Глава 6. Як Швінделес перший раз їхав желізницею

Іван Франко

Як задумав я втікати,

Почав в місті розпитати;

Чи далеко Амерік?

А мні кажуть: «Waj, Geseres!

Там ся пішки не добереш,

Хоч би йшов ти весь свій вік.

Тра минати краї ріжні

По дорозі по зелізній,

Плисти море півперек, –

А краї ті страх широке,

А те море страх глибоке, –

Is a waater, waater Weg!

Але в Бродах, славнім місті,

Є жидів не сто, не двісті,

Що з Росії утекли.

Тим ангельці і французе

Шлють монети много дуже,

Щоб за море поплили».

Як я вчув такої вісти,

То подумав: «Добре сісти

По дорозі в чуже віз.

Зиск не зиск, а все ж не шкоде!

Ну-ко, fuhren mer ken Brode!

Hilf mir nur Schelojne süss!»

Я не їздив ще ніколи

По зелізне тої колій,

Та й не знав звичаю там.

На дворець той mach ech pleite,

Та й кричу: «Мні віз давайте!

Щоб я їхав тілько сам!»

Там якісь стояли вкупці,.

Озирнулись та й сміютсі:

«Що так прудко рветесь гет?

Ще заждіт годинку часу»

Аж пани отворят касу,

То дістанете білет».

«Ни, на що мині чекати?

І нащо білети брати?

Ни, wus tojgt mir ваш білет?

Я до Бродів хочу fuhren,

Не чекати ту, як дурень, –

Віз давайте, та й то гнеть!»

Як почули sołech Schmissen

То я мислив, що вно трісне.

«Га, сли квапно, – рік один, –

То сідайте, пок не пізнє,

На отсе тачки зелізне, –

Та й поїдем в магазин».

Я зачав уже сідати, –

Вно як станесь реготати, –

Я пізнав, що все те Spass, –

Розкричавсь, – і аж по хвили

Ледве вно мні об’яснили,

Як ту їдесь, в який час.

Ни, купив я те цедулке

Та й натис на лоб ярмулке,

Та й біжу, рознявши рот.

Аж ту в крик якесь огиде

З сине мундур: «Де ти, жиде?»

Und ech sug: «Ech fuhr ken Brod!»

«Ба, та в другу клясу лізти?» –

«Ни, а де ж я маю сісти?

Hob ech doch a Gełd gezuhlt!»

«Марш у третю!» – «Ни, там тісно!» –

А він хап за карк мя міцно, –

А я в крик: «Aj waj, Gewult!»

Він не дбав на те! Як дідьки

Пхнув мя до такої клітки,

Де вже стиск був, що аж гей!

Як дверима він талапнув,

Та й халат мені прицапнув

І прип’яв мя до дверей.

Я клину, а він смієся,

Я торгну, халат мій дреся, –

Він побіг, а всі – у сміх.

А я кажу: «Horste люде,

Що тепер зо мною буде?»

А вни кажуть: «Стій на ніг!»

Ни, я виджу: що ділати?

Зачинаю я стояти, –

Скуливсь, як у лапці щур.

Втім як свисне, як затрибит, –

А я крикнув: «Дибик! Дибик!»

Скочив, а халат лиш пуррр!

«Люде, що то за причина?»

А вно кажут: «То – машина».

«Як машина? – кажу я, –

В нас машина січку ріже,

А тото-бо з нами лізе!

Waj, то Дибик, смерть моя!

А дивіть, як лізе бистри,

Як фучить із дим і іскри!

Waj, то Дибик, – я втечу!

Отворіть!» – та й б’ю до шибки.

Аж ту пан із сине швипки

Ззаду бух мя по плечу:

«Ти не тихо ще, кудлаю!»

«Просе пана, я втікаю!

Ту нечиста сила от!» –

Він регочесь до розболю.

«Дай білет, нехай проколю!»

«Ни, за що єму колоть?»

Waj, було для мене клопіт!

Як почався дреньк і лопіт,

Брязк і траскіт, глум і шум,

Я аж уха затикаю,

А трясуся, аж зітхаю,

Обгорнув мні серце сум.

«Gott gerechter!» – шепчу стиха,

Ще сей раз ратуй мя з лиха, –

Най вже буду я капцан, –

Но клянуся твоїй воли,

Що не буду вже ніколи

Fuhren mit de trejfne Bahn!»

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 52, с. 142 – 146.