8. Економічні наслідки знесення панщини

Іван Франко

Від старих людей почуєте не раз, що хоч і як було зле за панщини, хоч і як народ був пригноблений і безправний, хоч і як над ним збиткувалися не стільки пани, скільки всілякі підпанки, то все-таки жити було легше, люди мали ся ліпше.

«Чи може тому бути правда? – питають молодші. – Мала би свобода й людська рівноправність причинюватися до зубожіння селянина?»

Розуміється, знайдуться такі, особливо між панами-шляхтою, що без вагання скажуть вам на се: «Так є! Свобода – то ваш ворог. Свобода не для хлопа, бо хлоп – то дитина, потребує опіки й догляду, а часом і бука. Він не розуміє сам свого добра і мусить мати когось над собою, хто би його гнав до добра. Поки був під нашою опікою, то було йому добре, мав достатки, мав у пана порятівок у кождім нещасті, в передновинку, в часі недороду, мав безплатне судівництво і не потребував волочитися на місячні терміни, мав у селі всякого ремісника, бо пан мусив його мати для себе в дворі і давав підданських дітей учити ремесла. Не стало нашої опіки, і все те урвалося, а опіка уряду хоч обіцювала хлопові золоті гори, та направду допровадила його до бідності, до насильного оподаткування, обдерла і зубожила його».

Від інших людей, котрі не мають причини хвалити панщизняні порядки, почуєте часом ще й таку думку, що знесення панщини та надання свободи само собою не було зле, але наступило завчасно, застало наших селян неприготованих, і для того не принесло їм такої користі, як треба було надіятися.

Нині, 50 літ по скасуванні панщини, варто застановитися над наслідками сеї дуже важної події і придивитися добре, скільки правди у всіх наведених тут думках.

Поперед усього, чи правда те, що за панщизняних часів люди мали ся ліпше, були заможніші?

Не зовсім легко на се відповісти головно тому, що слово «заможність» можна різно розуміти. Певна річ, перед 1848 роком людей у Галичині було менше, але бо правда й те, що управлених грунтів було також менше, як нині. Із старих інвентарів бачимо, що по селах бувало тоді звичайно по кільканадцять «цілих хлопів», т. є. таких, що мали «цілий» або тяглий грунт, а величезна більшість «пішаків», т. є. таких, що мали пів або й чверть грунту, т. є. 8 – 4 моргів. Та було вже й тоді багато комірників і халупників, т. є. таких, що не мали ані грунту, ані хати, або мали лиш хатчину з огородцем – так само як нині.

Певна річ, на одного господаря нині випадає менше грунту, як тоді, але се ще небагато значить. Не забуваймо, що заробітків тоді, крім двора, не було ніяких, а двір платив за день роботи 5 – 6 крейцерів. Багач-селянин, коли йому зародило збіжжя, не знав, що з ним робити; воно стояло в стогах немолочене по 5 і більше літ, бо на хлопське збіжжя не було покупу, не було залізниць, а гостинці були рідко посіяні по краю. Зате при найменшім недороді помимо хваленої панської опіки в краю вибухав голод, люди жили кропивою, гірчицею та корою, цілими громадами тікали «на Поділля», на Бессарабію і бог знає куди, а бувало й таке, що їли трупи померших людей.

Правда, в кождім дворі був коваль і стельмах, але селянин їздив возом власної роботи, в котрім не було ані одного кусничка заліза, жив у курній хаті, зимою й літом ходив у личаних постолах або в ходаках власної роботи, і коли часом і складав десь у якійсь криївці білі сороківці, то все-таки їв чорний глевкий хліб, борщ і капусту, ходив у зрібній брудній сорочці, обов’язково раз на тиждень (а то й частіше) запивався до нестями горівкою, бив жінку й дітей, вірив у чари, упирів і всякі страховища, здалека здіймав шапку не тільки перед паном, але навіть перед панським лакеєм, – одним словом, був як той дикун, привиклий до того, що жиє не для себе, а для інших. Його потреби, все одно, чи бідного, чи багача, – були страшенно малі, а багач тільки тим різнився від бідного, що міг звичайно заспокоювати ті малі потреби і ще й ощадити дещо грошей, котрі потім або закопував у землю, або заховував десь так, аби їх ніхто не знайшов, – а бідний міг щороку надіятися, що йому за всю працю й муку таки не стане з чого вижити.

Найкращою міркою тогочасного добробуту обік ненастанних «голодних років» було також страшенно розповсюджене по краю жебрацтво, злодійство та розбійництво. Рік-річно по всіх циркулярних містах вішано по кількоро людей за розбої, а в горах, особливо в Гуцульщині, аж до самого знесення панщини існувала ще осібна сторожа від розбійників, так звані пушкарі, установлені ще за польських часів. Вони були під командою мандаторів і мали право зловлених опришків вішати на місці. Вішали або вбивали їх не раз цілими купами, скидали з високих скель або катували на смерть у пивницях. Чех Зап ще в 1865 році, їдучи до Микуличина, бачив попри дорогу шибениці, на котрих перед 20 роками вішано опришків, і оповідає, як їх коло Надвірної нараз вішано сім: поки одного повішено, інші спокійно сиділи на землі, курячи люльки і дожидаючи своєї черги [К. Wl. Zap. Cesty a prochazky po Halicke zemi. W Praze, 1863, стор. 201 – 202]. З великого добробуту ті люди, певно, не йшли на розбій і не покидали се життя так спокійно та байдужно.

А тепер погляньмо на другий бік справи: чи свобода винна тому, що по знесенні панщини людям не стало так добре, як би треба було надіятися. Про те, що свобода застала наших людей неприготованими, – нема що й говорити. Жий вони ще й сто літ під панщизняним буком, то, певно, не були би ліпше приготовилися до свободи. Адже свобода – не готовий печений хліб, котрий можна краяти й їсти; свобода – се школа, в котрій люди вчаться жити по-людськи, так, аби нікому не було кривди. А звісно, що хто уперве приходить до школи, той завсігди буває невчений і неприготований. Тільки сама свобода і ніхто інший може приготовлювати чоловіка й цілий народ до свобідного життя. Отже, сама свобода не буває й ніколи не була лихом, і коли 50 літ по знесенні панщини наш народ не дійшов іще ані до вживання повних своїх прав, ані до добробуту, ані до такої просвіти, як би можна було бажати, то на се треба шукати інших причин.

Не буду тут вдаватися в роздивлювання всіх тих причин, які зложилися на теперішній невеселий стан нашого народу, а наведу тільки три такі, що мають безпосередній зв’язок зі знесенням панщини. Як у тій народній загадці, «з вола, що зарізано серед села, тягнуться кишки до кождої хижки», так із скасованої панщини потяглися три довжезні кишки і величезним тягарем упали на наш край, а особливо на наше селянство. Се були ті три сестриці з чужоземними назвами, що так нам далися взнаки: індемнізація, справа сервітутова та пропінація. Попробую тут хоч коротесенько заглянути в лице кождій із них і придивитися, що вони принесли нам.

Примітки

Зап Карел Франтішек Владислав (1812 – 1871) – чеський прогресивний письменник, перекладач і етнограф. Багато зробив для справи єднання слов’янських народів та розвитку українсько-чеських зв’язків. Деякий час жив у Галичині. Автор книги «Мандрівки і прогулянки по Галицькій землі».

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 47, с. 89 – 92.