4. Польська освіта в Україні в 1840-х роках

Іван Франко

Дуже цікаві факти й уваги подає Бобровський про стан освіти і шкіл, розуміється, шляхетських, на Правобічній Україні в 1840-их роках. Балагульщина внесла фермент і в родинне життя по панських дворах. Приміри цинізму й неокресаності серед молодежі 1830-их років викликали реакцію, особливо серед жіноцтва.

«Була се власне пора, коли почали звертати пильнішу увагу на домашнє виховання. Наші жінки, завсіди чуткіші від мужчин, мабуть, материним серцем дозріли насамперед, а радше насамперед постановили зарадити дотеперішньому недбальству. Вони взяли в руки керму домашнього виховання і провадили його, як уміли. Самі вміли небагато, але надолужували пильністю й посвяченням.

Сміло можна сказати, що те, чим було покоління моїх ровесників, безперечно, завдячує дбайливості матерів. Бо батьки, навіть освічені, крім удержування дітей в певній поверховій карності, не вглядали зовсім у їх навчання ані дома, ані в школі. Отже, матері поперед усього вивели дітей з ванькирів та челядних, з-під догляду чесних, але темних і забобонних няньок та старих слуг до покою під свій безпосередній догляд, а потім подбали про можливу освіту дітей, замість «директорів» почали наймати вчителів, добирали їх чи щасливо, чи ні, але доглядали навчання як могли, зносили капризи педагогів а не раз воювали з ними» (І, 88).

Автор признає, що се був зворот до ліпшого, але рівночасно додає, що було в тім звороті багато недоброго. Взагалі бистрий на хиби жінок, де вони переходять поза межі своєї компетенції, він видає острий осуд і про те жіноче виховання польських паничів, яке заховалося й досі.

«Не чому іншому як переважному впливові матерів головно треба приписати ту блискітливість, легкість і поверховність нашої ніби уцивілізованої суспільності, той брак твердості, витривалості і волі, брак характерів, що являються різкою прикметою нашого часу і наших поступків».

Сей «материнський фетишизм», як називає його Бобровський, «бажає для молодого покоління уживання без праці», вироджує «брутальний егоїзм», підсичуваний заграничним вихованням і спекуляційним напрямом. Наші найчесніші матрони, не маючи ясного погляду на дійсні проблеми життя, а особливо нашого положення, скривили виховання нашої молодежі, а з ним разом надовго й поступ нашої суспільності (І, 89). Як бачимо, осуд тверезого реаліста про ту обожану «niewiastę polską» випадає зовсім не так корисно, як у більшості польських публіцистів. Бобровський подає в своїх споминах масу прикладів молодих людей, яких виховання і всю долю звихнули матері чи то надмірною поблажливістю, роздуванням їх пихи та амбіції, чи в кінці спекуляцією при женячці та замужжю.

Зрештою виховання дітей у ту пору, при загальній неосвітності та лінивстві самих родичів, було дуже нелегкою задачею навіть для багатих панів, що могли держати домашніх учителів.

«Не легко було, – оповідає Бобровський, – у ту пору найти здібного вчителя. Кременецький ліцей тривав коротко; тих, що вийшли з його школи і лишилися при вчителюванні, дуже пошукували і платили досить добре, але їх було замало як на щораз більшу потребу. Притім і сам учительський стан при тодішніх суспільних поглядах не був дуже принадний; домашнього вчителя кладено майже в ряді слуг. Тим-то здібніші йшли до публічних шкіл, а ряди домашніх учителів складалися або з людей, зламаних у своїм фаху, смирних рутиністів, або з людей, зовсім не здібних до навчання».

Вони, звичайно, й самі не знали основно того, чого бралися вчити, а надто не мали ніякісінького поняття про методу. «Головною метою тодішнього домашнього виховання було навчання новочасних язиків – чим більше їх хтось умів, тим більш уважався освіченим». Реального знання майже не давано. «Майже всі освіченіші люди того часу завдячували свою освіту власному обчитанню в чужоземних авторах». Крім знання язиків, звертано головну увагу на математику, «вважаючи її головною основою логічного думання, і першим признаком здібності хлопця» (І, 94).

«Що вибір учителя, – читаємо далі у Бобровського, – був нелегкий, се так, бо й не було з чого так дуже вибирати. Але певне й те, що при вибиранні панувала велика недбалість. Хто сам не хотів чи не вмів зайнятися тим, здавав діло на першого-ліпшого знайомого, що найчастіше був так само не здібний до доброго вибору, ба навіть не раз брали вчителів просто з руки фактора. Плата Домашнього вчителя, коли знав язики, виносила річно 100 – 150 дукатів, а коли не знав, то половину того» (І, 95).

Бобровський наводить своїм звичаєм цілу низку характеристик тих домашніх учителів, які перебували в домі його батька. Отже, наперед Майснер, сип збанкрутованого варшавського банкіра; він

«учився на купця, писав каліграфічно, говорив добре по-німецьки, по-французьки й по-англійськи, але не знав основно ані граматики тих язиків, ані літератури; велів дітям учитися напам’ять із першого-ліпшого підручника, а при тім був страшно нетерпеливий і торгав дітей міцно за вуха».

Та се був іще, – як каже Бобровський, – один із ліпших учителів, бо «не мав ніяких злих налогів і був чоловік чесний». Він часто згадував, що «вродився в срібній колисці», та врешті «не мав ніяких глибших переконань» (І, 95 – 96). Далі йде Гіполіт Сокол, студент математичного відділу Київського університету, що по розв’язанні університету 1837 року подався на вчителя повітової школи і, дожидаючи номінації, прийняв тимчасово посаду домашнього вчителя і швидко потім виїхав на свою посаду. Потім «хтось з Бердичева» рекомендував якогось Слігоцького – старшого чоловічка, тихого й доброго вчителя. По кількох місяцях родичі Бобровського довідалися, що се був «ксьондз-утікач із якогось монастиря, мабуть, чи не бердичівського, з фаху давній учитель, але караний за пияцтво; покинувши монастир, він перейшов на православ’я». Пронюхавши, мабуть, що Бобровські розвідали його тайну, він «виїхав на кілька годин до Бердичева, коні відіслав і вже більше не вернув, і потім ніхто вже не чув про нього» (І, 99).

В роках 1839 – 1841 Бобровський був у Житомирській гімназії, що була заснована по скасуванні Кременецького ліцею і тулила при собі немало вчителів того ліцею. «Директор і майже всі вчителі були ще поляки і педагоги з професії»; між учителями було кілька бувших студентів Віденського університету. Росіян було лиш кілька, один із них, Криловський, оженившися з полькою, мав сина гарячого польського патріота, що в р. 1861 за польські маніфестації був засуджений у солдати; брат Т. Бобровського викрав його від сторожі в Житомирі і вивіз до Галичини (І, 106).

Було також кілька українців, або як їх називає Бобровський, «Polaków wschodniego obrządku», як Рафальський, Петро Кунашевич, студ[ент] Харківського університету, родом із Бердичева «і ze stanu duchownego ex-unitów».

«Ті всі вчителі-росіяни зовсім не присвоювали собі ніякої політичної думки «обрусенія», робили своє діло як уміли, дітей польських ані жидівських не переслідували і національного почуття не ображали, не вдавалися в доноси і шпіонства, лишаючи се благородне заняття інспекторові гімназії Зимовському, якого не любили та боялися всі як поляки, так і росіяни» (І, 107).

За патріотичні вірші, знайдені у двох учеників 4 класу, сей інспектор впакував їх… «у солдати». Хлопців вислано на Кавказ, де один із них пропав безвісти. Генерал-губернатор Бібіков зумів сю дрібну справу і другу подібну, що сталася в Вінницькій гімназії, роздути до розміру великої політичної конспірації. Се потягло за собою «реформу»: вчителів-поляків попереношено в глиб Росії, а позамінювано їх росіянами. Директора Житомирської гімназії Ковалевського перенесено аж до Архангельська. Сей Ковалевський був українець, що кінчив науки в Москві. Бобровський високо ставить його характер: «Се був наскрізь чесний і благородний чоловік, але отяжілий і аж надто лагідний та поблажливий» (І, 109).

До шкільного начальства належав також почесний куратор, якого мала кожда гімназія з вибору шляхти. Бобровський характеризує такого куратора з його часів, Владислава Божидара Подгороденського, чоловіка не вченого, потрохи смішного, та проте доброго, одинокого з-між шляхти, що по селах закладав школи, та й у Житомирі удержав при своїм дворі «на борщі й каші» рік-річно по кільканадцять бідних хлопців, даючи їм можність кінчити школи. В числі таких годованців був і Зигмунт Сераковський, чоловік незвичайно здібний, пізніший знайомий Шевченка в Петербурзі, один із ініціаторів повстання 1863 р., вкінці розстріляний.

Мабуть, наслідком завваженого в хлоп’ячих зошитах польського патріотичного духу від 1841 р. заведені були при гімназіях т[ак] зв[ані] «общие квартиры», себто конвікти, де гімназисти мусили жити разом, щоб власті тим легше могли шпіонити їх. Проект такої реформи вийшов від поляка, куратора київських гімназій Маршицького, «najgłupszej і najnikczemniejszej figury, jaką w życiu spotkać mi sie zdarzyło» – так характеризує його Бобровський (I, 117).

Тодішні гімназії, основані на принципі нерівності Суспільних верств, були переважно шляхетські; тим-то й пансіонати для молодежі ділилися на три класи; по 90, 140 і 200 руб. річної плати від хлопця. Таким пансіонатом завідував учитель, конче росіянин; найвище платний, де жили діти найзаможніших панів, стояв під доглядом самого інспектора. Надто до кожного відділу був приставлений окремий гувернер, а для найвищого – два (І, 117).

І в Житомирі, і в Києві, куди Бобровський перейшов 1842 р. до Першої київської гімназії, ученики-поляки, пильно вчачися російської, німецької та французької мови, «не брали лекцій польської мови, хоч би лише приватних, бо не було її в програмі шкіл. Коли на приватні лекції язиків, музики, навіть кінної їзди, на корепетиції математики і латині родичі не жалували накладу, то про науку рідної мови не думав ніхто. Учитель був би знайшовся, бо польської мови вчили в інституті «благородных девиц». Польських книжок у бібліотеках наших пансіонів зовсім не було, і ми читали їх лише контрабандою, без вибору, що хто міг дістати і поділитися з товаришами. Не кождий із дому виносив охоту до польських книжок, бо по панських домах читали або французькі романи, або зовсім нічого, хіба «Tygodnik Petersburski» (I, 157 – 158).

«Та проте, – додає Бобровський, – виховання в Першій гімніазії] київській щодо поверхової огляди було старанніше щодо освіти і моральності – не гірше від інших. Настоятелі поводилися з учениками лагідно і чемно. Правда, ся гімназія була упривілейована і призначена лише для шляхти; по її скінченні ученик мав право без вступного екзамену бути прийнятим на Київський університет».

Бобровський, певне a posteriori, не дуже корисно судить про сю систему.

«Всі ми були «czysta krew szlachecka i obywatelska», без ніякої примішки дітей інших верств. Друга київська гімназія, може, навіть ліпша з наукового погляду, та приступна для дітей усіх верств, уважалася чимсь гіршим, і то власне задля того. І так на порозі життя кастовість, виключність, єрархічність стану, вродження і маєтку, а нерозлучно з тим і з нашою польською вдачею гордощі та надутість хапали молодого хлопця в свої обійми і мало котрого покидали в дальшім житті» (І, 161).

І сам Бобровський свідомо й несвідомо подає щодо себе сліди сього впливу. До таких слідів треба зачислити його нелюбов до українців, до якої він не раз признається досить одверто. З українцями-вчителями він стикався ще в Житомирі і не міг дати їм догани. В Києві він згадує про вчителя історії Нагулу, «grubego Małorosyanina, który Polaków nie lubił, ale ich nie prześladował systematycznie». Та тут, у пансіоні, він уперве зіткнувся з товаришами-українцями, дітьми лівобережних панів. Інтересний його суд про них.

«Росіян у пансіоні була менша половина, головно українців із Чернігівської та Полтавської губ. Хоча зовсім не без здібності, вони визначалися вродженим лінивством і браком усякого виховання. Хоча походили з заможних і давніх родин, та проте були зовсім далекі від звичаїв та привичок цивілізованої суспільності, а в товариських зносинах, крім нестерпного грубіянства, відражували скритістю та хитрістю.

Тою першою стрічею з українцями повинен я толкувати ту якусь нехіть (wstręt) до зносин з ними, що держиться в мене й досі. І в школі, і на університеті, і в світі мені доводилося стрічати великорусів, з якими я міг симпатизувати, яким міг вірити, але українців – ніколи. Найкращі заяви в їх устах мені завсігди видавалися нещирими. Та справедливість велить се признати, що ті хиби українського характеру виробилися, на жаль, під впливом положення, якого зазнали зразу під рукою Польщі, а потім Росії» (І, 156 – 157).

Певна річ, у тій характеристиці більше говорить «шкіра», інстинктове почуття племінної різниці та виплив тої відмалку впоєної кастовості, на яку Бобровський нарікає в іншім місці, ніж тверезий розум. Бо ж у своїх споминах він часто згадує про українців вроді цитованого вище директора Ковалевського, яких характерові він не може закинути нічого. Ну, та дарма; загальна характеристика у нього, як у тисячів інших людей, виробляється не арифметичним способом як сума таких і таких, ясно означених фактів, а як хімічна сполука якихсь тисячних «imponderabilia», що не раз кореняться глибоко в крові, нервах, традиції та неясних враженнях і споминах дитинства та пізнішого життя. При тім, розуміється, українці не свобідні й від тих хиб, які підносить Бобровський; та чи свобідні від них і від інших, не раз «тяжко тяжчих хиб» ті сотки поляків та москалів, яких він перебирає в своїх споминах і з якими, проте, приятелював, певно, далеко щиріше, ніж із українцями?

Примітки

Сераковський Зигмунт (1826 – 1863) – діяч польського, російського і литовського революційно-визвольного руху. Мав тісні зв’язки з Т. Г. Шевченком, М. Г. Чернишевським і М. О. Добролюбовим. У 1857 р. заснував у Петербурзі таємний революційний гурток, у квітні 1863 р. очолив у Литві селянське повстання, за участь у якому був страчений.

«Tygodnik Petersburski» – польська реакційна газета аристократично-католицького напряму. Виходила в 1830 – 1858 рр. спочатку як урядовий орган Царства Польського, з 1840 р. – приватна літературна газета.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 47, с. 211 – 217.