Початкова сторінка

Іван Франко

Енциклопедія життя і творчості

?

Пісня 3. Кіт Мурлика

Іван Франко

Кіт Мурлика до дороги

Добре взяв за пояс ноги,

В торбу впхав печену миш

І лісочком, холодками

Так на підвечерок самий

Він прибув до Лисович.

Стукнув в браму, дожидає…

Лис в кватирку виглядає.

Кіт Мурлика шапку зняв,

Поклонивсь йому низенько,

Привітав його борзенько

Та й такі слова сказав:

«Не прогнівайся, нанашку!

Не приніс я жадну фрашку,

Але царський вам наказ:

Другий раз се цар, наш владця,

Через свойого післанця

На свій суд ось кличе вас.

Що тут довго говорити!

Дуже цар на вас сердитий,

Тож я раджу вам: ходіть!

Цар поклявся на корону:

Як не ставитесь до трону,

То пропащий весь ваш рід».

«Мурцю! – скрикнув Лис Микита

От не ждали! От візита!

Боже милий, як я рад!

Ну, ходи в мої обійми!

А про те казать не смій ми,

Щоб як стій іти назад!

Таж Лисиця, твоя тітка,

Так тебе видає зрідка,

Що не пустить нас під ніч.

А маленькі Лисенята,

Чи ж вони пустили б брата?

Ні, то неможлива річ!

Повечеряєм гарненько,

Проспимося, а раненько

Холодком – та й в божу путь!

Я про царський суд не стою.

А що рад піду з тобою,

Ти про сеє певний будь!

Он з Медведем інше діло!

Ти розваж: прийшов Бурмило,

Мов розбійник, у мій двір.

Та й до мене з криком, фуком,

З величезним в лапах буком –

Я ж малий, слабенький звір!»

«Ой, нанашку, – рік Мурлика, –

Ласка ваша завелика…

Але ліпше ми не ждім!

Ніч чудова, місяць світить…

Попрощайте жінку й діти,

Та й у путь як стій ходім!»

«Мурцю, – каже Лис, – май розум!

Ніч не тітка, ми не возом

Будем їхать, ні літать.

Всяка погань лісом лазить,

Ну ж но хто на нас наважить!

Ні боротись, ні втікать!»

Ті слова Кота Мурлику

Кинули у дрож велику.

«Ваша правда, – він сказав. –

Мушу на ніч вже лишиться…

Та скажіть, щоб поживиться,

Де б я тутка що дістав?»

«Що ж, не гнівайсь, Мурцю дільний!

Чоловік я богомільний,

Піст твердий держу день в день.

Та тобі вже я придбаю

Найсмачніше, що лиш маю:

Крижку меду з’їж лишень!»

«Меду? Тьфу! – відрік Мурлика. –

Най Бурмило мід той лика!

Ним мене ти не вкормиш!

Та у вашому фільварку

Чей же є де в закамарку

Хоч одна порядна миш?»

Лис Микита рік до Мурка:

«Ти жартуєш! Навіть турка

Я б мишми не трактував!

Що ти видумав, небоже!

Миші їсти!.. Милий боже!

Про таке я й не чував!

Та як мишей ти бажаєш,

Мурку любий, – тут їх маєш,

Що хоть ними гать гати!

Тут у війтовім будинку

Мишей тьменна тьма, мій синку,

І близенько нам іти!»

«Ах, нанашку мій наймильший,

Поведіть мене на миши!

Я на миші дуже звик!» –

«Добре! Так ходи ж за нами!»

І полізли бур’янами,

Аж де війтів був курник.

Там в стіні діра пробита,

Нею часто Лис Микита

Ніччю в курятник гостив;

Вчора ще пустив він крові

Війтовому Когутові,

Аж Когут і дух спустив.

Війт, зо злості зчервонівши,

З Когута лиш пір’я вздрівши,

Крикнув: «Ні, вже не стерплю!

Мушу злодія зловити!»

Край вікна дав присилити

Мотузяную петлю.

Лис Микита се пронюхав

Та й говорить: «Мурку, слухай,

Як там мишки цвіркотять,

Мов горобчики невинні!

А ось тут і дірка в глині –

Тільки влізти та й хапать!»

«А безпечно ж тут, нанашко?

Нині за біду не тяжко,

А війти – то хитрий люд!» –

«Га, – говорить Лис зрадливий, –

Хто занадто боязливий,

Най такий покине труд!

Всередині там не був я

І про хитрощі не чув я,

Та коли боїшся ти,

То ходім раніш додому,

Повечеряєм по-свому:

Редьку й медові соти».

Кіт Мурлика застидався.

«Що, гадаєш, я злякався? –

До Микити він озвавсь. –

Страх не є котяче діло!»

І у дірку скочив сміло,

І шасть-прасть! в сильце спіймавсь.

Ой, повис він у воздухах,

Затріпавсь, та по тих рухах

Шнур ще дужче горло стис.

Кинувсь – вдаривсь до одвірка!

А згори, де клята дірка,

Заглядає зрадник Лис.

«Ну, що, Мурцю мій наймильший, –

Каже він, – смакують миші?

Правда, що за пишний смак!

Хочеш солі? Я покличу,

Або в війта сам позичу, –

Чи волиш вже їсти й так?..

Ого-го, вже й ти співаєш!

Але славний голос маєш!

Тенор! Ах, люблю на смерть!

Жалібно, аж ллється в душу!..

Ох, бігме, я плакать мушу…

Ну, спасибіг за концерт!»

Раптом двері заскрипіли,

Війт роздягнений, спотілий

З палицею сам впада;

А за ним сини і слуги,

Сей з ремнем, з буком другий –

Ось де Муркові біда!

«Бийте злодія! – війт крикнув. –

Вчора Когута нам смикнув!

Бийте, поки спустить дух!»

І луп-цуп! летять удари…

Мій Мурлика з уст ні пари,

Мов осліп уже й оглух.

«Бийте!» – війт кричить і кропить.

Втім Мурлика скік! Як вхопить

Пана війта за сам-ніс!

Хруп та й хруп, мов миш велику,

Кігтями роздер всю пику,

Мовби гречку грабав біс.

«Гвалт! Рятуйте!» – крикнув з болю

Війт і впав, як сніп, додолу.

Всі до нього. – «Гей, світіть!

Гей, води! Гей, губки, вати!»

Кинулися кров спиняти, –

Вже й не в голові їм Кіт.

А в Кота тверда натура:

Лиш відсапав та й до шнура,

Взявся гризти і кусать.

Далі шарпнувся щосили,

Шнур урвався, і в тій хвили

Кіт свобідно міг гасать.

Ну, він мишей відцурався,

В курнику й не обзирався,

А задравши хвіст, як міг,

Драпнув в дірку та до ліса,

А лісами, мов від біса,

Просто в царський двір прибіг.

Як уздрів його Лев-батько,

Збитого, мов кисле ябко,

З злості аж позеленів.

«Що? – кричав звірів правитель. –

Чи знов сміє той урвитель

Насміхатись з моїх слів?

Ні, вже того забагато!

Будь я пес і пес мій тато,

Коли се йому прощу!

Військо шлю на гайдамаку!

Скоро зловлю, – на гілляку

І гніздо все розтрощу!»

Грізно цар ревів і тупав,

Був би Лиса з кістьми схрупав,

Якби мав його в руках.

Аж як гнів пройшов безмірний,

Виступив Бабай покірний

І сказав при двораках:

«Царю, явна річ, не скрита:

Вольний є козак Микита,

Право ж каже тричі звать

Винного на суд твій, пане.

Аж як третій раз не стане,

Суд заочний видавать.

Що в тім правди чи неправди,

Що про нього клеплють завжди,

В те не входжу, – та для всіх

Рівне право! Тож пошли ти

І мене ще до Микити,

Чей, прийде до твоїх ніг».

Цар махнув лиш головою,

Дав знак згоди булавою,

Та ні слова не сказав;

А Бабай як стій зібрався,

У дорозі поспішався,

В Лисовичах на ніч став.


Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 4, с. 83 – 89.