2. Польська освіта в Росії на початку 19 ст.

Іван Франко

Провідні ідеї Великої Французької революції в ослабленій і потроху зміненій формі дійшли до Польщі, а через неї також до польсько-української суспільності. Самі слова, в яких кристалізувалися ті ідеї, не були в давній Польщі нічим новим, хоч і мали тут спеціальне значення. Французька Liberte – то ж була польська «wolność», «domina, palatii regina libertas», як звав її один вельми популярний трактат, написаний ще в XVII в. Egalite – ох, поляки від віків повторяли: «Szlachcic na zagrodzie równy wojewodzie»! Та й fraternite в розумінні поляка з кінця XVIII в. була тільки абстрактним висловом того, що він у кождій промові до свого рівного або й вищого висловлював у формі: panie bracie.

Та хоча ті погляди нібито від віків панували в Польщі, то все-таки Польська держава не то що не зробила перевороту в поглядах Європи, але власне в часі французької завірюхи упала. А в польській шляхетській суспільності, невважаючи на шляхетську вільність, рівність та братерство, в «саських часах» запанувала була крайня мертвота й темнота, яка тільки в другій половині XVIII в. почала потроху уступати наслідком перещеплення на польський грунт французьких просвітних ідей.

Ті ідеї плили згори; ними перейнятий був король, їх талановитим речником був найвищий ієрарх нації вармінський єпископ Красіцький, духовний, що писав сатиру на монахів (Monachomachia). Під окликом тих ідей освіти повстали нові школи (піярів), працювала едукаційна комісія; до часу остатнього розбору Польщі ті ідеї вспіли значно вкорінитися в суспільності. Правда, се було таке світло, що освічувало тільки її вершки: багатшу шляхту, що могла бувати за границею, вміла по-французьки, могла читати французькі книжки й газети, задержати для своїх дітей заграничних гувернерів і вчителів.

Про освіту широких мас, не то вже селянства й міщанства, але навіть дрібнішої шляхти не було й мови. Більшість кінчила ледве початкові школи десь по монастирях або у ксьондзів, рідко які ходили до гімназій, ще рідше бували на університетах. Серед тої маси панували старі погляди, патріархальні обичаї, строга і формалістична релігійність. Духовий горизонт був до крайності обмежений, сфера інтересів тісна і навіть патріотизм був рівнозначний з охотою до вояцького життя – байдуже, проте, в чиїй службі. Упадок Польської держави і перехід Литви та Правобережної України під Росію пройшов майже незамітно; повстання Костюшка та Кілінського тут майже не знаходили відгомону.

Та ось з початком XIX в., коли французька республіка переміняється в Наполеонову монархію, починається в цілій Європі реакція против усього, що пахне революцією й ідеями, які породили її. На нашій території се була реакція против лібералізму. Що се було за зілля? «Противники сього оклику, – писав один польський публіцист 1816 р., – переконані, що ліберальні погляди підкопують престоли, опрокидають вівтарі і мішають увесь світ» (Chmiel[owski], 23); прихильники змістом лібералізму вважали вільність друку, толеранцію чужих переконань і змагання до визволення селян (там же, 26). Той польський лібералізм був, зрештою, дуже несмілий і оглядини.

«Бувають погляди смілі і вільні, – пише той самий ліберальний публіцист, – яких, проте, не можна називати ліберальними. Безбожник, що чесноті видирає одиноку надію, прихильник Вольтера, що розпусними жартиками понижує наше моральне єство; анархіст, що, щоб дійти до власті, величає нелад і відкидає найголовніші основи суспільності, – ось люди, що, по їх думці, голосять світові ліберальні погляди, а на ділі часто не мають ніяких» (ibid.).

Та коли прихильники лібералізму були такі несмілі і так сквапно відгребали себе від Вольтера і всіх безбожників, то прихильники реакції були тим сміліші. Вони не обмежувалися на оборону, але шукали противників навіть там, де їх не було, поборювали лібералізм, можна сказати, ще заким він народився.

Історик освіти Правобічної України мусить своє оповідання про XIX вік зачати зазначенням того факту, що при кінці XVIII в. в недалекім сусідстві України, в Полоцьку, Могилеві, Дінабурзі були одинокі на всім світі решти єзуїтського ордену, який 1773 р. зніс був папа Климент XIV та якого білоруську частину спасла від заглади цариця Катерина, не позволивши в межах Росії оголосити папського breve. Правда, папа голосно докоряв єзуїтам, що й, невважаючи на се, не розв’язалися самі, але потихо похваляв їх і заохочував до витривання (Сhmiel., 29). Вони розширяли свою діяльність, держали далі свої колегії, зуміли здобути собі прихильність царя Павла, і ось 10 жовтня 1800 р. виходить його наказ, «щоб усі кафедри в Віленській академії і всі нижчі школи зайняли єзуїти»; тільки медичний відділ мав бути обсаджений світськими професорами, але й ті повинні були підлягати ректоров і єзуїтові. Далі сказано було в тім указі, що «в міру, як буде більшати число єзуїтів, під їх заряд мають переходити всі давні школи і колегії на Литві, Поділлі й Волині і всі давні добра і фонди мають їм бути звернені» (ibid.).

Се грозило поворотом тої єзуїтської едукації, яка довела Польщу до упадку. Але перед виконанням сього указу Павла замордовано, а новий цар Олександр І під впливом свого приятеля і дорадника кн. Адама Чарторийського наказом з 1803 р. зреформував у ліберальнім дусі Віленський університет і віддав під його заряд усі школи на Литві й на Україні. Майже рівночасно в Кременці постала заходом Тадея Чацького гімназія, перемінена 1805 р. на ліцей. Призначена для заспокоювання практичних потреб краю, ся нова школа мала метою «ширити освіту, вільну від усяких чернечих примішок».

Чацький не любив єзуїтів і готовився до боротьби з ними, особливо коли вони 1811 р., покликані графом Ілинським, приїхали до Романова, щоб там заснувати колегію. Він надіявся помочі від Чарторийського, наставав на засновування конвіктів для молодежі при школах у Вільні та в Кременці.

Але й єзуїти не дрімали. Вони силкувались позискати собі ласку у царя обіцянками, що будуть учити зовсім безплатно, а головно тим, що не будуть при викладах поминати й російську мову. І справді, 12 січня 1812 р. вийшов указ, яким єзуїтську колегію в Полоцьку зроблено академією і піддано під її заряд усі єзуїтські школи, які досі існували або які б повстали на будуще в Росії.

Се був остатній тріумф єзуїтів у Росії. Вони увільнилися від зверхності Віленського університету, з великою парадою перемінили свою колегію на «академію» з трьома факультетами: філологічним, філософічно-правничим і теологічним. На філологічнім факультеті викладано язики: російський, німецький, латинський, грецький і гебрейський; польський заведено аж пізніше (там же, стор. 36). Розуміється, всі виклади йшли по-латині. Метод навчання був старий, схоластичний; багато ваги кладено нарізні паради, прилюдні екзамени, декламації та диспути. Але часи змінилися. Що давніше вистарчало довгі віки, тепер зустріло опір серед суспільності. Немилосердні язики почали кпити з єзуїтської академії, називаючи її «академією сморгонською» (медвежою) та вияснюючи її призначення до оглуплювання вихованців до девізи «zaślepiać by rządzić, prześladować by przekonać, czołgać się by się wywyższyć» (ст. 42).

Єзуїти справді метою своєї академії і всієї своєї діяльності клали поборювання і викорінювання «лібералізму», тобто під сею фірмою всякої свобідної думки навіть у справах, зовсім далеких від теології і політики. І так, коли 1817 р. один гімназіальний учитель, більше аматор старих друків, ніж ліберал, написав розбір дрантивої поеми «Pułtawa», написаної єзуїтом Мусницьким і виданої в Полоцьку ще 1802 р., накинулися на нього єзуїти, виникла полеміка, де з єзуїтського боку дійшли до того, що критикувати сю єзуїтську епопею, написану на похвалу Петра В[еликого}, то значить «powstawać przeciw religii i rządowi» (там же, 51). Розуміється, що лібералізм і всі його забаганки в очах тих людей, то було «niezmiernym, morderstwy, miary i sytoki nie mającym krwi rozlewem, powszechnem prawie całej Europy spustoszeniem okupione hasło». З правдиво-єзуїтською делікатністю один полеміст сього табору говорить, що словом «ліберальність» дурять недогадливих людей.

«Nad paradującego słowa «liberalność» znaczeniem rzadko kto zastanawia się; wolnowładność poprostu napisana wprost każdemu rozsądnemu uderzyła by woczy; liberalność prawie od ogółu z uśmiechem przyjmuje się; wolnowładność w wielu domach pięścią przywitana została by» [Рідко хто замислюється над значенням народного слова «лібералізм»; свавільність, відкрито виголошена, впала б у вічі кожній розсудливій людині; лібералізм майже завжди приймався з усміхом; свавільність в багатьох домах зустріли б з кулаками (польськ.). – Ред].

І він кінчить свої висновки щиросердечним окликом:

«Wielki Boże, zachowaj nas od niej! Rzuć raczej na oczy nasze wieczną ciemnoty zasłonę, aby fałszywy złośliwej i szalbierskiej oświaty promień nie dosiągł ani źrenicy ani serc naszych! [Великий боже, рятуй нас від неї! Кинь краще на наші очі заслону вічної темноти, щоб фальшивий промінь злої і облудної освіти не торкнувся ані очей, ані сердець наших (польськ.). – Ред]» (стор. 49).

Недаром ліберали говорили про тих людей, що їх девіз – «sola nocte salus» (тільки ніч рятує).

Та поки йшла газетна полеміка, головно між Полоцьким, Вільном і Варшавою, на Україні помалу посувалася справа освіти наперед під патронатом Віленського університету. За ініціативою Т. Чацького, але аж по його смерті; 1814 р. засновано «подільську гімназію» в Вінниці. Освіта підносилася, і в 1820 р. число шкіл, учителів та учеників Віленського округу було найвище в порівнянні з іншими округами цілої Росії. З урядового російського жерела («Журнал департамента нар[одного] просвещения» за 1821 р., т. III, стор. 502) подає д. Хмельовський ось які дати. В 1820 р. було в Віденськім окрузі наукових закладів 430, учителів – 983, учеників – 21 174. Натомість у Московськім шкільнім окрузі закладів – 287, учителів – 846, а учеників – 9 788. Один тільки Харківський округ із усіх інших мав число учеників більше, ніж Московський, хоч значно менше, ніж Віленський: у 249 закладах училося тут 11 816 учеників.

Обік Кременецького ліцею та Вінницької гімназії, що хоч мали значну часть учителів духовних, пройняті були наскрізь світським рухом, стояла василіанська гімназія в Умані, також далека від єзуїтського обскурантизму, та піярські школи. Для боротьби з тим напрямом єзуїти заснували 1818 р. спеціальний часопис «Miesięcznik Połocki» і силкувалися своїм звичаєм запевнити собі протекцію магнатів і навіть царя Олександра, що під впливом провідників європейської реакції, таких, як Деместр, та під впливом пані Кріднер щораз більше хилився до обскурантизму й містицизму.

Та тут спіткало їх велике розчарування: д[ня] 15 марта 1820 р. цар підписав наказ, яким єзуїтів назавсігди вигнано з Росії. Полоцька академія і її видавництво щезли з лиця землі; єзуїти забралися до Тернополя. Та хоча з прогнанням єзуїтів не стало властивих войовників обскурантизму, то засіяне ними зерно – ненависть до новочасної науки і її здобутків – не переставало пускати пагони, особливо в Литві і Білій Русі. В 1820-их роках таким пагоном був там містицизм, який, зрештою, був у ту пору загальноєвропейською хоробою. Та що він майже не доторкнувся тоді української території, то ми й проминемо відповідний розділ праці Хмельовського.

Зате згадаємо з признанням дуже інтересний розділ, присвячений селянській справі. Як уже було згадано, реформа селянських відносин була одною з головних точок тодішніх польських лібералів. Правда, в своїх жаданнях вони не йшли далеко, навіть у критиці тодішніх панщизняних відносин були далекі від основної аналізи фактів i любили прикривати страшну дійсність або сентиментальними фразами, або сатиричними концептами вроді проекту «machiny do bicia chłopów», поданого в одній газеті в 1817 р. Ся машина, по думці автора, «ma dwie główne dogodności: skraca czas drogi i oszczędza serce», – розуміється, панське, шарпане криками та лементом битого хлопа (стор. 110).

Найдалі в поглядах ішов дорадник царя, кн. Адам Чарторийський, який стан панщизняних селян називав «horrible» і радив, не оглядаючись ні на що, знести сей порядок якнайшвидше. Найбільша часть лібералів не сміла йти так далеко: вони радили над частковими реформами, над дрібними пільгами, над способами очиншування, а практична користь із того була хіба та, що деякі дідичі и своїх добрах за приватними контрактами з селянами зносили роботизну і переміняли її на очиншування. Зрештою й на тім пункті дискусія, ведена в газетах у столицях (Вільні та Варшаві), була живіша, ніж фермент думок по селах, і судити з неї про настрій усеї польської суспільності не можна, тим більше що, як справедливо підносить д. Хмельовський, прихильники status quo звичайно не забирали голосу в тій справі: їм ніщо не грозило, а з панщиною було їм добре, значить, не було з чим і виступати публічно.

Свої досліди уриває д. Хмельовський на 1823 році. В тім часі на сцену виступають інші сили. В літературі забирають голос романтики, у яких лібералізм дивно зливається з містичною течією. В політиці починається ера патріотичних конспірацій: у Польщі т[ак] зв[ане] Towarzystwo Patryotów, в Росії – Тайное общество, більше звісне під назвою декабристів. Оба ті тайні зв’язки, маючи в основі ліберальні погляди і бажання реформ у ліберальнім дусі, пробували подати собі руки на українськім грунті. Обох досягла катастрофа, зачепивши також немало української шляхти. Се була перша болюча лекція польського патріотизму. За нею швидко пішли дальші. Повстання 1831 р., розпочате в Варшаві в значній мірі з ініціативи українських поляків, вихованців Уманської школи (Гощинський), довело до оружного вибуху також на Вкраїні, і знов пішли родинні катастрофи, конфіскати дібр, тюрми, висилки, еміграція. В пору безпосередньо по тій другій катастрофі зводить нас оповідання Бобровського.

Примітки

…в «саських часах» запанувала була крайня мертвота й темнота… – Йдеться про період правління в Польщі королів-саксонців (по-польському саський – саксонський) Августа II Сильного та його сина Августа III, які водночас були саксонськими курфюрстами, з кінця XVII ст. до 60-х років XVIII ст.

Красіцький Ігнаци (1735 – 1801) – польський письменник-просвітитель. Належав до шляхетського реформаторського руху, в своїх творах викривав неуцтво, зневажливість католицьких монахів, в’їдливо висміював соціальні вади, паразитизм аристократії.

…нові школи (піярів)… – піяри – католицький орден, створений 1597 р. для освіти та виховання молоді, З 1747 р. мережею піярських шкіл у Польщі почав керувати польський учений-педагог, просвітитель Станіслав Конарський (1700 – 1773). Він провів реформу цих шкіл, надав їм більш світського характеру.

…повстання Костюшка та Кілінського… – польське повстання 1794 р. під проводом Т. Костюшка. Одним з учасників і організаторів цього повстання був Я. Кілінський.

Костюшко Тадеуш (1746 – 1817) – діяч польського національно-визвольного руху, військовий діяч.

Кілінський Ян (1760 – 1819) – польський політичний і військовий діяч.

Вольтер (Аруе Франсуа-Марі; 1694 – 1778) – французький письменник, філософ, історик, один з найвидатніших діячів французького Просвітительства XVIII ст За вільнодумство був двічі ув’язнений у Бастілії.

Дінабург – під цією назвою Лівонським орденом 1275 р заснована фортеця. З 1893 р. місто називалося Двінськ, а 1920 р. Даугавпілс.

Папа Климент XIV – (1769 – 1774, Антоніо Ганганеллі), проводив політику примирення з римським престолом католицьких держав.

Цариця Катерина – Катерина II Олексіївна (1729 – 1796), російська імператриця (1762 – 1796), дружина імператора Петра III (1728 – 1762). У 1762 р. скинула його, спираючись на військо. За часи правління Катерини відбулися поділи Польщі (1772, 1793, і 1795), внаслідок чого з Росією було возз’єднано Правобережну Україну та Білорусію і приєднано Литву і Курляндію.

Цар Павло (Павло І; 1754 – 1801) – російський імператор з 1796 р., син Петра III і Катерини II. Павло І продовжував реакційну політику, спрямовану на зміцнення самодержавства й феодально-кріпосницької системи. Роздав дворянам близько 600 тисяч державних селян (з них до 150 тисяч на Україні), сприяв поміщицькій колонізації Південної України.

Олександр І (1777 – 1825) – російський імператор з 1801 р. Вступив на престол після вбивства Павла І внаслідок двірцевої змови. Після Вітчизняної війни 1812 р. Олександр І у внутрішній і зовнішній політиці став на шлях відкритої реакції. Був одним з керівників Віденського конгресу 1814 – 1815 рр. і організаторів Священного союзу (1815).

Чацький Тадеуш (1765 – 1813) – прогресивний польський вчений та освітній діяч. Більшу частину життя прожив на Україні. З його ім’ям пов’язано створення Кременецького ліцею.

«Miesięcznik Połocki» – католицький щомісячний журнал, який видавався 1818 р. у м. Полоцьку.

Местр (у І. Я. Франка – Деместр) Жозеф Марі де (1753 – 1821) – французький реакційний діяч та ідеолог феодально-монархічного напряму. В 1802 – 1817 рр. посол сардінського короля в Петербурзі. У трактаті «Петербурзькі вечори» (1821) виступив апологетом війни.

Кріденер (у І. Я. Франка – Кріднер) або Крюднер Варвара Юлія (1764 – 1825) – німецька баронеса, проповідниця релігійно-містичної ідеології. 1818 р. приїхала в Росію для поширення своїх ідей, але незабаром була видворена за межі країни.

…у Польщі т[ак] зв[ане] Towarzystw о Patryotów, в Росії Тайное общество, більше звісне під назвою декабристів. – Мається на увазі Патріотичне товариство – польська таємна організація в 1821 – 1826 рр., створена групою офіцерів на чолі з В. Лукасінським з метою відновлення національної незалежності Польщі, а також організація російських дворянських революціонерів, які в грудні 1825 р. підняли повстання проти царського самодержавства і кріпосництва.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 47, с. 196 – 202.