1. Що таке була панщина?
Іван Франко
Дня 3 (15) мая обходить наш народ по многих селах пам’ятку знесення панщини. Се велике свято і повинно статися всенародним, правдиво хлопським святом. Чим більше буде наш народ доходити до свідомості своїх прав і інтересів, тим величніше буде обходити пам’ятку того дня, що дав йому можність розвою, дав йому людську й господарську свободу. Бажаючи розповісти вам, дорогі брати, про важність того дня, я почну від пояснення, що таке була панщина і яке було під нею положення хлопа.
Коли згадати нашим старим людям про панщину, то вони поперед усього пригадають, що панщина – то був такий порядок, при котрім хлоп мусив робити панові. Воно справді так було, але робота на панськім полі була тільки одним проявом панщизняного порядку. Люди теперішнього покоління, що вже не затямили того порядку, нелегко можуть уявити собі його і мусять добре пошпортати в старих книгах і паперах, поки відгребуть його повний образ.
Перша, основна річ у панщизнянім порядку була та, що законом признана була нерівність між людьми: признано було одних повноправними, панами, а решту людей так чи сяк неповноправними. Се відносилося не до самого тільки хлопа. Цісар у державі мав необмежене право, сам займався і заграничного політикою, і школами, і судівництвом, і військом, дорогами й торгівлею – одним словом, усіма державними справами. Правда, він держав собі міністрів, котрих сам вибирав і котрі тільки перед ним були одвічальні; але вони були тільки цісарські порадники і цісар не мусив їх слухати, але міг і без них робити, що хотів.
Урядники були, так сказати, цісарські очі, вуха й руки, і вся держава була по закону цісарська власність: держава була для цісаря, а не цісар для держави. Сам народ, сама суспільність не повинні були мішатися до цісарського правління. Тільки для поради цісареві, для висказування жадань (постулатів) деяких (не всіх!) верств народу існували по краях сейми шляхетські або постулатові. Ті сейми збиралися звичайно раз на рік на два або три дні, вислухували запевнень про те, що цісар, як батько, любить своїх підданих і дбає про їх добро, і ухвалювали резолюції, в котрих порушувано деякі крайові справи, та й то лиш такі, які правительство захотіло допустити до порушення. До участі в тих сеймах були допущені тільки повноправні піддані (тоді всі були не горожанами держави, а тільки підданими цісарськими), то значить шляхта й вище духовенство, єпископи та каноніки. Єпископи засідали там без вибору, а з каноніків вибирано найстарших й найсмирніших, аби не трапився між ними такий, котрий би захотів упімнутися за кривдами селян або бодай нижчого, сільського духовенства.
Міщани, купці, жиди не мали доступу до того сейму з виємком бурмистра Львова, котрий не був вибираний, а тільки був іменований урядом. Міщани мали й, окрім того, менші права від шляхти. Правда, панщини вони не робили, але з виємком кількох більших «вільних» міст мусили, крім державного податку, платити домовий чинш панам-дідичам. Значить, пани були хоч у часті властителями не тільки селян, але й міщан, мали право жадати від них частини їх праці – не за якусь свою заслугу, а тільки з того титулу, що пан родився в палаці, а міщанин у простій хаті і нібито жив на панськім грунті!
Ще більше обмежені права мали жиди. Правда, панщини й вони не робили так само, як міщани, а тільки платили чинш, а в додатку за те, що були жидами, мусили платити осібний податок, так зване свічкове; сей податок звався так від того, що його вимірювали після того, кілько котрий жид свічок засвічує в шабас. Окрім того, ще жиди не мали права жити на селі, бути урядниками, ходити до вищих шкіл, бути офіцерами у війську – одним словом, були правдивими мачушиними дітьми в державі. Правда, жиди вміли обходити деякі з тих законів, жили по селах, держали коршми, хоч це було їм виразно заборонено; але робили се тільки з відома і з волі панів-шляхтичів, котрі здавен-давна, ще в старій Польщі, привикли були не рушитися ані кроку без жида і котрих не відучили від того криваві лекції Хмельниччини та гайдамаччини, де народний гнів у однаковій мірі обертався проти панської самоволі, як і проти жидівського визиску та збиткування.
Та проте жиди не мали однакових прав із іншими горожанами, а обходячи несправедливі закони, вони тільки приучувалися до шахрайства, приучувалися не шанувати й обходити також справедливі закони. Тож коли ті несправедливі, просто на жидів виміряні закони були покасовані, потроху в 1848 р., а до решти аж у 1867, коли жиди на папері стали рівноправними горожанами, показалося швидко, що вони зуміли ту рівноправність обернути так, що витягали з неї для себе далеко більше користі, а поносили менше тягарів, ніж християни.
Та весь тягар тої суспільної нерівності і кривди в найповнішій мірі спадав на той стан, котрий у книгах і письмах уже й тоді вважали основою, прогодівником цілої суспільності, – на стан селянський. Нерівність, що була основою панщизняного порядку, на хлопах відбивалася найтяжче. Правда, під Австрією хлопові стало трохи легше, ніж було під Польщею; хлоп не був уже панська власність, і хлопський грунт не був панська власність; та проте все-таки хлопські права були мало чим більші від прав робочої худоби. Хто держить робочу худобу, мусить дати їй їсти, запевнити їй яку-таку стайню, бо інакше худоба пропаде і його буде страта.
От так за панщизняних часів хлоп мав поле й хату, аби з того і на тім жив і працював, але поза тим він належав до пана. Та й не можна сказати «мав» так, як ми се тепер розуміємо. Поле, хата, навіть худоба були тільки наполовину його власність; зверхню власність над усім тим мав пан. Він був немов опікуном того хлопа; без панського дозволу хлоп не міг, ані продати, ані заміняти, ані ділити, ані побільшувати, ані вменшувати своєї власності. Без панського дозволу він не міг навіть женитися. Його праця, даремна, безплатна, була панським капіталом. Хлоп обов’язаний був робити панщину, хоч самі пани вже й позабували, за що він її робить. Одні казали, що за той грунт, на котрім сидить і котрий, мовляв, був панська власність; другі казали, що за ту оборону, яку колись пани давали хлопові від татар та всяких грабівників, а врешті інші казали попросту, що то так бог дав, що так звіку-правіку установлено, аби хлоп робив на пана, що то таке вже натуральне право.
Крім роботи пішої або тяглої – як до заможності хлопа, – пани вибирали від хлопа ще державні податки і побирали для себе різнорідні данини: кури, яйця, мітки, мед, хміль і інші хлопські вироби. Все те було позаписуване в таких реєстрах, що звалися інвентарії, і належалося панові законом. Та, крім того, деякі пани видумували нові данини й тягарі, не записані в інвентаріях, посилали тяглих господарів безплатно і на їх власний кошт у далекі дороги з панським добром, а піших уживали як післанців, змушували їх працювати на панськім більше, ніж було приписано в інвентаріях, гнали на роботу навіть у неділі і врочисті свята. Надто деякі пани мали звичай розділювати зі своїх гуралень горівку на хлопів: річно мусив хлоп узяти й випити стільки а стільки кварт чи гарців і, розуміється, заплатити або відробити. Таким делікатним способом пани приучували нашого хлопа довгі часи до п’янства, аби по тому могли сказати всім тим, що хотіли поправи хлопської долі: «Що? Ви хочете для хлопа людських прав? Глядіть, яке-то «obrzydliwe bydlę». Правда, австрійський уряд багато разів забороняв сей гарний звичай, не приписаний у жоднім інвентарі, але звичай держався декуди аж до самого 1848 року.
Хлоп не мав права свобідно переходити з місця на місце, він був прив’язаний до своєї ріллі. Коли йому було дуже зле у пана, він не раз утікав, але в такім разі тратив свій грунт і хату, робився голим жебраком, волоцюгою, опришком. Тільки за панським дозволом міг хлоп перебратися з одного села в друге, та мусив панові замість себе дати на свій грунт іншого господаря. Так само не міг хлоп без панського дозволу давати дітей до школи до міста. Взагалі пани не любили письменних панщизняків; навіть такі, що в селі десь від дяка навчилися трохи читати та писати, були їм дуже немилі, і вони старалися віддавати їх чимборше до війська. А до війська брали тоді зразу на 20, пізніше на 12 літ. Значить, хто раз пішов, та й то іде в чужі краї, той уже рідко коли вернув. Тільки пан сам мав право давати хлопських дітей чи то до ремесла, аби потім мати з них своїх власних ремісників, чи й до вищих шкіл; але уряд не приймав хлопських дітей до вищих шкіл, поки пан не посвідчив на письмі, що звільняє того хлопця від панщини. Та й то бувало так, що хлопський син уже був у вищих школах, а потім нараз чимось панові не сподобався, той велів йому вертати до села, гнати його на панщину, а потім віддавав до війська.
Хлопський грунт після австрійських законів не був панською власністю: пан не міг його самовільно від хлопа відібрати, або дарувати комусь іншому, або прилучити до свого власного грунту. Але той грунт так само не був і хлопською власністю в такім значенні, як ми се нині розуміємо. Хлоп мав на нім жити, відроблювати з нього панщину і давати данини та платити урядовий податок, так звану «урбарію» але не міг того грунту ані продати, ані дарувати, ані своїм дітям тестаментом переказати, ані поділити; на все те треба було панського дозволу. Хлоп не міг на свій грунт затягнути позички, не міг його поправити. Він був справді худобою, що пасеться на грунті, але не може сказати, що се її грунт.
Коли який хлоп утік від пана з жінкою й дітьми, то полишений ним фунт називався пусткою. Пан не мав права прилучити його до свого грунту, але був обов’язаний осадити там якогось іншого хлопа.
Цісарські патенти дуже остро наказували, аби обшир хлопських, так званих рустикальних грунтів не зменшувався, а обшир панських домінікальних грунтів не збільшувався коштом хлопських. Та проте дуже багато таких пусток пани таки поприлучували до своїх фунтів, позасаджували лісом або позаорювали.
Пан мав над хлопом право суду, надзору й опіки. Він сповняв супроти хлопа все те, що нині сповняють староства, ради повітові, повітові суди й нижчі податкові уряди. Пан сам або через свого мандатора стягав із хлопів цісарський податок, вибирав рекрута, іменував громаді війта й присяжних, розділював і казав виконував шарварки, накидав фірманки, посилав людей на варти, організовував погоні за злодіями та конокрадами, провадив вступні слідства з усякими злочинцями, мав право в’язнити підозрених. Окрім того, мав пан над хлопами право вітцівське – патрімоніальне, т[о] зн[ачить], міг їх карати на тілі, і, на лихо, ніякий закон не обмежував розміру тої кари.
Так виглядав той порядок, на котрим деякі наші пани й досі зітхають, уважаючи його найвідповіднішим для себе. Хлопи недарма проклинали той порядок і досі проклинають його в піснях і оповіданнях; недарма по скасуванні панщини ставили хрести і під ними закопували панщину в виді фляшки з горівкою. Панщина для хлопа значила ненастанну кривду, темноту, здичіння і втрату почуття людської гідності. Бодай такі порядки нікому й не снилися!
Та запитаєте, може: відки ж узялися, з яких соків виросли ті порядки? Як се могло статися, що величезна більшість народу могла попасти в такий негідний стан, у таку власть малої меншості? Попробую на се відповісти коротеньким історичним оглядом.
Примітки
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 47, с. 10 – 15.