4. Тяжкі часи 1790-1835 рр.

Іван Франко

Смерть Йосифа II була великим нещастям для Австрії, а особливо для підданого селянства.

Патент про знесення панщини, виданий д[ня] 10 лютого 1789 р., мав війти в життя тільки від 1 падолиста 1790, та Йосиф II не дожив того дня. Він умер д[ня] 20 лютого 1790 року. Його брат і наступник Леопольд II, що досі жив у Італії, ще з Флоренції, перед своїм приїздом до Відня, казав оголосити для заспокоєння затривожених шляхтичів, що відкличе Йосифові постанови і приверне назад такі порядки, які були за Марії-Терези [Grünberg, там же, І, 348]. Відітхнула шляхта, бачачи, що новий монарх не хоче йти слідами свого покійного брата, і почала вже острити собі зуби не тільки на поворот того, що стратила під Йосифом, але на скріплення й розширення своєї власті.

Леопольд II скоро прибув до Відня, велів зараз по всіх краях поскликати шляхетські сейми, котрих Йосиф II не скликав ніколи. Ті сейми мали висловити бажання «країв» повибирати депутації і прислати їх до Відня для спільної наради з цісарем. І хоч цісар виразно наказав, аби сейми й депутації зайнялися тільки справою Йосифінського грунтового податку та зміни панщизняних відносин, то шляхта на тім не стала, а висловила таку купу своїх сердечних бажань у всіх питаннях державного життя, що коли би цісар був захотів усе те сповнити, був би мусив пересипати цілу Австрію що до одної цеголки і завернути історію взад не о 40, але о 100 або й більше літ.

В панщизняних справах вони жадали скасування всіх Йосифових змін і регуляцій і задержання панщини в такім розмірі, як була за Марії-Терези. Ніхто, крім панів, не смів би посідати млинів, броварів і шинків; панам мало бути вільно бити підданих буками як до вподоби, тільки число буків мало бути записане в протоколі; панам мало бути вільно викидати з грунту таких підданих, котрі на панське жадання не захочуть викупитися з панщини; грунти по безпотомних підданих мали переходити на власність панів, а не, як приписав був Йосиф, на власність держави; такси, які досі побирала держава при перенесенні підданської власності з батька на сина, гроші, які давала держава підданим за форшпани, такси за шлюбні дозволи й ті, які побирано від підданих при увільненні з підданства (в разі переселення до міста) – все те мали би побирати двори.

Надто домагалася шляхта, аби циркулярні уряди на кожде жадання дідича давали йому військову асистенцію для втихомирювання й застрашування підданих і витискання від них данин, а з другого боку, аби ті самі циркулярні урядники менше опікувалися підданими, не їздили так часто по селах, не контролювали того, що робиться по домініях, не ширили між хлопами невдоволення, не намовляли їх до вношення скарг, до бунтів та до «обридливої» непокірності [Grünberg, там же, І, 349, 353].

Сього новому цісареві було-таки забагато. Він зніс остатній патент свого брата з 10 лютого 1789 р. і більше нічого. Всі інші жадання шляхетних лицарів бука й нагайки він кинув під стіл. Та й той патент цісар зніс не радо; він боявся, що селяни почнуть бунтуватися, особливо в краях більше розвитих, як у Чехії та Моравії. Селянство справді починало декуди буритися і грозити, так що й панам зробилося страшно, і чеський сейм, домагаючися скасування Йосифінських установ, заявив виразно, що сам уложить і піддасть цісареві під розвагу свій власний, справедливіший план переміни панщини [Grünberg, там же, І, 553].

Цісар узяв їх за слово і в патенті з 9 мая 1790 р. висловив бажання, аби дідичі старалися якнайбільше підданих увільнювати від панщини за добровільним окупом. Та цісар не вірив шляхті і хоча в тім патенті запевнював її, що панщизняну роботу признає першим і головним обов’язком підданих, то рівночасно тайним циркуляром наказав урядам, аби в кождім разі, скоро тільки піддані зажадають викупу панщини, уряд зараз переводив такий викуп навіть проти панської волі. Шляхта в крик! Почала нарікати на дволичне поступування уряду. Уряд пробував зацитькувати її, але далі робив своє. А коли по деяких селах селяни починали буритися і шляхта зажадала проти них війська, упімнув її цісар делікатно, що «треба трохи попустити хлопам, хоч би й з маленьким посвяченням своїх інтересів, тим більше, що при теперішніх відносинах держава не може дати дідичам достаточної військової помочі». А 22 липня 1791 р. цісар виразно упімнув чеський сейм, аби вже раз предложив йому обіцяний перед роком план викупу панщини» [Grünberg, там же, І, стор. 354, 355].

Розуміється, шляхта й не думала про такий план і тільки просила цісаря, аби не рушати більше тої дразливої й небезпечної справи, тим більше, що й так революційні думки ширяться по краю і грозять усьому громадському порядку. Цісар Леопольд думав було взятися сам до сеї справи, та й його постигла передчасна смерть д[ня] 28 лютого 1792 р. Його наступник Франц II (пізніше цісар австрійський Франц І) не мав у собі навіть стільки поступового духу, що Леопольд. В найвищих віденських урядах і в сеймах тяглися ще цілих 6 літ безхосенні балакання про поправу долі підданих, аж поки й ті не скінчилися виданням патенту з 1 вересня 1798 р., котрим позволялося викупування панщини, але тільки за добровільною згодою дідича й підданого та за затвердженням циркулярного уряду. Се було остатнє слово австрійського панщизняного праводавства аж до самого 1846 року [Grünberg, там же, І, стор. 356].

Відтепер настали тяжкі часи. Австрія запуталась в довголітні та кроваві війни з Францією, потерпіла страшенні страти людьми й грішми, дійшла в 1811 р. до великого банкротства і довго ще по тому не могла отямитися. По упадку французького цісаря Наполеона в 1815 році Австрія приступила до так званого Святого союзу держав, що мав головно на меті здушити всякий свобідний рух, усяке самостійне народне життя в Європі. Розуміється, що про підношення селянства, про свободи для підданих тут не могло бути ані мови.

Тому що справа державного банкротства в Австрії мало кому тепер відома докладно, хоч мала велике значення для розвою економічних відносин також у Галичині, то не від речі буде сказати про неї кілька слів.

Паперові гроші заведено в Австрії уперве за часів Марії-Терези, і то насамперед так зв[ані] платні облігації по 25 і по 100 ринських, котрих у червні 1761 р. видано на 7 мільйонів, а в маю 1762 р. ще на 3 мільйони. Ті перші паперові гроші сплачено і скасовано вже 1766 р. Та ось патентом із 15 червня 1762 р. заведено властиві паперові монети, так звані банкоцетлі, немовби квити на готовий гріш, зложений у віденськім міськім банку. Перший раз видано їх на 12 мільйонів ринських паперами по 100, 50, 25, 10 і 5 ринських і оголошено, що державні каси приймають половину всякої вплати тими паперами, а другу половину – металевими грішми. При посередніх податках, акцизах, митах, цлах можна було тільки третю часть платити банкоцетлями. Примусового курсу ті папери не мали, т. є. цісарська каса не могла нікого силувати, аби при виплаті брав банкоцетлі. Та проте вони йшли, народ брав їх радо, і були навіть такі роки, коли їх курс був крихітку (на 1 – 2 %) вищий від металевої монети.

Та ось від 1771 р. уряд почав друкувати тих паперів чимраз більше. Настала Семилітня війна з пруссами, грошей треба було багато, найбагатший край – Чехія – був дуже знищений війною. Під пануванням Йосифа II показується в державнім бюджеті недобір. В 1784 – 1786 рр. він виносив ще ледво по 4 мільйони річно, в 1787 – 1790 уже пересічно по 20 мільйонів. Приходилося рік-річно видавати більше й більше паперових грошей. При вступленні Йосифа II на панування всіх банкоцетлів у обігу було несповна 6 800 000; при його смерті звиш 28 мільйонів. Інші державні довги зросли за той час майже о 121 мільйонів р.

Та ось за панування Франца І настали довголітні, нещасливі для Австрії війни з французами. Банкоцетлів видавано чимраз більше. Ще в роках 1793 – 1798 вони стояли в рівній ціні з металевою монетою, хоча замість 26 700 000 їх пущено в обіг 91 860 000 р., хоча державні довги з 390 мільйонів зросли аж на 572 мільйони; самого процента від тих довгів треба було річно замість 16 аж 25 мільйонів, а недобір у державнім бюджеті з 28 600 000 змігся на 56 666 000 р. На саме військо видано в роках 1793 – 1798 звиш 534 мільйонів, то значить видавано пересічно в році 89 мільйонів, а всі державні доходи давали річно ледво 75 мільйонів р., так що на саме військо треба було в тих роках видати о 83 мільйони більше, ніж виносив увесь державний дохід. Не диво, що недобір за ті роки виріс до суми 357 мільйонів.

Та далі прийшло далеко гірше. В 1799 р. видано нових банкоцетлів майже на 148 мільйонів. А що ще від 1791 р. каси не раз не хотіли давати за них металевих грошей (бо не мали), то їх торгова ціна почала падати. Патентом із 15 мая 1800 р. заведено ще нові, дрібніші банкоцетлі по 1 і 2 ринські, і се ще погіршило справу, бо при кінці того року було вже в обігу 337 170 000 р. банкоцетлів, а за 100 р. сріблом треба було дати 128 р. паперами. В роках 1803 – 1805 був спокій, то й відносини не погіршилися значно, часть банкоцетлів вийнято з обігу і спалено, але вже з початком 1805 р. їх було в обігу знов 337 мільйонів р.

Війну 1805 р. вела Австрія переважно за англійські гроші, та проте число банкоцетлів зросло таки о 40 мільйонів, а їх вартість падала все нижче, так що в половині 1806 р. за 100 р. сріблом платили 160 р. банкоцетлями. По скінченні війни почалися в найвищих цісарських урядах гарячі наради над направою лиха, та вони не довели ні до чого путнього. Деякі урядники радили попросту знизити вартість банкоцетлів, як-то кажуть, з іменної на торгову, се значить: хто досі мав банкоцетлів на 160 р. іменної вартості, відтепер мав би силою цісарського розпорядження тільки 100. Цісар не пристав на се, бачачи в тім просте шахрайство, а згодився радше на заведення деяких нових і підвищення старих податків. Та краї були виссані, податки впливали слабо, а потреби державні росли страшенно.

Прийшли по війні нові втрати; з початком 1810 року було банкоцетлів у обігу близько 900 мільйонів, а за 100 р. сріблом треба було дати 400 р. паперами. І знов почали високі урядники піддавати цісареві думку – зменшити номінальну вартість тих паперів до торгової, то значить заявити патентом, що відтепер 400 р. банкоцетлями варті тільки 100 р. і викупити їх зараз по такій ціні за нові – також паперові гроші. Цісар Франц противився сьому, та вкінці мусив уступити. Д[ня] 26 лютого 1810 р. видано цісарський патент, котрим установлено вартість 300 р. банкоцетлями на 100 р. сріблом, подано, що всіх банкоцетлів у обігу є 950 мільйонів, і заповіджено їх викуп новими – також паперовими грішми, що звалися по-німецьки «Auslösungscheine», а у нас були названі попросту «шайними».

Аби не пускати металевих грошей із краю, заборонено привозити з-за границі каву, а властиво наложено високе цло 60 р. на кождий сотнар, заборонено спроваджувати заграничні вина, закуповувано металеву монету на біржі. Та все се не помагало нічого. Аби для «шайних» паперів забезпечити ліпший курс, постановлено сконфіскувати церковні маєтки, позабирано з церков мало що не все срібло й золото, та тим попаслися головно жидівські гендлярі й спекулянти, а скарб дістав дуже малу запомогу. На державні потреби приходилося видавати все нові банкоцетлі; в половині 1810 р. було їх усіх на 1049 502 000 р., а з сього 978 мільйонів у обігу. Задумано продавати на ліцитації великі духовні добра, що були оцінені на 300 мільйонів вартості, та духовні мали при цісарськім дворі сильних прихильників і не допустили до сього.

Найвищі урядники тратили голову в тих вічних клопотах і боялися вибуху кривавої революції. Пробувано ще раз обтяжити людність і заведено новий, так званий маєтковий податок (патент із 8 вересня 1811 р.), та й се не помагало. Вартість банкоцетлів падала страшенно: в червні 1810 р. за 100 р. сріблом платили 396, у липні – 406, у серпні – 449, у вересні – 490, у листопаді – 961 р. банкоцетлями. Уряд силкувався запомогти лиху, вибиваючи якнайбільше дрібної мідяної монети, та проте лихо не вменшалося. Всі купці, промисловці, рільники не мали спромоги сповнювати своїх грошових зобов’язань, і д[ня] 11 грудня 1810 р. мусив уряд установити мораторію (проволоку) для всяких виплат, що мали бути доконані срібною чи золотою монетою. І се не помогло. В початку 1811 р. банкоцетлів у обігу було звиш 1 060 мільйонів р., а за 100 р. сріблом треба було дати 1 200 р. паперами.

Д[ня] 20 лютого видано новий патент, котрим постановлено, що відтепер банкоцетлі мають мати тільки п’яту часть тої вартості, яка написана на них; вони мають бути в обігу тільки до 31 січня 1812 р. і повинні бути до того часу виміняні за нові «шайні» банкноти по 500 за 100. Податки і всякі виплати можна сплачувати банкоцетлями, але в кількості п’ять раз більшій (отже, хто мав платити 20 р., мусив дати 100 р. банкоцетлями). Так само зменшено вартість дрібної монети: 30 кр[ейцерів] мідяків мали мати вартість 6 кр., 15-крейцерові – 3 кр. Проценти, які мав платити уряд від облігацій, зменшено наполовину. Отсе було те пам’ятне в історії австрійське державне банкротство, котрого наслідки почуваємо ще й досі, бо позатягані тоді величезні довги ще й досі не сплачені, а хронічний недобір у державнім бюджеті ледво в остатніх роках мин[улого, 18] віку з крайнім напруженням податкової сили всеї людності удалося усунути, та й то, здається, не надовго [Adolf Beer. Die Finanzen Österreichs in XIX. Jahrhundert, Prag, 1877, розд. 2. Das Staatsbankerott, стор. 44, 85].

Правда, більша часть Йосифових приписів лишилася нескасована, але лишилася на папері. Пани не дбали про них і поводилися з підданими по-старому, по-старопольськи. Бачимо се найліпше з губерніального розпорядження з 2 січня 1802 р., в котрім виказано багато надужить панів над підданими, чи то таких, що вже давно, за Йосифа II, і не раз по тому бували заборонювані (наприклад, аби дідичі самовільно не ділили підданських грунтів і на однім «цілім» грунті не осаджували двох або більше підданих, аби, підданських грунтів не прилучували до своїх домініальних, аби не силували підданих до більшої панщини понад ту, яка приписана в інвентаріях, аби в нових інвентаріях не накладали на підданих більших тягарів, ніж були в старих, аби не визичували своїх підданих на роботу нікому іншому), чи то нових, що були надуживанням виданих уже законів, н[а]пр., аби дідичі не силували підданих до викупу панщини без відома окружної власті і то до некорисного для підданих, аби запомогу, дану підданому в часі голоду або переднівку, не обраховували собі на роботизну і не веліли її по тому відробляти, і так само аби не казали собі відробляти «довгів заборговані напитки», а властиво тої горівки, яку самі пани самовільно накидали підданим [I.Заневич. Знесення панщини в Галичині, див. «Житє і слово», IV, 276 – 280].

В Йосифінських приписах не було ані мови про те, аби пан мав право карати підданого на тілі. Тільки за Леопольда циркуляром із 31 марта 1790 р. сказано було, що циркулярна власть у разі опору підданих супроти власті має право карати підданого буками. Аж патентом із 2 цвітня 1802 р., а потім із 3 серпня 1803 р. позволено й дідичам карати підданих на тілі, але при тім наказано їм, аби на кожду тілесну кару жадали дозволу з циркулу і надто постаралися о свідоцтво лікаря, що підданий здоров і може присуджену йому кару витримати [М. Drdackiv Ostrów. Lexicon der politischen Gesetze für Galizien und Bukowina. Wien, 1842, I, 292 – 293].

Та нема що й говорити про те, що ані за Йосифових часів, ані пізніше пани ані на хвилю не могли обійтися без «букового закону» і що про дозвіл власті, записування розданих київ або лікарські свідоцтва їм ніколи й не снилося. Правда, підданим надано зате патентом із 1806 р. право в разі побиття йти зі скаргою не до пана, але просто до циркулу. Та що з того! Шляхта покликалася на Йосифів придворний декрет із 20 падолиста 1781 р., в котрім нібито була встановлена кара 1 ринського віденської валюти (40 кр[ейцерів]) за одного бука [Ів. Заневич, наведена книжка, а також «Житє і слово», IV, 280], і в найгіршім разі платила т. зв. «прегравації», т. є. кару, наложену за утискання підданих, а підданих била досхочу. Найбільша часть тих надужить не доходила до відомості уряду; наш селянин привик уже був до панських та економських буків так, як до щоденного хліба.

Тільки при надзвичайних випадках йому вдавалося заносити скаргу і доходити свого права до тої міри, що дідича засуджували на кару за «прегравацію» і на заплату селянинові за шкоду та за біль. Та й тих надзвичайних випадків мусило бути дуже багато, коли до кінця 1829 року самих кар за кривдження підданих набралося 84 818 ринських, а відплат пошкодованим 122 262 р., разом 264 073 ринських [Karl Procinski. Geschichte und Instruction über die Entstehung, Gebahrung und zu erfolgende Auflösung des Gemeindespeicherfonds in Galizien, рукопис бібл[іотеки] Оссол[інських], 2866]. А зваживши високу ціну грошей у тих часах, мусимо сказати, що за яких 40 літ галицькі пани заплатили за биття й кривдження підданих, доказане їм урядово свідками, більше як мільйон ринських на наші гроші. Народолюбці були, нема що сказати!

Та найбільшим нещастям, яке лишили ті часи в спадку потомкам, було заведення грунтового податку в 1821 році. Про зміну старого, недостаточного оподаткування, при котрому весь тягар лягав на притиснених і без того підданих, а панські грунти були майже вільні від податку, говорено в Відні в найвищих урядових кругах іще від 1806 р. Ще в тім році велів цісар Франц вибрати окрему придворну комісію для регуляції податку і поручив їй виробити план оподаткування, справедливий і одностайний для всіх країн Австрійської держави. Та наради сеї комісії йшли дуже помалу, раз, через ненастанні війни, а по-друге, й через те, що її члени не могли погодитися між собою. Ледво в 1813 році комісія згодилася на те, що замість дотеперішньої контрибуції треба запровадити грунтовий податок, до котрого би належали: податок від грунтів, податок від панщини і податок від домів. Був тут хоч невеличкий, а все-таки поступ, бо, очевидно, ходило вже оподаткування не самих підданих, але також і панів та вищого духовенства.

Але яким способом вимірювати сей податок, чи від чистого, чи від гуртового доходу, про се ще довгі літа раджено в комісії, і тільки на засіданні 16 цвітня 1816 р. комісія згодилася на заведення постійного кадастру на взір того, який був заведений у Медіолані в Італії. Та се була дуже коштовна річ; уже тоді обчислено, що заведення такого кадастру (т. є. поміру всіх грунтів і записання їх у відповідні грунтові книги) коштувало би для цілої монархії звиш 10 мільйонів ринських, а в касі державній у тих часах була величезна посуха. Для того розложено сю працю на 20 літ, і цісар велів розпочати її в полудневих краях: Тіролю, Крайні й Далмації. Галичина мусила на такий кадастр чекати ще цілих 30 літ! [А. Beer. Der Staatshaushalt Österreich-Ungarns seit 1868, Prag, 1881, стор. 11 – 14]

Та проте 1819 р. заведено в Галичині грунтовий податок, але на старих основах. Домінії мали подати самі податковим властям, який дохід приносять їх і підданські грунти. В поученні до податкових урядів наказано, що де буде поданий нижчий гуртовий дохід, ніж за часів Йосифа, там треба вимірювати податок від того нижчого доходу. З того вийшло таке, що пани подавали свій дохід із грунтів далеко нижчим, як був справді, і навіть як був перед 35 роками за часів Йосифа, далі повтягали і пооподатковували як панські багато грунтів рустикальних, особливо в Сяницькім, Стрийськім, Станіславськім і Коломийськім округах, а в кінці затаїли від оподаткування більше як мільйон своїх власних грунтів [A. Beer, там же, 28 – 29].

От тим-то не диво, що грунтовий податок у Галичині від його настання в р. 1819 був дуже малий і з року на рік усе зменшався. Коли в 1821 – 25 р. він виносив З 800 000 р., то в роках 1826 – 1835 розписано вже лиш по 3 140 000 р., а в 1836 – 1848 лиш по 2 800 000 річно [A. Beer, там же, 29. Варто завважити, що вже й перед тим Східна Галичина була більше обтяжена, ніж Західна. Коло 1800 року весь податок, який платили пани й піддані, т[ак] зв[аний] домінікальний і рустикальний, виносив у Східній Галичині 1 145 000 р., а в Західній – тільки 972 000 р.; див.: А. Beer. Die Finanzen Oesterreichs im XIX. Jahrh. 9].

Та найгірше для наших селян у тій регуляції було те, що пани повтягали багато рустикальних грунтів до своїх. Усе те повписувано в нові інвентарії і в панську табулу. А що пізніше, при скасуванні панщини, власне ті інвентарії з 1819 р. були прийняті за основу для означення, котрі грунти мають належати до селян, а котрі до панів, то з сього вийшло страшенне нещастя для краю, вийшло більше як 32 000 так званих сервітутових процесів за ліси та пасовиська. Селяни покликалися притім звичайно на старші, Йосифінські інвентарії, де пустки, пізніше зарослі лісами, і пасовиська були записані як хлопські або громадські, а пани стояли на інвентаріях з 1819 року – і вигравали справи та руйнували цілі села.

Зрештою на наслідки сеї нової установи не треба було чекати аж так довго. Вони дали себе почути зараз численними скаргами підданих на панів за те, що ті замінюють їм їх добрі грунти за свої невжитки або й зовсім відбирають їм грунти. Уряд мусив розпорядженнями з 26 мая 1825 р. і з 3 липня 1825 р. пригадувати панам давніші приписи щодо заміни й поділу підданських грунтів, та й то з тим додатком, що доля підданих від часу переходу Галичини під Австрію і досі помимо всяких заборон супроти панських надужить майже зовсім не поліпшилася [М. Drdackiv. Ostrow. Lexicon der polit. Gesetze, I, 280 – 283].

Зрештою закони наказували, що коли пан відібрав підданому не весь грунт, але тільки якусь частку, то в такім разі скарга мусила йти не просто до циркулу, але насамперед до того ж самого пана. Сей припис, певно, не мусив заохочувати до скарг, але справи мусили бути дуже погані, коли, починаючи від 1819 року, маємо досить часті відомості про бунти селян проти панів за відбирання грунтів. В 1819 р. був такий бунт у Волі Якубовій [Див.: «Житє і слово», І, 66 – 68], 1824 р. – у Скільщині [Там же, II, 428, а також: М. Устиянович. Месть Верховинця. Львів, 1879, стор. 84], 1832 р. – в Нагуєвичах [Рукописний документ у моїм посіданні. Не знати, до якого часу відноситься той бунт у Підкамені Золочівського округу, який описує М. Кубракевич (М. Kubrakiewicz. Essai sur le gouvernement paternel et les mysteres d’Autriche. Paris, 1846, стор. 96). «Із сто таких припадків, – додає сей письменник-поляк, – я описав лиш один, бо він відбувся перед моїми очима». Див.: Ів. Заневич. Літературні стремления галицьких] русинів («Житє і слово», І, 361 – 362)]; певна річ, що відомостей про бунти можна би назбирати ще дуже багато.

Та далеко гіршим нещастям, ніж ті, будь-що-будь рідкі забурення по громадах, було розбійництво, що власне від 1819 року почало знов сильно бушувати по краю. Розбійництво було здавен-давна нерозлучним товаришем хлопської неволі. Поневолений, битий, кривджений підданий, не можучи знайти ніде полегші ані справедливості, тікав у ліси, в гори, приставав до купи таких самих очайдухів, і хоч чув над собою в кождій хвилі загрозу смерті, все-таки рад був хоч під тою загрозою прожити свобідно, а надто ще мститися на своїх кривдниках. Інші селяни, що сиділи на грунті, не дивилися тоді на розбійника як на ворога суспільного порядку; вони бачили в нім «вільного козака», героя, завидували йому; хоч самі не раз мусили від нього терпіти, все ж таки готові були помагати йому, дати йому поживу й притулок, остерегти перед засідкою, порадити та дати вказівки до нападу на панський двір.

Певна річ, розбійництво було в нашім краю не тільки за польських часів, але й під Австрією від самого початку. Але за часів Йосифа II воно значно ослабло, коли селяни відітхнули трохи свобідніше. Потім настали довголітні тяжкі війни; по краю ходили війська, всіх сильних й здорових мужчин позабирано до війська, – про розбійників не чути. Аж коло 1820 року уряд почувся занепокоєний цілою купою звісток про часті та зухвалі розбійницькі напади скрізь по краю. Мусило щось попхати народ до розпуки, і я не помилюся, коли скажу, що вчинило се не так загальне зубожіння краю наслідком війн, як власне нові постанови про грунтовий податок, нові інвентарії, відбирання підданських грунтів, лісів і пасовиськ панами. В 1820 році видає уряд аж 4 закони проти розбійництва, наказує установлювання піших варт і стрілецьких відділів у горах, удержування смолоскипів для алярмування людей по ночах, визначує нагороду 25 ринських за кождого спійманого розбійника. В 1822 р. визначено за спіймання цілої розбійницької шайки нагороду 50 дукатів; видно, що напади не тільки не переставали, але робилися чимраз докучливішими [М. Drdackiv. Ostrów. Lexicon der polit. Gesetze, II, 840 – 844].

Рік 1821 повинен лишитися пам’ятним для наших селян ще й тому, що в тім році цісарською постановою скасовано громадські шпихліри, заведені ще Йосифом II. Нагромаджене в них збіжжя забрав уряд для війська, а належні за нього гроші виплачено громадам облігаціями. Капітали, зібрані з кар за граблення підданих, почасти також забрав уряд, а почасти мав із них постати фонд для запомагання збіднілих підданих. Та вийшло щось інакше. Піддані навіть не понюхали сього фонду, що, був властиво ціною їх крові й поту, заплатою за перенесені ними побої та надроблені дні панщини. В 1841 році уряд дарував сей фонд панам на заложення банку для запомагання дідичів, що потребували кредиту. Се був основний фонд, із якого постало Ziemiańskie Towarzystwo kredytowe, котре існує і розвивається ще й досі під назвою Towarzystwo kredytowe ziemskie, піддержуючи виключно дідичів своїм кредитом [К. Prociński, вказаний вище рукопис Оссол[інських], 2866, а також: Dr. Wład. Ostrożyński. Galicyjskie Towarzystwo kredytowe ziemskie, jego powstanie i półwiekowy rozwój. Lwów, 1892, стор. 16, 17. Решта шпихлірового фонду, що була під зарядом виділу станового, виносила тоді в капіталі й процентах 604 410 зр. монети конвенційної, тобто коло 635 000 зр. віденської валюти].

Примітки

Леопольд II (1747 – 1792) – австрійський імператор, імператор «Священної Римської імперії» (1790 – 1792) з династії Габсбургів, брат Йосифа II. Спираючись на реакційні сили вищого дворянства, скасував всі реформи свого брата. Провадив реакційну зовнішню політику.

Франц I (1768 – 1835) – останній імператор «Священної Римської імперії» в 1792 – 1806 рр., з 1804 р. імператор Австрії під іменем Франца І. Один з організаторів антифранцузької коаліції, ініціатор створення Священного союзу.

Наполеон І Бонапарт (1769 – 1821) – французький полководець, політичний і державний діяч, перший консул (1799 – 1804) та імператор Франції (1804 – 1814 і 1815). Провадив агресивну зовнішню політику, прагнув забезпечити французькій буржуазії світове панування.

Святий союз держав (Священний союз) – реакційний союз монархів Австрії, Пруссії і Росії, утворений 26 вересня 1815 р. в Парижі після падіння імперії Наполеона І. Його діяльність була спрямована на придушення революційного і національно-визвольного руху в Європі.

…настали довголітні, нещасливі для Австрії війни з французами. – В роки Великої Французької революції (1789 – 1794) Австрія була одним із Ініціаторів інтервенції проти революційної Франції. Під час наполеонівських воєн у період консульства (1799 – 1804) і імперії Наполеона 1 (1804 – 1814, 1815) Австрія зазнала ряд нищівних поразок від французької армії (під Маренго, 1800; Аустерліцем, 1805; Ваграмом, 1809; та ін.) й перетворилася в залежну від наполеонівської Франції державу.

…розбійництво було в нашім краю… – Тут використано термінологію офіційних джерел щодо збройної боротьби народних мас проти феодального гноблення, яка увійшла у пізнішу прогресивну та радянську історіографію під назвою руху опришків.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 47, с. 38 – 49.