6. Представники польської шляхти

Іван Франко

Все се, що подано досі, то тільки маленька частина змісту першого тому споминів Бобровського, так сказати, історична нитка, на яку до ладу чи не до ладу насиляно родинні історії та характеристики найрізніших людей. Не можу розстатися з сим томом, щоб не подати бодай кількох проб таких характеристик, вибираючи такі, що можуть мати значення для розуміння часу (миколаївської доби) і відносин, що панували серед того окремого світу, яким була тодішня польська шляхта на Україні. Був се окремий світ, щільно замкнений сам у собі, відгороджений від інших робочих верств (по-тодішньому «податних сословій») грубою верствою пересуду та легковаження, так грубою, що, прим., і сам Бобровський на протязі двох томів своїх споминів, де подано характеристики многих соток людей, в значній, коли не переважній часті людей нікчемних, безхарактерних та негідних спомину, не згадує ані разу хоч би про одного якого селянина, не дає сильветки хоч би одного слуги, лакея, гуменного, побережника або загалом підданого, в усякім разі, нікого з тих людей, із якими стикався день у день, які дбали про його вигоду, працювали на його удержання. В його споминах ті люди попросту не існують, бо вони «не належали до товариства». Що ж таке було се «товариство»?

«Товариство, – оповідає Бобровський, – відповідно до тодішніх понять, які мали ще перестояти кількадесять літ, складалося виключно з «обивательського» елемента», а ся назва прислугувала виключно сільським дідичам. З них осідали в місті лише ті, що справували виборні уряди, бо осідати в місті «для едукації дітей» (якою, говорячи мимоходом, найчастіше не вміється покермувати) тоді не було ще в моді так, як тепер. Виборні вищі урядники: маршалки губерніальні та повітові, президенти судів головного і совісного [Суд для шляхетських родинних справ, м[а]б[уть], те, що в давній Польщі forum nobilium] та куратор гімназії бували люди старші віком, фамілійні та заможні.

Депутатами судів головного, кримінального і совісного вибирано, звичайно, людей молодших, здібніших, найчастіше нежонатих, відкриваючи їм дорогу до дальших «обивательських почестей». Таких бувало по двох у кождім із названих судів, а судові депутати числилися до вищих виборних урядників і мали поважане становище. Дальше йшла купа різнорідних депутатів: до приказу (загальний уряд опікунський), до дорогової комісії, до провіантової комісії і до шляхетської комісії: в перших трьох по однім із губернії, в остатній по однім із кожного повіту.

При виборі на ті уряди, позбавлені дійсного значення, вважали вже не на здібність та заможність, але на охоту. Титул депутата прислугував кождому однаково, і хто би там пізніше допитувався, куди він депутував? Виборних урядників, що мусили раз у раз перебувати в місті, було кільканадцять. Надто жило в місті (мова тут про Житомир, та так було й по інших губерніальних містах кільканадцять молодих обивательчуків, записаних у службі різних юрисдикцій – для ранги, бо хто не мав ранги, хоч би XIV класу, не міг бути ані виборцем, ані вибраним.

Ті паничі, належачи до обивательського стану і до товариства, могли дармувати, коли на се позволяли засоби. До товариства належали також значніші адвокати, звісні з розуму і характеру, бо з них, коли доробилися незалежності – все в формі земської посілості – вибирано суддів, депутатів та президентів. Юриспруденція в Польщі завсігди тішилася поважанням. Але ті пани, більш освічені та поважніші від пересічної маси дідичів, а поперед усього люди праці, не дуже горнулися до дармоїдського обивательського товариства».

(Ми зараз побачимо, якої там вони не раз зазнавали шани.)

«Зате вчителі, лікарі, аптекарі, артисти, коронні урядники і купці полишалися зовсім поза межами товариства: ані воно їх зовсім не пошукувало, ані вони його, вважаючи таке відокремлення цілком натуральним і не почуваючи потреби взаємного зближення» (І, 120 – 121).

«Загалом у ту пору панувала не то пошана, але якийсь фетишизм суспільних позицій у поглядах тодішньої шляхти. Поперед усього фетишизм роду – без огляду на заслуги, а більше з оглядом на титули й багатство. Було тоді багато «копертових графів», бо поперед усього в Австрії дуже легко признавано титул графів сенаторським родинам, а по-друге, й цар Олександр І не жалував «коперт», мабуть, знаючи або почуваючи, що на ту вудочку з десятьох можна зловити дев’ять.

А що Волинь справді була осідком многих давніх, заслужених князівських родин, то відтам і пішли головно ті «копертові графства». За ними потяглися подільські полупанки, переважно зроджені з офіціалістів Любомирських та з воларів. На Україну ся претензія до титулів зайшла найпізніше, бо там шляхта, свіжо повставши з офіціалістів Потоцьких, тільки що дороблялася гроша і до титулів не мала претензії. Аж сини і внуки за моїх часів почали тягти в той бік. Та цар Микола зовсім не був щедрий в надаванні титулів, і за його панування брано цирографи від копертових графів, що не будуть уживати сього титулу. Але се небагато помагало, бо як же тут спротивитись, коли насамперед лакеї, а потім і «ласкаві сусіди» привикли давати титул!» (І, 48).

Бобровський наводить кілька прикладів таких графів і графинь «з ласки лакеїв» і ніколи не залишає нагоди, щоб злобно посміятися над ними.

«Отже, ті титуловані пани творили окрему котерію, ніби вищу від звичайної шляхти, високо цінячи себе й цінені від інших. Серед нетитулованої шляхти домагався пошани наперед уряд, звичайно справований мізерно, а потім маєток, здобутий не власною працею, а з ярма панщини, а часто з тяжкого гніту. Особиста, так звана «wyzwolona» праця цінилася дешево, ба навіть була в погорді. Такий учитель, лікар, невиборний урядник або артист, хоч і бували в товаристві наскільки були там потрібні, але до товариства не числилися, як люди, що безпосередньо брали ремунерацію з рук своїх добродіїв-«обивателів». З людей праці лише державні допускалися як рівні «до обивательського товариства», раз тому, що мали діло з панщиною і «хлопством», що вже надавало їм деяку міру панства, а по-друге, кождий державець міг купити село і сам зробитися обивателем» (І, 49).

Як багатші шляхтичі зітхали до графського титулу хоч би «з ласки лакеїв», так само зітхали й до почестей, що йшли з урядів. На чолі повітових урядів стояв маршалок, що мав першенство власті й репрезентації обивательської. От і тиснулася до того уряду вся заможніша шляхта, не через дбайливість про добро загалу, але для почесті. Скоро шляхтич дохрапався кількох сіл, будував дім із шістьма бодай колюмнами в ганку, з просторими салонами, мало дбаючи про інші вигоди (виробилася така окрема архітектура, якій я надав назву «маршалківської»), заводив у себе доброго кухаря, а хоч не раз лічикрупа та душигріш – прикмети всякого доробкевича, – тепер удавав дуже щедрого, силкуючись приєднати собі обивательські серця.

Хіба був уже зовсім підозреної чесноти чоловік, щоб йому се не вдалося, скоро раз стояв на грунті доброї кухні та добре знаної сердечності. З уряду маршалок мусив гостити та цілувати повітову шляхту без вибору, інакше його окричать скнарим та непопулярним, а тоді й вибір його бував сумнівний. Крім кухаря та поцілуїв, третім конче потрібним причандалом був «добрий секретар». «Коби лише мав доброго секретаря», – чув я не раз при виборі не одного зера. І справді, найчастіше секретар урядував, а маршалок репрезентував» (І, 49 – 50).

«На судові уряди вибирано звичайно людей, особисто здібніших. Від сих уже не домагалися ані кухаря, ані поцілуїв, і вважано їм се доброю прикметою, коли залагоджували справи без секретаря. Зате мусили вони терпеливо вислухувати об’яснень чи то в суді, чи й дома, мусили не раз не держатися формальностей, які шляхтичеві, що приїхав до містечка за інтересами і квапився з поворотом, видавались Обтяжними, бо як же ж було не відрізнити хоч тим способом «обивателя» від простої «черні». Виборних урядників-формалісіів не люблено. Хоч би такий і визначався розумом і правотою, то його толерували, навіть шанували, але популярності він не мав. Та зате не бувало й того, щоб виборний урядник тягнув із уряду зиски або навіть брав хабарі. Впливам, просьбам підлягали не раз, але руки були чисті.

Маршалок іще докладав із власної кишені не то що на угощування, але й на канцелярію, на подорожі та на різні жертви, на які з уряду бував наражений. Загалом, серця були чесні, голови слабі, трудолюбність мала, а напушеність і страх – величезні серед виборних достойників – розуміється, з рідкими виємками. Кандидатів на уряди не хибувало, бо кождий заможніший бажав ясніти на становищі чільнім у своїй околиці. Та й дами дуже живо цікавилися сею погонею за маршалківством, бо не одній заможній шляхтянці, жінці зовсім неамбітного мужа, хотілося зайняти «місце на канапі».

Бо такий був звичай, що дамі, найстаршій позицією мужа, прислугувало почесне місце на канапі, а такою, розуміється, була пані маршалкова. Уступала хіба графині, та й то, коли ся не була також маршалковою, а та була гордої вдачі, то держалася свого місця, а щонайбільше сідали на канапі обі. Отся прерогатива «канапи» прислугувала не лише маршалковій, жінці теперішнього маршалка, але й усім маршалковим від сотворения світу, бо маршалок уряд складав, але титул йому лишався usque ad finem. Маршалок уступав президентові головного суду, значить, і маршалкова – президентовій, але се траплялося рідко, бо президентів бувало що 6 літ по одному на губернію, так що в звичайнім житті першими все бували обоє маршалки» (І, 50 – 51).

Щодо характеристик поєдинчих осіб із того товариства, які подає Бобровський, можемо розрізнити дві групи. Сам, належачи до середньозаможної, нетитулованої шляхти, він з більшою симпатією хилиться до людей із тої верстви і, хоч не прикриває їх хиб, темноти та неробства, все-таки віднаходить тут більше добрих прикмет, чесності, доброго серця. Зовсім інакше випадає його осуд про людей із сфери магнатів. Певна річ, і тут він не закриває добрих учинків і добрих сторін поодиноких людей, але, проте, далеко частіше його характеристика починається й кінчиться такими словами, як «nicpoń», «kobieciarz», «niedobry człowiek» i т. і. Із тих магнатських родин, із яких членами доводилось не раз зустрічатися Бобровському, особливо численні були його стрічі з Потоцькими, Радзівіллами та Ржевуськими. Ось деякі виривки з характеристик поодиноких членів тих родин.

«Графи Потоцькі: Станіслав і Володимир, сини Володимира, а також Константин і Вінчислав, сини Ярослава, науки відбували в Швейцарії, разом з Бонапартами, синами королеви Гортензії і ославленим Пльон-Пльоном. Їх вихованням завідував славний пізніше генерал Діфор, а надто Потоцькі мали при собі завсіди поляка. Чого там училися ті пани, не знаю, але се знаю, що чотири Потоцькі, яких я знав усіх, говорили, правда, дуже добре по-французьки, але писали неорфографічно. Говорили, що гр. Вінчислав дуже добре знав математику, може, воно й так, але по-польськи ні один із них не вмів правильно ані говорити, ані писати.

Тільки гр. Станіслав через читання та розмови набрав деякої вправи і деякої знайомості польщини і потім ніколи не говорив інакше, як лише по-польськи, навіть коли було хто заговорить до нього по-французьки. Ті всі чотири Потоцькі мали одідичений нахил до чарки, ба навіть завдяки своєму українському походженню, до горілки. Константин запивався в компанії і вмер молодим; Володимир і Вінчислав solo і з перестанками, але все вертали; Станіслав пив багато, ніщо як лише дуже міцний вишняк, а часом понч, але не впивався, бо був дуже сильної голови» (І, 212 – 213).

Мати гр. Станіслава, Текля з Сангушків Потоцька Володимирова, яку Бобровський малює загалом досить симпатично, вчасно повдовівши і живучи в Парижі, вийшла заміж за свого камердинера француза Тома, з яким жила 40 літ, хоч і не признаючи його повноправним мужем.

«Хоч для своїх селян була загалом людяна, та проте селян Підвисочанського ключа, яких іще Щасний Потоцький увільнив був під панщини і відплату за те, що не належали до уманської різні, вона довгим і коштовним процесом назад завернула до панщини, а коли пошкодовані ставили діяльний опір, покликала військо для їх приборкання». «Я певний, – додає Бобровський, – що сумління не робило їй ніякого закиду, бо з молоком виссала те переконання, що хлоп на те родиться, щоб робити панщину» (І, 204, 205, 211).

Дуже інтересну і загалом також симпатичну характеристику подає Бобровський про її сина, згаданого вже Станіслава Потоцького, дивака, що про матір не говорив інакше, як «pani hrabina», загалом виглядав залякано, не мішався до ніяких діл, нікому не подавав руки, грошей не брав до рук і 14 останніх літ свого життя не виходив зі свого покою.

«Говорили собі потиху, що причиною тої аберації, а особливо антипатії до жінок (викидав за двері свого покою навіть рідну матір і не поїхав на її похороні), був випадок, який трапився йому ще в Парижі: буцімто якийсь неделікатний англічанин, заставши його в покої своєї жінки, викинув його крізь вікно». Інші говорили, що се наслідки онанізму, та Бобровський перечить сьому (І, 212 – 217).

Брат його, гр. Володимир Потоцький, хоч загалом чоловік доброго серця, ласкавий для селян, не був популярний серед шляхти; Бобровський характеризує його як чоловіка, у якого була «велика доброта, але без розбору і застанови» (220); «освіти майже ніякої, бо, крім дрантивих французьких романів, не читав нічого, без здорового осуду про людей і події, навіть найзвичайніші, а характеру не мав зовсім»; коротко мовлячи, «був се чоловік, безперечно, благородного серця, але без голови, без характеру, дірявий мішок» (І, 222).

Ще одного Потоцького, Мечислава з Тульчина, сильветку подає Бобровський. Жонатий уперве з Дельфіною Комарівною, звісною коханкою Зигмунта Красінського, розвівся з нею, бо два рази родила йому монстри, хоч обоє родичі були незвичайно вродливі. В р. 1844 оженився з Емілією Свейковською, дочкою Каетана Свейковського, бувшого полковника війська польського, якого Бобровський називає «ostatnim pieczeniarzem wielkego tonu na Ukrainie».

Сей шлюб був дуже голосний у Києві, йому зразу не хотіли вірити.

«Звісна гордість, скнарість, захланність та дволичність (przewrotność) графа якось не позволяли сьому вірити, тим більше що тон дому, репутація родичів і саме поводження панни не виключали можності обминення сакраменту (тобто, що можна було б і так купити панну), жертвуючи досить грубу суму, а на се граф міг собі позволити, бо в заграничних банках мав мільйони готівки, а в краю – величезні маєтки, і був звісний як ласун на жіноцтво. Та, мабуть, обчислився, що шлюб дешевше доведе до цілі.

Родичі одержали обіцянку досмертної пенсії з умовою, щоб не показувалися у дочки, а панні обіцяно 2 мільйони, коли буде мати сина. Всі наразі були вдоволені та ненадовго. Граф мав усталену репутацію злого сина, злого брата і свояка, злого мужа, злого обивателя, злого поляка і недоброго чоловіка, а панна вийшла також із такого дому, як батьківський, та й сама не була взірцем чесноти. Протягом року вмер її батько, натомість їй уродився сподіваний потомок, та вона, посварившися з мужем нібито з приводу його виховування, ніччю втекла від мужа і подалась під опіку Бібікова. За його посередництвом зажадала від мужа аліментації і одержала її дорогою адміністраційною.

Тим часом гр. Мечислав особисто наразився цареві Миколі, звівши і викравши в часі маневрів баронову генералову Меллер-Закамельську, на яку, мабуть, сам цар гострив собі зуби. Микола розсердився, закохану пару зловили, баронову вернули її мужеві, а гр. Мечислава вислано до Воронежа. Відтам він силкувався втекти, раз підкупивши (обіцянкою!) місцевого поліцмейстра, а потім видавши себе мерцем; уже мали перевезти трупа в домовині до Тульчина, але місцевий архієрей викрив підступ. Тоді гр. Мечислав прийняв православ’я, та й се йому ні на що не здалося, бо з висилки увільнив його аж цар Олександр II. Тоді граф виїхав до Парижа, куди вивіз із собою й природного сина Гришу, якого мав у Воронежі з якоюсь селянкою.

По р. 1863 продав свої добра за півтора мільйона руб., до кінця життя силкувався побільшити свої капітали всякими правдами й неправдами і лишив звиш 80 мільйонів фр[анків]. Його природний син Гриша був у Парижі забитий в часі комуни в саді заблуканою кулею, шлюбний син, уроджений з Свейковською, вихований у Петербурзі та в Парижі, відцурався зовсім свого краю й народності. Його мати, пані Емілія, разом зі своєю сестрою живши в Києві, була любовницею Бібікова, потім переїхали обі до Петербурга, де були центром золотої молодежі «і мали досить двозначну репутацію». По смерті Олександра II за якийсь необережний вислів пані Емілія була арештована і з переляку збожеволіла.

Її сестра Октавія мала авантюру ще в Києві, давши себе викрасти молодому кн. Любомирському, потім була замужем за полковником Корбе, старим і багатим бабієм, пізніше ущасливила своєю рукою якогось Базилевича. «Takie panie na to tylko egzystują!» – додає саркастично Бобровський (І, 251 – 254).

Лиш про одного Потоцького видає Бобровський загалом корисний осуд, може, тому, що його не знав особисто, – графа Болеслава.

«Лишаючи на боці його прив’язання до францужчини, в якій був вихований, його честолюбність та замилування в двірських гонорах, за якими вганяв увесь вік, у приватнім житті се був чоловік чесний і правий, часто щедрий і почувався до того, що великий маєток і ім’я обов’язують до певних услуг для суспільності. Своїм коштом заснував гімназію в Немирові, де була досі тільки 4-класова школа, і 4-класову школу в Богополі, і своїм коштом удержував у обох школах багато вбогої молодежі і навіть немало з неї посилав на університети. Говорили, що він від уродження був impotens, та се не заважало йому бути жонатим з графинею Салтиковою, яка в посагу принесла йому вже одну нешлюбну донечку, і мати з нею ще одну дочку. Гр. Болеслав виховав старанно обі панночки і повіддавав заміж (І, 253).

Друга магнатська фамілія, якої члени спортретовані у Бобровського, – се Радзівілли. Маємо тут поперед усього сильветку кн. Миколая Радзівілла, який «miał ustaloną reputacyę nicponia pod wszystkimi względami». Бувши за границею, зарвав швейцарських банкірів Дженніх на мільйон р[ублів], продавши їм свою часть неподільного Бердичева, на чім ті бідаки і ще кілька швейцарських родин збанкротували. «Поки жив, шахрував і позичав і з того тільки й удержувався, займаючися більше метресами, ніж дітьми». В кінці продав себе самого, оженившися з вдовою по докторі Войцеховськім, що була прачкою, заким зістала докторовою, та в спадку по докторі дістала мільйоновий маєток. Діставши за шлюб і за назву 25 000 руб. і що не можна було видушити від неї і прогайнувавши се, князь Микола виїхав на Литву, де мав якусь «ленну» посілість і там «zacnego i godnego żywota dokonał» (I, 223).

Не менше інтересні й жінки в тім роді. Ось сильветка княгині Анелі, жінки Олександра Радзівілла (з дому Моржовської). Незважаючи на «всім відомі еротичні вибрики», мала добре серце; була дочкою президента суду, що від заплутаних у процес бідаків викупував справи, вигравав їх потім і таким робом збагатився. її мати, повдовівши, вийшла заміж за графа Дульського, який, не вдовольняючися підстаркуватою жінкою, збаламутив дорослу, але ще неповнолітню пасербицю, власне, отсю Анелю. Та ся швидко не хотіла вдоволятися графом, а ущасливила гарного хлопця Антося, фротера. Старий камердинер, підстерігши се, повідомив графа, сей велів Антося віддати в рекрути, але Анеля підплатила завідателя, сей відвіз Антося і віддав в рекрути, але зараз же, змовившися з офіцером, викрав його, дав йому на дорогу і пустив у світ.

Довідавшися про те, мати покликала старшу сестру Анелі, Цецилію, що була замужем за князем Ол. Радзівіллом, щоб узяла до себе заблукану овечку. Княгиня вчинила се, та не минуло кілька неділь, а вже Анеля збаламутила свого швагра і втекла з ним за границю. Ще перед одержанням розводу і перед шлюбом їм уродився син, та князь Олександр і при тій другій жінці не видержав довго, розвівся з нею і оженився з дочкою бердичівського купця Шафнагля. Княгиня по тім розводі не пробувала вдруге виходити заміж, «знаючи з досвіду, що основи її супружого життя дуже крухі. Вдоволилася тим, що їй насувала в дорогу доля і хвилеві події».

І так, побачивши між слугами графа Тишкевича дуже вродливого козака, відразу предложила графові викупити його, заплатила і взяла. Козак зробився у неї камердинером, маршалком двора і управителем; княгиня навіть виробила йому шляхетство. Іншим разом їй сподобався молодий студент Пухальський – гарний блондин, свіженький елегантик, при тім убогий, казеннокоштний, що давав приватні лекції. Побачивши його у пані Ризничевої (про неї буде далі), зараз запропонувала йому у себе місце вчителя і гувернера. Пані Ризничева, хоч знала, до чого воно йдеться, гаряче заохочувала його, щоб не відкидав пропозиції. Пухальський пристав, може, зразу й не знаючи на що. Та швидко почав їздити на університет княгининою четвернею, але по двох роках умер на сухоти (І, 264 – 268).

Про її сестру Цецилію, якій Анеля відбила мужа, кн. Олександра Радзівілла, говорить Бобровський коротко, що була «znana z brzydoty, skąpstwa i procesowiczostwa». Полишила по собі багато доброчинних записів, але всі були зроблені так глупо, що пішли на вітер (І, 269).

Варто згадати історію ще одного Радзівілла, Михайла, що жив у Гришківцях коло Бердичева.

«Се був чоловік розумний, практичний, поважний і дуже господарник». Брався на всякі хитрощі, щоб видушити з селян якнайбільше праці. За його намовою шляхта не згодилася взяти сплату за пропінацію, яку проектував Бібіков. У приватнім житті був ощадний, навіть скупий, а швидко повдовівши, держався здалека від жіноцтва. Се й було причиною його згуби. Почали відвідувати його дві дочки брата Миколая. Князь приймав їх чемно; панни почали заговорювати йому про женячку, та боязливий у тім пункті, вже майже 70-літній князь відповів, що його не схотіла би жадна жінка. «Овва, – сказала одна княжна, – я сама пішла би за вас».

Переляканий такою заявою, стрийко виїхав геть, щоб більше не приймати їх візит, та ось за два тижні впадає до нього ціла компанія свояків і роблять йому страшну сцену за знасилування братаниці, жадаючи, щоб узяв із нею шлюб. Князь перечить усьому і не пристає на шлюб. Та братаниця у супроводі «глупої і обридливої баби, генералової Корженьовської з Кодні, їде до Бібікова і оскаржує стрийка о знасилуванні. Скандал вийшов страшенний, але для панни безхосенний, бо бідний стрийко через кілька годин по виїзді тих «оборонців зведеної невинності» був розбитий паралічем і швидко вмер».

Панна виїхала після сього на Литву, відки по кількох роках вернулася як вдова Храповицька, хоча того її мужа Храповицького ніхто не бачив не лише на Україні, а й на Литві. Потім коло неї заскакував гр. Ернест Ржевуський, з яким мала любовні зносини й нешлюбного сина; та проте зловила собі старого і маючого кавалера Оскерка з Краснополя, видурила від нього запис на 200 000 руб. і покинула його розбитого паралічем (І, 222 – 226).

Третя магнатська родина, якої члени спортретовані в споминах Бобровського, – се графи Ржевуські. В протиставленні до Потоцьких, переважно тупоумних, члени сеї родини визначаються немалою здібністю, інтелігенцією та дотепом, та зате також повною безхарактерністю (І, 201). Найголосніший між ними, гр. Генрік Ржевуський, автор більше славних, ніж цінних «Pamiętników pana Soplicy» та повістей із шляхетського побуту XVIII в., був замолоду типом лібертина, що в приятельських розмовах з батьком Бобровського «wszystkich cynizmem swej bezbożności moralności gorszył» (I, 132).

Та з часом, не ставшися ані дійсно релігійним, ані моральним, «із Рима вернув завзятим ультрамонтаном та консерватистом». Як свідоцтво його характеру подає Бобровський ось який факт. Був у Махнівці адвокат Моргулець, що провадив інтереси Ржевуського довгі літа і в неприсутності графа, ложачи на се власні кошти. Коли граф вернув із-за границі, адвокат предложив йому рахунки, і для їх покриття Ржевуський виставив йому два скрипти разом на 200 000 руб. По якімсь часі Моргулець хоче зреалізувати ту належність і, здибавши графа в Києві в книгарні, просить виплати.

Граф пристає на все, говорить з адвокатом дуже чемно й бере від нього реверси, щоб завтра дати йому гроші. Другого дня Моргулець приходить до графа, та сей категорично заявляє йому, що вчора ніяких скриптів від нього не брав і навіть не тямить, чи коли давав йому ті скрипти. Моргулець покликається на свої рахунки, предложені графові, та граф преспокійно заявляє, що ті рахунки шахрайські. Тут Моргульцеві не стало терпцю і він заїхав пана графа по пиці; за се граф велів викинути його за браму. Зробився скандал. Шляхта зложила мировий суд для полагодження справи. Моргулець мав двох свідків, що виділи у нього графові скрипти; Ржевуський одного з них усунув як Моргульцевиого свояка, а на другого наслав свою сестру, щоб своєю красою і намовою прихилила його, аби не ставився на суд або аби перед судом сказав, що скриптів не бачив. Се не помогло, він остоявся і сказав, що знав. Суд, не клеймуючи остаточно Ржевуського, признав, що граф «не мав рації» (І. 125 – 127).

Гарною «птичкою» мусив бути Северин Ржевуський, «шеф», якого Бобровський характеризує коротко: «був се великий гуляка і бабій, весь свій маєток і 800 000 жінчиного посагу змарнував, добра попродав і, забравшися на Литву, номер у біді» (І. 31). Інший Ржевуський, Ернест, був недобрий в повнім значенні сього слова. Оженившися для віна і зробивши, як йому здавалося, мезальянс, поводився з жінкою по-грубіянськи і дома в її присутності виробляв найбрудніші скандали. Розставшися з нею, жив далі так само, був маршалком Бердичівського пов., а відступивши брату свій маєток, здав йому на ласку своїх вірителів, яким той дав лише 40 % їх претензій. Потім вступив знов до війська, перший раз служив давніше і мав навіть медаль за хоробрість, виказану при штурмі Варшави 1831 р., розуміється, по московськім боці. Тепер вступив до козаків. Коли вернув на відпустку і здибав свого давнішого товариша в маршалківстві, Улашина, сей, привітавшися з ним, з жалем сказав, що не надіявся, щоб Ржевуський зробився козаком. «Що ж в тім за диво, – відповів сей. – Я з маршалка козаком, а ти з козака маршалком», – натяк на козацьке походження Улашинів (І, 200 – 201).

Та годі! Подавши важніші загальні уваги та характеристики, що можуть цікавити й українського історика, я не думаю і не бажаю вичерпувати всього змісту сього тому. Історик мусить раз у раз заглядати до нього і для тисячі різних справ знайде тут коли не факти, то бодай вказівки. Пересуваються на тих картках перед нами безчисленні постаті, схарактеризовані коротше або ширше, як згаданий уже «остатній печеняр» Свейковський (І, 248 – 250); як пані Ляхман, що за 200 000 руб. продала свого мужа Баденьовій, та сей муж по якімсь часі покинув другу жінку, забрав її брильянти і вернув до першої (І, 255 – 258); пані Ризничевої, сестри гр. Генріка Ржевуського, якої дочка, бувши замолоду «femme gelante» високого товариства, на старість «zbierała wiadomości dla policyi rosyjskiej» (I, 262 – 263); як її сестри, із яких одна зараз по шлюбі, заким доїхала до дому мужа, зав’язала роман з його братом, а друга, Ганська, при житті мужа міняючи коханків, зупинилася на славнім французькім повістярі Бальзаку і недовго перед його смертю стала його жінкою (264).

Із дрібнішої шляхти варто згадати бідолаху Медарда Шашкевича, що викрав панну «Proskurzankę», за се був засаджений на два місяці до київської фортеці, та випросившися одного вечора додому, щоб відвідати бідну молоду жіночку, застав у неї москаля Мартинова, того самого, що вбив у поєдинку поета Лермонтова і в Києві при Лаврі нібито відбував церковну покуту (І, 261). Проситься під перо той Куманський, що насилував селянських дівчат і жінок так, що в кінці селяни вбили його, «wykręciwszy mu genitalia», і то в його власній спальні, під боком жінки, яка за стіною чула галас, але, думаючи, що се «звичайна історія», не кликала помочі слуг (153).

І багато дечого інтересного можна знайти в тих споминах. Приходиться лише пожалкувати, що видавець, загалом не дуже старанний, при веденні коректи, не додав бодай покажчика імен власних, без чого читач формально губиться в непрохідних хащах. Кінчу свої уваги ще одною випискою – загальною увагою про вдачу поляків, а радше про вдачу польської шляхти. «Я готов вірити, – пише Бобровський, – що належимо до найздібніших, найщедріше природою обдарованих народів у Європі, та зате найскупіше обдарованих силою волі й характеру. Через те ми змарнувалися як організм політичний і марнуємось як організм суспільний» (І, 285). У другім томі автор подає нові і дуже інтересні приміри добрих і лихих прикмет того польського національного характеру. Та про се іншим разом.

Примітки

… «обивательського» «елемента»… – Йдеться про привілейовані шари населення, які мали громадянські права.

Потоцькі – польські магнати, власники великих земельних маєтностей у Польщі і на Україні XVII – XX ст.

Радзівілли – литовські магнати, князі, власники великих земельних маєтків в Литві, Польщі, Білорусії й на Україні в XV – на початку XX ст.

Ржевуські – польські магнати й поміщики, власники великих земельних маєтностей у Польщі.

Красінський Зигмунт (1812 – 1859) – польський поет, представник реакційного романтизму.

Олександр II (1818 – 1881) – російський імператор (1855 – 1881). В умовах гострої кризи феодально-кріпосницької системи і масового антикріпосницького руху селян змушений був провести селянську реформу 1861 р. Убитий народовольцями.

Ржевуський Генрік (1791 – 1866) – дворянський письменник, публіцист. Автор твору «Спогади пана Сопліци» та ін. Псевдонім Ярош Бейла.

Бальзак Оноре де (1799 – 1850) – французький письменник-реаліст.

Мартинов Микола Соломонович (1816 – 1876) – російський офіцер, з 1837 р. служив на Кавказі; убив на дуелі в 1841 р. М. Ю. Лермонтова. Після цього протягом кількох років перебував у Києві.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 47, с. 228 – 241.