Пісня 11. Вовк звинувачує Лиса

Іван Франко

Повідають мудрі люде:

Прибудь розум, щастя буде.

Того й Лис державсь усе:

Хоч мороз шкребе по тілі,

Але рухи бистрі, смілі,

Гордо голову несе.

Так він виступив охоче:

Всі на нього вперли очі,

Всім зробилось прикро так,

Мов чекали грому, бурі…

Між ряди німі, понурі

Лис вступив, мов весельчак.

«Га, убійце ти проклятий!

Ти ще смієш тут ставати? –

Грізно з трону крикнув цар. –

Гляньте, панство, він ступає

Так свобідно, мов не знає,

Як гидкий прислав нам дар.

Га, ти міх брехень і зради!

Ні, не надійся пощади!

Яця ти на смерть загриз!

Цап, твій спільник в Яця смерти,

Вже на штуки є роздертий,

Се й тебе жде, пане Лис!»

Лис поблід, почав тремтіти,

Наче перший раз у світі

Новину таку почув;

Далі, руки заламавши

І лице слізьми облявши,

На все горло так зарув:

«Ой-ой-ой, годино чорна!

Яць загиб, душа моторна,

І проклятий Цап іздох!

Ох, окрадений Микито,

Твій найбільший скарб десь скрито!

Що ж почну я! Ох-ох-ох!»

«Що се ти верзеш, брехуне?» –

Цар до нього гнівно суне.

«Царю, вбий мене тепер!

Се ж мій скарб пропав безцінний,

То й я жити вже не склінний,

Ліпше б я відразу вмер!

Га, я думав, що на Яця

І на Цапа можна здаться.

Через них я й передав

В запечатанім пакунку

Скарб для тебе в подарунку –

Світ такого не видав.

То діамант був чудовний,

Що вночі, мов місяць повний,

Серед потемків світив;

Там був перстінь рубіновий,

Що склоняв всіх до любови

К тому, хто його носив

Се цареві слав я радо,

Для цариці ж ще свічадо

Смарагдове приложив:

Хто глядівсь в нім за погоди,

Набирав здоровля, вроди,

Навіть мертвий би ожив.

Отакі цінні клейноди

Я, не надіючись шкоди,

Через Яця передав.

Чи ж міг думать я хоть хвильку,

Що вб’є Яця Цап Базилько,

Щоб дарунки зграбував?

А тепер же, рідна мамо!

Яць погиб і Цап то само,

Де ж я скарб свій віднайду?

А на мене злі язики

Тут звалили гріх великий,

Щоб упхати у біду.

Царю, й ти, Царице-пані,

Всі підозріння погані

Геть відкиньте, сплітки всі!

Щоб потомки не судили,

Що ви лихом відплатили

Найвірнішому слузі!»

Втих Лис. Цар насупив лиця,

Та захлипала Цариця –

Страх чутливая була,

Ще й по добрім підвечірку,

Бо, сама обдерши шкірку,

З’їла смачно чверть Вола.

«Ні, – почав знов Лис по хвили, –

Бачу, вороги закрили

Ваші царські очі знов!

То й мені життя обридло!

Бо підданих сила й світло –

Царська ласка і любов.

Так прощай же, білий світе!

А ви, кляті, виходіте,

Завзятущі вороги!

Хто що мав мені закинуть,

Виступай! Чи жить, чи згинуть,

Будем биться без ваги!

Що ж вас, труси, не видати?

Лиш позаочі шептати

Вмієте, а щоб в лице

Стати сміло, доказ дати

І життям за правду стати, –

О, то вас нема на це!»

«Брешеш, навісний брехуне! –

Крикнув Вовк і сміло суне

З-між звірячої товпи. –

Я з тобою биться хочу.

Клятий твій язик вкорочу,

Щоб не брав ти нас на кпи!

Перед бога й царські очі

Я стаю й бороться хочу,

Та на смерть, не на життє,

Щоб ствердить, що ти поганець

І брехун, і ошуканець,

Топчеш все, що є святе!

Не те, що мені творив ти,

Але всі звірячі кривди

Против тебе ставлю я.

Не за себе хочу мститься,

А за теє, що Вовчиця

Перетерпіла моя.

Слухайте, яку публіку

Він зробив їй, що й довіку

Не позбуться їй знаку.

Над ставом сидить Вовчиця,

Лис надбіг і аж давиться,

Смачно рибу їсть жарку.

«Що се ти їси, Микитко?» –

«Адже рибу», – каже швидко

Лис. «Та дай же ж і мені!» –

Просить жінка. «Що вам, тітко,

Риби хочесь? Поглядіть-ко,

Тут в ставку їх тьма на дні!»

«Е, в ставку! Чи я не знаю?

Що ж, коли їх не спіймаю!» –

«Тіточко, я вас навчу.

Я ж їх ловлю всяку днину:

Де лиш сіть свою закину,

Десятками їх тащу!»

«Що за сіть?» – пита Вовчиця.

«Сього зараз мож навчиться.

Ось зо мною лиш ходи!»

Сніг був, вітер на болоню,

Став замерз, одну лиш тоню

Хтось протяв серед води.

От сюди-то припровадив

Лис Вовчицю й так їй радив:

«Тітко, гляньте, що тут їх!

Лиш у воду хвіст запхайте,

Подержіть та й витягайте –

Риб спіймете повен міх!»

І так щирим він чинився,

Так Вовчиці піддобрився,

Що повірила вона:

Поквапно на лід присіла,

В ополонку хвіст встромила

Та й держить, держить – дурна!

«Лисе, – каже, – щось щипає!» –

«Цить, то риба так хапає».

А то хвіст хапав мороз.

«Лисе, може, вже тягнути?» –

«Е, ще мало мусить бути,

Ще потримай, поки мож!»

«Лисе, тисне щось і мика!» –

«Цить, се щука є велика,

Та така, немов баран!»

А то хвіст обмерз вже кріпко.

«Лисе, тягну!» – «Ні, ще дрібку!

Бач, хапається шаран!»

Далі вже терпцю не стало,

Шарпнула вона помало –

Не пускає. «Ой, тягни, –

Каже Лис, – тут риб так много!

Витягай же їх, небого,

Щоб не розтеклись вони!»

Шарпнула ще раз Вовчиця, –

Ні, хвіст у леду держиться!

Тягне міцно – ані руш.

«Тітко, – Лис рік, – дякуй богу,

Ось з села нам на підмогу

Люди йдуть, зо двадцять душ!»

Як Вовчиця теє вчула,

Зо страху себе забула –

Як завиє!.. Боже мій!

Люди люті, гульк, надбігли,

Як її примерзлу вздріли,

Хап за палички як стій.

Сиплються удари градом!..

Бідна жінка крутить задом,

В’ється, рветься, а ті б’ють!

Далі шарпнула щосила,

Півхвоста в леду лишила

Та й шмигнула в божу путь!»

А на се Микита гречно:

«Так, се правда, безперечно,

Лиш крихітка в ній брехні!

Непотрібно, Вовче, тільки

Всю захланність свої жінки

Ти приписуєш мені.

Будь вона порядна й чесна,

Швидко б хвіст з води піднесла,

Мала б рибу й хвіст увесь.

Та вона мов оцапіла,

Став весь виловить хотіла,

Ще й на мене жалуєсь».

Збір увесь зареготався,

А Неситий аж стікався,

Під собою землю гриз.

«Га, поганець! – крикнув лютий. –

Ось як він вертить і крутить.

Щоб невинним все був Лис!

Та не дочекаєш, клятий,

Нас усіх на сміх підняти!

Підлих справок твоїх – тьма,

Ну, скажи, там при криниці

Чи була вина Вовчиці,

Чи твоя лиш злість сама?

При цімброваній криниці

Висіли два відра з криці

На валу на ланцюсі.

Лис води хотів напиться –

Скік в відро, щоб вниз спуститься,

Друге ж звисло на версі.

Ну, п’є воду і смакує

І нараз собі міркує:

«Боже, що се я вчинив?

Вниз я з’їхав, але вгору

Хто ж мене підтягне впору?»

Бідний з жаху аж завив.

Треба ж тій біді лучиться,

Щоб той плач його Вовчиця

Вчула, йдучи бережком.

До криниці зазирає…

«Лисе, що там є?» – питає

Своїм ніжним голоском.

Лис мій сквапно забалакав:

«Ах, тітусю, риби, раків

В тій криниці осьде гук!

Півгодини тут лапаю,

Піввідра вже ось їх маю

Та й наївсь, неначе струк!

Жаль, що стільки їх ся лишить!

Влізь в відро, що тамка висить,

Та й до мене їдь униз!

Наїсися, ще й додому

Купу занесеш старому!»

Так брехав їй хитро Лис.

Ні, а се вже вам не тайно,

Що Вовчиця, як звичайно,

Страх голодная була.

Як про рибу й раки вчула,

Зараз у відро стрибнула

Та й з ним шусть! униз пішла.

Вниз пішло відро Вовчиці,

Вверх пішло зо дна криниці

Те відро, де Лис сидів.

«Ну, тітусю, будь здорова!

Я спішу до Магерова! –

Крикнув Лис, як вверх летів. –

Славну ти вдала драбину:

Я йду вгору, ти вдолину;

Так-то в світі все ведесь.

Риб там не знайдеш, небого,

Та подумать можно довго,

Як дістаться вгору днесь!»

Вчула жінка річ лайдацьку;

Страх такий напав бідачку,

Що аж сперли в бік кольки.

Втім з відром у воду впала, –

То завила, застогнала,

Аж піднеслися бульки.

Вчули люди крик Вовчиці,

Позбігались до криниці;

Мислите, що хоть один

Змилувавсь, хтів поміч дати,

Що є жінка й дітям мати?

Ні, в їх руки впав, то гинь!

«Вовк в криниці! Вовк в криниці!

За лошата і ягниці

Відплатім йому тепер!

Витягайте осторожно,

Але бийте, скілько можно,

Щоб нам зараз тут умер!»

Ну, подумайте, вашеці,

Що там діялось в їй серці,

Як ті вверх її тягли!

Там внизу вода, потопа,

А вверху зо двадцять хлопа,

А з палками всі були!

Лиш на світ вона вказалась,

Як не знімесь лускіт, галас –

Б’ють, товчуть, мов околіт!

Бідна знітилась в відерці,

А тут вже розпука в серці

І в очах померк їй світ.

Сил їй додала тривога:

Скочила з відра, небога,

В найгустіший стиск палиць:

Навіть в казці не сказати,

Кілько їй прийшлось набрати

Суковатих паляниць.

Як вона спастися вспіла

І жива з їх рук убігла,

Сього вже не знаю я.

Се, брехуне ти огидний,

Твій був поступок єхидний,

Справка підлая твоя!»

«Ой Вовцуню, коб ти знав,

Як то я їй дякував

За той вчинок милосердний,

Що дала собі накласти

Те, що правно мало впасти

Та на мій хребет мізерний!..

Благородная Вовчиця!

Вчинком тим ти б міг гордиться.

Є заслуга тут моя…

А при тім вона, нівроку,

Суковатого оброку

Знести може більш, ніж я!»

Так-то Лис з Вовчиці кпився.

Всі сміялись, Вовк казився.

«Брехо! Митко! – він кричав. –

Най кордюк язик твій сточить!

Як ти все в живії очі

Біле в чорне пробрехав!

Але ні, не язиками,

А зубами і руками

Будем биться! Най умру,

А тобі, брехуне, вбійце,

Зраднику і кровопійце,

Хавку клятую запру!»

Крикнув Лис: «Ти, грубіяне!

Думаєш, що лайка стане

Латкою на честь твою?

В лайці ти міцніший, синку,

А як хочеш поєдинку, –

То почуєш, як я б’ю!»

«Ну, досить тих сварів! Годі!

Чортзна, хто з вас прав, хто злодій!

Вставши з трону, цар сказав. –

Завтра рано бій остатний

Вкаже, хто лихий, хто вдатний.

Ось вам проба ваших прав!»

Примітки

до Магерова – містечка, нині Жовківського району Львівської обл.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 4, с. 149 – 158.