2. Панщина в Старій Польщі

Іван Франко

Як жилося нашим хліборобам в давню давнину, в часах самостійних князів руських? Вповні докладних відомостей про се не маємо, але з деяких свідоцтв можемо догадуватися, що в дуже давніх часах наші люди жили родами, так, як і тепер іще жиють декуди в горах. У кождім роді був старшина – чи то батько, чи старший брат; він порядкував працю всіх у роді, держав у своїх руках здобутки тої праці і видавав їх для спільного вжитку; розсуджував спори між членами роду і відповідав за весь рід назверх. З часом кілька чи кільканадцять таких родів, що жили обік себе, злучено в «волость». Для ліпшої безпеки волость ділилася на «десятки» або «сотки», що мали своїх «десятських» та «сотських». Усі ті нові поділи, доконані князями, не нарушували свободи тодішніх хліборобів. Вони жили собі дальше по-давньому, в родах, і тільки були обов’язані платити князеві данину чи натурою, чи грішми. Зрештою вони не знали над собою ніякого пана; в разі небезпеки йшли всі до війни, хто міг носити оружжя; решта ховалася чи то в укріплені місця («городи»), чи по лісах та дебрах.

Та ось ненастанні війни руських князів між собою і з сусідами, часті напади на Русь хижих степових кочівників, а особливо половців, а також литовців, ляхів та угрів у XI, XII і XIII віках викликали значні зміни в громадськім устрої Русі і в житті руських хліборобів. З одного боку, постала верства людей, що чи то ходячи з князями на війни, забагатіла з награбованого добра, чи доробилася купецтвом або яким іншим промислом, а з другого боку, велика маса селянства страшенно збідніла. Воюючи з чужими племенами, русини брали чимало людей до неволі; своїх свобідних людей до неволі не забирано. Коли такого невільника не викупила його рідня, його або продавали на торзі, або осаджували на грунті. Поперед усього чинили се князі, котрим після щасливого походу з поділу припадала головна часть здобичі. Таким способом обік стародавніх свобідних осель поставали нові, заселені княжими невільниками, так званими смердами. Ті села були вже приватним маєтком князя. Вони не жили родами, як свобідні, і не судилися своїм родовим судом, але стояли під управою князівських тіунів.

За прикладом князів почали швидко й багатші князівські дружинники, що нагарбали в війнах багато добра й полоняників, а далі й купці, що могли на торгах накупити таких воєнних невільників, осаджувати свої власні села. Пустої землі в ту пору було дуже багато, і вона не мала майже ніякої ціни і не належала ні до кого. Таким способом попри свобідні села постало чимраз більше невільницьких, у котрих люди робили не на себе, а на свого пана, а з плодів власної праці одержували лише стільки, аби могли жити. В тих селах усе: і земля (управлена!), і худоба, й будинки, й знаряди, й плоди, й самі люди – була панська власність. Пани, що поставали таким способом чи то з вояків, чи з багачів, називалися болярами (від слова болій – більший) або боярами.

Та майже рівночасно з постанням тих бояр бачимо ще одну появу, котра, на перший погляд, могла би декого дуже здивувати. В XII і XIII віках, аж до великого татарського погрому 1241 року, число свобідних осель і свобідних селян на Русі швидко меншає, а число невільних хліборобів дуже швидко більшає. Свобідні люди чи добровільно, чи не добровільно переходять у стан невільників або наполовину невільних людей. Можна би сьому дивуватися, якби ми не бачили тої самої появи й по інших, європейських краях у давніх часах. У старій Греції, так само як і у Франції і в Німеччині, при переході з кочового стану до рільничого, рільнича людність була зразу свобідна, а за яких 100 – 200 літ майже вся була в неволі у багатих панів, і то без оружної сили, без завоювання.

Се сталося головно тим, що через ненастанні війни та людність страшенно збідніла, і, не можучи поносити наложених на неї державних тягарів, яких не знала давніше, задовжувалася у багачів і за невиплату довгів попадала в невільництво. Вартість людської праці і людського життя в таких часах бувала дужі мала, натомість вартість грошей і всяких продуктів дуже велика; за позичені гроші багачі вимагали такого проценту, якого довжник ніколи не в стані був сплатити. Те саме було і в старій Русі, де за визичену вівцю довжник по році повинен був звернути 12 овець і 12 баранів, а де закон приписував, що в разі невиплати довгу свобідний чоловік робився невільником свого вірителя [Про се диви[сь]: Н. Хлебников. Общество и государство в домонгольский период русской истории. С.-Петербург, 1872; С. Соловьев. История России с древнейших времен, і т. i].

Особливо у нас, у Червоній Русі, в нинішній Галичині, ся переміна вільних хліборобів на невільників перед роком 1240 була доконана повніше, ніж по інших частях Русі. Про се переконує нас те явище, що власне у нас, у Галичі, Перемишлі та інших червоноруських князівствах, бояри мали найбільшу силу, коверзували князями, змовлялися то з уграми, то з ляхами, то з заграничними князями проти своїх і не знаходили посеред простого люду нікого, хто міг би їм опертися. Татарські напади і татарська зверхність, під яку підпав наш край на яких півтораста літ (від 1241 до 1383, т. є. до завоювання Червоної Русі польським королем Казимиром Великим), хоч опустошили значні простори, та проте зробили деяку полегшу хліборобам, бо або винищили, або геть прикоротили гордих та здирливих бояр.

З кінцем XIV віку наша країна відійшла під панування Польщі, де тим часом суспільний розвій пішов був зовсім іншою дорогою. І в Польщі спочатку селянство було свобідне і жило родами, не залежне ні від кого. Для спільних потреб такі роди селилися близько себе і творили села, а кілька суміжних сіл лучилося знов докупи, в так зване ополе. Головне село в тім ополю називалося чоло. Та, прийнявши християнство з Німеччини, польські князі й вояки почали ще від X віку переймати й німецькі громадські порядки.

В Німеччині панував так званий феодальний порядок, котрий полягав на тім, що король уважався властителем усеї землі яка була в його державі разом із прикріпленими до неї хліборобами. За воєнні чи які інші заслуги він надавав частки тої землі поодино ким своїм воякам і достойникам, надавав, розуміється, разом із оселеними на тій землі людьми, надавав не навіки а тільки як досмертшину. Таке надання називалося з-німецька лено (позичене), а з-латинська feudum. Вояк наділений великим обширом такої королівської чи властиве коронної землі, міг своєю чергою надавати менші шмат своїм дружинникам та прислужникам, що за те були обов’язані служити в війні і платити данини вже не королеві, а йому. Такий наділений міг знов із свого лена наділяти частками ще менших посідачів.

Так творилася правдива драбина, що йшла від найдрібніших свобідних феодалів аж до найвищого – короля. Хлібороби не були невільниками, але не були й свобідними. Вони були прикріплені до ріллі, мусили безплатно робити і служити тому панові, що володів їх землею, але рівночасно як власність не того пана, лише корони, мали за собою опіку й охорону коронного уряду й закону [Див.: S. Smolka. Początki feudalizmu. Lwów, 1874].

Стикаючися з німцями і борючися з ними за свою самостійність, Польща від X до XIII віку виробила у себе порядки, дечим подібні до німецьких, а дечим значно гірші для хліборобів. І тут наступив різкий розділ між станом хліборобським і лицарським, що з-німецька прозвав себе шляхтою (від німецького слова Geschlecht – рід); і тут короля почали вважати властителем усеї землі і всіх людей у краю. Та виділившися з рівноправного хліборобського народу, шляхта не утворила тут феодальної драбини, як у Німеччині та інших західних краях, але виробила так звану шляхетську рівність, котра не позволяла багатшому шляхтичеві підноситися понад біднішим. Завзято пильнуючи тої рівності, польська шляхта дбала про те, аби ніякий поодинокий її член не міг від короля одержати якихось більших прав, ніж мали інші; що одержав один, се мусили одержати також усі інші. Таким способом вийшло таке, що шляхта рівною лавою перла, з одного боку, до стіснення королівської власті, а з другого, до обмеження й знівечення свободи всеї нешляхетської, а головно всеї хліборобської людності [В.Б.Антонович. Исследование о крестьянах в Юго-Западной России. Киев, 1870, стор. 3]. Можна сказати, що одно й друге удалось їй уповні і остаточно довело Польщу до упадку.

Аби показати, як польська шляхта від самого XIV віку рішуче й ненастанно йшла до цілковитого поневолення хліборобів, приведу тут за порядком важніші ухвали шляхетських сеймів і королівські закони, вимушені шляхтою від королів перед їх коронацією.

Ще в XII віці, за панування короля Болеслава І, з’їзд у Ленчиці 1180 року ухвалив просити у папи Олександра III дозволу на те, аби можна було кидати церковну клятву на тих шляхтичів, що кривдять селян на їх маєтку [J. В. Ostrowski. Badania krytyczno-historycne i literackie. Berlin. 1870. т. II, 97]. Може, воно й не диво, що в тих воєнних часах лицарі надуживали свого лицарства на селянах, та все-таки диво, що навіть такий моторний король, як Болеслав І, не міг дати собі ради з тими лицарями і мусив на те аж просити помочі папи.

З того, що знаємо про стан польського селянства до половини XIV віку, виходить, що воно було ще досить свобідне, підлягало князівським або королівським судам, могло переходити з місця на місце і, крім державного податку 12 грошів від лану, платило дідичеві поголовне, та не робило панщини [Антонович, там же, стор. 6]. Селянин був паном своєї землі, міг передавати її своїм дітям, і пан не смів йому ані його дітям відбирати її. Селянин мав право висилати своїх синів до міста на науку, до ремесла. Та вже тоді шляхта перла крок за кроком ламати ті свободи.

Статут Казимира Великого, виданий у Вісліці 1347 року, обмежує свободу селян переходити з одного місця на інше. «Коли б усі селяни мали необмежене право вільного переходу, – читаємо в тім статуті, – то панські лани лежали би необроблені» [Helcel. Starodawne prawa polskiego pomniki, t. I; J. В [Ostrowski] z Pobujan. Badania, V, 27]. Задля того сей «król chłopków» присуджує, що найбільше один або два селяни в році, коло різдва, можуть покинути село і без панського дозволу. Тільки в такім разі, коли би пан насилував жінок або доньок селянських, коли би грабував, забирав і присвоював собі селянське добро, коли би через цілий рік був під церковною клятвою, могли селяни бути свобідні і, покинувши свої грунти, забиратися куди їм любо.

Як бачите, вже тоді пан міг допуститися на селянині насильства, грабунку, а за те не мав іншої кари понад те, що селянин міг свобідно втекти від нього, лишаючи йому свою землю. З іншої постанови того самого статуту видно, що пани вже тоді почали привикати до того, аби хлопську землю вважати своєю. Статут вісліцький пише: «Заховується декуди поганий звичай, що маєток бездітного кметя по його смерті забирає пан. Уважаючи сей звичай противним правді і безглуздим, постановляємо, що маєток має бути віддаваний своякам, як наказує право й справедливість» [Helcel, І; Ostrowski z Pobujan, Badania, V, 27].

По смерті Казимира Польща зробилася такою монархією, де шляхта вибирала собі королів. Звичайно, при такім виборі вона пильнувала, аби у нового короля виторгувати для себе якнайбільше користей. Сей контракт із королем звався pacta conventa (заключена умова), і його король мусив заприсягти при коронації. Зараз перший вибраний король, Людвіг угорський, на з’їзді в Кошицях 1374 р. признав шляхті обік інших важних прав також те, що з ланового, яке досі селяни платили до державного скарбу, відтепер тільки 2 гроші мали йти для держави, а 10 для дідича [Антонович, вказ. кн., 6].

Перші невиразні сліди панщини, т. є. даремної роботизни кметів на панських ланах, бачимо аж при кінці XIV віку і то на самім заході Польщі, в Познанщині. В середній Польщі, в Мазовші, уперве заведено панщину на з’їзді в Ленчиці 1421 року, і то по одному дневі на тиждень від лану, по півдня від півлану селянської власності [Ostrowski. Badania, V, 135, 136]. Був се незвичайний, нечуваний давніше тягар для селян. Вони починають тікати зі своїх грунтів, ховатися до міст, і ось Пйотрковський сейм 1496 р. заказує містам давати захист таким утікачам [Volumina legum, I, 253] і рівночасно постановляє, що хлопські сини не могли бути вищими духовними каноніками, пробощами, а можуть бути ними тільки барони й шляхтичі, бо через настановлювання хлопських синів на такі духовні гідності «робиться заколот серед підданого нам поспільства». Сю ухвалу ще скріплено на з ‘їзді в Радомі 1505 р. тим додатком, що такі духовні з хлопського роду могли би ставати в обороні своїх пригноблених братів і свояків-селян. А коли би який хлопський син підступом дістався на таку впливову гідність, то тратить маєток 1 має бути вигнаний із краю. Ся ухвала, видно, дуже подобалася шляхті, бо в р. 1510 її повторено на сеймі Краківськім, а 1538 і 1550 на сеймах Пйотрковських [Vol. leg., I, 366, 410, 503].

Ухвалою сейму Пйотрковського 1496 заборонено селянам утікати за границю. Кождий шляхтич мав право такого Втікача безкарно зловити і примусити до роботи; сей сам наказ повторено й на сеймі в Радомі, додаючи виразно, що вловлений утікач мусить робити безплатно у того, хто його зловив, розуміється, поки його не відбере його властивий пан [Vol. leg., I, 253].

На тім самім Пйотрковськім сеймі було постановлено, що тільки один син із хлопської родини може за дозволом пана йти до міста до науки чи ремесла. Одинак мусить лишитися в селі. Скінчивши науку, хлопський син мусить назад вернутися в село й тільки тоді, узискавши дозвіл від пана, може йти, де хоче, і шукати собі зарібку [Vol. leg., I, 259]. І сю ухвалу повторив сейм Радомський 1503 р. з додатком, що коли би такий хлопський син утік без панського дозволу, має бути зловлений і без суду, без права відданий назад панові. А ухвалою сейму Радомського 1505 р. скасовано зовсім застережене ще Казимиром Великим право, котре хоч одному підданому в році позволяло вийти з села без дозволу пана [M. Bobrzyński. Karła z dziejów ludu wiejskiego w Polsce (Rocznik Akademii umiejętności w Krakowie 1891 – 92, стор. 153 – 195)].

Та й сього шляхті було забагато, бо на сеймі в Бидгощі 1511 р. скасовано сю постанову, «як мало справедливу і противну загальній (тобто шляхетській) свободі». Вже сейм 1519 р. постановляє, що селян і селянських синів, котрі шукають зарібку по містах, повинні міські уряди ловити і змушувати до роботи при будові укріплень, а се тому, аби шляхта не терпіла через недостаток слуг і робітників [Ostrowski. Badania, V, 30]. А в ухвалі сейму Краківського 1532 р. сказано виразно, що треба ловити не тільки кметів, але й кметівських синів, коли не мають від пана дозволу на вихід із села. «Зловлені, – говориться в тій ухвалі, – мають працювати, поки властитель не відбере свого селянина». Сю ухвалу сейм оправдує тим сумним явищем, що «через злосливість кметів-утікачів пани не мають слуг і робітників» [Vol. leg., І, 503; Ostrowski. Badania, V, 29]. Злосливі селяни! Не хотіли бути невільниками!

Чому якраз від 1496 р. починається той напір шляхти на свободу селянства? М. Бобжинський виясняє се тим, що недовго перед тим, 1466 р., Польща здобула собі Торунь і доступ до Балтійського моря. Тепер можна було подумати про розвій торгівлі, особливо збіжжям. Польські шляхтичі, що досі займалися головно війною та ловами, зрозуміли важність управи ланів; а для управи треба їм було дешевих і послушних робітників. До сього вели три дороги: треба було прив’язати селян до землі, відняти їм особисту свободу і наложити на них обов’язок безплатної праці на пана. До всього того вже були початки зроблені давніше; від 1496 р. до 1520 прийшла доба завершення ганебної будови – цілковитого поневолення польського селянства.

Сейм 1519 р. застав три роди селян-підданих: 1) таких, що вже тоді робили більше як по одному дневі панщини на тиждень; 2) таких, що робили її менше, навіть по чотири дні на рік; і 3) таких, що не робили її зовсім, відкупилися від неї і платили чинші або грошима, або осипами, або якими іншими послугами. Отже, сейм 1519 р., лишаючи без зміни долю першої й третьої купи, запровадив для середньої обов’язкову панщину по одному дневі на тиждень. Але вже в слідуючім, 1520 році, сейм, повторяючи ухвалу попереднього року, вложив той сам обов’язок (1 день панщини на тиждень) також на тих селян, що вперед викупилися від неї і платили чинші, а зробив виємок тільки для чиншівників у королівських добрах, та й то тільки для тих, що викажуться писаним королівським привілеєм на те, що їм панщину перемінено на чинші [М. Bobrzyński. Там же, стор. 167, 168].

Та сього не досить. М. Бобжинський зазначує цікаву річ: у польських законах про дальший зріст панщизняних тягарів по 1520 році вже зовсім нема мови. Що се значить? Чи ті тягарі справді не збільшувалися? Де там! З пізніших інвентарів знаємо, що збільшувалися страшенно, але про се вже не треба було говорити на сеймах. Шляхта добилася того, що хлоп зробився її приватною власністю, її худобою, з котрою вона могла робити, що хотіла. Се вона осягнула тим способом, що піддала хлопа цілковито своєму власному судові, заперла йому дороги зразу до міських, а далі й до старостинських та королівських судів.

Початок до сього зробив той самий пам’ятний Пйотрковський сейм 1496 р. В його конституції, повтореній сеймом 1501 р., заборонено міщанам позивати селян за довги перед міським судом, а в 1551 р. надто вийнято селян і з-під старостинського суду і наказано старостам, аби селян за всякі провини не судили самі, а позивали перед їх власного пана (Bobrzуńskі, там же, стор. 169, 170). Правда, такої сеймової ухвали, де би селян зовсім виключено від добродійства права, нема, але в судах виробився звичай не приймати від селян скарг на їх панів. Уже в 1518 р. в Кракові королівський асесорський суд відправив селян, що прийшли скаржитися на свого пана, заявляючи, що селяни не повинні позивати своїх панів перед короля (Bobrzуńskі, там же, 170).

Таким робом уже коло 1520 року в Польщі було довершене те, що творило головну основу панщини; селянин був прикріплений до землі, не міг із неї рушитися без волі пана, платив панові данину грішми і мусив безплатно робити на панськім лані. «Від пана виключно залежало, – пише М. Бобжинський, – чи й коли захоче звільнити підданого з підданства, або перенісся до міста чи перебрався деінде; від пана залежало, які підданські тягарі, чинші чи роботизни наложить на підданих і в якім розмірі. За кривди, рани і вбійство селянин або його сім’я не могли скаржити свого пана. Таким способом підданство сільського люду зробилося законом, хоч сього не затверджувала ніяка державна власть. Адже ж пани самі мали рівночасно в своїх руках усю законодатну власть» (М. Bobrzyński, там же, 171).

Справді, дійшовши так далеко, вже не було куди йти далі. Пізніші польські постанови про селян уже не потребують посувати справи наперед, а тільки ставлять неволю селянства в яркішім світлі. По смерті остатнього Ягайлона в ухвалах т[ак] зв[аної] конфедерації 1573 р. бачимо образ цілковитої неволі польського хлопа: шляхта вже присвоїла собі право не тільки вповні розпоряджати маєтком і особою хлопа, але також судити й карати його і то не тільки в справах світських, але і в духовних. Хто би переховував у себе втікача-хлопа, мусив платити величезну грошову кару (300, пізніше 1000 гривен); а хто би не хотів віддати його властителеві, той був винятий з-під права, т. є. тратив усі права маєтковій політичні.

Селянин не міг свідчити в суді, не міг заключити ніякого правного акту, не міг жалуватися на шляхтича, не міг бути ніяким урядником, не мав ніяких прав політичних. Шляхтич міг хлопа вигнати з грунту й хати, продати, скалічити і навіть убити безкарно [J. В. Ostrowski. Badania, V, 35]. Тільки коли шляхтич зранив чужого хлопа при роботі або напав його в хаті, платив 10 гривен зраненому, а 10 гривен його пану; за вбійство чужого селянина платив подвійну ціну. Се було постановлено конституцією 1576 р. Та вже 1581 р. вельможним законодавцям ся ціна за панське «бидло» видавалася занадто низькою і вони підвищили її на 30 гривен – 15 сім’ї вбитого, а 15 – пану (Volumina legum., II, 1012). А 1631 р. підвищено ціну за вбійство чужого хлопа на 100 гривен (Vol. leg., III, 681). Розуміється, се був закон тільки для панів; для хлопів була інша справедливість. Хлоп, коли вбив другого хлопа, підпадав карі смерті по закону з 1581 р. (Vol. leg., II, 1012). Недаром польський письменник XVI віку Андрій Фрич Моджевський пише:

«Говорю про неволю, якою пани обтяжили селян. Продають їх, як худобу; коли пан захоче, то змушує хлопа, аби вступився зі своєї посілості, зі своєї землі. Шляхта називає селян і поспільство звичайно собаками. Раз у раз чуєш найбезстидніші голоси: хто вб’є хлопа, то так, якби вбив пса».

В нашій Червоній, нині Галицькій Русі перехід від старих руських порядків до тих польських, які зложилися твердо вже під кінець XVI віку, відбувався помалу. Руські порядки не були змінені відразу, але обік них звільна насаджувано інші, що помалу приглушували старі. Багатство свобідних земель, лісів, полонин приваблювало до нашого краю з усіх боків осадників, що приносили сюди також свої «права». Панами в краю були поляки, і вони підлягали польському праву. По містах оселилися німці на «німецькім» праві. В горах і по Підгір’ю були, здається, ще від руських часів села, осаджені на «волоськім» праві, а головна часть людності – русини – підлягала руському праву. Жиди судилися своїм правом, вірмени – своїм, – одним словом – була правдива вавілонська змішанина правних порядків.

Як же ж жилося хліборобській людності серед такої многоти прав? У початку XV віку і ще й геть пізніше бачимо в Червоній Русі двояку хліборобську людність – свобідну й несвобідну. Несвобідні люди діляться на два розряди: невільників і так званих каланників; свобідні, або кметі, були також двоякі: данники й люди служебні. Хоча польське праводавство вже в XIV віці не знало невільництва, то в Червоній Русі невільники були ще геть у XV віці. Правда, торгу невільницького тут не було, але невільників можна було держати і спроваджувати до краю. Невільники стояли під руським правом, котре признавало невільництво. Поляк, католик не міг бути невільником; польське право йшло навіть далі і признавало, що християнин не міг бути невільником, але поляки в Червоній Русі радили собі так, що русинів, православних, не признавали християнами. Невільників дуже часто держали жиди; вони часто перепродували їх і набували за невиплату довгів.

Другий відділ невільних людей – то були каланники [Се слово заховалося й досі в устах люду на Підгір’ї (я чув його в Дрогобицькім пові[ті] в значенні бідного господаря; каланити – бідувати)]. Се були хлібороби, прикріплені до землі. Вони не мали права покидати свого житла, зрештою мали своє господарство, могли набувати й продавати свою власність, провадити процеси, хоч не самі, а через повновласників. Зате вони були обов’язані робити на пана, відбувати «тяглу» службу. Каланники жили тільки в королівських або церковних маєтностях. Правдоподібно се були люди, котрих колись татари набрали в неволю і пооселювали в сусідстві своїх кочовищ та кріпостей, аби їм достарчали хліба.

В подібнім положенні була ще одна купа невільних людей, що їх звали ординцями. Вони також жили в королівських селах (у Солонці та Жиравці коло Львова і Хохоневі коло Галича), також не мали права вільного переходу й мусили достарчати підвод для королівської потреби. Та права їх були трохи більші від прав каланників; вони могли набувати й продавати також землю, свідчити в суді, мали свою громадську самоуправу (громада в них називалася «орда») і стояли під завідуванням королівського старости. Панщини вони не робили, а тільки возили королівську пошту. Тож не диво, що з часом, коли сусідня людність підпала під польські підданські закони, положення тих ординців було дуже корисне, і львівські старости довго силкувалися наложити на них те саме ярмо, яке двигала решта людності.

Села, що лежали близько замків і укріплених міст, ділилися на сотні. Люди в тих сотнях називалися сотними людьми і мусили «відбувати службу» при замках – достарчати підвод, відбувати сторожу, оброблювати поле, сповняти всякі послуги в замку. Вони також не мали права вільного переходу, і з часом їх положення стало дуже лихе, коли первісна замкова послуга перемінилася на щоденну панщину.

Всі ті купи невільних людей жили під руським правом, що допускало невільництво. Та при тім руське право де в чому було корисне для людності, бо давало громаді значну самоуправу; вона сама вибирала собі голову, тіуна або отамана, сама розділювала землю між поодинокими членами громади, сама (вічем, а не через вибраних урядників) розсуджувала свари між своїми членами і разом відповідала за кожного свого члена перед посторонніми панами та перед властями. Для того руська людність не хотіла покидатися руського права. Але шляхті воно було не до смаку, і вона оселювала чимраз більше осад чи то на волоськім, чи на німецькім праві. В тих оселях порядки були зовсім інші.

В селах на німецькім праві головою (сотником) був або сам пан, або хтось, кого він назначив; громада не мала вибору, а тільки добирала йому до помочі лавників. Солтис судив своїх підвладних селян і розділював між них тягарі. Розуміється, що такий устрій був дуже на руку шляхті, бо позволяв їй найшвидше заводити по селах такі підданські порядки, які були в Польщі. От тим-то не диво, що від 1435 р., коли в Червоній Русі заведено польське право і польські суди, до кінця XV віку число осель на німецькім праві все збільшується, поки вкінці зовсім не пропали невеликі решти староруського вічевого порядку по селах і не запанувало обік панщизняних тягарів також панське (домініальне) судівництво.

Те саме було й із селами, осадженими на праві волоськім. Здається, що першими осадниками в тих селах були волохи – вівчарі, пастухи. Ті села поставали в гірських сторонах, де були великі ліси та полонини, а поля під хліб мало. Селом порядкував вибраний князь; кілька сел творило край, що стояв під кермою крайника. Два рази до року всі селяни з цілого «краю» сходилися на віча (збори), судили свої спори, зносили чинші та данини. Панщини вони не робили.

Так само не робили панщини й свобідні селяни, кметі, що жили в так званих дворищах. Правда, через королівські надання земля, котру вони посідали колись, тепер була власністю панів, і вони мусили від неї платити чинш. Але поза тим вони були зовсім свобідні, могли переходити з місця на місце; притім не треба забувати, що пустої землі було тоді дуже багато, так що кождий міг займати її, кілько лише міг обробити. Та з часом перехід кметів із місця на місце робиться чимраз труднішим, обшир дворищ через поділ зменшується, тягарі ростуть, і вже в XV віці багато вільних кметів добровільно записується чи то в ординці, чи навіть у каланники, поки в XVI віці всіх їх не зрівняло одно важке підданство [Про все те просторо й докладно сказано в книжці: И. А. Линниченко. Черты из истории сословий в Галицкой Руси XIV – XV. Москва, 1894; а також: М. Грушевський. Історія України Русі, т. V, стор. 107 – 221].

Від того часу доля наших селян була тяжка, одностайна. Лиш зрідка траплялися проблиски такі, як козацькі війни, коли селяни тисячами підіймалися проти панів. Ті проблиски були короткі і не принесли селянству ніякої пільги. Зміна настала аж до упадку шляхетської Польщі.

Примітки

від 1241 до 1383 – описка І. Франка. Приєднання Галичини до Польщі сталось 1349 р.

… за панування короля Болеслава І, з’їзд у Ленчиці 1180 року – В даному випадку мова йде про Казимира II (1138 – 1194), що посів престол 1177 р. На Ленчицькому з’їзді 1180 р. він надав великих привілеїв духовним та світським феодалам.

Папа Олександр III – Орландо Бандінеллі (1159 – 1181). Йому вдалося перемогти інших трьох претендентів на папський престол, яких підтримував Фрідріх І. Підтримав і зміцнив значення римської курії в Англії.

Бобжинський Міхал (1849 – 1935) – польський історик і правознавець, консервативний політичний діяч у Галичині. Протягом 1891 – 1901 рр. був віце-президентом крайової шкільної ради в Галичині. Автор ряду праць з історії Польщі і Галичини.

Моджевський Фрич Анджей (1503 – 1572) – польський письменник-гуманіст епохи Відродження, активний учасник Реформації в Польщі.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 47, с. 15 – 27.