7. Знесення панщини в 1848 році

Іван Франко

В початку 1848 р. писав князь Меттерніx, перший тодішній міністр в Австрії, в своїм дневнику ось яку «ворожбу на 1848 рік»: «Ніколи ще рік не розпочинався так тихо й спокійно. Ніколи суспільний порядок не стояв так твердо й сильно, як тепер» [Aus Metternichs nachgelassenen Papieren, том VII, Politisches Horoskop des Jahres 1848]. Та не минуло й півтретя місяця, а той сам Меттерніх, перебраний за жебрака, втікав із Відня, мусив забратися з Австрії і шукати захисту аж за морем в Англії. Він показався дуже кепським ворожбитом, та його записка лишиться на віки вічні як безсмертна пам’ятка для всіх сильних сього світу, аби не надто впевнялися на свою силу, і для всіх пригноблених та кривджених, аби не тратили надії на поправу своєї долі. В часі, коли горе найдужче тисне їх, може бути щаслива зміна їх долі вже ось-ось за порогом.

Так було і в 1848 році.

Дня 13 марта вибухла в Відні революція. По кровавих уличних розрухах уряд уступив. Запроваджено свободу друку, позволено людності мати своє власне військо, так звану народну гвардію, а вкінці надано конституцію та обіцяно скликати сейм для уложення законів на підставі рівності всіх людей. У краю запанувала безмірна радість. Та на відомість про віденські події почалися розрухи і в Празі, Кракові й у Львові. Тільки що тут ходило о щось інше, а не о саму свободу.

Поляки відразу почали думати, що тепер пора виконати свій план, так погано розбитий у 1846 році, і бодай у Галичині зробити собі самостійну Польщу. Зараз 18 марта вони уложили адрес до цісаря, в котрім домагалися заведення польської мови по всіх школах, урядах і судах у Галичині, окремого заряду Галичини, загальної амністії, т. є. дарування кари для всіх засуджених за політичні справи, установлення сейму з усіх верстов людності, скасування цензури, уоруження міщан для удержання супокою й порядку в краю, надання ширших прав міським магістратам, заведення шкіл по всіх селах, обсадження всіх урядів родовитими краянами і видалення всіх чужинців і вкінці цілковитого знесення панщини та всіх підданських повинностей, «бо галицькі дідичі хочуть їх своїм підданим подарувати» [Adres Galicyi do Najjaśniejszego Pana 18 marca 1848 г., друкований на окремих аркушах по-польськи, по-руськи й по-німецьки].

Хто би, читаючи сей адрес, подумав, що галицькі дідичі зробилися нараз такі щедрі й справді забажали подарувати своїм підданим панщину і всі данини, той дуже би помилився. Треба знати, що той адрес укладали міщани – газетярі адвокати, отже, люди, котрі не мали панщини і котрим се нічого не коштувало дарувати її за інших. Треба знати далі, що тим людям ходило поперед усього о відбудування Польщі і, голосячи цілому світові про гаряче бажання дідичів – дарувати підданим панщину, вони хотіли приєднати до своєї справи всіх свободолюбних людей, а коли можна, то й селян. Та читаючи сей адрес, бачимо, що ті самі пани, котрі писали його, не довіряли тим селянам і боялися їх, коли поперед усього домагалися уоруження міщан. Очевидно, вони боялися, що ану ж селяни захочуть юрбами напасти на міста і повторити тут те, що діялося в 1846 році по селах.

Під впливом нової і так несподівано здобутої свободи почалося у Львові гарячкове життя. Найзагорільші поляки зав’язали тут політичне товариство Раду народову. Се товариство, хоч ніким не вибиране і не уповажнене, почало поводитися як яка власть, наказувати, диктувати. Розуміється, одна з перших справ, порушених Радою народовою, то було власне знесення панщини. Польські верховоди хотіли якнайскорше сповнити те, що було обіцяно в адресі з 18 марта. Почалася завзята агітація. Про конечність дарування панщини самими дідичами писали по газетах, видавали відозви, друкували вірші, а один якийсь гарячий панок написав навіть по-руськи ось яку «Піснь радості»:

Pryłetiła łastiwońka do naszoho seła,

Oy pryiszła nam nowynońka dla wsich nas wesela.

Oy łetiła łastiwońka ta po nad rikoju,

Zmyłowaty sia laszeńki nad naszoj bidoju.

Zjichały sia ta di Lwowa, stały rozmowlaty;

Zanychajmo na panszczynu chłopiw nahaniaty,

Zanychajmo wyhaniaty, hodi toho bude,

Bo i chłop ny towaryna, bo i chłopy ludy.

Rada w radu, rada w radu, treba sia zhodyty:

Chłopy ludy, jak i druhi, z lud’my treba żyty.

Jeden, druhy, treti każe – i usyi prystały,

Szczoby z chłopom w zhodi żyły, z chłopom sia bratały.

Napysały do Cisara, nechaj o tim znaje,

Szczo dla chłopiw pan sia swojej panszczyny zrikaje.

Pryłetiła łastiwońka ta do nas z wesnoju;

Oj pryichaw pan zi Lwowa do nas z nowynoju.

Oj pryichaw taj skazaw nam: Pomahaj bih, ludy!

Jak buwało, tak buwało, teper dobre bude.

Nema teper wże panszczyny, nema hatamana,

Szczob chodyw koladuwaty po pid wikna z rana.

Nema chłopa, nema pana, łysze wsi jednaki,

Tak wsi choczem i tak usiji żadajut Polaki.

Jak susidy, jako bratia tra sia myłuwaty,

Bo wsich jeden Oteć Panbih, jedna zemla maty.

Oj łetiła łastiwońka, wid seła do seła,

Rozijszła sia nowynońka dla wsich nas weseła.

Oj łetiła łastiwońka po nad berehamy,

Nej Lachy budut’ zdrowi, trymajmo z Lachamy!

Сей остатній рядок показує, чого властиво хотілося полякам. Так само, як у 1846 році, вони бажали обіцянкою знесення панщини потягти руського хлопа, аби «тримав з ними», аби поклав свою руську голову під польське євангеліє, аби своєю кров’ю та своїми кістками помагав будувати самостійну польську державу на своїй землі.

Та, на лихо, «ляхи» не квапилися сповнювати ті красні мрії міських патріотів. Велика часть шляхти ані слухати не хотіла про дарування панщини, а деякі панські слуги відгрожувалися хлопам: «Почекай, песій сину, Польща буде, то я з тебе шкіру здійму» [Див.: «Dziennik Narodowy», wyd. L. Korecki. Lwów, 1848, Nr. 327, д[ня] 1 мая]. Львівські патріоти польські дуже гнівалися на се і в початку цвітня видали по-польськи відозву: «Do gromady», де нібито іменем дідичів заявляють:

«Chcąc dać wam dowód życzliwości naszej, oświadczamy wam przed bogiem i sumieniem, iż od dnia dzisiejszego nie żądamy od was już żadnych powinności. Prawa może stanowić tylko monarcha razem z całym narodem. Przekonani tedy jesteśmy, iż wysłucha naszej prośby, że wyda prawo, że zniesie pańszczyznę, i że odtąd jako bracia i sąsiedzi obok siebie żyć będziemy w zgodzie i w miłości. Jako w tern żadnej zdrady i żadnego fałszu niema, dajemy wam to na piśmie dla każdej gromady z osobna i przy świadkach podpisuje to oświadczenie każdy właściciel majątku»

[Бажаючи засвідчити вам нашу доброзичливість, заявляємо вам перед богом і совістю, що од сьогоднішнього дня не вимагаємо від вас виконання жодних повинностей. Закони може встановлювати тільки монарх разом з усім народом. Ми певні, що він вислухає наше прохання, що видасть закон, який знищить панщину, і що з того часу будемо жити між собою, як брати і сусіди, в згоді і любові. На знак того, що нема в цьому зради і неправди, даємо вам це u писаному вигляді для кожної громади окреме і при свідках підписує цю заяву кожний власник маєтку (польськ.). – Ред.]

Розуміється, се «oświadczenie» навіть коли би було так підписане, як сказано в відозві, не було би мало законної важності; але пани й не квапилися підписувати його, і тільки деякі, як князь Сангушко, зважилися голими словами дарувати панщину. Ллє селяни не вірили панам. Вони були певні, що тільки один цісар може дарувати панщину, і ждали спокійно.

Зате уряд не міг ждати спокійно. Він бачив добре, до чого пруть польські загорільці, і хоч наразі чув себе безсильним, то все-таки не хотів випускати з рук тої решти власті, яку мав. Його одинока надія була на селянство, котре в 1846 році показалося таким ворогом польських забаганок. Коли полякам удасться позискати те селянство для себе через дарування панщини, тоді – намісник Стадіон був про се переконаний – австрійський уряд може хоч зараз забиратися з Галичини. І він постановив собі не допустити до сього.

Правда, він не міг заборонити жодному дідичеві дарувати в своїм маєтку підданим панщину, бо на се позволяли закони ще від часів Йосифа II. Але він жбухнув на загорільців коновкою холодної води, пригадуючи дідичам розпорядженням із 6 цвітня 1848 р. ті приписи закону, які треба було сповнити при такій даровизні.

«Кождий властитель дібр, – сказано в тім циркулярі, – що хоче своїм підданим дарувати панщину безплатно, повинен поперед усього в відповіднім циркуловім уряді виказатися правними доказами на те, що він необмежений властитель маєтності і має право свобідно розпоряджати своїм маєтком, і що той маєток вільний від довгів. Коли оттак викаже своє право до роблення даровизни, повинен виставити на се правосильнии документ і в нім ясно та виразно заявити, що дарує панщину безумовно (bezwarunkowo), a права, які досі мали селяни до свого пана (отже, право пасти в панських лісах, брати з них топливо, загалом так звані сервітути), через сю даровизну не будуть зовсім змінені ані зменшені. Коли дідич заявить, що хоче дарувати панщину під певними умовами й застереженнями, через що дотеперішні права підданих були би змінені, або зменшені, або на них були би наложені нові повинності, то се ніяка даровизна, і може статися тільки за згодою не тільки пана, але також підданих».

Рівночасно губернатор поручив циркулярним урядам ловити й арештувати всіх тих, хто би бунтував люд обіцянкою дарування панщини або змушував дідичів до такого дарування.

Обурення польських патріотів на Стадіона за ті розпорядження було страшенне. Та він готовив їм інший, далеко твердший горіх на зуби. За його радою приготовлювано вже в Відні цісарський патент «про знесення всякої роботизни й інших підданських повинностей у Галичині». Сей патент, підписаний цісарем Фердінандом д[ня] 16 цвітня, вже 22 і 23 цвітня, тобто на сам Великдень, був оголошений народові. Сей патент, що в історії Галичини, а особливо в історії нашого народу, зазначує безмірно важну хвилю, бо значить цілковиту переміну дотеперішнього життя, наводжу тут у цілості:

«Ми, Фердінанд І, з ласки божої цісар австрійський і т.д.

Відколи обняли ми правління, особливим предметом ненастанної і пильної нашої уваги було добро повірених нашому старанню королівств Галичини й Володимирщини. Необхідною умовою всякої дійсної поправи видавалося нам поперед усього усунення тих перешкод, які спиняють запевнення й розвій добробуту і впорядкування адміністрації сього краю.

Одною з найголовніших перешкод признали ми в значній часті краю нерозмірність між об’ємом підданських повинностей, належних дідичам, і грунтовою власністю, з якої ті повинності мають бути постачувані. Шкідливим для піддвигнення краю признали ми й те, що правіш признаний рід посілості найчисленнішої верстви земських посідачів, а власне підданського стану, не був іще запевнений згідно з загальним цивільним законом, а через те ті земські посідачі не могли доступити тих користей, що прислугують праву власності і речевому кредитові.

Аби усунути сю перешкоду і протерти робочому рільникові дорогу до осягнення ліпшого життя, наказали ми патентом із д[ня] 13 цвітня 1846 р. скасування далеких фірманок і помічних днів (толок), а нашою постановою з д. 12 листопада 1846 р. упорядкування роботизни як найголовнішої підданської повинності на підставі виказів грунтового податку з р. 1820, а також признали ми посідачам підданських грунтів цілковиту пожиткову власність тих грунтів, які находяться в їх законнім посіданні, а вкінці право уживати речевого кредиту на тих грунтах до двох третин їх вартості.

В часі, коли переводжено регуляцію панщини відповідно до наших приписів, сталися в краю такі події, що треба було надати відповідний напрям і більший обсяг задуманим нами способам для піднесення його добра. В різних частях краю заявили посідачі дібр, що хочуть безплатно дарувати своїм підданим панщизняну повинність. Іменем посідачів земських дібр подано нам також просьби за знесення усіх підданських повинностей з рівночасним розв’язанням сервітутів. Та через таке поступування могли б бути наражені на небезпеку в своїх правах не тільки ті властителі дібр, що не мали наміру увільнювати своїх підданих безплатно від повинностей, але також і ті вірителі, що мали на добрах зафундовані свої позички, а се дало би нові похопи до сварів і заворушення між мешканцями краю.

З уваги на ті обставини, що не допускають ніякої проволоки з виконанням наказаних нами способів, спонукані гарячим бажанням, аби запевнити добробут сільського люду через цілковите знесення панщизняної роботизни та інших підданських повинностей, наложених на селянські (рустикальні) грунти, і то запевнити основніше, як би се можна було зробити через урегулювання роботизни, а надто спонукані прихильним наміром, аби можна забезпечити властителів земських дібр від нехибних потрясінь у їх маєткових відносинах, а вкінці бажаючи скріпити загальну безпеку в краю і довести до тривкого заспокоєння всю людність, наказуємо:

1. Всі роботизни й інші підданські повинності грунтових господарів, халупників і комірників мають перестати з днем 15 мая 1848 р.

2. Дотеперішні служебності мають лишитися ненарушені, але за се піддані обов’язані, оскільки схочуть виконувати права служебності на панських грунтах, складати відповідну оплату, а встановлення тої оплати полишається поперед усього добровільній умові підданих зі своїми панами.

Де ж годі би було зробити таку угоду, там заплату вимірить у річній готівці сам уряд після приписів закону про підданих, а обі сторони можуть собі пошукувати свого права в суді. Для підданих, котрих панщина через регуляцію роботизни була зменшена о нецілу третину їх дотеперішньої урбаріальної повинності, ся заплата не повинна бути більша понад дві третини їх дотеперішніх правно належних урбаріальних і домінікальних та десятинних повинностей, а щодо інших підданих вона не може бути вища понад той вимір їх згаданих правно належних повинностей, який би показався по згаданій регуляції панщини. Там, де вже тепер за уживання таких служебностей правосильно установлений чинш, той сам вимір має лишитися й надальше.

3. Коли де піддані через поділ дібр виконують право служебності, що випливає з підданського зв’язку на грунтах не їх безпосереднього, але чужого пана, то ся служебність лишається й надалі, але піддані мають обов’язок платити чинш за уживання сеї служебності, вимірений так, як було сказано в попереднім уступі, до державного скарбу, котрий їх викупує з урбаріальних повинностей.

4. За се посідачі земських дібр, починаючи від 15 мая 1848 р., будуть увільнені:

а) від оплати урбаріального податку; податок від десятин духовенство платити буде й надалі по кірцеві з десятини;

б) від обов’язку давати запомогу підданим у їх потребі;

в) від обов’язку укладання грунтових книг там, де вони ще не уложені, і від їх провадження;

г) від обов’язку заступування своїх підданих у справах спірних;

д) від плачення додатка на покриття коштів сторожі безпеки;

є) від поношения видатків, сполучених із доставою рекрутів на місце асентерунку та їх живленням – се відтепер мають покривати громади;

ж) від плачення додатка на кошти лічення людей від заразливих хвороб і при заразах на худобу.

5. Постановами про будуще заведення перших інстанцій будуть увільнені властителі дібр по змозі якнайшвидше також від тягаря завідування й відбирання постійних податків, а також від видатків і одвічальності, зв’язаної з виконуванням цивільного судівництва і з зарядом справ політичних.

6. Разом із увільненням посідачів грунтових дібр від тягаря удержування судівництва та заряду справ цивільних відпадає також наложена досі на кожду домінікальну маєтність – як правний застав – запорука в осьмій часті вартості (октава) за всякі претензії, що випливають із підданського зв’язку, і з завідування сирітським маєтком, а від сеї хвилі ся запорука за всякі претензії, які повстануть із-за діяльності або занедбання аж до д[ня] 15 мая 1848 р., знижується на шістнадцяту часть.

7. В усіх тих полегшах знайдуть властителі дібр часткову винагороду за втрату роботизни та інших підданських данин. При вимірі відплати, прийнятої найвищим скарбом, має за се відшибнутися одна третина вартості бувших досі повинностей. Дальша відплата обіймає вартість служебностей, яких піддані мають право уживати на панських грунтах, оскільки ті служебності не будуть знесені через добровільну умову; а де лишаться надалі, там піддані за уживання служебностей мусять платити. За решту право належних урбаріальних і домінікальних поборів у десятині, які ще не будуть покриті, дана буде дідичам і всім управненим до урбаріальних поборів винагорода коштом краю (держави) на підставі обчислення вартості відповідно до цін, прийнятих у провізори грунтового податку, але й відси одна часть, п’ятий процент, має бути відшибнений на кошти та видатки побору.

8. Як і відки має бути покрита винагорода, яку найвищий скарб повинен заплатити дідичам, се буде вияснено докладніше в конституційній дорозі.

9. Поки не буде остаточно встановлений вимір винагороди попереднім докладним розслідженням стану повинності, котра має вважатися правною належністю відповідно до дотеперішніх приписів, властителям земських дібр і всім управненим до урбаріальних поборів будуть видані облігації як задаток на будущу належність винагороди; ті облігації будуть видані на таку суму, яку виносила вартість посідання до 15 мая 1848 р., оскільки не покажеться грунтова перешкода проти правності бувших повинностей чи то з огляду на їх належність, чи з огляду на їх величину.

10. Приписи про вимірення згаданого задатку, про спосіб його виплати і про речинці, коли має бути та виплата, будуть у найкоротшім часі додатково окремим циркуляром подані до загальної відомості.

11. Винагорода, яку платить публічний скарб за знесену повинність роботизни, заступає з правного огляду саму повинність, значить, підпадає під речеві права, що лежать на самих добрах.

12. Для винагороди буде зложена у Львові провінціальна комісія під проводом крайового губернатора з членів заряду скарбових доходів, провінціального сейму та прокураторії скарбу.

13. Коли би кому здавалося, що при остатнім установленні суми винагороди його покривджено, то йому вільно удатися до цивільного суду і жадати кориснішого виміру винагороди на підставі приписів, які в тім згляді в свій час будуть видані.

Надіємося, що властителі земських дібр і піддані побачать у тих наших розпорядженнях, що ми видали по стараннім розміркуванні загального добра, при тім узгляднивши наглячі відносини і для обопільної користі новий доказ нашої ненастанної дбалості про їх добро, і що особливо посідачі підданських грунтів, халупники та комірники, котрих повинності ми касуємо навіть із посвяченням публічного скарбу, покажуться гідними тої наданої їм ласки через послух для законів, удержування спокою та порядку, вистерігаючися всяких замахів на особи й чию-будь власність, через незломну вірність і прихильність для нас і до нашого уряду, а також через щире запомагання властителів земських дібр, обробляючи їх поля за умірковану денну плату.

Дано в нашім головнім і столичнім місті Відні д[ня] 17 цвітня 1848 р.»

Із слів сього патенту нетрудно побачити, що він не був нічим новим, страшним, революційним, ані знов нічим таким несподіваним і наскоро зліпленим, як кричали галицькі шляхтичі. Се було тільки завершення тої роботи, яку розпочав Йосиф II ще 1785 р. Зібрано тут докупи і введено в життя головні провідні думки безсмертного цісаря з деякими поправками, що сталися конечні по звиш 60 роках, пропущених марно, а надто ще по кровавій науці 1846 року. Цісар Фердінанд, зрештою, не важився де а чому йти навіть так далеко, як Йосиф II.

І так відступлено від Йосифової засади, що з кождих 100 р. гуртового доходу з селянського грунту 70 р. має йти на удержання селянина, 18 – на пана, а 12 -f- на уряд, але признано панам право до відшкодування/за всю ту панщину, яку побирали досі, без огляду на те, що се буде під силу селянинові, чи, може, й зруйнує його. Цісарський патент станув зовсім на становищі панів, що панщина та підданські данини – се приватна власність, хоча міг зовсім добре станути й на іншім становищі і сказати, що селяни як найчисленніша та найпожиточніша верства людності, поперед усього державна власність, а висисаючи, гноблячи, кривдячи та унижуючи їх, панщина завдала величезну шкоду державі і зноситься як річ шкідлива.

З різні 1846 року і з давніших розмов шляхетського сейму про переміну панщини уряд виніс той погляд і впровадив його до свого патенту, що справу переміни панщизняних відносин не можна полишати на добровільну угоду між панами і селянами, як се, напримір, було зроблено в Пруссії в 1825 році. Уряд мусив держати сю справу в своїх руках, коли не хотів, аби, з одного боку, пани пустили селянина з-під своєї опіки зовсім голим і без клаптика землі, а з другого боку, аби в сю справу не вмішалися революційні агітатори та не наробили йому ще більшого заколоту в краю, як був у 1846 році.

Справа відшкодування поставлена в патенті зовсім ясно. Відшкодування мало бути дане панам зі скарбу державного, або як голосили тоді народові урядники, від цісаря. Хоча в патенті говориться раз «коштом краю», то знов «коштом держави», або коштом «найвищого скарбу», або, в кінці коштом «публічного скарбу», то все те виходить на одно і значить скарб державний, бо ніяких інших «крайових» скарбів тоді не було, і саме слово «край» значило цілу державу, а те, що ми тепер називаємо краями (Галичина, Чехія і т.д.), називалося тоді завсігди «провінція».

Була в тім патенті ще одна важна помилка, котра потім стягла на Галичину великі клопоти та кошти. Замість означити відразу вартість панщини і всіх підданських данин у грошах на основі виміру податкового і згори подати суму, яка має бути заплачена дідичам як відшкодування, уряд пощось відложив се на неозначений час, заповів зложення окремої комісії і видання окремих приписів для сеї справи. Побачимо далі, що з сього вийшло при означенні і сплачуванні так званої індемнізації.

Львівська губернія покористувалася тим патентом по-своєму, аби завдати рішучий удар польським повстанським змаганням. Циркуляром із д[ня] 22 цвітня оголошено сей патент по краю. Комісари та інші циркулярні урядники мали з бубнами їздити по селах, старабанювати народ, відчитувати та виясняти йому патент і при тім виголошувати промови, напоминати людей до вдячності й вірності цісареві. А що ті урядники переважно були німці, то їм згори уложено й надруковано концепт такої промови. Для цікавості наводжу його тут також дослівно:

«Промова до підданих при оголошенні циркуляра о знесенні панщини і інших данин підданчих.

Оголошеним вам тепер знесенням панщини і решти данини підданчих його величество найясніший наш цісар виповів обітницю, котру вам зносяще найвищим патентом з дня 13 березня 1846 далекії підводи і дні випомоги тими словами учинила, що ся його величество певній віддають надії, що піддані спокійно і з уфностев змін ждати будуть, котрії нам наше отцевське старання о обще добро краю потребним окаже.

За той дар, котрий тільки ласці його величества найяснішого цісаря увдячувати маєте, бо пани дідичі за свою страту винагородження од ряду отримають, маєте його величеству найяснішому цісареві злюбувати, що в вашій вірності ко ним кріпко і непоколиблено зістанете і жодними представленнями од прихильності для них не дасте ся відпровадити, що розпорядженням і розказам їх рядів, а іменно уряду циркулярного, тільки добро ваше і цілого краю, опіку прав ваших, і панів-дідичних, і всіх мешканців, мающим на цілі, охоче будете ся поводувати, що наказам домінії яко вищої зверхності будете послушними, пана дідичного і його намісників поважати і шанувати будете і його особи і маєтку не ткнете; на остаток, що не тільки ви самі од каждого заколоченія спокою, каждого якого-будь загроження або ще ушкодження чужої власності і особистого безпеченства будете ся встримувати, але навіть вспільне з вашев домініов сильно ділати будете, аби і ніхто інший таких ганебних чинів не позволяв си; що про тоє о каждім, хто такого чину допуститься, або вас до того побуджувати або яким-будь способом наводити схоче, в сей час вашей зверхності доставите, але під суровов каров стеречися будете, аби до нього ся не поривати і з ним ся зле не обходити».

Не буду далі оповідати історію бурливого 1848 року – на се треба би окремої книжки. Додаю тут коротко тільки те, що відноситься до знесення панщини в інших краях Австрії, а що з часом потроху змінило й постанови галицького патенту з 17 цвітня 1848 року.

В червні 1848 р. вибирано послів на загальний австрійський сейм до Відня. В серпні сейм зібрався і зараз на однім із перших його засідань шлезький посол Ганс Кудліх поставив внесок, аби панщина була знесена і по всіх інших австрійських краях. Не забуваймо, що патент із 17 цвітня відносився тільки до Галичини і що о межу з нею, на Буковині, в Шлезьку й по інших краях чеських та німецьких селянство робило ще панщину аж до осені 1848 р. В сеймі розпочалися довгі і дуже бурливі наради над Кудліховим внеском. Щоправда, за задержанням панщини ніхто вже не важився промовляти, але про справу відшкодування за панщину та підданські данини говорено більше як місяць.

У дебаті промовляв також один руський селянин Капустяк із Ляховець коло Богородчан. Його промова наробила великого шуму, от тим-то й подаю її тут на пам’ятку потомкам у дослівнім перекладі.

«Високий сейме, – говорив Капустяк хоч ламаною, але для всіх зрозумілою німецькою мовою. – Хочу говорити про відшкодування в Галичині й Шлезьку. Вічна справедливість вимагає, аби кождий, хто віддає щось проти своєї волі, дістав за те відшкодування. Але вона так само вимагає, аби кождий, хто користується чимсь безправно, дав відшкодування за ту безправну користь. В якім положенні наші дідичі в Галичині, се видно буде ось із чого. Дідичі мали по закону жадати від нас панщини – безперечно. Але чи досить їм було того? Ні і ще раз ні. Коли ми замість 100 днів мусили робити 300, коли ми мусили робити три, чотири або й усі дні в тижні, а дідич числив нам се тільки за один день – то прошу вас, мої панове, хто тут має платити відшкодування, хлоп чи дідич?

«Ба, – говорять, – дідич обходився з хлопом ласкаво». Се правда! Але то була така ласка, що коли хлоп напрацювався цілий тиждень, то в неділю або в свято мав від пана трактамент: хлопа замикали в кайдани, запирали в стайні, аби на другий тиждень вчасніше приходив на роботу. І за се мають дідичі дістати відшкодування?

Далі говорять: «Шляхтич людяний». І се правда, бо він змученому панщизнякові додавав охоти батогами. Коли хто жалувався, що має слабу худобу і не може приїхати, то які слова мусив чути? «Запряжи сам себе і свою жінку!» Або: «Циркуле, вигони його! Я дідич, я маю гроші, я заплачу і відповім за все».

Ще кажуть: «Домінії охороняють хлопів, їх права і їх власність». І се також правда. Але ж домінії сьому відібрали кусень поля, іншому кусень толоки. І за се добро мають ще бути відшкодовані? Ні!

В кінці говорять: «Дідичі нам хлопам подарували панщину». Але що ж то за дарунок, коли за нього береться потім відшкодування? Та я й не бачу того дарунку. Коли то нам подарували? Чи, може, в 1846 році? Чи сього року в січні? Чи 8 або 9 марта? Ні! Аж 17 квітня, коли сини німецького народу за наші права віддали в жертву своє життя, їм ми повинні висказати подяку і добротливому цісареві, що прихилився до справедливої просьби свого народу. (Оплески.)

Прошу високого сейму, за що маємо їх відшкодовувати? їх дар прийшов запізно. Є нас тут сто на доказ, як-то нас уважали не за людей, не за підданих, не за хлопів із Галичини й Шлезька, а за панщизняні машини, за невільників, за найнижчу верству людей. На 300 кроків від панського палацу ми мусили знімати шапку; а коли бідний селянин хотів чого від пана, то мусив дати жидові «куку в руку», бо жид мав право говорити з паном, а бідний хлоп ні. (Оплески.)

Коли бідний хлоп хотів вийти по сходах панського двору, то говорено йому: «Лишися на подвір’ї, бо забрукаєш палац!» Бо хлоп смердить, пан не може того знести в своїм покою.

І за кожде таке знущання ми маємо тепер давати відшкодування? Я думаю – ні! Батоги й канчуки, що обвивалися довкола наших голів і нашого струдженого тіла, се нехай вистарчає їм, се нехай буде їм відшкодуванням! [Verhandlungen des österreichischen Reichstages in Wien, 1848, т. I]

«Жодна промова, – пише німець Сахер, – у часі довгої дебати над знесенням панщини й відшкодуванням не зробила такого могучого враження, як оті слова простого галицького хлопа. Від першого до остатнього слова тут не було пустої балачки, а тільки правда, мужеський гнів; обурення й ненависть мільйонів проривалися з кождого речення» [Polnische Revolutionen. Erinnerungen aus Galizien. Prag, 1863, стор. 332].

Нема що й казати, що польські посли страшенно лютилися на Капустяка, котрому закидали, що сю промову виробив йому гр. Стадіон.

Аж д[ня] 7 вересня прийшло до ухвали, котру цісар затвердив патентом із д[ня] 18 вересня. Сей патент властиво вже не відносився до Галичини, в котрій тоді панщина була знесена, та проте я наведу з нього деякі уступи для порівняння з нашим патентом із 17 цвітня. В деяких точках патент із 18 вересня йде дальше від галицького. І так точка 5 говорить: «За всякі права й користі, які випливають із особистих зв’язків підданства, з опікунських відносин дідичів і з їх права судити підданих, не може ніхто домагатися ніякої винагороди, та зате касуються й усі тягарі, які виникали з сього досі». В Галичині, як ми бачили, ті права й користі не були даровані, але за скасування тягарів, які поносили дідичі з титулу своєї зверхності над селянами, уряд відшибнув собі третю часть вартості всеї панщини.

Точка 6 сього патенту говорить: «За такі роботизни, данини в натурі і в грошах, які посідач грунту повинен був за сей грунт давати дідичеві, має бути в якнайкоротшім часі обдумана справедлива винагорода». Сим обдуманням має зайнятися комісія з відпоручників усіх країв (точ[ка] 8). Вона повинна сеймові подати свої внески, а щодо винагороди дідичам може або ближче пояснити, або й обмежити те, що сказано в точці 6 (точка 10). Значить, справа відшкодування дідичам тут поставлена була зовсім не так твердо і не так корисно для дідичів, як у галицькім патенті. Одно те, що згори скасовано всяке відшкодування за повинності особистого підданства, а друге те, що й за ті повинності, які випливали нібито з прав дідича до хлопського грунту, комісія могла визначити відшкодування не повне, а тільки часткове.

Та в одній точці сього патенту, а власне в точці 8, буква d, видано постанову, котра з часом власне для Галичини мала дуже сумні наслідки. Сказано там, що «для сплати дідичам відшкодування має в кождій провінції утворитися фонд із засобів тої провінції, і з сього фонду має бути при посередництві уряду сплачена тільки для сеї провінції обчислена сума відшкодування». Цікава річ, що власне польські посли головно причинилися в сеймі до ухвалення сеї постанови. Нащо вона їх здалася – святий знає. Адже певна річ, що коли би сплату всього відшкодування всіх країв зложено на загальний державний фонд, то ся сплата була би зроблена швидше, дешевше й рівномірно у всіх краях. Певна річ, тоді прийшлось би було складати державний фонд на те відшкодування, розписати окремий податок, бо звісно, що гроші на те не впали би з неба. Але, розкинувши сплату на провінції, зроблено те, що замість одної одностайної адміністрації треба було ввести їх 14, т. є. стільки, скільки було країв у Австрії. А в додатку бідніші провінції відчули той тягар, далеко тяжче, ніж багатші, а найтяжче відчула його Галичина, котра не впоралася з ним іще досі.

Та будь-що-будь, знесення панщини лишилося одинокою тривкою й доброчинною пам’яткою бурливого 1848 року. З усього, про що тоді, мов у гарячці, говорено й писано, се одно не пропало і зробилося підвалиною нового життя, нового ладу та розвою Австрії, а особливо нашого народу. По стільких сотках літ русин, руський хлібороб почув себе нарешті свобідним, і то не через якийсь насильний, революційний порив, як було за часів Хмельницького, не в якійсь часті і не на якийсь час, а на законній основі, взагалі і назавсігди. Він почув себе горожанином, його покликано до участі в найвищім законодавстві великої держави; се були речі, не чувані досі в історії руського народу.

Примітки

Д‘Есте Фердінанд-Франц (1815 – ?) – австрійський ерцгерцог, племінник імператора Франца-Йосифа; деякий час був намісником Галичини, провадив політику покріпачення та понімечення місцевого населення.

Кріг Франц, барон фон Гохсфельден (1776 – 1856) – фактичний правитель Галичини, керівник президійного бюро при наміснику Галичини ерцгерцозі Фердінанді д’Есте в 1832 – 1846 рр. Намісник – член австрійського царюючого дому – тільки зрідка приїздив до краю і не втручався в справи його управління. Кріг керував справами Галичини до 1847 р.

Стадіон фон Вартгаузен Франц-Серафім (1803 – 1853) – австрійський реакційний державний діяч. У 1846 – 1848 рр. намісник Галичини.

…з заходу заревіла буря… – Йдеться про буржуазно-демократичну революцію 1848 р. в Західній Європі.

…за часів Хмельницького… – Йдеться про визвольну боротьбу українського народу (1648 – 1654) на чолі з Богданом Хмельницьким проти польсько-шляхетських загарбників.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 47, с. 75 – 89.