котрійсь ямі. Іди, може, го де надиблеш. Нині єднако субота, з роботи завчасу вертають».

Сень пішов шукати Івана, та не легко ж було найти його серед сотень обмащених, замурзаних лиць, серед сотень ріпників, що товпилися по шинках, брудних, як самі вони, закурених димом, заглушених криком, шумом, говором, прокляттями та піснями. Аж до вечора ходив він по Бориславі, місячи грязюку та важко дишучи від утоми, питав, розпитував у других ріпників про Півторакового Йвана, але хоть деякі й знали, при котрій він ямі, то знали також, що він нині не робить, бо як відобрав виплату, то десь, певно, п’є на забій, та ще бог знає, у котрім шинку. Сень мусив вертати впорожне на попівщину, і сонце саме що запало за сині Діли, коли дійшов до резиденції.

А Іван мере розпився на забій. Після вигнання з вітцівщиня він довго не знав, що діяти. Іти і розповісти про все татові – була перша його гадка. «Але що ж, – подумав собі сейчас, – що я му скажу, пожитку з того не буде ніякого, – що з воза впало, то пропало, – а ще старий готов загризтися та вмерти!» Так розміркувавши, він постановив собі іти на роботу до першого-ліпшого жида. «Або ми мара швидко голову скрутить, менше лиха зазнаю, а ні, ну, то, може, що-то зароблю». Не довго прийшлося й шукати роботи, він наймився у жида Шерера до ями, по ринському денно, з тижневою виплатою і завдатком наперед. Але невсипна грижа під’їдала за роботою Іванову душу, і першої суботи, дірвавшися грошей, він майже без відома очутився в шинку. Почалася пиятика, страшна, смертельна. «Най пропаде лихо!» – кричав нещасний парубок раз по разі. Сміх, крики, похвали, припліскування товаришів заглушували його, бурили його кров, завертали йому голову. Смертельно п’яний, він повалився над ранком на землю, переспав цілу слідуючу неділю, а в понеділок рано встав, порахував решту грошей (всього лишило му ся два райські), здихнув важко і, похиливши голову, пішов знов на роботу.

Але нині Іван якось не міг розсмакуватися в горівці. Молода, здорова природа мимоволі відвертала його від тої трути. Він бажав успокоєння, не приголомшення, щастя, не хвильового забуття. Вже північ, а він усе сидить у куті, в тяжкій задумі, не тикаючи келишка, стоячого туй перед ним.

– Гей, Іване! – гукнув йому над ухом його товариш-ріпник, котрий іно що увійшов до шинку, хоть, видко, вже деінде добре си підсадив, – де ти в біса сховався, ту за тобов люди питали-розпитували, ані руш тя здибати.

– Які люди? – спитав Іван.

– А попів парубок. Казав, щоби-сь там приходив, бачу – тато ти ся женить, ци що.

– Як, як? – спитав Іван.

– Ex, тумане вісімнадцятий! Єму говори, що лопатов у голову клади! Отець слабий, розумієш тепер?

І ріпник почав протискатися ід шинквасові та й швидко загубився у глоті.

Іван порозумів, що щось воно, мусить, погане, коли панотець аж слугу висилали за ним шукати. Йому хотілося сейчас іти на попівщину, розвідати, розпитати, що таке? «Але, – погадав собі, – може, воно ще так дуже зле не є, а я піду серед ночі, розборикаю весь дім зі сну, ще готові гніватися. От волю завтра раненько збігати».

Довго ще сидів Іван у куті за столом і думав, і гризся своєю бідою, а нікому було його розпитати щиро, розважити, потішити, хоть тут довкола нього гомоніло багато людських голосів. Та що з того? Гомоніли се голоси таких саме, як і він, бідолахів, без дому, без роду, котрі тільки й тим безумним криком та шумом хотіли і в своїх серцях заглушити грижу невсипну та пекуче горе!

На другий день Іван збудився пізніше, як хотів, і швидко пішов на попівщину. Проходячи мимо церкви, побачив на цвинтарі громаду людей. Вони обступили когось у подертім куртаку, а він говорив їм щось, розмахуючи руками. Цікавість зняла Івана подивитися, хто се такий; він підійшов ід цвинтарному парканові і аж остовпів з чуда та радощів. Серед громадки селян стояв і живо про щось розговорював не хто другий, як його отець.

Примітки

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 14, с. 363 – 367.