Початкова сторінка

Іван Франко

Енциклопедія життя і творчості

?

Пісня 9. Микита і Бабай ідуть до Лева

Іван Франко

Лис Микита в своїм замку

По обіді меду склянку

Преспокійно спорожнив,

Сів у кріслі, люльку курить

І нічого ся не журить,

Зла мов зроду не чинив.

Втім почув: стук! стук! до брами.

Скочив, вибіг враз з дітками –

«Ах, Бабай! Се ти оп’ять!

Ну, здоров, Бабаю! Що ж то,

Ти, знать, від царя йдеш просто?

Що ж там доброго чувать?»

«Мало доброго! – журливо

Рік Бабай. – Та щедре жниво

На погані новини!

Цар присяг тобі загладу,

Військо кличе, радить раду,

Будуть тутка за три дні!»

«Тільки всього? – каже Лис. –

Як лиш тільки, не журись,

Друже мій, старий Бабаю!

Тим погрозам ти не вір!

Я з тобою в царський двір

Ще сьогодні почвалаю.

Вже я вибрешусь, будь певний!

Та тепер, мій любий кревний,

Прошу в хату! Вже пора

Підвечіркувать. Аж в лапах

В’єсь мені печені запах,

Що зготовила стара!»

Ось ввійшли, сидять, гостяться…

Лисенята стали граться.

«Бачиш, стрику, – Лис сказав, –

Мінка ловить вже курчата,

Міцько ж, бестійка завзята,

Вчора Утку сполював!»

Справді, маєш чим гордиться!Ілюстрація…

Справді, маєш чим гордиться!
Ілюстрація до видання 1891 р.

«Справді, маєш чим гордиться! –

Рік Бабай. – Та й не дивниця:

В батька й діти удались!» –

«Так-то, так! Талант – незгірше,

Та виховання ще більше

Тут значить!» – відмовив Лис.

«Ну, та час нам в путь спішиться!» –

«Що? – аж скрикнула Лисиця. –

Ти, Микито, знов кудись?

В царський двір? Та бійся бога!

Всиротить нас ся дорога!

Скрийся дома, схаменись!»

І сльозами залилася,

І руками вчепилася,

Щоб Микиту не пустить.

Він, її поцілувавши

І від себе відірвавши,

Каже: «Жінко люба, цить!

Цар не з’їсть мене там преці,

А назустріч небезпеці

Ліпше вийти, ніж в кутку

Дожидать на себе грому!

Я ж держу все по-старому

Філософію таку:

Наше все життя – війна є,

Кождий боресь в ній, як знає:

Сей зубами, той крильми,

Третій кігтями міцними,

Інший скоками прудкими…

Чим же боремося ми?

Ми ні силою не годні,

Ні, як карпи, многоплодні.

Ні нічвиди, як Сова,

Ані бистрі, як той Заєць,

В нас підмога лиш одна єсть –

Се розумна голова.

Нею треба нам крутити,

Ум, мов бритву, наострити,

Все обдумать в один миг,

Іншим сіті наставляти,

Але добре пильнувати,

Щоб самим не впасти в них!

Цар ось грозить нам війною.

Хоть-то я не маю бою

Перед військом тим його,

Та все ліпше в самій річи

Зразу злому запобічи,

Ніж чекать бог зна чого.

А на те вже я, небого,

Чую в собі сили много!

До таких я штук привик.

А подумати, як цупко

Я почну брехати, любко,

Аж свербить мене язик!»

Ще раз цілувались в лиця,

І потішилась Лисиця;

Але брами всі замкнуть

Наказав Микита й жваво

Стежечками вліво, вправо

Почвалав з Бабаєм в путь.

Гріє сонце, небо чисте,

Ліс шумить, тріпочесь листя,

Цвіти пахнуть – просто рай!

Лис любуєсь красотою,

Та, прибитий гризотою,

Сумно штильгає Бабай.

«Стрику, що тобі такого? –

Весело рік Лис до нього. –

Тьфу, об землю лихом вдар!

Бач, що тут краси довкола!

Блиск який, тепло і воля!

Хто живий, той нині цар!»

«Ой небоже, – рік Бабай, –

Ти так надто не брикай!

Не уйдеш ти кари!

Де ж пак, Цапу в торбу дати

Голову Зайця й послати

Се цареві в дари!»

«Ха-ха-ха! – смієсь Микита. –

Штучка дешева й сердита!

Дуже нею я горджусь.

Трошки цар, мабуть, просапавсь,

Поки правди в ній долапавсь…

Та щоб карі буть – а дзусь!

Нині хто рад жить, не схнути,

Той святим не може бути,

Як в пустині той монах.

Кождий тут держись на-тузі,

Хто не хоче по заслузі

Бути другому в зубах.

Яць скакав поперед мене,

Мов дитя новохрещене,

Мов дразнив: «Ану, злови!»

Аж мені так стало млісно,

Що я хап його, й незвісно,

Як він став без голови.

Ну, а Цап! Скажи, будь ласкав!

Він на мене в суді траскав:

«Винен, винен! Най умре!»

А як я вспів відбрехатись,

То він лізе цілуватись!

Най же чорт його бере!

Що ж, мій гріх, а його шкода.

Вбійство, помста – се ж є мода

Скрізь загальна у звірів.

І сам цар грабує чисто,

А не хоче особисто,

Шле медведів і вовків».

І всміхнувсь Микита стиха,

Нюх табаки взяв і чихав,

А відтак сказав оп’ять:

«Ет, все байки, мій Бабайку!

Слухай лиш отсюю байку,

Що я хочу розказать.

Кажуть: кара за рабунок!

Ось тобі такий трафунок,

Як наш брат хтів чесно жить.

Є товар, є грошей досить,

Він не скупиться, ще й просить,

А хоч гинь, не мож купить.

Раз от я і Вовк Неситий,

Кинувши гостинець битий,

На мандрівку ми пішли.

Ба, зайшли за ліс, за води, –

Ні притулку, ні господи,

Лиш степи, луги були.

Тут нас сонце припікає,

Ба, вже й голод дотискає,

Аж тут зирк, Лоша пасесь!

Та таке гладке та любе,

Що мій Вовк аж острить зуби,

Шкіра вся на нім трясесь.

Сів, бідняга, важко сапа…

А з Лошатком мама Шкапа,

Вкрасти вже вона не дасть.

Каже Вовк; «Піди, Микитко,

Запитай ту Шкапу швидко,

Чи Лоша нам не продасть?»

Я пішов, вклонивсь їй низько.

«Що, матусю, пасовисько

Тутка маєте незгірш?

Та й Лошатко! От пахолок!

Чей його нам на виховок

Продасте за добрий гріш?»

«Що ж, купуйте, люди божі!

Я й не що великі гроші

Буду правити від вас.

Ось лиш прочитай значки ті,

Що на задньому копиті;

Се тобі ціна якраз».

Ну, та я не в тім’я битий

До копита підходити!

Шкапі поклонивсь до ніг

Та й кажу: «Спасибі, мати,

Та не вмію я читати».

І до Вовка знов побіг.

«Друже, Шкапа ся лагідна,

І Лоша продати згідна,

І ціни не хоче драть.

Каже, в неї цінники ті

Є на задньому копиті –

Жаль, що я не вмів читать».

«Що, – Вовк крикнув, – ти, нездаро!

Навіть кінських літер пару;

Ти не вмієш прочитать?

Я в письмі тім дуже вчений,

До гімназій, академій

Виходив років аж п’ять».

І пішов мій Вовк Неситий

Шкапу за Лоша просити.

Шкапа ж відповіла: «На,

Ось лиш прочитай значки ті,

Що на задньому копиті, –

Там написана ціна».

Ex, як фрасне Шкапа враз…Ілюстрація до…

Ex, як фрасне Шкапа враз…
Ілюстрація до видання 1891 р.

Вовк Неситий нахиляєсь,

До копита призираєсь, –

Ex, як фрасне Шкапа враз,

Як у лоб не вцідить просто,

А була підкута остро, –

То мій Вовк, мов свічка, згас.

Шкапа ж як не зарегоче

Та з Лошатом потеркоче,

Що і слід обох пропав

А Вовчисько добру хвилю

Полежав в такім знесиллю,

Мов зовсім небіжчик став.

Далі очі продирає,

Доокола позирає,

Але встати ані руш.

«Гей, – кажу йому, – Неситий,

Сам Лоша ти з’їв? Лишити

Не хотів мені ні кус?

Га, ненаїсна прочвало!

З’їв усе, ще й того мало!

Друга на обід не клич!..

Адже ж я, невдячний цапе,

Перший торг робив у Шкапи,

То належавсь могорич.

Ну, скажи так правду гладко:

Дешево купив Лошатко?

Людська, знать, ціна була.

Ви й не довго торгувались,

По-приятельськи розстались –

Втішна щось вона пішла.

А проспавсь ти смачно, друже!

По такім обіді дуже

Се плявдує на живіт.

А як славно ти, Вовчуку,

Вмієш кінськую азбуку –

Справді, чудо на весь світ!»

Так я з Вовка кпив до ночі,

Він же, витріщивши очі,

Все лежав та лиш: «Ах, ах!»

Далі каже: «Будь ти чесний!

Що за торг би був чудесний,

А та дич – б’є по зубах!»

«Ой, – сказав Бабай, – Микито,

Не смішний твій жарт, бо скрито

В нім гіркої правди шмат.

А найгірш те, що Неситий

Нині ворог твій забитий,

З світу рад тебе зігнать».

«Е, – рік Лис, – наплюй на нього!

Все у Вовка злоби много,

Але злоба ум сліпить.

Світ би весь пожер він скоро,

Ба, коли не влізе в горло!

А розумний з злоби кпить!»


Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 4, с. 129 – 136.