1. Загальна оцінка книжок

Іван Франко

В своїй розвідці «Шевченко героєм польської революційної легенди» (стор. 16 нового видання) підніс я той факт, що до самого 1860 р. «Польща сягала ще по Дніпро», тобто що ціла Правобережна Україна назверх мала польський вигляд. Правда, по містах урядники були московські, але по селах двори, шляхта, державці були поляки, навіть сільське православне духовенство говорило, коли не все, то залюбки по-польськи (див. А.Свидницький. . Київ, 1901, стор. 17, 19); туди ж тягло й дрібне міщанство, українське зроду. До 1830 р. вищі школи в краю були польські; в важніших центрах, як Кременець, Умань, Бердичів, Київ, були польські друкарні, виходили польські книжки й періодичні видання, гостювали польські театри.

В польській літературі й науці Правобережна Україна грала дуже видну роль, достачала значного числа робітників, в тім числі деяких високоталановитих, що згадаємо лише таких першорядних, як Мальчевський, Залеський та Гощинський, і другорядних: Грабовського, Крашевського, Єжа, Коженьовського, Грозу, Чайковського, Олізаровського, Гославського, промовчуючи вже цілу плеяду поменших. Треба було аж двох фактів великого історичного значення – знесення кріпацтва 1861 р. і повстання 1863 р., щоб зламати на Правобережній Україні сю перевагу польщини.

Для історика українського національного відродження сей факт панування польщини до 1860 р. має велике значення. Він пояснить йому, чому перші проблиски нової української національної самосвідомості повстали не на Поділлі ані в Київщині, тільки за Дніпром, у Полтаві та Харкові, пояснить гарячу, елементарну, бо серцем перечуту опозицію до польщини Шевченка і кокетування з нею лівобережних українців, таких, як Куліша й Кониського, пояснить політичну безбарвність українців-подолян та ще й поповичів Руданського або Свидницького, пояснить таку появу, як Тимко Падурра, або пізніші Осовський, Осташевський та перекладник «Пана Тадея» Кузьма Волинець, появу польських патріотів, що пишуть по-українськи або в польських писаннях силкуються дати синтезу польськості й українофільства (Висоцький), або, виходячи від абстрактної любові до України, вміють погодити з нею ненависть до українського національного руху (Єж, Равіта-Гавронський).

Усі ті появи мусить мати на увазі історик нашого національного відродження, і для того історія «польської суспільності» на Україні в першій половині XIX в. має для нього першорядну вагу. На се вказав, мабуть, перший з відповідним натиском проф. Дашкевич у своїм розборі книги Петрова; цінні причинки в тім напрямі дав проф. Колесса в своїх працях про Шевченка й Залеського. Що все зроблене досі не те що не вичерпує теми, але ледве тільки зазначило поле досліду, сього не потрібно й підносити спеціально. Маса матеріалу, що міг би причинитися до вияснення малюнка, лежить досі розкидана по старих, мало кому доступних друках, альманахах, часописах або спочиває в рукописах, у сімейних архівах, споминах, кореспонденціях та урядових записках. Не швидко все те буде визискане і подане до ширшого вжитку, та проте майже кождий рік приносить нові причинки, докидає по промінцеві світла, відкриває жерела, цінні не лиш для історика доживаючої свого віку української Польщі, але не менше й для історика відроджуючоїся України.

Перші роки XX віку принесли нам декілька цінних публікацій на сьому полі. Згадаємо лише книжку Белінського про Віленський університет (Dr. J. Bieliński. Uniwersytet wileński, Kraków, 1899 – 1900), важну й для історика освіти на Україні через те, що Віленському університетові якийсь час підлягали також усі школи на Правобічній Україні. Дещо інтересного знайдеться і в книжці Ст. Здзярського «Pierwiastek ludowy w poezyi polskiej», хоча метода, якою зроблена ся праця, не може вважатися відповідною. Та лишаючи набоці ті книжки, як також недавно видану книжку Равіти-Гавронського «Powstanie 1863 r. na Rusi», про яку нам прийдеться поговорити окремо, ми хотіли би звернути увагу на дві праці, яких заголовки виписані в титулі сього огляду.

Хоч обі вони досить відмінні щодо свого характеру, та проте трактування їх у зв’язку оправдується власне тим, що обі доторкають у значній мірі спільної основи – українсько-польської суспільності в першій половині XIX в. Правда, вони не обговорюють ту саму тему, але доповнюють одна одну хронологічно. Бо коли праця Хмельовського освітлює духовий та освітний стан суспільності в початку XIX в. до 1823 р., то спомини Бобровського своїм початком нав’язують до відносин по повстанню 1831 р. і доходять майже до 1870-тих років.

Отже, можна сказати, що з невеличкою перервою, правда, на добі дуже пам’ятній, але досить широко обробленій, добі 1823 – 1831 р., ми маємо в тих двох книжках бодай зазначені, а декуди й добре освітлені всі важніші події, які перебувала тодішня українсько-польська суспільність, і можемо виробити собі про них яке-таке поняття, та не в однім доповнить те, що ми знали досі. З огляду власне на се ми й хочемо розглянути ті праці, та ще, розуміється, з особливою увагою на те, що важне й цікаве для історика українського національного відродження.

Та поперед усього кілька слів про самі праці, які кладемо в основу отсього огляду. Книжечка Петра Хмельовського, хоч видана окремо 1898 р., була написана значно скорше й друкована в варшавськім «Ateneum» 1870-их рр. Вона належить до найкращих праць сього автора; його дар малювати суспільні явища і маловідомі рухи в сфері духовного розвою та освіти знайшов собі тут відповідне поле. При тім він вложив багато праці на зібрання матеріалу, переважно з давніх брошур, газет та журналів, звичайно, дуже нецікавих, позбавлених тривкішої літературної вартості і задля малого розповсюдження дуже рідких та мало кому доступних.

Холодна тверезість осуду, строга об’єктивність та дар аналізування соціальних течій – ті прикмети, які не дають д. Хмельовському змалювати пластично та живо фігур великих корифеїв польської літератури, яким він присвячує свої більші праці, тут послужили йому дуже добре при змалюванні млявої перехідної доби, де не було визначних індивідуальностей, де серед сутінків завмирало струпішіле старе, а свіже та блискуче нове ще не здужало сформуватися. З передмови д. Хлебовського, доданої до книжкового видання сеї праці, довідуємося, що вона була вступною студією автора перед написанням його великої монографії про Міцкевича. Признаюсь, що та монографія не зробила на мене такого корисного враження, як отся студія.

Друга праця, про яку тут хочу говорити, – се двотомові спомини Тадея Бобровського, українсько-польського шляхтича, що вмер у січні 1894 р. Ті спомини, видані його приятелем В. Спасовичем, наробили були по своїм виході в світ немало шелесту серед польської шляхти. Одним не подобалося політичне становище автора, буцімто угодово-москвофільське, та ще більше скандалізували многих численні факти зі шляхетської chronique scandaleuse, яких автор, хоч загалом не полює на них, усе-таки при своїм способі оповідання подав немало.

На якийсь час спомини Бобровського під натиском тої опінії щезли були з книгарських полиць. Та швидко курява уляглась, холодніше обдумання фактів, наведених у споминах, показало, що вони зовсім не такі скандальні, хоч не раз і досить прикрі для самолюб’я сеї-тої одиниці. Та й само обдумання політичних поглядів і осудів, висловлених у «Споминах», довело гарячих критиків до думки, що можна не в однім не годитися з ними, але годі відмовити авторові щирості й одвертості, годі назвати його легкодухом, а в многих випадках треба признати йому рацію.

Правда, з огляду на мову, стиль, спосіб оповідання і загалом літературну форму спомини Бобровського не можна вважати дуже цінним набутком польської літератури. Автор оповідає сухо, характеризує особи шаблоново, тільки зрідка наводить сценки з дійсності з зеренцем драматизму, зрештою, монотонно говорить сам від себе стилем судового протоколу. Якогось артистичного групування, укладу матеріалу, якогось розділу світла й тіней – ані сліду. Вправді, книжка ділиться на розділи відповідно до літ автора, отже: його рід, дитинячі літа, школи, університет і т. д. Але се тільки оптична ілюзія.

В кождім такім розділі автор дуже небагато говорить про себе, та й, правду кажучи, крім одної доби знесення кріпацтва, небагато що має сказати. Зате в кождім такім розділі він перебирає цілу купу знайомих, сусідів, товаришів, з ким сходився він, чи його родичі, чи навіть його знайомі, і про кождого з тих людей оповідає, що знає, отже, звичайно його генеалогію і його рідню (знов з характеристиками близьких йому людей), його пригоди, характер, домашнє життя, маєткові відносини і т. д. Мине якийсь час, автор перейде в інше окружения, а оповідання дійде до нового розділу, і знов починається огляд сього нового окружения з усіма деталями тим самим ланцюговим методом.

Треба згодитися зі Спасовичем, який у передмові до першого тому підносить, що пам’ять Бобровського була феноменальна «пам’ять не вражень, але перероблених витягів із свіжих вражень», немов проста поперечна, проведена замість незчисленних дрібних кривих. Д[обродій] Спасович зазначає, що раз уложене оповідання держалося в пам’яті Бобровського без зміни цілі десятиліття і що деякі оповідання, які він чув від нього ще студентом у Петербурзі, віднайшов у тій самій формі в «Споминах». Та не досить того. Щоб допомогти пам’яті, Бобровський від молодих літ провадив дневник, де багато осіб і фактів змальовано було яркіше, ніж у «Споминах», які писалися десь у 80-их роках, отже, зовсім не холодно.

В польській критиці («Kwartalnik historyczny») піднесено було сумнів, чи можна вірити сим споминам, особливо в тих незчисленних деталях особистих та родинних відносин, що заповняють перший том і яких майже не можна сконтролювати? Здається, що се побоювання не оправдане. Спомини, як і всякий документ новіших часів, зовсім не такі неможливі до сконтролювання, як се твердить критик, якому, очевидно, неприємне було опублікування тих тисячних дрібниць.

Спомини Бобровського доторкають часів, занадто ще свіжих, сотки людей, згаданих у них, живуть іще, про найбільшу часть фактів можна би повишукувати документи. Значить, нема страху, щоб Бобровський навіть при найліпшій охоті до брехні міг у тих споминах дуже здурити суспільність. Навпаки, зі споминів видно, що він чоловік дуже правдомовний та поміркований у своїх осудах, а вірності його спостережень якнайкорисніше свідоцтво дає такий знавець шляхетського життя Правобережчини, як В. Спасович. Зрештою, такі самі сумніви, які підніс польський критик супроти отсих споминів, можна би піднести против усяких інших. На се одна тільки рада: хто має змогу, нехай коригує та простує факт за фактом. А поки сього нема, історик має право користуватися такими споминами, розуміється, в такім об’ємі і з тими застереженнями, які допускає історична метода для того роду приватних і будь-що-будь суб’єктивно забарвлених свідоцтв.

Примітки

Хмельовський Петро (1848 – 1904) – польський буржуазний історик, літературознавець, перекладач, професор Львівського університету (з 1903 р.). Найважливіші праці: Історія польської літератури, тт. 1 – 6. Варшава, 1899 – 1900; Історія літературної критики. Варшава, 1902.

Бобровський Тадеуш (? – 1894) – польський шляхтич з Правобережної України.

Мальчевський Антон (1793 – 1826) – польський поет, представник «української школи» в польській літературі. У ряді своїх творів ідеалізував стосунки між польською шляхтою і українським народом.

Залеський Юзеф-Богдан (1802 – 1866) – польський по-ет-романтик, представник «української школи» в польській літературі

Гощинський Северин (1801 – 1876) – польський поет-романтик, представник «української школи» в польській літературі.

Грабовський Міхал (1804 – 1863) – псевдонім Едвард Тарша, польський критик і письменник; представник «української школи» в польській літературі.

Крашевський Юзеф Ігнаци (1812 – 1887) – польський письменник, автор соціально-побутових повістей з життя села та історичних романів, один із зачинателів реалізму в польській літературі.

Єж Теодор Томаш – літературний псевдонім Зигмунта Мілковського (1824 – 1915), прогресивного польського письменника, учасника польського національно-визвольного руху 1863 – 1864 рр.

Коженьовський Юзеф (1797 – 1863) – польський письменник-драматург і діяч народної освіти.

Гроза Александр (1807 – 1875) – польський поет, представник «української школи» в польській літературі. Можливо, також, що І. Франко мав на увазі польського письменника Грозу Сильвестра (1793 – 1849), який народився на Поділлі, учився в Уманській школі, був адвокатом у Вінниці. С. Гроза – автор «Подільсько-українських повістей» (в 2-х т., Вільно, 1842) та спогадів, надрукованих у Вільно в 1848 р Належав до «української школи» в польській літературі.

Чайковський Міхал (1804 – 1886) – польський письменник, представник «української школи» в польській літературі. Після поразки повстання 1830 – 1831 рр. емігрував до Туреччини.

Олізаровський Томаш-Август (1811 – 1879) – польський поет, представник «української школи» в польській літературі.

Гославський Маврицій (1802 – 1834) – польський по-ет-романтик, представник «української школи» в польській літературі; народився на Поділлі, вчився у Вінниці та Кременці. Жив у Житомирі, потім у Галичині. Брав участь у польському повстанні 1831 р. Автор поеми «Подільське весілля» (1828).

Куліш Пантелеймон Олександрович (1819 – 1897) – український буржуазний письменник, критик, історик, етнограф.

Кониський Олександр Якович (1836 – 1900) – український письменник, публіцист, громадський діяч і педагог.

Руданськнй Степан Васильович (1834 – 1873) – український поет-демократ.

Свидницький Анатолій Патрикійович (1834 – 1871) – український письменник-демократ. Автор роману «».

Падура Тимко (1801 – 1871) – український і польський поет. Широко використовуючи український фольклор, стилізував свої вірші під народні пісні.

Осовський Готфрід (1834 – 1897) – польський геолог і археолог. Серед праць відома розвідка «Про деякі пам’ятки кам’яного віку в Овруцькому і Дубнівському повітах», надрукована польською мовою у «Відомостях археологічних» (Варшава) 1876 р.

Осташевський Спиридон (1797 – 1875) – польський фольклорист. Видав українською мовою книжку «Півкопи казок, написав Спиридон Осташевський для веселого мира» (Вільно, 1856).

…перекладник «Пана Тадея» Кузьма Волинець… – Поему А. Міцкевича «Пан Тадеуш» переклав українською мовою Михайло Тризна-Яцковський, який друкувався під псевдонімом Кузьма Волинець.

Висоцький Влодзімеж (1816 – 1894) – польський поет-сатирик. Пропагував дружбу між слов’янськими народами.

Равіта-Гавронський (Равіта Францішек; 1845 – 1930) – польський історик, публіцист.

…проф. Дашкевич у своїм розборі книги Петрова… – Дашкевич Микола Павлович (1852 – 1908), вчений-літературознавець, професор історії загальної літератури Київського університету. 1888 р. написав і опублікував розгорнуту рецензію на працю професора Київської духовної академії Петрова Миколи Івановича (1840 – 1921) «Очерки истории украинской литературы XIX ст.» (К., 1884) у зв’язку з висуненням її на Уваровську премію.

Колесса Олександр Михайлович (1867 – 1945) – український мовознавець, літературознавець, фольклорист і поет. Професор Львівського університету і Карлового університету в Празі. Досліджував творчість Т. Шевченка, М. Шашкевича, Ю. Федьковича та ін.

Белінський (1848 – 1926) – польський лікар, історик медицини.

Здзярський Станіслав (1878 – 1928) – польський філолог і фольклорист. Вивчав, зокрема, творчість так званої «української школи» в польській літературі.

«Ateneum» – літературно-критичний щомісячник поміркованого ліберально-буржуазного напряму, що виходив у Варшаві протягом 1876 – 1901 рр. У 1881 – 1897 рр. його редактором був П. Хмельовський.

Хлебовський Броніслав (1846 – 1918) – польський історик літератури і критик. Автор ряду історичних праць. Учасник повстання 1863 р.

…вона була вступною студією автора перед написанням його великої монографії про Міцкевича. – Праця П. Хмельовського «Лібералізм і обскурантизм в Литві та Русі» вперше надрукована окремим виданням 1883 р., його монографія «Адам Міцкевич» опублікована 1886 р.

Міцкевич Адам Бернард (1798 – 1855) – польський поет і діяч національно-визвольного руху.

Спасович Володимир Данилович (1829 – 1906) – польський і російський літературознавець, публіцист, юрист, займав угодовську позицію щодо царизму. В 1857 – 1861 рр. професор права Петербурзького університету. Пізніше мав адвокатську практику в Петербурзі та Варшаві.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 47, с. 191 – 195.