3. Польсько-шляхетська балагульщина

Іван Франко

Свої спомини розпочинає Бобровський дуже рано; найдавніші його згадки сягають 1833 р., коли автор мав 4 роки. Певна річ, характеристика часів зараз по революції, яку він дає в т. І, 29 – 30, виробилася у нього геть пізніше, була здобутком ширших досвідів і думання, хоча, без сумніву, на дні її лежать деякі давніші враження.

«Загальний стан умів того часу, – пише він, – не був зовсім спокійний. Була се пора свіжа по революції 1831 р. Багато осіб було на еміграції, пробуваючи в Галичині, відки їх по уложенні конвенції 1834 р. про обопільне видавання політичних злочинців або видавано до Росії, або вислано до Америки [Се якась помилка. Емігрантам, що 1831 р. перейшли з Росії до Галичини, велено забиратися за границю, а хто лишився і попався в руки австрійських властей, того видавано Росії. Про висилання до Америки я не знаходив ніде звістки. – I. Ф].

Багато знов осіб у краю було під судом або відсиджувало кари, які в значній часті кінчилися кріпостю. Раз у раз говорено про конфіскати, секвестри та засуди в тім напрямі. Зносини з емігрантами були остро заборонені; та що майже кожна сім’я мала когось на еміграції, то неможливо було підлягати тій забороні. Порозуміння йшло потайно, і майже кождий, почуваючи, що переступає заборону, чув себе не дуже спокійно, роблячи, що йому веліла совість. Та проте наслідки повстання більше відбивалися на маєтках, як на особах. Національної ненависті, яку ми бачили пізніше, 1863 р., не було зовсім; не було її навіть пізніше – в 1838 р.

Російські урядники визначалися тоді тільки захланністю, патріотизмом іще не хорували, бо сей – то тільки нова, новочасна її форма. (Се пише польський патріот! – I. Ф.) Отже ж, їм оплачувалися, винуватили верству, урядову систему, але не народ. Багато помагала й протекція, а з доби Олександра І занадто багато полишилося зносин з достойниками і значнішими російськими сім’ями, бо до указу 1828 р., який силував усі діти, зроджені в подружжях, мішаних із православними, виховувати по-православному, подружжя з росіянами і росіянками бували досить часті. «Сини йшли за батьком, дочки – за матір’ю», і доти було досить посвоячень між сім’ями двох народностей. Внизу робилося за гроші, вгорі – через протекцію.

Великим панам було, може, зглядно гірше, бо поперед усього їх маєтки були ласим шматком для конфіскати, а по-друге, їх назви і особи були знайомі цареві Миколі, а сей мав добру пам’ять і сам конфірмував засуди на шляхту. І так по конфірмації кн. Романа Сангушка на Сибір пригадав собі, що його родичі можуть постаратися у властей, щоб їх сина везли підводою, і вислав навмисного кур’єра з власноручним наказом, щоб йому не роблено ні найменшої полегші, і сей більше як рік ішов на призначене місце зі звичайними злочинцями, прикований на дрючку. Зате пани мали й більше протекції і більше грошей, щоб боронитися, заким їх справи доходили до найвищої інстанції, та все-таки вони потерпіли в порівнянні більше від середньої шляхти».

Із способів, яких тоді вже уживав російський уряд для заведення т[ак] зв[аного] «обрусенія» на Волині та Поділлі, згадує Бобровський тільки один, та сей один справді монументальний. Тодішній подільський губернатор Луб’яновський, «хибно вбачаючи силу польського елементу в многоті дрібної і темної чиншової шляхти, подав проект виселити її цілими селами на херсонські степи.

[Здається, що власне Луб’яновського концептом був меморіал про стан Подільської губ[ернії] з 1843 р., знайдений мною в тогочасній копії і опублікований у «Київській старині» (1896 р., т. LII, стор. 88 – 94), де про се переселення читаємо ось що: «Впрочем, многие из однодворцев охотно переселяются в Екатеринославскую губернию. Они большею частию принадлежат к польскому населению, и это может служить новым фактом, как, с одной стороны, доверие к русскому правительству усиливается и как, с другой стороны, влияние польских дворян, опиравшихся на мелкой шляхте, нынешних однодворцах, слабеет» (стор. 91). Як добровільно виселялися чиншові шляхтичі в Катеринославщину, се ілюструє просьба до царя, подана від подільської шляхти 1840 р., де читаємо:

«Prosząc już wyżej za tymi, co z uboztwa i niezłomnych przeszkód nie zdołali usprawiedliwić swej rodowitości, błagamy teraz o wstrzymanie rozporządzeń wywożenia na dalekie strony rodzin, nie z ich prośby ani za ich przewinienia. Wszędzie są oni wierni poddani W. CM., lecz i naubożsi lubią ziemię, na której odebrali życie. Ten instynkt powszechny, łzami tysiąca rodzin poświadczony, ośmiela prosić za nimi» (Bóbr., II, 509). [Звертаючись вже раніше з проханням про тих, хто через злидні і непереборні перешкоди не змогли довести свого благородного походження, ми благаємо тепер про те, щоб припинити розпорядження щодо вивозу в далекі краї родин не за їх бажанням і не за їх провини. Усюди вони вірні піддані в[ашій] ц[арській] м[илості], але й найбідніші люблять землю, на якій народились. Це загальне почуття, засвідчене сльозами тисячі сімей, дає нам сміливість просити за них (польськ.). – Ред.]].

Цар Микола прийняв той проект і велів його виконати; кілька тисяч родин виселено, але дальше виконання розбилося через фінансові трудності. Не можучи сим способом позбутися дрібної шляхти, цар – знов відповідно до проекту Луб’яновського – велів завести в Києві центральну комісію для окремого розгляду доказів шляхетства. Ся комісія протягом б літ скасувала шляхетство 23 000 родин і вписала до «податного сословія» коло 80 000 осіб (І, 30 – 31).

[Про сю справу читаємо в меморіалі подільського губернатора з р. 1843 ось що: «Состояние однодворцев вскоре должно улучшиться новою переписью: от приведения в известность действительного их числа облегчится бремя, тяготящее теперь на тех из них, которые находятся налицо и должны платить подымный сбор и отдавать людей в военную службу не только за себя, но и за отсутствующих и неправильно внесенных в первую перепись, но оказавшихся после принадлежащими к другим сословиям» («К[иевская[ ст[арина], LII, 90). Значить, по інтенціям губернатора люстрування тих шляхетств було добродійством для тих, що покажуться дійсно шляхтичами, буцімто щоб вони без потреби не поносили тягарів за таких, що, числячися до шляхти, на ділі не були шляхтичами. Як се могло діятися, коли стан шляхетський щодо тяг. рів був упривілейований, тобто двигав менші тягарі від «податного сословия», – се для нас не ясне. Подільська шляхта в своїм меморіалі з р. 1840 іменем тої дрібної шляхти писала:

«Błaga ona o rozkaz zachowania tego dobrodziejstwa dla tych, którzy już rodowitość swoją w komisyi miejscowej gubernialnej udowodnili, którzy za rozpatrzeniem dowodów przez miejscowych urzędników, najlepiej o każdego pochodzeniu wiadomych (?), wpisani zostali w rodosłowną księgę. Racz zatem N. P. takową księgę za nieuległą rozpoznaniu ogłosić i jako generalny nasz przywilej potwierdzić» (Bobr., VII, 507). [Вона благає розпорядитися про те, щоб виявити цю милість щодо тих, хто довів своє благородне походження в місцевій губерніальній комісії, щоб після розгляду місцевими чиновниками, які найкраще знають про походження кожного, доказів про благородне походження, були вписані в родовідну книгу. Звели, будь ласка, оголосити цю книгу як таку, що не підлягає розпізнаванню, і визнати її основним нашим привілеєм (польськ.). – Ред.]

Се був протест проти київської комісії, спеціально зложеної для розгляду шляхетства чиншовиків у р. 1842 – 46. Один її член, чигиринський дідич Стояновський, з роду серб, оповідав Бобровському пізніше про її діяльність: справи, мовляв, велись там так, що він «płakał, ale podpisywał» (Bobr., I, 31).].

Що ся дрібна шляхта була корінним українським елементом і навіть по вірі належала не до латинників, а до уніатів, сього обрусителі, очевидно, не бачили, і для того замість ослаблювати силу польських панів та магнатів, вони сими заходами тільки скріплювали їх.

Розуміється, що багато детальних фактів про ті часи свого дитинства Бобровський не може подати. Пореволюційні часи в його пам’яті зливаються з т[ак] зв[аною] конарщиною. Конарський то був емігрант, що, вийшовши 1831 р. до Франції, вернув відти 1836 р. до Галичини як емісар тайного революційного комітету, а відси перебрався до Росії. Укриваючись по шляхетських дворах та по містах, він силкувався різних людей наклонювати до зав’язування революційних організацій та, розкинувши досить широку сіть тих організацій серед молодежі й старшої шляхти, був 1838 р. зловлений і розстріляний у Вільні. Власті почали величезне слідство скрізь по Литві, Білій Русі та Україні, силкуючися виловити всі нитки тайної організації.

Про се слідство, одиноке в своїм роді, була 1874 р. прецікава публікація в «Вестнике Европы» – спомини жандарма Ломачевського (recte Пальміна). Дещо нового докидають до того образу спомини Бобровського, а власне що доторкається Поділля й України.

«На ділі конспірація не була так дуже розгалужена, як се силкувалися доказати цареві тодішній генерал-губернатор Бібіков і його права рука, начальник його канцелярії Писарєв, – перший, щоб зробити себе дуже потрібним, а другий, щоб лупити на всі боки. Нагінка за повстання майже вся опиралася на фактичній основі, але під закид належності до «тайного зв’язку» можна було підвести всякого, кого захотілося. Хапали людей і саджали в київську кріпость, а потім тягли перед воєнний суд. Сей відбувався в фортеці і секретно на основі актів, підготовлених слідчою комісією.

В ній головним махером був Писарєв, маючи під рукою двох найнижчого сорту писарів, якогось Єремеєва та Андрієвського, а наганячами, що винюхували жертви і заганяли в матню, були воєнні приділені до генерал-губернатора: Гайворонський, Політковський та Стогов, – а всі лупили, як самі хотіли та могли. З випадків, що заховалися в моїй дитячій тямці, наведу лиш той, що знайома моїх родичів, пані Опольська з Гизівщини, якій ухоплено сина Олександра, дала Гайворонському столове срібло на 60 осіб, а Писарєву 6 000 руб., а проте її сина засуджено в солдати» (І, 34).

«Нагінка за конарщиною, – оповідає далі Бобровський, – тривала зо три роки, а ще довше тривала паніка, викликана нею. З нашого краю засуджено на повішення д-ра Антона Бопре, Каспра Машковського з Волині, Петра Боровського з Києва і Фрідріка Михальського з Поділля. Аж під шибеницею їх нібито помилувано і разом з купою інших вислано на Сибір. Менше винуватих позасуджувано на висилку до Росії, до арештантських рот, до війська рядовими, причім головнішим поконфісковано маєтки. До конарщини належало досить студентів з Київського університету і один професор, Лев Боровський. За те замкнено університет, професорів-поляків порозсилано по інших університетах, а менше скомпрометованих студентів – до Харкова та до Казані. Так само вчителів середніх шкіл порозміщувано за Дніпром, а замість них покликано росіян» (І, 34 – 35).

Яке було життя польської шляхти серед таких відносин, се малює Бобровський своїм звичаєм цілою купою характеристик поодиноких осіб, з якими сяк чи так мав коли-будь стичність. Із тих характеристик ми можемо виробити собі таке загальне враження, що шляхта не дуже живо відчувала всі ті «національні нещастя», жила собі з дня на день, господарювала, забавлялася, а хто тільки міг, той не цурався й службової урядової кар’єри. Зрештою, ся шляхта загалом була дуже малоосвічена; навіть із повітових виборних достойників, маршалків та членів різних комісій, «майже ніхто не знав докладно російських законів, а всі були переконані, що в уряді не потраплять зробити нічого корисного», а коли осягнуть дещо, то хіба дорогою ласки.

От тим-то й запобігали ласки не то Бібікових та Левашових, але навіть таких прохвостів, як Писарєви та Гайворонські. Людей з вищою освітою в краю можна було почислити на пальцях; такі, що кінчили Віленський університет, у пам’яті Бобровського ясніють, як зорі першої величини, такі, що кінчили Кременецький ліцей або хоч «отерлися о нього», мають славу освічених людей. Небагато стрічаємо й таких, що власною працею силкувалися розширити свою освіту. Хоча французька мова вважалася тоді обов’язковою для молодого шляхтича, та проте таких, що читали французькі книжки і шупили дещо в французькій філософії XVIII в., Бобровський, крім свого батька, затямив дуже мало. Панів, що мали бібліотеки, було в сусідстві його родичів ледве 2 – 3; книжки йшли позичкою з дому до дому; заграничну газету (французький «Journal des Debats») мав у цілім повіті один-однісінький шляхтич, і він вичерпаними відти відомостями так імпонував усім знайомим, що його вважали «wielkim statystą», хоч брехав на всі заставки.

Шляхетська репрезентація, тобто виборні маршалки, була зовсім нікчемна. Про київського маршалка Тишкевича оповідає Бобровський, що «był najgorszych obyczajów, bo łapał młodych gimnazistów i studentów i prowadził na debosze, by się im przypatrywać, sam nie mogąc już tych przyjemności zażywać» (І, 39) [Мав найгірші нахили, він ловив молодих гімназистів і студентів, примушував їх влаштовувати дебоші і спостерігав за ними, бо сам був уже не здібний зазнавати таких приємностей (польськ.). – Ред], при тім шафував фондами і вислугувався російським сатрапам. Інші маршалки були не ліпші, вважаючи свій уряд коли не за джерелом доходу, то бодай за великий гонор; «шляхту стискали і годували, кланялися властям, установленим від бога, і в задоволенні душі і тіла хвалили творця і себе самих» (І, 40). Одним словом, у тій «репрезентації», як також у автономних шляхетських судах, спокійнісінько доживали свого віку старопольські порядки, може, не такі вже шумні та цинічні, як ті, описані в споминах Матушевича з половини XVIII в., та проте в основі мало чим відмінні від них. Та се були їх остатні хвилі.

«Конспірація Конарського, – оповідає Бобровський, – послужила приводом до заведення російських законів у провінціях, що досі в цивільних справах послугувалися Литовським статутом. Се сталося в р. 1840 за радою Бібікова. Президенти головного суду, судії повітові, а також депутати судів головного і сумлінного і підсудки полишилися виборні».

Та Бібіков добирав різних способів, щоб обмежити принцип виборності суддів, і довів до того, що при його уступленні 1853 р. виборних суддів була вже ледве половина.

«Сором признати, – додає Бобровський, згадавши про сю реформу, – а проте треба сказати, що заведення російських законів вплинуло посередньо на піднесення суспільної моральності в нашій провінції, що позбавлення крайового закону морально піднесло мешканців краю! А воно так було справді.

Процесоманія, ота прадідівська хиба, що пливла більше зі шляхетської бути, ніж із злого серця, отся розпаношена спадщина політичного упадку раптом щезла за недостатком охочих до воювання. Бо раптом і дідичі, і правники-дилетанти, і правники-адвокати професіоністи побачили себе перед чимсь невідомим. Самі собі не могли вже радити, треба було наново вчитися прав, а що важніше, оплачувати сю ніби справедливість. Урядові чиновники, іменовані правительством, мусили оплачувати сю Писарєву. Правування зробилося забавою дуже коштовною.

І от шляхта покидає процеси і починає відкликатися до мирових, компромісових судів, що розсуджували в дусі крайових, звичаєм усвячених правних норм. Протягом кільканадцятьох літ зацвіла інституція тих компромісових судів, обичаї змінилися, прилюдна опінія почала відзискувати свою силу» (І, 40 – 41).

Але отсе цілковите відокремлення шляхти від публічного життя поза сферою урядової кар’єри мало також деякі дуже шкідні наслідки. Бо коли, з одного боку, люди слабшого характеру, боязливіші, під впливом пострахів і здирства урядників відсувалися зовсім набік і зашкаралющувалися від усього світу, та живіша, хоч далеко не передова частина, шукала для своїх сил і вільного часу такого виходу, який був одиноко можливий – у пиятиці та різного роду скандалах. Так постала т[ак] зв[ана] балагульщина, з якої назвою історик духових течій на Україні стрічається часто в першій половині XIX в.

Для пізніших поколінь ся поява зробилася майже не зрозумілою; Бобровський присвячує її поясненню кілька сторінок своїх споминів і пояснює її, по-моєму, дуже добре. Наведу тут важніші уступи з його характеристики.

«По подвійнім упущенні суспільної крові, наперед через революцію 1831 р., а потім через конспірацію Конарського – не говорю вже про справу декабристів, що попередила ті дві і також забрала або зламала багато людей із нашої провінції, – суспільне тло мусило збліднути, життя не могло плисти широкою течією. Революція забрала найживіші суспільні сили, конарщина – їх головних керманичів, найінтелігентніших і найрухливіших людей, хоч, може, й не найрозсудливіших.

Хто ж лишився в краю? Мала жмінка людей вищого духу, що не вірили в хосенність доконаних подій, а яких скептицизм заганяв на бездоріжжя інерції; старці, яким досвід і літа не позволяли діяльності, молодіж, що лишилася з недоростків і недовчених революційної епохи, а без провідників, що ж могла виснувати сама з себе? В кінці суспільні слимаки, настільки розважні та боязкі, щоб перед бурею поховати ріжки, і знов же настільки боязкі та розважні, щоб тільки обережно і то лише для власної користі висувати їх, – а таких завсіди і в кождій суспільності, а особливо в переходових добах, найдеться досить. От такі-то, головно, творили тло нашої пореволюційної суспільності, надавали їй той сірий, боязливий та егоїстичний тон, перериваний від часу до часу виявами бути, шумними найчастіше та неподобними вибриками тої недовареної молодежі, що під назвою «балагулів» була звісна й поза межами нашої провінції, а якої королем був Антін Шашкевич, в крузі своїх адептів прозваний «Шашкою» (І, 42 – 43).

Бобровський не підніс виразно всіх моментів, що зложилися на ту появу, не змалював повного образу тої національної катастрофи, яка впала на польський елемент по рухах 1831 – 1838. Отже, поперед усього, не зазначив факту скасування Кременецького ліцею, ані замкнення Віденського університету, конфіскати великих бібліотек та архівів (Чарторийських у Пулавах, Кременецької), тільки побіжно діткнув русифікації середніх шкіл на Україні, які досі мали ще старий латино-польський характер. Констатує тільки, що шляхта польська,

«вважаючи школи, зреформовані на російський лад, лихими, не наганяла своїх недоростків до шкіл і позволяла їм гуляти дома. До війська, де би, зрештою, нічого не навчилися, не без підстави по свіжих сварах панувала нехіть; до цивільної служби, в якій уже розсілася продажність, тим більш в судах і урядах неуків і дармоїдів не потребували, і туди йшла лише бідніша молодіж. Дома батьки, не дуже трудолюбні і не дуже освічені, не дуже наганяли їх не то до духовної, але навіть до господарської праці, міркуючи, що, як прийде час, то синок і так потрафить господарювати; при тім панував загальний погляд, що тому, хто буде мати маєток, не випадає працювати. Що ж могло з сього вийти? Тільки неробство, а з нього балагульщина, яка й справді держалася майже виключно серед заможнішої, т[ак] зв[аної] обивательської молодежі, що мала змогу нічого не робити й брикати» (І, 43 – 44).

Центром її був Бердичів і його ярмарки; головними проявами – п’янство та цинічні жарти. Бобровський оповідає для прикладу один із таких жартів.

«Раз якось дев’ять балагулів, ідучи греблею, признали відповідним викупатися. Купаються собі, коли се з горбика на греблю над’їжджає ландара (критий повіз), повна женщин. А була се пані Падлевська з дочками, якої син також числився до балагулів. Ті пани не пізнають матері свого товариша, велять своїм слугам зупинити повіз силою і посилають сказати, що «король і королева Конго хочуть паням зложити візиту». І отворивши на простріл двері повоза, всі дев’ять голі переходять через повіз. Аж довершивши сеї бурди, похопилися, кому її зробили, і дали драла» (І, 47).

Бобровський загалом не кидає каменем на балагульщину. Вважаючи її повстання фактом зовсім натуральним і сплодженим даними історичними причинами, він зазначує й деякі її корисні боки. Поперед усього він стверджує, що при всім цинізмі ті люди не були зіпсовані.

«Я не чував, щоб серед балагулів були люди підозреної чесності, картярі та мантії. Правда, уходили між ними дві не дуже чесні «вольності» – вкрасти доброго хорта або ошукати при продажі коня, але се робилося для приємності в полюванні та для того, щоб було чим повеличатися. Доброю прикметою балагулыцини було переслідування суспільних слимаків, таких, що підлилися перед властю, яка топтала загал, переслідування збабілих і таких, що хорували на велике панство» (І, 44).

Пізніше не один із таких балагулів був добрим батьком родини і гарно виховав своїх дітей. Загальний свій суд про балагульщину Бобровський висловив ось як:

«Поки молодіж складалася з одиниць, що не вміли нічого, отже, й не розуміли вищих цілей життя, поти цвіла балагульщина – а було се між роками 1834 і 1844, поки покоління пореволюційних недоростків не вишумілося. В міру, як молоде покоління відживлювалося одиницями, що порядно пройшли середні школи, а інколи й університет, балагульщина поволі щезала й конала. Викликали її неуцтво й дармування; школа і праця вбили її – все відбулося в порядку» (І, 43).

Для нас ота польсько-шляхетська балагульщина має спеціальне значення, якого не зазначує виразно Бобровський, хоч і дає принагідно деякі факти для його зрозуміння. Реакція против польської церемоніальності, єзуїтської гіпокризії та французької чемності, яка звичайно не зовсім-то й свідомо проявлялася в балагульщині, зазначилася і в мові. Балагули залюбки говорили по-українськи, співали українських пісень або й самі укладали співанки, часто цинічні, українською мовою. Се зазначує виразно Бобровський, говорячи про «короля балагулів» Антона Шашкевича (І, 46). Певна річ, що одним із перших «horreur»-ів, яких допускалися балагули в тодішніх панських салонах, було вживання по змозі масних українських фраз та приповідок. Тип такого шляхтича, що сипле в розмові українськими приповідками, змалював Крашевський у своїй повісті «Dziadunio».

До таких можна зачислити й змальованого Бобровським (І, 74 – 78) багатого шляхтича Яна Гіжовського, який скоро лиш оживлювався в розмові, то зачинав говорити по-українськи. Бобровський оповідає про нього ось який факт: «Раз мій батько намовляв його, щоб купив якийсь маєток на Волині, що продавався дешево. Пан Ян йому на се: «Не хочу!» – «A to dlaczego, mój Janie?». – «Бо земля не та». – «Że nie taka, jak na Pobereżu, to pewne, ale trochę podgnoisz, a będzie doskonale rodzić». «Spasybi tobi za taku zemlu, szczo persze s-y a poślą jiż! Ty mini daj persze zjisty, to wże ja napewno us – u sia», – відповів пан Ян» (I, 78). Знаючи такі факти, нам неважко буде розуміти психологічний зв’язок польської балагульщини з тим «юродивим» тоном, який рівночасно і ще значно довше, бо геть до 60-их років панував у одній часті українського письменства.

Примітки

Сангушко Роман (1537 – 1573) – князь, воєвода брацлавський, гетьман литовський, був противником литовсько-польської унії.

…т[а]к зв[аною] конарщиною. – Йдеться про діяльність осередків таємного товариства Співдружність польського народу на Україні, в Білорусії та Литві в 1835 – 1838 рр. Ці осередки заснував польський шляхетський революціонер Конарський Шимон (1808 – 1839), який був заарештований царськими властями в травні 1838 р., а в лютому наступного року страчений за вироком царського суду. У справі Конарського на Україні було заарештовано близько 250 чоловік.

«Вестник Европы» – російський щомісячний літературно-політичний журнал ліберально-буржуазного напряму. Виходив у Петербурзі протягом 1866 – 1918 рр.

Бібіков Дмитро Гаврилович (1792 – 1870) – російський державний діяч. У 1837 – 1857 рр. київський військовий губернатор, київський, подільський і волинський генерал-губернатор. У 1852 – 1855 рр. міністр внутрішніх справ.

Машковський Каспер (1806 – 1884) – польський революціонер. Брав участь у повстанні 1830 – 1831 рр. 1836 р. з’єднав волинську конспіративну групу з організацією Ш. Конарського, але був заарештований і засуджений на заслання до Нерчинська. 1857 р. амністований. Жив у Києві, залишив рукописні спогади.

Боровський Лев (1784 – 1846) – професор Вільнюського університету, викладав риторику й поезію.

Матушевич Марцін (1714 – 1773) – польський державний діяч. Був земським суддею, послом у сеймі, кастеляном Брестської фортеці. Під кінець життя написав «Спогади», опубліковані у Варшаві в 4-х томах у 1876 р.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 47, с. 202 – 211.