5. Поляки в Київському університеті в сер. 19 ст.

Іван Франко

З приводу свого вступления на університет у Києві, де він по двох роках провалився при екзамені, Бобровський своїм звичаєм подає цілу галерею портретів видніших осіб українсько-польського «товариства», тобто тих вищих сфер, серед яких він обертався. Подаємо з сеї багатої галереї деякі характеристики людей, що можуть обходити ближче історика духовного стану тодішньої (1845) України.

Отже, поперед усього тодішній київський генерал-губернатор Дмитро Гаврилович Бібіков, колись поручник, що втратив ліву руку в битві під Бородіном, у ту пору сивий уже, не без оглади,

«вмів бути приємним і дотепним, коли хотів, особливо в жіночім товаристві, але ще частіше бував лютим, брутальним і безсердечним. Як чоловік се був розпусний цинік, як урядник сатрап, що не знав інших границь своєї власті, як тільки волю царя, та сей був далеко і свято вірив у велику пожиточність свого слуги, який раз у раз доносив йому про неспокій у завідуваній провінції.

Жонатий, він не жив із жінкою, яка пробувала в столиці ніби для виховування дітей; у Києві він не в’язався нічим. Крім хвилевих інтриг з акторками, називано чотири пані, що за чергою або й рівночасно були його любовницями; були се пані Писарєва, жінка управителя його канцелярії, панна Красовська, дочка генерала, росіянка, і дві польки: графиня Емілія Потоцька Мечиславова, котра не жила з мужем і своїми жалобами склонила Бібікова, що велів вивезти його в глиб Росії, і Октавія Свейковська, панна, сестра попередньої.

Ведучи таке життя, Бібіков був дуже вибачний на всякі вибрики своїх підвласних чи то урядників, чи студентів, коли ті вибрики оберталися в сфері жінок, карт і гулятик. Зате не знав пробачення у випадках з політичною закраскою. Хоча називав поляків «непоправною нацією» і старався при кождій нагоді наводити на них страх та душити всякі прояви польського патріотизму, то проте волів товариство польське, ніж російське, а урядників, навіть високих, брав дуже згори.

Університетських професорів і президентів різних судів запрошував тільки в гальові дні, і їх засаджувано до карт у передпокою. В кождім поляку шукав поперед усього «бунтовщика», але коли переконався, що в данім чоловіці нема до сього грунту, був чемний, услужний і ласкавий. Але се не перепиняло йому під сердиту хвилю говорити, що мусить переробити польську суспільність і вигнати з неї панські забаганки: «Ви привикли їздити по шість пар коней на одного шляхтича, а я доведу вас до того, що вас шість шляхтичів буде їздити одним конем» (І, 227 – 229).

З тим усім твердить Бобровський, що племінної ненависті до поляків у Бібікова не було, а поступав він так, як поступав тільки, кермуючись миколаївською абсолютистичною доктриною. Пізніше, коли, побувши короткий час міністром внутрішніх справ, був віддалений, і у Олександра II попав у неласку, перенісся на життя до Дрезна, де й умер 1870 р. Тут він радо сходився з поляками, яким по 1863 році робив навіть деякі прислуги і не одному емігрантові улегшив поворот до краю та царське помилування (1, 230).

Та найбільшим добром, яке, по думці Бобровського, завдячує Бібікову Україна і навіть спеціально польська шляхта, було те, що Бібіков вимірив власне на її підкопання, а власне заведення т[ак] зв[аних] інвентарів, якими означено докладно повинності селян супроти дідичів.

«Не витворили вони нічого нового, але хоч трохи й не зовсім раціонально змінили обичаєві відносини (ся темна фраза значить, мабуть, те саме, що в жаргоні інших шляхтичів «патріархальні відносини між двором і хатою!»), то проте уставили законну норму спільного життя. І хоч були видумані для підбурювання (jątrzenia) верств (?), то, навпаки, злагодили їх взаємини, положення селян зробили зноснішим, бо ясно означеним, і помалу підготовили настрій до увільнення селян і наділення їх власністю» (І, 230).

Бобровський сумнівається, чи Бібіков, запроваджуючи сю постанову, предвиджував наперед її наслідки, хоча пізніше й хвалився ними. Що шляхта в заведенні інвентарів бачила для себе тяжкий удар, се стверджує наш автор, оповідаючи, що в «шляхетськім таборі були проекти зложити грубу суму, щось до 30 000 рублів для Писарєва, щоб не допустити до заведення інвентарів. На щастя, ті проекти розбилися через брак шляхетської жертволюбності. Ініціатором сеї думки був Теодор Ячевський, і він мав перетрактувати про се з Писарєвим» (І, 229).

Інтересна сильветка сього достойника.

«Писарєв був під управою Бібікова дійсним хазяїном провінції. Він справді «адміністрував», а душею сеї адміністрації було якнайхитріше зорганізоване підкуиство. За все треба було платити; кождий і при всякій нагоді мусив оплатитися Писарєву. Не Тільки всякі іменування в адміністрації і поліції, але навіть у судівництві і в школі залежали від генерал-губернатора. Значить, кожда просьба посади, кождий, хто мав діло в адміністраційних інстанціях, опинявся в руках Писарєва і мусив платити. За посаду ісправника або директора гімназії платили 500 – 600 руб., за посаду судді – 300 – 600, відповідно до заможності повіту, де той аванс мав бути визисканий.

Навіть нещасливої посади вчителя в пов[ітовій] школі годі було одержати дарма, хоч там і не було поля до визиску. Хоча нагляд над адміністрацією скарбових дібр належав до губернаторів, у Києві присвоїв його собі Писарєв, а що ті скарбові добра не були ще злюстровані, то їх віддавали в адміністрацію особам, яких уряд уважав «певними»; з сього джерела тягнув Писарєв великі доходи, бо кождий адміністратор мусив йому оплачуватися; я сам знав таких, що, вносячи до каси по 3 000 руб., установленої для них оренди, платили Писарєву по 1 000 або й більше руб. щороку, щоб відволікти остаточну люстрацію.

Справи конфіскат з уряду належали до генерал-губернатора, а так само справи відкупів (пропінації) та контрабанди, вкінці о нього опиралися справи утисків селян через дідичів, а всі ті справи давали Писарєву багате жниво. А не раз який догадливий ісправник наганяв йому зовсім несподіваного хабара і за се міг бути певним ласки пана генерала».

Бобровський подає для ілюстрації ось який факт:

«Жив у Бердичівськім пов. ніякий Венедикт Бентковський, завзятий здирця селян та картяр; про нього невідомо відки пішла слава, що перепродує фальшиві банкноти. Бердичівський ісправник, бажаючи приподобатися пану генералові, згадав йому про се. Бентковського покликано, щоб ставився у Писарєва. Ледве сей натякнув щось про сю чутку, аж ось Бентковський, не в тім’я битий, виймає з кишені пачку асигнат і мовить: «Я й не догадувався, пощо пан генерал покликав мене. Ось маю при собі пару тисяч рублів і складаю їх пану генералові до переглянення; коли там найдеться хоч одна фальшива асигната, то без суду і права вишлете мене на Сибір».

І купив собі спокій (І, 231 – 232). Коли до таких справ і вироблювання

«протекцій навіть там, куди не сягала його компетенція додати справи т[ак] зв[ані] політичні, до яких клеврети Писарєва могли притягти і притягали будь-якого чоловіка, аби лише був багатий, то будемо мати показ границь і власті Писарєва. Нагарбані таким робом капітали звичаєм російських урядників складав у банку на ім’я жінки, з дому Вишневської (мабуть, польки, Бобровський соромливо говорить лише «rodem z Małorosyi».) Та вона закпила собі з нього, покинула його і з любовниками розтратила ті гроші. Сам Писарєв разом з Бібіковим із Києва (1852 р.) подався до Петербурга, де в якійсь пиятиці йому вибили око. Коли Бібіков став міністром, зробив його губернатором Олонецької губ., де також допускався страшних здирств, за що його бито по пиці; вкінці попав під суд і під судом умер у Петербурзі» (І, 232).

Ще кілька слів про наганячів і «челядників» Писарєва:

«Гайворонський умер віце-губернатором у Житомирі, пропивши і програвши все, що нагарбав. Політковський наступив по нім на тій посаді, потім був губернатором у Саратові, відки, мабуть, його прогнали, чи, може, аж по смерті викрилися його надужиття. Стогов закупив значні маєтки в Подільській і Київській губ., був оскаржений і лишився в підозрінні як спільник банди конокрадів; над селянами збиткувався так, що селянки села Шпиток збили й збезчестили його. Коли в часі жнив він допікав їм, розтинаючи пов’язані снопи, вони повалили його на землю, били по пиці, а потім, розкленувши уста, кожна по черзі насикали в них» (І, 233).

Як бачимо, не дуже-то принадні малюнки, немов розділ із старохристиянського памфлета «De mortibus persecutorum».

Зверхником (куратором) наукового округу і університету був Бібіков, а його помічником Михайло Юзефович, звісний в історії нашого письменства як один із донощиків на Кирило-Мефодійове братство і як автор славного на весь світ наказу з 16 мая 1876 р., яким заборонено само існування укр[аїнської] літератури в Росії. Послухаймо, що пише про нього Бобровський.

«Яким способом з поручника саперів він зробився наперед інспектором наукового округу, а потім помічником куратора – се вже його секрет. Підлещувався та підлизувався Бібікову, приятелював, навіть посвоячився з Писарєвим, аж видряпався на посаду помічники. Та зробитися куратором йому таки не вдалось, хоч і бажав сього дуже. Коли я ще був учеником гімназії, В його питаниях при екзаменах та в його промовах нас дивувала його ігнорація та грубіянство, з яким він на наших очах зневажав наших нещасних учителів, а коли зробився помічником куратора, то й професорів. Та одного ще не можу забути, а се того, що він, сам українець, своїми доносами викликав у Києві т[ак] зв[ану] «справу українців Київського університету», якої жертвою впали Шевченко, Куліш, Костомаров і Павлов» [Бобровський помиляється: прогнання Павлова з Київського университету не мало нічого спільного зі справою Кирило-Мефодієвого братства].

«Коли настав новий цар, то й Юзефович пішов у кут, оселився постійно в Києві і вдавав із себе ліберала. В ту пору тулився до польського товариства. Впору селянської реформи кидався та викривав на своїх земляків-українців, що по-мачошиному хотіли наділити своїх селян. Говорив, що соромиться належати до «Малоросії», а нас (поляків) вихваляв та величав і остаточно втерся до нашого товариства, в чім допомагав йому Михайло Грабовський, що був із ним у приятельских зносинах і формально накидував його своїм знайомим.

Толкував п. Михайло сю свою слабість до Юзефовича тим, що «се цікава птичка, про все можна з ним говорити, ні перед яким питанням, panie, не жахнеться: Oh, il a le courage de la betise!» (він має відвагу глупоти). Тим часом не так воно вже було тоді. Повертаючися кільканадцять літ у професорських кругах і читаючи немало, він значно підучився, а вродженої здібності й здорового осуду не хибувало йому зовсім. Говорив добре і з запалом, сучасні питання цікавили його дуже і зовсім не були йому чужі, можна було з приємністю розмовляти та дискутувати з ним.

По р. 1863 напала на нього шалена ненависть до поляків, яких знав ліпше, ніж інші росіяни. Перестав нам кланятися і зачав по-давньому робити загальні доноси на польську суспільність – із уподобання, певно, та й у надії, що одержить офіціальну посаду обрусителя. Коли сього не осягнув, кинувся до публіцистики в «Киевлянине» та «Московских ведомостях», писав про нас і проти нас, догадуючися і часто фальшуючи факти. Тепер, хоч уже постарів, живе в Києві як голова партії, що стоїть на сторожі як «польської», так і «української інтриги», і все в хвилях, які вважає «критичними», практикує тихі або голосні доноси не лише проти поляків, але й проти своїх земляків-українців.

Та не відразу Михайло Володимирович станув на висоті «національного мужа»! Перед тим він прокладав собі дорогу заходами, властивими найзвичайнішим урядничкам. Отже, коли ще не був ані лібералом, ані «мужем провидіння», а тільки гімназіальним інспектором, яко посвоячений з Писарєвим (його брат був жонатий з рідною сестрою пані Писарєвої), посідав таке велике довір’я у Писарєва, що той, укриваючи плоди своїх здирств, купив на його ім’я маєтність (мабуть, Баришпіль за Дніпром). Титулярний дідич почав так енергічно поводитись у маєтку, як коли б був дійсним паном і лишався глухим на всі упімнення дійсного. Сей витягнув справу перед суд Бібікова, і той признав маєтність Юзефовичеві, а для Писарєва визначив сплату. Та дуже треба сумніватися, чи дістав яку сплату Писарєв, бо Юзефович усе мав репутацію задовженого і неакуратного» (І, 233 – 235).

Як під таким верховодством виглядало найвище огнище освіти, Київський університет? Виймаємо його характеристику із споминів Бобровського. Хоч закрашена індивідуально, вона може служити деяким доповненням до тої офіціальної історії сього університету, яку в 50-ті роковини його існування видав проф. Володимирський-Буданов.

«Заснований у р. 1834, замкнений у р. 1838, знов створений 1840, мав сей університет три виділи: медицини, права і філософії, сей останній мав два відділи: філософічний і математичний, а сей остатній знов розпадався на дві групи: математики і наук природничих. Число студентів було не вище як 300, бо в ту пору лише шляхта і сини купців першої гільдії могли вступати до університету. Люди з «податного сословія» мусили мати увільнення від своїх громад і спеціальний дозвіл на ходження до університету. Кафедри Київського університету були зразу обсаджені професорами бувшого Віленського університету та Кременецького ліцею, але по замкненню університету 1838 р. розміщено їх по інших російських університетах, а відкриваючи університет 1840 р., покликано до нього нові сили.

Таким робом ані університет, ані члени «совіту» (сенату) не могли мати ніякої корпораційної традиції, скликані Я різних сторін держави на грунт, чужий для них. Тим новим науковим силам, може, й не хибувало науки і, певно, не один із тих професорів, буваючи й на заграничних університетах, знав і найновіші висліди та найновіші методи. Але кинені на провінції самопас, без ніякої злуки, якої ані З собою не принесли, ані на місці не могли знайти, при скупій пенсії та, не маючи виглядів на дальший аванс, жили окремо один від одного і від суспільності, в повній науковій і навіть моральній апатії.

Науку мали, але бракувало їм усім «святого огню» – любові до науки і любові до нас, університетської молодежі, без чого ніяка наукова інституція не може дійти до розцвіту. Для науки не зробили нічого, впливу на молодіж зовсім не мали, ба навіть цурались його, боячись скомпрометуватися. Не чути було зовсім, щоб котрий із професорів працював або писав що в своїй спеціальності; для многих виклади були панщиною, яку доконче треба було відбути та яку годилося скоротити, опізнюючи прихід, а прискорюючи вихід. Сумлінних, таких, що бажали навчити і приготовлювалися для викладів, було ледве кілька. Між такими найпочесніше ім’я мав проф. хімії Фонберг, колись професор у Вільні» (І, 273 – 274).

Із характеристик тодішніх професорів, які подає Бобровський, виймаємо лиш деякі, цікавіші чи то як причинки до малюнка часу, чи спеціально для історії українського національного відродження.

Професори Новицький (викладав логіку і філософію), Ставровський (викладав новочасну історію і статистику), Федотов (римське право) і Дяченко (декан філософічного відділу, викладав вищу математику) –

«се були людці безхарактерні, продажні, що спекулювали на багатих паничів, яких приймали на квартири, запевнюючи їм неробство і безкарність за всякі вибрики. Се була немов взаємна спілка для вводження до університету і патентування ученими ступенями заможнішої молодежі, про яку знали або догадувалися, що може кватирувати у одного з них і платити по кількасот рублів (400 – 800) за хату, харчі і право не робити нічого.

Були се часи зглядної невинності професорського стану в Києві, бо ж ті шукали побічного доходу все-таки в межах своєї педагогічної спеціальності, хоча між педагогом і професором унів[ерситету] нема нічого спільного. Досить, що шукали джерел доходу нібито у власнім фаху і вдоволялися чим-будь. Сьогодні їм і тисячів мало, а всюди їх повно, де можна брати добру плату, не багато дбаючи про працю. Сидять у банках і в міській «думі» і, певно, не з любові до загального добра, а їх руки зовсім не менше хапчиві від рук урядників, колись ославлених, а сьогодні далеко більше здержаних, ані від рук міщухів, віковічних паразитів міських зарядів» (І, 274 – 276).

Про Максимовича Бобровський згадує лише коротко.

«Молодіж натовпом ходила на виклади проф. російської літератури Максимовича, що мав викладати її буцімто в порівнянні з іншими слов’янськими, але не міг дати собі з тим ради, Зо був самоук і збирач шпаргалів та викладав без ніякої методи (був доктором honoris causa)» (I, 247).

Детальніше говорить про Іванишева. Сей викладав право поліційне, торговельне та міжнародне.

«Іванишев був, без сумніву, дуже здібний і учений, свої предмети викладав добре, але скептичний і саркастичний, не тільки студентів не заохочував до праці, але насмішками відпихав від неї. Тямлю, що один із знайомих мені студентів пішов був до Іванишева, просячи у нього вказівок до написання дисертації на медаль, власне визначеної на тему з міжнародного права. «Пощо вам медалі? Пощо вам писати про міжнародне право, коли се не жадне право, а фікція?» – відповів професор і, насміявшися та не порадивши нічого, відправив його ні з чим та знеохотив до праці, яка, хоч, може, й не була би варта медалі, все-таки була би піднесла знання й ум студента. Значить, не було ані іскорки святого огню.

Вроджений у Києві, тут же Й прожив увесь вік. Ставши членом комісії для видавання старих актів провінції, займався Іванишев пильно сим виданням, але кермував ним дуже сторонничо. Вибирав виключно акти, що в якнайгіршім світлі показували історію Польщі на Русі і малював, її в тенденційнім освітленні. Яким способом той холодний і на все байдужий скептик міг розпалити в собі таку ненависть до поляків і до всього, що польське, сього не вмію пояснити; се лише певне, що в добі, про яку говорю, вона ще не проявлялася, аж геть пізніше» (І, 276 – 277).

Щодо пізнішого становища Іванишева супроти поляків не беремося пояснювати сумнівів Бобровського, але щодо видань Київської археографічної комісії, а спеціально праці в ній Іванишева, скажемо, що ми й там ніякої ненависті до поляків ані сторонничості не можемо добачити. Отже, коли що тут загадкове, так тільки легковірність, з якою Бобровський (певно, сам не пробувавши навіть сконтролювати діла) повторяє утерті серед поляків поговірки про те, що ся комісія фальшувала та сторонничо освітлювала старі акти та стару історію Польщі на Україні.

Певна річ, що коли з боку професорів було таке навчання, то й з боку студентів мусили бути відповідні до нього студії.

«Який дух був у вчителів, – пише Бобровський, – такий і у навчених. Кнайпували, гуляли, дармували, з малими хіба виємками, на всіх відділах. На відділі природничих наук була, головно, молодіж маюча, обивательські сини, бо то був відділ, нібито найближче зв’язаний будущим хліборобським заняттям. Менше заможна шляхетська молодіж, сини урядників, а часом і амбітніші поповичі йшли на права; круглі бідаки вибирали медицину, філологію та математику, одні, маючи на оці практику, другі – вчительські посади.

Уряд удержував 180 пансіонерів, знаних «казеннокоштними», головно медиків, філологів і математиків, та були й правники. Вони жили в університеті на 4-ім поверсі, а по скінченню мусили 5 літ відслугувати в відповідних фахах. Студенти-паничі удержували повози і верхові коні, балували і грали в карти завзято, пили шампанське у Добжияловського (модного цукерника з Дубна, що приїжджав на контракти) і у Бекерсівки (гарної каварки), де не раз здибалися й зі старшими і давали собі духу на прилюдних зібраннях у купецькім клубі і в закладі славної Рейзі бердичівської, а все голосно і бундючно, щоб звернути увагу малого містечка, яким був тоді Київ.

Бідніші, яких не ставало на клуби та на шампанське, вдоволилися вечерею у Самохоцького на Подолі, а українці та поповичі – наливочкою, а то й простою сивухою, спроваджуваною на кварти до кватири, а коли їх розібрало, робили галабурди по ночах на вулицях або в підозрених домах, які не раз розганяли. Власть поліційна дуже обережно і несміло бралася до справ, де були замішані студенти; власть університетська, якої головою був «інспектор студентів» полковник Сичугов, була досить слаба та вибачлива.

В справах пильності та моральності студентів полковник не був острий; ще більше дбав про відповідне ношення волосся, вусів та бороди, розп’яті мундири або неправильний крій одежі; та не знав пробачення в разі якогось студентського зібрання, що не мало метою гулянки. Вся чуйність його і підвласних йому субінспекторів та педелів була звернена на те, щоб не допустити до скуплення молодежі коло якоїсь поважнішої думки і праці. Щодня їздив полковник-інспектор з рапортом до генерал-губернатора і мав у нього велике довір’я.

Та й поблажливість самого Бібікова в скандальних справах була аж надто відома. Під його безпосередньою опікою і в його домі жив його сестрінок Сип’ягін, студент, що завсігди був верховодом у всіх головніших авантюрах. Поліція мусила повідомляти вуйка про се, але, розуміється, все вменшувала вину сестрінка й його товаришів. Вуйко лаяв з уряду і з обов’язку опікуна, але потім сміявся сердечно. Раз кільканадцять паничів у товаристві Сип’ягіна вибралося до Броварів, першої станції за Дніпром, на якусь гулянку, а вертаючи п’яненькі, були на мості зупинені службовим поліцейським, щоб вилегітимувалися, хто вони такі. Хоча поліцейський зробив се з обов’язку, п’яні студенти серед ночі вкинули його в ріку. На щастя, бідолаха вирятувався, а винуваті дістали по дев’ять годин карцеру. Коли б у кого з них було знайдено найневинніший віршик Міцкевича або навіть нецензурний вірш Пушкіна, то певно не викрутився б від каземат або Кавказу» (І, 280 – 283).

«Крім гулянок, язвою тодішньої університетської молодежі було картярство. Правда, до сього допомагала також молодіж позауніверситетська, що прибувала на контракти, а навіть часом і старші аматори. Картові вечори у Зигмунта Котюжинського та у Скорупського тривали часом по кілька діб, себто від суботи до вівторка, а гра заходила на тисячі» (І, 283).

«Крім аматорів гри, що шукали вражень, було, на жаль, між студентами також декілька шулерів, звісних, а проте толерованих. З поляків були тільки два такі, що удержувалися з карт, Росоловський і Окулич. Правда, граючи з товаришами вони не циганили, але оперували по приватних домах, у купців, урядників та в купецькім клубі, а раз, дібравши собі ще одного товариша, обіграли в купецькім клубі самого поліцмейстра Голяткіна, з чого сміялося ціле місто, та що, проте, не закриває факту, що такі могли бути толеровані серед студентів» (І, 825).

Правда, з інших сторінок споминів Бобровського видно, що сею хоробою картярства хорувала тоді мало не вся шляхетсько-польська та уряднича московська суспільність на Україні: се було навіть неминуче при повнім загальмуванні всякого не то вже політичного, але й загалом духового руху, серед атмосфери панщини внизу, абсолютизму вгорі І шаленої продажності та безхарактерності довкола. Та проте це можу підмовити собі приємності зацитувати один дуже розумний його уступ, більше моралізаційного, ніж історичного змісту про картярство.

Оповівши, як сам він раз бувши студентом, попався в руки двох шулерів і вже програв був досить значну суму, та в пору був вирятований одним товаришем, що розпізнав фальшиву гру його партнерів, Бобровський додає, що відтоді зовсім перестав грати,

«не стільки не бажаючи ризикувати грошей, скільки для уникнення страти часу та знакомостей, не раз не пожаданих. Не граючи, позбуваюся з дому людей нудних, не здібних ні до чого іншого, крім гри, маю дома лад і порядок, слуги впору висиляться і на пору випічнуть, не марную власних грошей і не присвоюю собі чужих. А що мене ніколи не інтересували кількість, лиш якість зносин і людей, то коли у мене нудяться без карт, нехай не вертають, не маю нічого проти того, – а коли зуміють забавитися без карт, тим ліпше. В так званій малій грі жаль мені дуже не грошей, а змарнованого часу. Я готов радше вибачити молодіж, що потребує вражень, газардову гру, ніж те, ніби невинне клапання картами по цілих вечорах, а часом і днях.

Газардовий грач може отямитись і вилічитись, але клапач – се кандидат на непоправного і в додатку безмисного неробу. Не вірю в безінтересовність грачів. Кождий грач бажає виграти, коли не для грошей, то для вдоволення своєї амбіції. Гра, оперта на визискуванні положення противника, псує характер, робить його безоглядним і марнотратним, бо виграні гроші майже не числяться, а програна – іритує, доторкаючи або кишені, або амбіції. Не досить того, картярство веде не раз до товариства, зовсім невідповідного, бо ж карти рівняють людей інтелігентних з дурнями, а чесних і правих – з підозреними. Зі всіх людських пристрастей картярство, мабуть, чи не найбільше небезпечне, індивідуально й суспільно» (І, 286 – 287).

Примітки

Юзефович Михайло Володимирович (1802 – 1889) – помічник куратора Київської шкільної округи, голова Київської археологічної комісії в 1857 р.; інспіратор Емського указу 1876 р.

Кирило-Мефодійове братство (Кирило-Мефодіївське товариство) – таємна політична організація, яка існувала в Києві в 1845 – 1847 рр.

…наказу з 16 мая 1876 р. – Йдеться про так званий Емський акт 1876 р. – розпорядження царського уряду, спрямоване на утиски української культури, підписане 18 (30) травня 1876 р. Олександром II у курортному місті Німеччини Емсі.

Павлов Платон Васильович (1823 – 1895) – російський історик, прогресивний громадський діяч. 3 1847 р. професор Київського університету. Один з організаторів недільних шкіл у Києві (з 1859 р.). За виступ проти реформи 1861 р. був висланий до Костроми.

«Киевлянин» – історико-літературний альманах. Видавав відомий український вчений М. О.Максимович (1840, 1841, 1850).

«Московские ведомости» – одна з найстаріших московських газет (1756 – 1917), у 1840-х роках мала ліберальний напрям, з 1863 р. стала реакційною.

…тої офіціальної історії сього університету, яку в 50-ті роковини його існування видав проф. Володимирський-Буданов. – Йдеться про брошуру російського буржуазного історика права Владимирського-Буданова Михайла Флегонтовича (1838 – 1916) «50-летие императорского университета св. Владимира, 1834 – 1884» (К., 1884). Крім цієї праці, видав також книжку «История императорского) университета св. Владимира, Т. I (К., 1884).

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 47, с. 217 – 228.