Початкова сторінка

Іван Франко

Енциклопедія життя і творчості

?

Пісня 8. Цап Базильо

Іван Франко

Вранці-рано по сніданні

В подорожньому убранні

Лис царю вклонивсь до ніг.

«Царю, будь мій рідний тато,

Поблагослови в се свято,

Щоб на прощу йти я міг!»

Лев сказав: «То шкода, сину,

Що так швидко йдеш в чужину!» –

«Царю, – скрикнув Лис, – ох, цить!

Серце в мене краєсь тоже!

Та що вдіємо! Що боже,

Богу треба заплатить!»

Лев сказав: «Так, так, мій друже!

Радує мене се дуже,

Що такий побожний ти,

Рад би я тобі й від себе

Для вандрівної потреби

Хоч чим-будь допомогти».

«Ца…рю, – хлипав Лис крізь плач, –

Дуже ласкав ти… Ось бач:

Я і торби в путь не маю!

А в Медведя у Бурмила

Доброго кожуха сила, –

Він шматок віддасть, я знаю…»

«Схоче чи не схоче дати,

Ми накажемо зідрати! –

Мовив Лев. – Ну, ще чого?» –

«Дуже ласкав ти, мій царю!

Чобіток би ще хоч пару.

Бач, я босий! Як його

Тільки світ чимчикувати,

Ноги шпигать та збивати!

Скалічію де-небудь!

А он має Вовк дві парі,

То одну чей схоче в дарі

Відступить мені в ту путь».

«Що там схоче, чи не схоче! –

Крикнув Лев та аж тупоче. –

Гей, там! У тюрму підіть,

Із Бурмила торбу здріте,

А з Неситого здійміте

Пару Лисові чобіт!

Ви ж, моя дружино славна,

Щоб усім зробилась явна

Ласка наша для Микити,

Проведіть його з гонором

До могили там, під бором!

Я ж іще піду спочити».

І потюпав Лис мій гладко.

Смирний, тихий, як ягнятко,

При торбині, з костуром….

А круг нього, мов ворони,

Всі бояри та барони

Проводжають всім двором!

Цап – секретар гоноровий,

Зайць – гвардиста народовий,

Поруч Лиса дружно йдуть.

Хоч і як розмова мила,

Та вже ось тота могила,

Попрощаться треба тут!

Лис Микита промовляє,

Сльози рукавом втирає:

«Ах, Яцуню, притулись!..

Я… з тобою розстаюся!

Ах, подумати боюся,

Жаль пройма мене наскрізь!

Ох, Базильку, любий друже!

Я тебе люблю так дуже,

Що без тебе й жить не рад.

Не відмов же просьбі моїй,

Ще шматок дороги тої

Проведи мене, як брат!»

Се сказавши, просльозився,

Їм у ноги поклонився.

«Ви оба з-між всіх звірів

Справедливі й непорочні,

Лиш траву й листочки сочні

Все їсте – і я так їв!

Про убійства, про рабунки

В вас немає ані думки,

Вам м’ясних не хочесь страв.

Вас-то, щирі, праві душі,

Я, пустинником ще бувши,

За взірець собі обрав».

Так-то лестними словами

Лис їх знадив, аж до ями

Лисової підійшли.

«Слухай, – каже Лис, – Базильку,

Ти зажди на нас тут хвильку,

Ось траву собі щипли!

Ти ж, Яцуню, любий свату,

Потрудись зо мною в хату!

Знаєш, жінка там моя

Як почує чутку тую,

Що на прощу я мандрую,

То-то буде плач!.. А я

Страх не рад з жінками плакать

І не вмію забалакать,

Ні потішить їх гаразд!

Мій Яцуню, ти в тім справний!

Тож ходи, мій друже давний,

Вид твій духу їй додасть!»

Серце в Заяця добряче:

Вчув се й мало сам не плаче.

«Бідна жінка!» – він озвавсь. –

Я її, як рідну маму,

Рад любить!» І в лисю яму

Він з Микитою попхавсь.

Входять – боже! Серед ями

Микитиха з діточками

Плаче, сліз потоки ллє!

Як побачила Микиту,

Схопилась… «Микито! Ти тут!

Діти! Батько ваш жиє!»

Ну Микиту цілувати

І до серця пригортати!

«Любий! Що ж? Біда пройшла?

Говори-бо швидше, швидше!

Я гадала, що ти згиб вже…

Ох, що сліз я пролила!»

«Радуймось! – сказав Микита. –

Цар наш – славою покрита

Будь його держава вся! –

Дарував мені провини,

І від нинішньої днини

В ласці царській тішусь я.

Вороги ж мої запеклі

Десь там нині ледве теплі:

Царський гнів їх б’є всіх трьох:

Кіт, Неситий і Бурмило

Мусили стулити рило,

Ще й попали в темний льох.

А отсей фальшивий паяц,

Що свідчив на мене, Заяць,

Відданий мені у власть:

Чи живим його лишити,

Чи відразу задушити,

Скоро викупу не дасть!»

Як почув се Яць сарако,

Стало так йому ніяко,

Мовби хорт за ним туй-туй.

«Базю! – крикнув. – Чесний отче,

Лис мене тут з’їсти хоче!

Базю, Базю, ох, рятуй!»

«Зараз тихо будь, драбуго!» –

Крикнув Лис і вхопив туго

Зайця й горло перегриз.

«Ось тобі від мене штука!

І всім злюкам то наука,

Щоб Микити стереглись!»

А відтак, поссавши крови,

Лис Микита втішно мовив:

«Діти, нині на вечерю

Маєм з Заяця печеню!

Та й смачний же, бестіон!

Славний буде потім сон!

А тепер послухай, люба,

Як мені грозила згуба

І як вибрехався я!»

І, розсівшися вигідно,

Розповів усе довідно

З початку аж до кінця.

А Лисиця й Лисенята

Посідали коло тата –

То сміються, то тремтять.

«Голово моя ти мила! –

Так Лисиця говорила. –

Ну, та й знав ти, як їх взять!

Лиш одно тото негарно.

Що ти нас покинеш марно

І на прощу йдеш кудись».

«Жінко, – скрикнув Лис поспішно, –

Ти гадаєш, що я дійсно

Зараз дурень став якийсь?

Там, де смерть перед очима,

То плелось, що тільки слина

Приносила на язик.

Чи я паломник, абощо?

Що там Лев мені і проща?

Я тепер сміюся з них!

Най їсть сіль, в кого оскома!

Я ж лишусь з тобою дома,

А про прощу ні ду-ду!»

Втім почувся крик знадвору:

«Яцю, де ти? Кільку пору

Я вже тут на тебе жду!»

Вибіг Лис. «Базильку, друже,

Ти не гнівайся так дуже!

Нічим нам тебе занять.

Яць там з жінкою моєю,

І з маленькою сім’єю

Преприязно гомонять».

«Кажеш: гомонять приязно?

Але ж бо я чув виразно

Яців крик: «Рятуй!» – рік Цап.

«Правда, – Лис рік, – як Лисиця

Вчула, що нам тра проститься,

Вмліла і на землю хляп!

Тут-то Яць – здоров най буде! –

Жбухнув їй води на груди

Та й почав рятунку звать:

«Ой-ой-ой, рятуй, Базильку,

Моя тітка вмре за хвильку!»

Та тепер вже благодать».

«Ну, то дякувати богу!

Я гадав, що Яця мого

Там зо шкіри хто дере». –

«Базю, чи ж тобі не стидно?

Яць прийде лиш що не видно,

Ще й дарунків набере.

Базю, бородатий ребе,

В мене просьба є до тебе!

Бачиш, цар мені казав,

Щоб, заким ще рушу з дому,

Про одну річ, нам відому,

Лист йому я написав.

Отже, поки Яць там бавивсь

З жінкою й дітьми, я справивсь:

Два грубезнії листи

Написав. Тебе, мій друже,

Я просити хочу дуже

До царя їх занести».

«Добре, – Цап сказав, – гляди лиш,

Щоб де в мене не згубились,

Не зламалась би печать!» –

«Правда є! Зажди хвилину,

Я в медвежую торбину

Зав’яжу їх, можеш брать!»

І побіг до хати живо,

А в душі смієсь злосливо:

«Будеш мав лист! Жди лише!»

Зайця голову кроваву

В торбу шасть, шнурками жваво

Позав’язував, несе.

«Ось, Базуню мій любезний,

Тут в тій торбі лист грубезний

І два меншії лежать.

Ти неси їх осторожно,

А розв’язувать не можно,

Бо зламається печать.

А про Зайця не журися!

Він там так заговорився,

Що казав перепросить!

Йди наперед шмат дороги,

А вже Заяць бистроногий

Дожене тебе за мить.

І ще знаєш що, мій друже?

Лев, наш батько, любить дуже

Дотеп, гарний, гладкий стиль.

Сі листи – я не хвалюся –

До смаку йому прийдуться,

В них майстерства мого шпиль!

Вже ж я, де лиш міг, небоже,

І про тебе слово гоже

Вкинути не занедбав.

І я певний, що цар-тато

Ласки й честі ще багато

Більше дасть тобі, чим дав.

Тільки будь ти все притомний,

Не чинися надто скромний!

Смілість виграє в війні.

Мов цареві: «На листи ті

Я дораджував Микиті,

Їх завдячив він мені».

Як почув се Цап Базилий,

Задрижали в нім всі жили,

Аж підскочив з радощів!

Ну Микиту цілувати!..

«От тепер я буду знати

Хто мені добра хотів!

Друже, брате! Я мов в раю!

О, твій дотеп добре знаю!

Лев задре з утіхи хвіст!

Не минуть мене гонори,

А і край весь заговорить:

«Бачте, Цап який стиліст».

Тут я виступлю вже сміло,

Бо, як справді малось діло,

Се ніхто не буде знать.

Ну, прощай же! Дасть бог, може,

Я й тобі віддячусь тоже,

То не будеш жалувать!»

«Прощавай!» – сказав Микита.

А як Цап пішов, то скрита

Вилилась словами злість:

«Отсей дурень квадратовий

Є секретар гоноровий!

Ух, аж б’є на мене млість!

Що за ряд! Яка держава!

Дурням в ній гонори й слава,

Бідний, слабший хижих лап

Не уйде! А членом суду,

Що мене судив на згубу,

Чи ж не був сей глупий Цап?

Але я помстивсь на тобі!

Будеш жив чи ляжеш в гробі, –

Вже не змиється сей хляп,

Що прилип на твоїй пиці;

Стане притчею в язиціх

Слово те: дурний, як Цап!»

За той час Базьо поспішно

В царський двір прибіг і втішно

Перед троном гордо став:

«Лис Микита із дороги

Клониться цареві в ноги

І отсей пакет прислав.

Три листи є в нім грубезні;

Стиль, язик, думки – чудесні!

Се й не диво. Адже ж я

Не одну йому дав раду

Щодо стилю, щодо складу, –

То й заслуга тут моя!»

Цар до рук пакет приймає,

Шнур за шнуром відпинає,

Глип у торбу – аж з’умівсь.

«Що се! Лист якийсь ухатий!

Базю, Цапе ти проклятий,

Ти кровавий лист приніс!»

Зайця голову нещасну

Вгору виняв, рикнув страшно,

Що аж Цап на землю впав:

«Так-то Лис сміється з мене!

На таке письмо мерзенне

Цап йому ще раду дав!

Га, кленусь на царську гирю,

Що вже більше не повірю

Клятим Лисовим брехням!

Гей, біжіть в тюрму щосили,

Вовка, і Кота, й Бурмила

Увільніть з тяжких кайдан!

О безсовісний брехачу!

Через тебе то я, бачу,

Дурно мучив вірних слуг!

Та за те даю їм плату:

Цапа й всю рідню патлату,

Щоб із неї дерли смух!

А поганий той Лисюра,

Що так вибрехавсь від шнура,

Він є винятий з-під прав:

Хто де здибле сю облуду,

Може вбить його без суду

І не буде кари мав».

Так-то Яць і Цап Базилій

Головами наложили,

Винуваті без вини;

А хоч жертви злоби й сили,

Та проте не полишили

Й згадки доброї вони.

Особливо Цап сарака!

Ну, скажіть, яка подяка

Випала за те йому,

Що до сильних він лестився,

В царський двір він примостився,

Мав царицю за куму?

Що дворак був, ордеровий

І секретар гоноровий,

В трибуналі засідав?

А проте на кпини, з жарту

Через Лисову ту карту

Душу цап’ячу віддав.

І донині сю пригоду

Хто з хрещеного народу

Добрим словом ізгада?

Як хто злий з марниці згине,

Чи ж не кажуть: за цапине

Покоління пропада?

А хто дметься, і балює,

І леститься, й спекулює

На нечесні бариші,

Всім любенько рад балакать, –

Чи ж по нім не будуть плакать,

Як по Цаповій душі?


Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 4, с. 119 – 129.