3. Галичина під Австрією. Марія-Тереза і Йосиф II
Іван Франко
В 1772 році Польщу розібрано, хоч наразі ще не всю: Австрія, Росія і Прусси взяли по доброму кусневі краю, решту полишено польському королеві. Австрія дістала Галичину майже в такім об’ємі, як тепер.
В Австрії панувала тоді цісарева Марія-Тереза. Вона зразу не хотіла мішатися до розбору Польщі, та улягла намовам прусського короля Фрідріха II. Кажуть, що вона з слізьми в очах підписувала декрет на розбір Польщі.
Перша дуже важна постанова, яку новий австрійський уряд видав по забранні Галичини, була та, що скасовано старий польський спосіб воювання, так зване pospolite ruszenie. В Польщі шляхта тільки собі самій присвоїла право носити оружжя і йти на війну; вона воліла довести Польщу до упадку, ніж допустити до утворення регулярного війська, бо се було би значило дати підданим оружжя в руки, а се було би з часом мусило повести й до надання підданим більших прав, більшої свободи. Отже, перша постанова австрійського уряду підтинала в самім корені той шляхетський порядок. Замість виключно шляхетського війська мало бути заведене військо з охотників, навербованих і оплачуваних із державної каси: дотеперішній обов’язок шляхти до pospolitego ruszenia перемінено на грошовий податок, так звану контрибуцію. Се була перша важна постанова, видана ще в грудні 1772 р., перша діра, проламана в мурі старих польських панщизняних порядків. Тою дірою поплили нові і щораз нові хвилі, грозячі в першім розгоні зовсім розмити дотеперішню хлопську неволю [Moritz Drdackiv. Ostrów. Die Frohnpatente Galiziens, 138; Klunker. Die gesetzliche Unterthansverfassung in Galizien, II, 106].
Аби відповідно розложити військову контрибуцію на всіх шляхтичів, мусив уряд знати їх заможність, їх доходи. І ось патентом із 22 грудня 1772 року наказано всім дідичам, аби якнайдокладніше посписували всі грунти свої і своїх підданих, їх повинності в роботизні, чиншах і данинах, одним словом, усе, що може вплинути на вимір податку. Мав уряд чимало клопоту з панами, поки постягав ті описи, та вкінці таки їх постягано і зложено докупи; вони називаються основними інвентаріями (Stock-Inventarien) і були вихідною точкою при всіх дальших змінах, а також при спорах між громадами й підданими задля панщини [Klunker, II, 106 – 107; Ostrów, 138].
Як бачите, уряд зразу не тільки не змінював ні в чім старих панщизняних порядків, але навіть немовби тихцем позволив дідичам повписувати в ті інвентарії такі тягарі на хлопів, які самі хотіли. Інвентарії мали робити самі пани, без контролю уряду, і деякі пізніші польські письменники виразно б’ють за се на австрійський уряд і кажуть, що він властиво погіршив долю підданих, бо в тих «шток-інвентаріях» пани повписували собі такі роботизни, данини та оплати, яких уперед ніколи від селян не мали і до котрих тепер при помочі уряду могли їх присилувати. Зараз побачимо, що ті закиди зовсім неоправдані.
Уряд знав дуже добре, що в тих панських інвентаріях може бути багато неправди, можуть бути хлопські тягарі подані більші, ніж були вперед, а проте панські доходи менші, ніж були направду. От тим-то видано 25 лютого 1774 р. новий патент, котрим завізвано панів до щирого і правдивого зізнання (фасії) своїх доходів, а тим, котрі би сього не зробили, загрожено карою. Та правдиве фасіонування доходів – се була здавен-давна для польської шляхти така річ, котрої вона не любила гірше хріну. Минав рік 1774, а фасій або зовсім не було, або понадсилано зовсім фальшиві. Патентом із 17 грудня 1774 р. дано всім панам іще три місяці часу до намислу, аби визнали правду; певна річ, що чимало панів було доткливо покараних за фальшиві фасії. На підставі тих двох документів, шток-інвентаріїв і фасій, заведено патентом із 8 цвітня 1775 року рустикальний податок для Галичини. Сі два документи були також підставою до означування підданських повинностей. Та й то не виключною підставою [Klunker, II, 110 – 115; Ostrów, 138 – 139].
Патентом із дня 5 січня 1781 р. постановлено, що тільки такі шток-інвентарії мають мати повну важність, проти котрих піддані від самого початку австрійського панування не підносили ніяких жалоб і котрі подано згідно в шток-інвентаріях і в пізніших фасіях. Коли ж селяни жалуються на новоналожені тягарі і можуть старими, ще з польських часів, інвентаріями або іншими документами доказати, що давніше такого тягаря не поносили, або коли пан вимагає від селян більше, ніж сам подав у фасії 1774 р., то сей новий тягар мусить бути скасований. [Ostrów, 137 – 138; Klunker, II, 115 – 116]
Та се був тільки перший крок до обмеження панської всемогучості. Правда, поки жила цісарева Марія-Тереза, все йшло неначебто по-давньому; селяни робили по шість днів на тиждень, мучилися на далеких фірманках з панським набором, терпіли тисячні знущання від панів і їх підручних урядників. Виданий 3 червня 1775 р. патент, котрим цісарева упоминала панів, аби поводилися по-людськи з підданими і не вимагали від них більше понад те, що стоїть приписано в інвентаріях [І. Заневич. Літературні стремління галицьких русинів з 1772 р. до 1872 («Житє і слово», 1, 212)], не міг мати ніякого значення, бо був занадто загальний. А до того ще цісарева в інших патентах (наприклад, з 10 марта 1774 р.) виразно давала до пізнання, що не думає ні про яку глибшу зміну підданської долі, упоминала підданих, аби покірно й послушно відробляли панщину і сповнювали наложені на них повинності, а лінивим і непокірним грозила тяжкими карами [Заневич, там же, 211 – 212].
Щоправда, вона сама в своїх приватних добрах у Чехії та Моравії поперемінювала селянам панщину та чинші, але при тім казала виразно голосити, що робить се тільки як дідичка в своїх власних селах, а не як цісарева, значить, не для цілого краю. Але селяни в Чехії та Моравії не хотіли сього розуміти. Пішла чутка, що цісарева зовсім дарувала панщину, але пани й урядники сховали се цісарське розпорядження. Через те в многих повітах дійшло до розрухів і бунтів, котрі треба було втихомирювати силою оружжя. Отсе й знеохотило цісареву під кінець життя до всяких перемін у підданських відносинах [Grünberg. Die Bauernbefreiung und die Auflösung des gutsherrlich-bäuerlichen Verhältnisses in Böhmen, Mähren und Schlesien, т. І, стор. 277 – 278].
Та ось 1780 р. Марія-Тереза вмерла і панування обняв її син, знаменитий цісар Йосиф II. Він уже довго перед тим, іще від 1765 р., обік своєї матері завідував справами держави, об’їхав пару разів усі краї і старався пізнати їх стан і потреби. Він був перейнятий просвітними, поступовими думками свого часу і сильно вірив у те, що самовладний, просвічений монарх силою своєї волі та державної власті може підняти всю суспільність на вищий ступінь розвою.
Відповідно до тодішньої політичної науки, Йосиф II уважав хліборобство головним багатством краю, а стан селянський найважнішим станом, тим, що своєю працею годує і збагачує всі інші. І він постановив собі зробити все, що можна, для піднесення сього стану. Гарячий і відважний, люблячи завсігди йти просто до мети, він зараз на початку свого самостійного правління письмом до надворної канцелярії з д[ня] 23 цвітня 1781 р. заповів, що його мета «знести в цілій державі підданське невільництво і запровадити умірковане підданство» [Grünberg, там же, І, 282 – 283]. Насамперед се мало статися в Чехії та Моравії, і хоча пани не дуже тому були раді, а навіть урядники надворної канцелярії не дуже за сим тягли, вийшов уже 1 падолиста 1781 р. цісарський патент, котрим знесено підданське невільництво.
Користі, які давав сей патент селянам, були ось які:
1. Піддані повинні були й надалі слухати своїх дідичів, але відтепер могли женитися без дозволу, дідича, а тільки, повідомивши його, а дідич повинен був безплатно засвідчити се карточкою.
2. Підданому вільно буде без дозволу дідича віддавати дітей до ремесла й до шкіл.
3. Підданий може шукати собі заробітку де хоче, а тільки має мати відпустку від дідича, котру той повинен йому дати безплатно.
4. Дідич не може силою брати дітей свого підданого до своєї послуги; тільки такі сироти, що не мають ні батька, ні матері, повинні за звичайну заплату служити в дворі щонайбільше три роки [Grünberg, І, стор. 286].
Сей патент видано й для Галичини 5 цвітня 1782 р. [Ів. Заневич, вказана праця («Житє і слово», І, 355)]; се був перший важний крок по дорозі до тих основних змін, які задумав перевести Йосиф II. Ще перед тим патентом із-д. 20 падолиста 1781 р. він постановив тимчасово, що панщина не може виносити більше, як три дні на тиждень [Klunker, II, 129].
Д[ня] 16 червня 1786 р. вийшов знаменитий Йосифів панщизняний патент, котрим сей тимчасовий стан перемінена на постійний, подано докладно довготу робочого дня (літом 12, зимою 8 годин), заборонено один день панщини ділити на два, два до пів вироблені дні складати на один, накладати на одну родину разом пішу й тяглу панщину, перемінювати пішу роботу на тяглу або тяглу на пішу збільшим числом осіб, ділити супряг тяглої панщини надвоє, завдавати підданим якийсь певний розмір роботи (н[а]пр., маєш стільки зорати, скосити чи зжати).
Від тяглої панщини мали бути піддані звільнені в часі зарази на худобу. Комірники мали робити 12 днів у рік, щомісяця не більше як один день; комірники старші понад 60 літ, каліки та вислужені вояки мали бути вільні від панщини. Панщину треба було щотижня в неділю заповідати згори на цілий тиждень, аби підданий знав, коли має час для свого господарства. Зимові панщизняні дні не сміли лишатися на весну або на літо; коли підданий з власної вини пропустив день роботи в тижні, мав його відробити в слідуючім тижні. Коли підданий мав панщини не більше, як 52 дні в році, то пан не смів жадати від нього більше, як один день у тижні.
При далеких фірманках пан повинен підданому всі потрачені дні відчислити від панщини, надто дати йому стравне для нього і для худоби і гроші на рогачки, пороми і т. і. Надто не повинен один підданий у році їздити більше як 40 миль дороги. Пан може жадати від підданих, аби переходили на роботу з одного фільварка на другий, але не надто далеко; та він не міг визичувати своїх підданих, аби робили панщину кому іншому. Нічна варта при дворі мала бути вчислювана до панщини.
Пан не міг силувати підданого, аби окупував свою панщину грішми, але такий окуп за обопільною згодою і з повідомленням окружної власті був дозволений. Коли підданий мав подвійну панщину, дідичеві й попові, то обі разом не могли виносити більше, як три дні в тижні. Пан не смів силувати підданого до жодних інших робіт ані данин понад ті, які були приписані сим патентом, хоч би вони стояли в давніших інвентаріях. Пан ні за що в світі не міг ділити підданських (рустикальних) грунтів ані розпоряджатися ними, не міг силувати підданого до жадної роботи понад те, що приписано в патенті, навіть за заплатою.
Громадських шарварків, зібраних для направи доріг, мостів та гребель пан не міг уживати до своєї польової роботи; так само не міг силувати підданих до двірської служби ані за панщину, ані за самовільно встановлену плату, але мусив їм платити відповідно до добровільної згоди. В кінці патент остро забороняє всякі звичаєві, в інвентаріях не записані роботи та дачки, котрими пани та їх служба гнобили підданих – а був їх довжезний ряд (§ 47 – 48); назву тут лиш деякі з тих заборонених старо-польських звичаїв: комірне – платив підданий за комірника, що жив у його хаті; сольове – платилося панові від кождої топки купленої солі; чопове – платилося від кождої бочки купленого пива чи горілки; міркове – платив підданий гайдукові, що перемірював збіжжя, яке підданий привіз панові за чинш; вагове – підданий мусив у дворі важити свій тютюн і овочі і давати з того панові десятину, а гайдукові – за вагу; торгове – платив підданий від кождої фіри, що їхала на торг, зі збіжжям, овочами, сіном, горшками й склом; виборове – платила громада панові за те, що вибирав для неї війта й присяжних; святочне – дарунки для панських] офіціалістів; гайдучне – датки для панської служби.
Далі зніс патент примус горілчаний, т[ак] зв[ані] куниці, т. е. дарунок для пана за дозвіл підданому взяти шлюб. У кінці остро заборонено панам, аби, розсуджуючи свари між підданими, не сміли накладати на них грошових кар. Переступлення тих заказів називалося утиском або з-латинська прегравацією, і остатній параграф патенту постановляє, що котрий пан сього допуститься, буде змушений повернути підданому його кривду подвійно або й потрійно [Ostrów, 137 – 185. Порівняй того ж Lexicon der politischen Gesetze für Galizien und Bukowina. Wien, 1842, I. 235 – 274].
Перший раз тут від непам’ятних часів прийшлося польським панам побачити границі своєї власті та порозуміти, що за переступлення тих границь по голівці не погладять. Перший раз посторонні очі заглянули так глибоко в їх «домашню справу», т. є. в їх відносини до підданого – хлібороба. Можна зрозуміти, що пани не дуже тому були раді.
Та цісар Йосиф не зупинявся на половині дороги, а поступав чимраз далі. Швидко по виданні першого патенту настиг другий: 17 серпня 1786 р. вийшов надворний декрет про судівництво по селах, котрим доповнено давніші патенти про сю справу, а власне з д[ня] 1 вересня 1781 р. про поступування при спорах між підданими й дідичем і з д[ня] 24 червня 1784 р. про те, що судівництво для селян має бути безплатне [Ostrów. Die Frohnpatente Galiziens, 211 – 243]. В усіх тих патентах важне те одно, що селянинові дано можність жалуватися на кривди, хоч і утруднено йому ті жалоби дуже значно. За польських часів селянин не міг ніде жалуватися, для нього не було ні суду, ні права.
Друга важна річ отсих патентів була та, що в справах, що доторкали цілої громади, закон позволяв селянам вибирати депутатів і давати їм повновласть до ведення громадського процесу; се були так звані пленіпотенти.
Вкінці, третя важна річ була та, що хоч і полишено дідичеві право судити дрібніші справи своїх підданих, але рівночасно зажадано від нього доказу, що зуміє судити по закону, зажадано невеличкого екзамену. Коли ж дідич такого екзамену не здасть (ну, а котрий же дідич захотів би був тоді покрити себе вічним соромом і здати екзамен?), у такім разі він мусив держати й оплачувати екзаменованого суддю, так званого юстиціарія, або попросту мандатора. Такий мандатор був, як то кажуть, ні рак, ні риба, ні державний урядник, ані приватний урядник, а сього й того потроху. Держава екзаменувала його і признавала відповідним на уряд, а потім пускала: шукай собі місця, де хочеш. Пан приймав його, оплачував і міг відправити, та проте він за своє урядування відповідав не перед паном, а перед урядом, і уряд міг також карати або зовсім усунути його. Як бачимо, становище мандатора було дуже трудне. Треба було догодити і пану, й урядові, що тоді жили з собою, як пес із котом.
Не диво, що ті мандатори лишили по собі серед нашого народу дуже лиху пам’ять, хоча між ними були й щирі та розумні і на свій час поступові люди. Та не треба забувати, що через заведення мандаторів Йосиф II зробив дуже важну щербу в давніх панських привілеях: відібрав панам із рук судівництво над хлопом. І хоча закон наказував, що в разі кривди від пана або від його слуг селянин поперед усього мусить іти зі скаргою до того самого пана, а тільки тоді, коли би йому тут не зроблено справедливості, може удатися до циркулярного уряду, то направду хлоп із усякою скаргою йшов насамперед не до пана, а до мандатора. Правда, мандатор аж надто часто готов був робити так, як того вимагала панська користь; але при тім він мусив оглядатися на закон і на уряд далеко більше, ніж сам пан, бо знав, що панові уряд не швидко допече, а йому може дуже швидко доїхати кінця.
Та все те досі зроблене було тільки малим початком того, що думав зробити цісар. Йому хотілося бачити Австрію державою однопільною, розуміється, німецькою, з однаковими скрізь установами, під кермою необмеженої волі монарха; він був, як кажуть по-книжному, централіст і автократ. Він бачив добре, що шляхта в кождім краю має свої окремі спомини, окремі змагання, покликається на окремі давні привілеї. Тільки селянство, поневолене, притиснене й кривджене, – так думав цісар, – має скрізь однакові інтереси і може подати тривку підпору для його політичних змагань. Треба, значить, опертися на селянстві, допомогти йому до свобідного розвою й скріплення, а задля сього вкоротити руки шляхті, а тоді й політичну ціль можна буде осягнути.
До сього вели, на думку Йосифа II, дві дороги рівночасно: регуляція оподаткування грунтів і регуляція відносин між панами та підданими.
Як перші виломи в старопольських порядках зробив австрійський уряд із чисто скарбових, податкових причин, так і тепер зміна податкових порядків мала служити основою дальших, безмірно важних перемін у цілім суспільнім порядку. Давній податок, званий контрибуцією, показався зовсім недостаточним; його стягали самі домінії, розуміється, кривдячи при тім не раз підданих, а їх власні фасії були переважно фальшиві. І от цісар задумав замість контрибуції запровадити загальний податок грунтовий, котрий з додатком домового чиншу по містах мав бути одиноким безпосереднім податком у державі, «бо, – писав цісар ще 1783 р., – земля, котру природа дала чоловікові для удержання, – се одиноке джерело, з котрого все випливає і до котрого все назад вертається, і котре по всі часи лишається тривке й незмінне».
Ремесла й фабрики мали бути вільні від податку. Грунтовий податок мав опиратися вже не на панських фасіях, але на докладнім помірі всього управного грунту і на пізнанні всіх доходів, які він дає. Патентом із 30 цвітня 1785 р. цісар установив по всіх краях комісії для доконання помірів і оцінок доходу. Аби влегшити роботу, він велів не вдаватися в обчислювання чистого доходу, але подати наразі тільки гуртовий (брутто) дохід із грунтів. Сей перший у Австрії кадастральний помір тривав 4 роки і був уже скінчений восени 1789 р. Хоч і який він був недокладний, а все-таки виказав, що при дотеперішнім оподаткуванні підданські грунти подані були більше-менше вірно, але своїх власних, домініальних грунтів по всіх австрійських краях пани затаїли майже цілу третину [Grünberg, там же, І, стор. 315, 317, 338].
Від д[ня] 1 падолиста 1789 р. ввійшло в життя нове оподаткування. Обчисливши весь виказаний гуртовий дохід із грунту, цісар постановив так: грунт має служити хліборобові поперед усього до власного удержання і людського життя; тільки з того, що лишиться понад се, може брати одну часть держава, а одну – дідич. Цісарський патент із д[ня] 10 лютого 1789 р. поклав тут таку міру: з кождих 100 ринських гуртового доходу 70 повинно лишитися селянинові на кошти власного удержання і на господарство, 12 2/9 має брати держава як рустикальний податок, а 17 7/9 має брати дідич як вартість панщини і всіх підданських данин. Податки мав стягати не дідич, а війт, і віддавати їх окружному поборцеві [Заневич, вказана праця, «Житє і слово», IV, 399; Grünberg, вказ. кн. I, 322, 323].
Нема що й казати, що ся Йосифінська «регуляція податкова» викликала серед шляхти цілої Австрії величезну бурю. Тут уже було не до жартів! Цісар не обчишував уже панщизняне дерево з хробаків та гусільниць, не відтинав сухі гілки та погані парості, а прикладав сокиру до самого кореня. Не досить, що оподаткування рівномірно дотикало панів і підданих, але головна основа панського добробуту – панщина і хлопські данини – була страшенно вменшена. Досі пани в Галичині зовсім інакше міряли! На 100 ринських гуртового доходу з підданської землі вони лишали підданому на життя й господарство 20, а собі брали 80! Не о много ліпше було й по інших краях, так що Йосифінська регуляція податкова, нібито не торкаючи основ панщизняного порядку, відразу зменшила розмір панщини на четверту чи навіть п’яту часть.
Та головна основа регуляційного патенту з д[ня] 10 лютого 1789 р. йшла ще далеко дальше. Сей патент – то найважніше, найсміліше, справді революційне діло Йосифа II; ним знесено зовсім панщину. Обчисливши податкову повинність підданих на гроші, патент пише далі: «Гроші мають бути надалі одинокою мірою й формою підданських повинностей. Панщизняна робота, осипи й данини натурою для найбільшої часті селянства, то є для всіх тих, що платять понад 2 ринські грунтового податку, мають бути скасовані й перемінені на грошову данину. Тільки комірники й халупники, що платять менше як 2 ринські податку, лишаються далі при панщині». Так само й ті чиншівники або панські слуги, що сиділи на панських (домініальних) грунтах, не підпадали під приписи сього патенту. Хлопські (рустикальні) грунти мали назавсігди бути різко відділені від панських, і пан не смів ні в якім разі ані п’яді рустикального грунту прилучити до свого [Grünberg, там же, І, 323 – 325].
Тепер уже не самі пани, не самі вищі урядники повстали проти цісаря; декуди силкувалися пани підбунтувати проти сього добродійства навіть селян. Дурили селян, що цісарський уряд зруйнує й повикидає їх з грунтів, бо буде жадати від них грошових данин, а пани не дадуть їм ніякого зарібку. Та все те не було би ні на що придалося, бо селяни добре розуміли свою користь. Але доля судила інакше. Ледво чотири місяці минуло по виданні сього патенту, а вже цісар Йосиф II умер. З ним умерли й його постанови, з ним на цілих 50 літ завмерла й поправа хлопської долі.
Із діяльності Йосифа II для добра галицького селянства визначу ще заснування громадських шпихлірів. Це в р. 1782 якийсь урядник Юрій Косович подав цісареві письмо, аби ті кари, які наложено на панів за кривдження підданих, не давати підданим до рук, бо вони їх змарнують, але зужити їх на заснування громадських шпихлірів. Галицька губернія, у котрої цісар запитав поради в тій справі, була сьому противна, та цісар декретом із 31 серпня 1782 р. наказав губернії ще раз застановитися над нею [Karl Procinski. Geschichte und Instruction über die Entstehung, Gebahrung und zu erfolgende Auflösung des Gemeindespeicherfonds in Galizien, рукопис бібліот[еки] Оссолінських у Львові, ч. 2866].
Тим часом цю справу порушено в 1783 р. на шляхетськім становім сеймі, і з поручения сейму подав якийсь Ладомирський внесок на закладання шпихлірів по селах для підмоги підданим у часі переднівку або голоду. І сим разом губернія силкувалася бодай проволокти справу, бо від себе писала цісареві, що се думка дуже добра, але з її виконанням треба здержатися аж до заведення обіцяного грунтового податку. Цісар у декреті з 11 марта 1784 р. ніби згодився з сим, але зараз же 1 червня 1784 р. написав постанову, аби губернія приступила зараз до закладання шпихлірів. Правда, закладання не мало бути примусове; уряди повинні були починати з тих місцевостей, де вже були якісь фонди, а поперед усього з дібр камеральних. Перші шпихліри ще того ж таки 1784 р. заложено в Дрогобичі і в Самборі.
Немов прочуваючи, що його великі плани увільнення хліборобського стану з тяжкої вікової неволі не швидко ввійдуть у життя, цісар Йосиф розпорядженням з 12 цвітня 1787 р. наказав панам, що мусять у разі неврожаю, голоду або тяжкого переднівку ще й зі свого боку запомагати селян, і ніякі викрути не могли дідича увільнити від сього обов’язку, «котрий вони, – по словам цісаря, – винні самим собі і своїм підданим» [Klunker, II, 97].
Отсе в коротких словах показано найважніші постанови й праці сього великого та нещасливого цісаря для влегшення долі підданих. У всіх тих працях він стояв сам, не знаходячи помочі ані співчуття ні між панами, ні між урядниками. Навпаки, одні й другі робили що могли, аби знеохотити його та захитати в його постановах. У книжках, друкованих за границею, австрійські шляхтичі й урядники називали цісаря раз неуком, то знов комуністом і революціонером, котрому забаглося «всі гори порівняти». Та Йосиф II не дбав про те, йшов непохитно своєю дорогою, кермуючися двома провідними зорями, що світили йому з молодості: розумом і любов’ю до людей. Не диво, що й наш народ досі не забув про нього і оповідає про його розумне та чоловіколюбне поступування з підданими. Думаю, що й отсе оповідання про великі праці й постанови Йосифа II не зменшить, а радше оживить пам’ять нашого народу про сього великого монарха.
Примітки
Марія-Терезія (1717 – 1780) – ерцгерцогиня австрійська, в 1740 р. королева Угорщини і Чехії, імператриця «Священної Римської імперії» (1765 – 1780). Провадила політику зміцнення центральної державної влади в інтересах клерикально-аристократичного абсолютизму. Під впливом селянської боротьби в Чехії видала указ, що обмежував панщину до трьох днів на тиждень. Політика Марії-Терезії у Галичині була спрямована на посилення феодально-кріпосницької експлуатації та на насильницьке онімечування українського населення.
Йосиф II (1741 – 1790) – з 1765 р. співправитель своєї матері Марії-Терезії, з 1780 р. імператор «Священної Римської імперії», яскравий представник освіченого абсолютизму, провадив політику насильницької германізації. В інтересах частини дворянства, якій в той час було вигідніше експлуатувати обезземеленого селянина, ніж зберігати кріпосництво, видав укази про особисте звільнення селян та «врегулювання» їх податків.
Фрідріх II (1712 – 1786) – прусський король (1740 – 1786) з династії Гогенцоллернів, представник освіченого абсолютизму. За його правління зросла кріпосницька експлуатація селян, здійснено ряд реформ з метою посилення прусської державності.
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 47, с. 27 – 38.