Пісня 1. Вовк Неситий

Іван Франко

Надійшла весна прекрасна,

Многоцвітна, тепла, ясна,

Мов дівчина у вінку;

Ожили луги, діброви,

Повно гамору, розмови

І пісень в чагарнику.

Лев, що цар є над звірами,

Пише листи з печатками,

Розсилає на весь світ:

«Час настав великих зборів!

Най зійдесь до царських дворів

Швидко весь звірячий рід».

Ось ідуть вони юрбами,

Мов на відпуст з корогвами –

Все, що виє, гавка, квака;

Лиш один мов і не чує,

В своїм замку знай ночує –

Лис Микита, гайдамака.

Ой, недаром він ховаєсь!

Знать, сумління обзиваєсь:

«Кривдив ти звірячий люд!»

Тим часом в своїй столиці

Цар засів поруч цариці,

Щоб творити звірам суд.

Перший вийшов Вовк Неситий.

«Царю, – каже, – від Микити

Вже мені хоч пропадать!

Діток моїх б’є, кусає,

А Вовчицю обмовляє

Так, що й сором повідать!

А й мене – хіба ж то чесно? –

Як він хитро і облесно

Мало в гріб раз не ввігнав!

Се було ще того разу,

Як я з царського указу

Мировим суддею став.

От до мене вбіг Микита:

«Вовче, справа знаменита!

Штири барани ось тут.

Їм лишилася по батьку

Гарна частка поля в спадку,

І на твій здаються суд.

Бачиш, почали свариться,

Ані руш їм поділиться –

Геометри в них нема.

Я веду їх в сюю нетру:

Будь їм ти за геометру, –

Праця буде недарма».

Втішивсь я – нема що крити.

Бачте, баранів мирити

Дуже я люблю над все:

Як зроблю їм справу в поли,

То вам жаден з них ніколи

Вже рекурсу не внесе.

От я швидко збираюся,

З баранами вітаюся –

Хлопці повні, як стручки!

«Ну-бо, хлопці, поспішімо,

На той спорний грунт ходімо!

Маєте пальки, дрючки?»

«Все є, – кажуть, – все готове!»

Вийшли в поле Баранове,

Стали мірять – ні, не йде!

Тут замного, там замало,

Вшир не хочуть, вздовж не стало,

Бо тут ліпше, там худе.

Далі каже Лис Микита:

«Тут одна лиш стежка бита

Вас до правди заведе.

Вовче, стань на середині,

А з них кождий в сій хвилині

На ріг ниви най іде.

Станьте й стійте там спокійно,

Кожний уважай подвійно!

Як я крикну: раз, два, три! –

То з вас кождий без уговку

Якнайшвидше к пану Вовку,

Що є сили просто дри!

Хто найшвидше дочвалає,

Вовка з місця геть зіпхає,

Матиме найбільшу часть.

Зрозуміли?» – «Зрозуміли!» –

«Ну, ставайте ж, і до ціли

Най вам бог добігти дасть!»

Всередині став я радий,

Не доміркувався зради,

А Микита на межи

Аж у собі радість тисне –

Як не гаркне, як не свисне:

«Раз – два – три! А враз біжи!»

Ледве крикнув Лис Микита –

Гей, як рушили з копита

Барани у той сам час!

А як збилися докупи,

То, вам наче штири ступи,

В мене гопнули нараз.

Штири барани відразу

Мої кості на логазу,

Бачилося, потовкли;

Я лиш зіпнув, закрутився

Та й на землю покотився,

Очі кров’ю заплили.

Та прокляті бараниська

Не вважають, що смерть близька,

Що зомлілий я лежу:

Сей рогами звідси пхає,

Той в противний бік штовхає,

Щоб посунути межу.

Довго ще так правувались,

Щохвилини розбігались

Та й рогами в мене бух!

А Микита, той собака,

Реготавсь, аж лазив рака,

Що так з мене перли дух.

І були б за нюх табаки

Там на вічну ганьбу таки

Вовка вбили барани,

Та, дав бог, моя Вовчиця

Там надбігла подивиться, –

Аж тоді втекли вони».

Хоч як жалібно сю повість,

Мов сумную дуже новість,

Вовк цареві голосив,

То цариця хихоталась,

Та й цар, щоб не знявся галас,

Ледве в собі сміх душив.

Гектор, Цуцик, неборака,

Став на лапки та й балака:

«Царю, страже наших прав!

Ковбаси я мав шматочок

Та й сховав її в куточок, –

Лис і тую в мене вкрав!»

Кіт Мурлика скочив жваво:

«Бач, яке собаче право!

Ковбаса була моя!

Що Лис злодій, я не спорю,

Але ковбасу в ту пору

В ковалихи викрав я!»

«Чиста правда, що й казати, –

Рись почав так промовляти, –

Лис Микита злодій є.

Він сумління, честь і віру

За дриглі, горівки міру

Без вагання продає.

Таж то нехрист, таж то Юда!

Патріот – у нього злуда!

Хто ж добра б від нього ждав?

Знаю я його натуру!

Він царя б жидам на шкуру

За свинини фунт продав.

Заяць ось – душа спасенна,

Як жиє, ні в ніч, ні денно

Зла нікому не хотів.

Ну, пішов він до Микити,

Той, бач, мав його навчити

Тропарів і кондаків.

Ой, гірка була наука!

Лис відразу взявсь до бука, –

А прийшли на п’ятий глас,

Він струснув Зайця, мов грушу;

Був би витряс з нього й душу,

Якби я його не спас».

Аж ось виступив до трону,

Щоб взять Лиса в оборону,

Стрий його, Борсук Бабай.

«Добре то старі казали:

Жди від ворога похвали!

Що тут наплели, гай, гай!

І не сором вам, Неситий,

Власну ганьбу розносити,

Відгрівати давню пліснь?

А ви краще б нагадали,

Як ви з Лисом мандрували, –

То правдива, свіжа піснь.

Вірним другом був Микита,

Але ваша злість несита

Злом платить найліпшу річ.

Раз ото степами йшли ви,

Голод мучив вас страшливий,

Хоч коліна власні їж!

Аж тут чути: «Гатьта! Вісьта!»

Їде шляхом хлоп до міста,

З рибою на торг, мабуть.

«Гей, – Лис каже, – мисль щаслива!

Брате, буде нам пожива.

Лиш гляди та мудрий будь!»

Скочив Лис з одного маху,

Бач, і впав посеред шляху,

Мов здохлий, простяг лапки.

І лежить отак простертий –

Він же ж міг пожити смерти

Від мужицької руки!

Хлоп над’їхав – що за диво!

З воза зліз, за камінь живо,

Щоб його добити там.

Далі бачить – він не диха!

«От мій зиск, – промовив стиха, –

На клапаню буде блам».

Взяв Микиту за хвостину

Та й на віз між рибу кинув,

Сів і їде в божий час.

А Микита, той проноза,

Ну ж метати риби з воза,

В кадці лиш лишився квас.

Риб не стало, Лис мій в ноги!

Здибав Вовка край дороги, –

Той остатню Щуку мне.

«Ну-бо, брате Миколайку,

Ти лишив для мене пайку?

Погодуй тепер мене!»

«О, – говорить Вовк Неситий, –

Осьде пай твій знаменитий!

На, смакуй, та не вдавись!»

І – зміркуй безодню злості! –

Дав йому лиш самі ості

З риб, що вкрав так сміло Лис!

А для Зайця річ нелюба,

Що надрав учитель чуба?

Ніби нас не драли всіх?

Хто ж то бачив, щоб наука

Йшла до голови без бука?

Се розмазувать – лиш сміх.

А той Цуцик, Гектор куций,

Сам спіймавсь на своїй штуці!

Кіт Мурлика нам сказав:

Ковбасу ту знакомиту,

За що скаржить він Микиту,

Сам він у Мурлики вкрав.

Мій братанок – муж побожний.

Всякий проступок безбожний

Є для нього наче хрін.

Ось вже цілий рік минає,

Як твердий все піст тримає,

Не бере в рот м’яса він.

Я вже сам не раз журився,

Що так голодом зморився…» –

Тут урвав нараз Бабай, –

Бач, кумпанія чимала

Бог зна звідки причвалала

З криком, шумом в царський гай.

Старий Півень перед веде,

За ним по два у ряд іде,

Носять мари на плечах:

А на марах Курка лежить,

За марами весь рід біжить –

Плач і лемент, ох і ах!

Півень перед троном царським

Крикнув тенором лицарським:

«Милосердя, царю мій!

Вся надія ваша вбита!

А убійця – Лис Микита!

Най нас суд розсудить твій.

Ми в монастирі святому

Проживали й зла нікому

Не чинили. Та не раз

Бачив я, що попід брами

Лис мишкує, – все за нами

Своїм хижим оком пас.

Я сі штуки добре знаю,

Своїм дітям повідаю:

«Стережіться, крий вас біг!

В ліс мені не вибігати,

Бо там ворог наш зубатий,

Він життя вас збавить всіх».

Аж тут раз стук-стук до брами:

В волосянці перед нами

Став Микита, як монах,

Повітав нас благодаттю,

І з цісарською печаттю

Лист отвертий мав в руках.

«Ось вам, – каже, – лист безпеки!

Каже цар, щоб відтеперки

Між звірами був спокій,

Щоб братався Вовк з Вівцями

І щоб я навіки з вами

Був як друг, як брат, як свій!

Бач, пустинником я стався

І від м’яса відцурався,

Їм лиш зілля й дикий мід.

Мир вам, діти! Жийте з богом!»

І, вклонившись за порогом,

Він пішов собі у світ.

«Ну, – тут дітям я говорю, –

Воля, діти! Можна з двору

Нам по стернях погулять!»

Радість, втіха, спів між нами!

Всі ми рушили до брами, –

Та не всім прийшлось вертать.

Лиш ми вийшли, – гульк, з укриття

Як не скочить Лис Микита

Та й хахап мою дочку!

Я як крикну: «Кукареко!»

Але він вже був далеко,

Вже сховався у ліску.

Я кричу, мов в дзвони дзвоню…

Вірні пси за ним в погоню

Кинулись – та, боже мій! –

Принесли лиш труп бездушний!

Так той злодій непослушний

Зневажає наказ твій!»

Цар сказав: «А що, Бабає?

Дуже острий піст тримає

Твій братанок! Бачиш сам,

Як то він спасає душу!

Ні, кінець зробити мушу

Всім подібним хапунам!»

І Медведя зве, Бурмила:

«Як тобі в нас ласка мила,

Друже, меч свій прив’яжи,

Йди до Лиса, – най, мосьпане,

Зараз тут на суд мій стане, –

Строго-строго накажи!

А вважай на ту падлюку,

Щоб не вдрав яку він штуку,

Бо то, брате, хитрий звір!» –

«Що, мене б він смів дурити?»

Закричав Медвідь сердитий

Та й потяг в Микитин двір.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 4, с. 68 – 76.