Пісня 4. Борсук Бабай

Іван Франко

Лис собі в вечірню пору

З діточками коло двору

Розмовляючи гуляв,

Аж тут голос у діброві

Обізвався: «А, здорові!

Ось до вас я причвалав!»

«Ах, Бабай! Чи ти се, стрику?

Ну, мабуть, якусь велику

Новину несеш до нас!

Ти втомився? Ти сумуєш,

Ну, до хати! Заночуєш,

То й балакать буде час».

Всі гарненько привітались,

Про здоров’я розпитались,

Випив вишнячку Бабай.

Сів на приспі, віддихає, –

Лис про царський двір питає:

«Ну, балакай, не зітхай!»

«Гей, синашу, схаменися, –

Так сказав Бабай до Лиса, –

Що за збитки робиш ти?

За що ти з післанців кпишся?

Чи направду ти боїшся

На той царський суд іти?

Я ж гадаю, синку милий,

Що ти зможеш в одній хвили

Ворогам заткати рот.

Адже всі їх глупі мізки

Проти твого стоють тріски!

Отакий то весь народ!»

«Правду кажеш, любий стрику, –

Рік Микита, – і велику

Ти охоту в мні підвів.

Що ж, піду! Най всі побачуть!

Хто сміється, ті заплачуть.

Цар на ласку змінить гнів!

Хоч там цар на мене лютий,

Та він знає, що в мінути

Небезпечні, в чорний день

Всі торочать не до ладу,

Але дати мудру раду

Вміє тільки Лис оден».

І ввійшли оба в світлицю,

Привітав Бабай Лисицю,

Всі засіли край стола.

Лисенята Міцько й Міна

Повлазили на коліна –

Живо гутірка пішла.

«Дуже лютий цар, Бабаю? –

Рік Микита. – Знаю, знаю,

Жаль йому медвежих мук!

Та в нас був старий рахунок, –

Довго ждав я на трафунок,

Щоб дістать його до рук.

Тому літ ще небагато,

Як Бурмила Лев, наш тато,

Губернатором зробив

На підгірські наші бори,

Щоб звірячі справи й спори

Всі по правді він судив.

Оттоді-то Вовк Неситий

Напосівсь мене здушити,

А з Бурмилом змову мав;

І на суд губерніальний

За мій помисл геніальний

Перший раз мене позвав.

Що за помисл? Слухай, друже!

З Вовком раз, голодні дуже,

На поживу вийшли ми.

День. У церкві дзвін десь дзвонить, –

Та нас голод з лісу гонить

Серед лютої зими.

До села йдемо осторожно,

Нюхаємо, де би можно

Чим масненьким поснідать, –

Аж тут сала, м’яса запах

Не лиш в носі, а аж в лапах

Закрутив нам – хоч тут сядь!

Тії пахощі нас гарні

До попівської спіжарні,

Мов по нитці, довели.

Стали ми довкола нюхать,

Чи безпечно всюди – слухать,

Аж віконце ми знайшли.

Страх тісне було віконце.

«Лізем, Вовче?» – «Лізем конче! –

Каже Вовк. – Ти перший лізь!

Глянь, чи де нема заліза!

За тобою й я полізу –

(Так Вовк каже) – лізь, не бійсь!»

Я проліз досить вигідно,

Роздивився. «Лізь свобідно!» –

Так до Вовка я сказав.

Він голодний був, тоненький,

Ну, та в отвір той вузенький

Ледве тулуб свій пропхав.

А в спіжарні – боже кріпкий!

Світ затьмився нам до дрібки,

Стільки там добра для нас:

М’яса, сала, вуженини,

Штири пілті солонини

І довжезний ряд ковбас,

Став я думать, міркувати,

Як тут господарювати, –

Та мій Вовк мов оцапів:

Перший полоть хап зубами!

Рве, куса, гризе без тями –

Став і їв і знай сопів.

«Ну, – гадаю, – їж, небоже!

Та для мене се негоже».

Я беруся до ковбас.

З жердки легко їх здіймаю,

Крізь віконце викидаю,

Поки всіх отак не стряс.

А за ними й сам в віконце

Вискочив та й ну чимскорше

Всі на шию надівать.

Навантажив, як коралі,

Та й до лісу далі, далі,

Скарб у яму щоб сховать.

Скарб у яму заховавши,

Спокійненько поснідавши,

До спіжарні знов біжу.

Прибігаю: Вовк ще голить!

Не доївши, кинув полоть,

З смальцем розпочав діжу.

«Вовче, – шепчу, – час до гаю!

З церкви люди вже вертають, –

Щоб нас тут хто не застав!»

Вовк, почувши се, зжахнувся,

В дірку прожогом метнувся,

Та вже ледве шию впхав!

Бачиш – повний був, мов бочка!

Став у дірці, тілько очка

Витріщив, немов баньки.

Страх відняв у нього мову…

Я ж кричу: «Чого став знову?

Ну, якої бідоньки?»

Вовк не тямить вже, що діє!

Пхаєсь в дірку, аж потіє,

Та дармий його весь труд.

Далі з лютої розпуки

Заламав передні руки –

«Лисе, – каже, – згину тут!»

«Вовче, – кажу, – чи здурів ти,

Чи від смальцю оп’янів ти?

Вилізай, пора нам в гай!» –

«Ой, не можу, мій Лисуню!

Бачиш, пуза не просуну!

Ой, Микито, помагай!»

Ну, скажи ти сам, Бабаю:

Що я тут чинити маю,

Як драбузі помогти?

Лишу Вовка – може згинуть.

Ліпше, думаю, не кинуть,

Але до попа піти.

Попросить по добрій воли,

Щоб дав пилки і позволив

Більшу вирізать діру.

Здумавши сю річ штудерну,

Мовлю Вовку: «Жди, я верну!»

І в попівство просто дру.

Піп був власне у покою:

В пообідньому настрою

Люльку, ходячи, курив.

У вікно я заглядаю,

Лапою шкряб-шкряб, благаю,

Щоб вікно він отворив.

Піп поглянув, підбігає…

«Лис у вікна заглядає!

Гей, ловіть його! Біжіть!»

Я й незчувся, а за мною

Слуги, служниці юрбою, –

От я духом через пліт.

Крик за мною, як в гамарні…

А я просто до спіжарні

Та й сховався під поміст.

Тут погоня надлітає:

«Де він? Де той Лис? – питає. –

Показав нам тільки хвіст!»

Втім зирнули, а з віконця

Вовк Неситий проти сонця

Визирає! «А, ти тут?

Ой, нещасная головка!

Таж се Вовк! А бийте ж Вовка!

Тут йому зробіть капут!»

Вовк їх там не дожидався,

А в спіжарню заховався,

При саміських дверях став.

От вони як отворили,

То Неситий скік в тій хвили –

З сеї шпарки скористав.

Та дістав там з дивовижі

Скілька буків через крижі,

Так що ледве в ліс доліз,

І про справу сю немилу

Заразісінько Бурмилу

Він на мене скаргу вніс.

Хоч сам винен за лакомство,

А на мене віроломство,

Злобу й зраду наклепав.

Ну, а, думаєш, Медвідь

Розібрав усе як слід,

По закону поступав?

Де тобі? Суддя той ласий,

Як дізнався про ковбаси,

Що я з трудом розстарав,

Як ревне на мене туго:

«Зараз все віддай, злодюго!

Будеш ти ковбаси крав?»

«Ти й віддав?» – Бабай питає.

«Що ж було робить, Бабає?

Адже ж хтів відтяти хвіст!

Та щоб всі віддать – а дзуськи!

Штири дав йому тонюські,

А собі лишив ще шість.

От Медвідь так судить справу:

«За побої, за неславу,

Вовче, маєш ковбасу!

Решту я з’їм. Ти ж, Микито,

Рад будь, що тебе не бито!

Марш, бо кості рознесу!»

Так-то нас судив Бурмило!

Гірко се мене вшпилило!

Я присяг на царський хвіст:

Як його дістану в руки,

То за всі ті подлі штуки

Він тяженько відповість».

Надоспіла і вечеря;

З пір’ям пряжена тетеря –

Всім досить її було.

Як гарненько поживились,

Де про що розговорились

Та й пішли собі в стебло.

А як рано повставали,

То гарненько поснідали:

Їли сало з часником,

Потім гусячу потравку,

Закусили ж сю приправку

Ще копченим судаком.

Отоді Микита вбрався

До дороги й так прощався

З господинею й дітьми:

«Люба жінко, будь здорова!

Час іти мені до Львова,

Тож ключі усі прийми!

Наглядай як слід в коморі,

Бо ті миші красти скорі, –

А про мене не журись!

Хоч тепер на нас цар лютий,

Але легко може бути,

Що всміхнеться ще колись.

А ви, дітки, не пустуйте,

Поза домом не гарцюйте,

Мамі збитків не творіть!

Глянь-но, стрику, що за звірик

Отой Міцько! Хто повірить,

Що йому ще тільки рік!»

І дітей поцілувавши,

Жінці в вухо пошептавши,

Що там ще сказати мав,

Лис Микита, мов у гості,

В Львів, назустріч царській злості

Враз з Бабаєм почвалав.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 4, с. 89 – 96.