1. Закладини будинку Леона Гаммершляга

Іван Франко

Сонце досягало вже полудня. Годинник на ратушевій вежі вибив швидко і плачливо одинадцяту годину. Від громадки веселих, гарно повбираних панів-обивателів дрогобицьких, що проходжувалися по «плянтах» коло костела в тіні цвітучих каштанів, відділився пан будовничий і, вимахуючи блискучою паличкою, перейшов через улицю до робітників, занятих при новорозпочатій будові.

– Ну, що ж, майстер, – крикнув він, не доходя, – готові ви вже раз?

– Все готово, прошу пана будовничого.

– Ну, то кажіть же вдарити «раст»!

– Добре, прошу пана! – відповів майстер і, обертаючися до помічника, що стояв побіч нього і докінчував обтісувати величезну фундаментову брилу попелівського піщаника, сказав: – Ану, Бенедю, тумане якийсь! Не чуєш, що пан будовничий кажуть раст бити?.. Живо!

Бенедьо Синиця кинув з рук оскард і поспішив сповнити майстрів розказ. Перескакуючи через розкидане кругом каміння, задихавшись і посинівши з натуги, він біг, що було моці в його тонких, мов скіпи, ногах, ід високому парканові. На паркані завішена була на двох мотузках дошка, а побіч неї на таких же мотузках висіли дві дерев’яні довбеньки, котрими бито о дошку. Се був прилад, котрим давалось знак, коли починати або кінчати роботу. Бенедьо, добігши до паркану, хопив довбеньки в обі руки і з усеї сили загримав ними о дошку.

Калать! калать! калать! – роздалося радісне голосне гавкання «дерев’яної суки». Так муляри звали образово сесь прилад. Калать! калать! калать! – гримотів Бенедьо без упину, всміхаючись до дошки, котру так немилосердно катував. А всі муляри, заняті кругом на широкім плацу: хто тесанням каміння на фундаменти, хто гашенням вапна в двох глибоких чотиригранних вапнярках, усі копатільники, що копали ями під підвалини, теслі, що взаді, мов жовни, цюкали, обтісуючи здоровенні ялиці та дубове дилиння, трачі, що різали тертиці ручними пилами, цеглярі, що складали в стоси свіжо привезену цеглу, – весь той різнородний робучий люд, що снувався, мов мурашки, по плацу, двигаючи, цюкаючи, хитаючись, стогнучи, потираючи руки, жартуючи та регочучись, – усі зупинилися і перестали робити, мов величезна, стораменна машина, котру одно подавлення крючка нараз спинить в її скаженім ході.

Калать! калать! калать! – не переставав завзято гукати Бенедьо, хоть усі вже давно почули гавкання дерев’яної суки. Муляри, що стояли схилені над камінними брилами та з розмахом ценькали о твердий піщаник, аж час від часу іскри пирскали з-під оскарда, тепер, покинувши свої прилади, випростовували крижі і роздоймали широко руки, щоби захопити якнайбільше воздуху в груди. Деякі, котрим вигідніше було клячіти або чяпіти при роботі, звільна піддвигалися на рівні ноги. В вапнярках шипіло та булькотіло вапно, немов лютилось, що його наперед спражено в огні, а тепер назад вкинено в воду. Трачі так і лишили пилу в недорізанім брусі; вона повисла, спершися горішньою ручкою о дилину, а вітер хитав нею на боки. Копатільники повстромлювали рискалі в м’яку глину, а самі повискакували наверх з глибоких ровів, вибраних під підвалини. Між тим Бенедьо вже перестав гримати, а весь робучий люд, з обтрясинами цегли та глини, з трачинням та оприсками каміння на одежі, руках і лицях, почав збиратися на фронтовий угол нового будинку, де був головний майстер і пан будовничий.

– А як, прошу пана, спустимо сей камінь на місце? – спитав будовничого майстер, опершися грубою крепкою рукою на обтесану підвалину, котра, хоть лежала плоским боком на невеликих дерев’яних валах, все-таки сягала майстрові трохи не по пояс.

– Як спустимо? – повторив протяглим голосом будовничий, зирнувши крізь монокль на камінь. – Ну, проста річ, на дрюках.

– А може, воно троха небезпечно, прошу пана? – закинув майстер.

– Небезпечно? А то для кого?..

– Ну, та певно, то не для каменя, а для людей, – відповів усміхаючися майстер.

– Е-е-е! Що тото! Небезпечно!.. Не бійтеся, нічо нікому не станеся! Спустимо!..

І пан будовничий поважно наморщив чоло та стягнув уста в три складки, немовто він уже наперед силується і натужується, спускаючи камінь на призначене для нього місце.

– Спустимо безпечно! – повторив ще раз, і то з такою певністю, немов переконався, що його сили вистачить на таке діло. Однако майстер-недовірок похитав головою, але не сказав нічого.

Тим часом і прочі обивателі, що досі громадками проходжувалися по «плянтах» довкола костела, на голос дерев’яної суки почали звільна стягатися теж ід новій будові, а поперед всіх сам властивець нової будови, Леон Гаммершляг, високий і статний жид, з кругло підстриженою бородою, прямим носом і червоними, мов малини, устами. Він був нині дуже веселий, говіркий і дотепний, сипав жартами і забавляв, видимо, ціле товариство, бо всі громадилися і тиснулися круг нього. Далі, в другій громадці, прийшов і Герман Гольдкремер, найповажніший т[о] є[сть] найбагатший з усіх присутніх обивателів. Він був більше здержаний, тихий, а навіть трохи чогось маркітний, хоч і старався не показувати того. Далі йшли ще другі підприємці, багачі дрогобицькі і бориславські, деякі урядники та один околичний дідич, великий приятель Гаммершляга, певно, тому, бо весь його маєток був в Гаммершляговій кишені.

Ціле те товариство в модних чорних сурдутах, в пальтотах з дорогих матерій, в блискучих чорних циліндрах, в рукавичках, з лісками в руках і перстенями на пальцях, дивно відбивало від сірої маси робітників, пестріючої хіба червоною краскою цегли або білою краскою вапна. Тільки веселий гамір одних і других мішався докупи.

Цілий плац на розі улиць Панської і Зеленої заповнений був людьми, деревом, камінням, цеглою, гонтям, купами глини і подобав на велику руїну. Тільки одна дощана буда, трохи понижче в невирубанім саду, мала вид живий і принадний. Вона була прикрашена зеленою ялиною від входу, всередині обвішана диванами, в ній і довкола неї крутилися прислужники з криком та прокляттями. Приготовляли перекуску, котрою Гаммершляг хотів учтити закладини нового дому. І ще один незвичайний гість з великим подивом придивлявся цілому тому натовпові людей і предметів. Се була невелика особа, – а прецінь усі на неї ззиралися цікаво і якось дивно.

– Ти, Бенедю, – спитав якийсь замазаний глиною робітник, – а то на яку пам’ятку того щигля сюда вивісили?

– А, щось-то вже вни з ним гадають робити, – відповів Бенедьо.

Всі робітники перешіптувалися між собою і позирали на щигля, що скакав в дротяній клітці, завішеній на друці над самою ямою, але ніхто не знав, нащо він. Навіть майстер не знав, хоть надавав собі премудрий вид і на запитання робітників відповідав:

– Аякже, все би-сь хтів знати! Постараєшся, як усе пізнаєш!

А щиголь між тим, отямившися з першого переляку при першім напливі цілої тої товпи народу, скакав собі по щебликах клітки, теребив конопляне сім’я дзьобиком, а часом, ставши на верхній щеблик, тріпотав червоно-жовто-басманистими крильцями і щебетав тонесенько: ті-кілі-тлінь! цюррінь, цюррінь! куль, куль, куль!..

3-між натовпу гомонячих людей визначилася нараз голова Леона Гаммершляга, визначився його голос. Він вискочив на підвалину і обернувся до всього товариства:

– Мої панове, сусіди і добродії!

– Тихо! тихо! пст! – загомоніло кругом і утихло. Леон говорив далі:

– Дуже, дуже вам дякую, що ви були такі добрі почтити мене своїм приходом на нинішній, такий важний для мене обхід…

– О, просимо, просимо! – загомоніло кілька голосів, грубих і тонких.

– Ах, ось і наші дами їдуть! Панове, передовсім ходім дами привітати! – І Гаммершляг щез знов у товпі, а кілька молодших панів пішло на улицю, де саме надкотило кілька бричок з дамами. Панове помогли їм повилазити з бричок і попідруч повели на плац, де зроблено для них місце тут же близ величезної камінної брили.

Дами ті – були то по більшій часті старі і погані жидівки, котрі недостачу молодості і красоти старались покрити пишним і виставним багатством. Шовки, атласи, блискуче каміння і золото так і сяло на них. Вони щохвилі осторожно обзирали свої сукні, щоб не сплямити дотиком о цеглу, каміння або о не менше брудних робітників. Одна тільки Фанні, донька Гаммершляга, визначувалась з-поміж дам іменно тим, чого їм неставало, – молодістю і красотою, і виглядала між ними, мов розцвітаюча півонія між відцвівшими будяками. Круг неї тож і громадились молодші з товариства, і швидко там зійшлася купка, в котрій пішла оживлена, голосна бесіда, між тим коли прочі дами, по перших звичайних викриках подиву, по перших більше-менше пискливих та вивчених жиченнях властивцеві всякого щастя, сталися досить тяжкі на слова і почали розглядатися довкола, немов дожидаючи якоїсь комедії. Тим ожиданням швидко заразилися й другі. Веселий гомін умовк. Бачилось, що разом з дамами налетів на товариство дух нуди і якоїсь силуваної здержаності, котра нікому на ні на що не здалася.

І Гаммершляг якось немов збився з пантелику. Він мов забув, що перед хвилею почав був говорити бесіду, і снувався то сюди, то туди, зачинав то з одним, то з другим розмову про речі посторонні, але все то якось не клеїлося. Нараз побачився супроти Германа, що стояв мовчки, опертий о стос дерева, і озирав цілий плац, немов забирався його торгувати.

– А що ж вашої пані нема, дорогий сусідо? – сказав Леон, усміхаючись.

– Даруйте, – відповів Герман, – вона, певно, щось нездорова.

– Ах, дуже міні жаль! А я надіявся…

– Але що, – відказав задобрюючи Герман, – хіба ж то вона така велика особа! Обійдеся про ню!

– Ні, коханий сусідо! Прошу так не казати, що невелика особа… Як же так?.. От моя Фанні, бідна дитина, – як вона була б щасливою, якби мала таку матір!..

Неправда тих слів аж била з лиця і очей Леонові, але уста, послушні наказові волі, говорили, а розум силяв їх докупи, як того вимагав інтерес.

Але ось від лану, де на сході видно було височезну побілену божницю, почувся великий крик і гамір. Всі гості і робітники звернули очі в той бік. По хвилі показалася на улиці мов чорна гоготяча хмара, – се був кагал жидівський з рабином всередині, котрий мав звершити обряд посвячення підвалин нового дому.

Швидко цілий плац був залитий жидами, котрі, своїм звичаєм, говорили всуміш, голосно і борзо, снували, мов мурашки в розваленій купині, оглядали все і немов таксували все очима, а відтак зітхали та похитували головами, немовби разом і дивувалися багатству Леона, і жалували, що багатство тото в його, а не в їх руках. Немногі панки-християни, що тож були в тій купі, нараз помовкли і повідсувалися набік, чуючися не в своїй тарілці. Околичний дідич хмурився і закусував губи зо злості, видячись в тім жидівськім натовпі, котрий ані крихітки не зважав на нього. Він, певно, в душі кляв сердечно свого «щирого приятеля Леона», але прецінь не втік, а достояв до кінця обряду, по котрім мала наступити перекуска.

Загальний гамір на плацу не тільки не вгавав, але ще й побільшився. Щиголь, перепуджений наглим напливом того чорного крикливого люду, почав перхати по клітці та битися о дротики. Рабина, старого сивого жида з довгою бородою, вели два школьники попід руки і привели аж ід самій підвалині. Стиск зробився довкола такий, немовби кождий жид хотів бути ту ж коло самого рабина, незважаючи, що там нема місця на тілько люду. Серед тиску і крику товпи не чути було й того, що читав рабин над підвалиною. А тільки коли школьники час від часу в відповідь на його молитву викрикували «умайн», себто «амінь», тоді й уся проча товпа повторяла за ними «умайн».

Вдарила дванадцята година. На дзвіниці коло костела, тут же насупротив нової будови, загудів величезний дзвін, звіщаючи полуднє. За ним зателенькали й усі другі дзвони на дрогобицьких церквах. Бачилось, що цілий воздух над Дрогобичем застогнав якимись плачливими голосами, серед котрих ще плачливіше і сумніше роздавалося те безладне різноголосе «умайн». Робітники, почувши дзвони, познімали шапки і почали хреститися, а один школьник, підійшовши до Леона і вклонившися йому, почав шептати: – Най бог благословить вас і зачате вами діло. Ми вже скінчили. – А відтак, похиляючися ще ближче до Леона, сказав тихіше: – Видите, пан-біг добрий післав вам знак, що все піде вам щасливо, що тільки загадаєте.

– Добрий знак? А то який? – спитав Леон.

– А не чуєте, що християнські дзвони самі добровільно роблять вам службу і кличуть на вас благословенство християнського бога? То значить, що християни все будуть вам добровільно служити. Будуть помагати вам осягнути то, що собі загадаєте. Ті дзвони – то добрий знак для вас!..

Коли б Леон учув був таку бесіду при других, він би, певно, був насміявся з неї. Він рад був удавати про око вільнодумного чоловіка, але в глибині серця так, як усі малорозвиті і самолюбні люди, був забобонний. Тож і тепер, знаючи, що ніхто не чув школьникової бесіди, він приймав дуже радо добру ворожбу і віткнув десятку в надставлений школьників кулак.

– Се для вас і для школи, – шепнув Леон, – а за добрий знак богу дякувати!

Школьник, урадуваний, став знов на своє місце коло рабина і сейчас же почав перешіптуватися з другим школьником, котрий, очевидно, питав його, кілько дав Леон.

А тим часом пан будовничий принявся вже до свого діла і почав комендерувати робітниками. – Ану, до дрюків! – кричав. – Бенедьо, тумане вісімнадцятий, де твій дрюк?..

Гармидер на плацу ще побільшився. Рабина відвели набік, жиди розступилися, щоб дати місце робітникам, котрі мали зрушити з місця величезну підвалину і впустити її на приналежне місце в викопаний глибокий рів. Дами цікаво тислися наперед і сопіли серед натовпу; вони були дуже цікаві побачити, як то буде сунутися тота величезна каменюка. Тільки щиголь цвірінькав весело в клітці, та сонце широким неприглядним лицем всміхалося згори, з-посеред темно-синього безхмарного неба.

Всі прикази будовничого сповнено швидко. Півперек невеличкої доріжки, куди треба було просунути камінь, покладено чотири вали, так само загрубі, як ті, на котрих він тепер спочивав. Такі ж самі два вали положено півперек ями, в котру треба було камінь спустити. Робітники окружили його з дрюками в руках, мов ладились буками всилувати його до руху і зламати його камінну упертість. Деякі жартували і сміялися, називаючи підвалину сірою коровою, котру так багато люда отсе заганяє до стайні.

– А поступися, маленька! – гейкнув один, поштуркуючи камінь рукою. Але ось роздалася коменда будовничого, і все утихло. На цілім многолюднім плацу чути було тільки сапання людей та цвірк щигля в клітці.

– Ану, рушайте! Раз, два, три! – крикнув будовничий. Десять дрюків, мов десять величезних пальців, підхопило камінь з обох боків, і він звільна покотився по валах, важко хрустячи ними о підсипаний шутер.

– Гурра! Гей! А скобочи-но го, най ся рушає! – закричали весело робітники.

– Далі! – кричав серед тих голосів будовничий.

Робітники знов натужилися. Знов захрустів шутер, заскрипіли вали під тягарем, і камінь, мов величезна черепаха, повз ізвільна наперед. На лицях присутніх гостей виднілася радість, дами всміхалися, а Леон шептав до котрогось свого «сусіда»:

– І що то! Говоріть, що хочете, все-таки чоловік – пан природи! Нема такої сили, котрої б він не переміг. Ось скала, тягар, а й тота рушається по його приказу.

– А особливо прошу зауважити, – додав «сусід», – що за сила в товаристві людей! Злученими силами чуда доконуються! Хіба ж сам-один чоловік потрафив би щось подібного?..

– Так, так, злученими силами, се велике слово! – відповів Леон.

– Гурра враз! Ану! – кричали радісно робітники. Камінь уже був над ямою, спочивав на двох поперечних лігарях, котрі по обох берегах ями своїми кінцями глибоко вгризлися в землю під його вагою. Але тепер діло було найтрудніше – спустити камінь відповідно вдолину.

– Ану, хлопці, живо, до дрюків! – комендерував будовничий. Робітники розскочилися в один миг на оба боки рову і підсадили п’ять пар підойм під камінь.

– Попід ребра го! Так, щоби му аж серце підскакувало, – жартували робітники.

– А тепер підносіть догори! А як скоро лігарі відвержені набік, то, як скажу: «Ну» – всі разом вихапуйте дрюки і враз від ями! Розумієте?

– Розуміємо!

– Але всі враз! Бо хто запізниться, то біда буде!

– Ну, ну! – крикнули робітники і разом налягли на підойми, щоби підважити камінь догори. І справді, він звільна, мов неохітно, відділився від лігарів, на котрих лежав, і піднісся на кілька цалів вгору. Всіх серця мимоволі дрижали. Робітники, посинівши від натуги, держали камінь на підоймах над ямою, ждучи, заки шнурами витягнуть з-під нього лігарі і заки будовничий не дасть знаку, – вихапувати дрюки з-під каменя.

– Ну! – гаркнув нараз будовничий серед загальної тиші, і дев’ять робітників разом з дрюками пирсло в противні боки. А десятий? Разом з глухим лоскотом каменя, спадаючого на призначене місце, почули згромаджені і глухий, пронімаючий зойк.

– Що се такого? Що се такого? – загомоніло кругом. Вci почали знов тиснутися, гомоніти та допитуватися, що се такого сталося.

Сталася проста річ. Дев’ять робітників вихопило одночасно свої підойми з-під каменя, а десятий, помічник мулярський, Бенедьо Синиця, не встиг сього на час зробити. Одна хвилинка запізно, але та хвилинка могла його згубити. Камінь усім своїм тягарем шарпнув йому підойму і вирвав з рук. Підойма заїхала Бенедя півперек – щастя, що не по голові, а тільки в бік. Бенедьо лиш раз зойкнув і впав мов неживий на землю.

Густим клубом пирснув догори пісок, де впала розмахнена підойма. Робітники в смертельній тривозі кинулися до Бенедя.

– Що то таке? Що таке? – гомоніли гості. – Що сталося?

– Підойма забила чоловіка.

– Забила? Йой, боже! – далося чути між дамами.

– Ні, не забила, живий! – роздалось з-між робітників.

– Живий! А! – відсапнув Леон, котрого крик Бенедя вхопив був, мов кліщами, за серце.

– А дуже скалічений?

– Ні, не дуже! – се був голос будовничого, котрий також при тім случаї несподівано почув, як під ним ні з сього ні з того дилькотіли коліна.

Товпа гомоніла і тиснулася довкола скаліченого. Дами охали та пищали, кривлячи уста та виставляючи напоказ, які-то вони чулі та м’якого серця. Леонові все ще щось невиразно шуміло в голові, і думки не могли зібратися докупи. Навіть щиголь у своїй клітці ціпотів жалібно та перхав по кутах, неначе не міг дивитися на людську муку. А Бенедьо все ще лежав на однім місці, посинілий, як боз, зомлілий, зі зціпленими зубами. Підойма зачепила його острим суком о бік, продерла опинку і сорочку і фалатнула в клубі діру, з котрої пустилась кров. Але підойма засягнула і трохи вище, по голодниці, і через те іменно позбавила його на хвилю віддиху.

– Води! Води! – кричали робітники, що заходилися тверезити Бенедя і перев’язувати його рану. Принесена воду, перев’язано рану і затамовано кров, але відтерти зомлілого годі було. Удар був дуже сильний і в небезпечне місце. Над цілим товариством залягла знов хмара непевності.

– Возьміть го винесіть отам на вулицю! – крикнув вкінці Леон. – А ні, то занесіть додому та прикличте доктора!

– Живо, живо! – підганяв будовничий.

Заки два робітники взяли Бенедя за руки і ноги та понесли крізь натовп людей на вулицю, до будовничого ззаду підійшов майстер мулярський і діткнувся його плеча рукою. Будовничий зіснувся і обернувся напруго, мов за дотиком пекучої кропиви.

– А видите, пане будовничий, я добре казав…

– Що, що таке? Хто казав?

– Я казав, – шептав стиха, спокійно майстер, – не спускати камінь на дрюках, бо небезпечно.

– Е, дурень ти! От мудь, не що інше а п’яний був, не відскочив, хто йому винен! – відповів офукливо будовничий і відвернувся. Майстер стис плечима і замовк. Але будовничий почув шпильку внутрі і трохи не пінився зо злості.

Між тим пора було кінчати закладини. Школьники спровадили рабина на малу, досить вигідну драбинку, і він зліз по ній на дно рову, де на призначенім місці лежав фундаментовий камінь. На верхній площі каменя була видовбана чотиригранна, досить глибока ямка, а довкола неї червонілись свіжі плями крові, що бризнули з рани Бенедя. Рабин промуркотів ще якусь молитву, а відтак перший кинув невеличкий срібний гріш до видовбаної в камені ямки. За ним то само школьники, а відтак почали й прочі гості злазити східцями і кидати хто більші, хто менші монети в підвалину. Дами скрикували та хиталися на східцях, піддержувані мужчинами, тільки Леонова дочка Фанні гордо і сміло злізла до ями і кинула дуката. По дамах почали й панове один по другім спускатись до підвалини. Потомок польської шляхти ішов тут же за Германом і косо глянув на багатого капіталіста, коли той бренькнув блискучим золотим дукатом; шляхтич мав лиш срібного ринського в кишені, але, щоб не покпитись зі своїм шляхетським гонором, живо відоп’яв від манжета золоту спинку і кинув її до ямки.

Довго тягнувся ряд гостей, довго бреньчало золото та срібло, сиплючись у камінну ямку та заливаючи її блискучою хвилею. Робітники, що стояли над ямою, чекаючи на розказ майстра, зависно гляділи на цілий той обряд. Но ось уже кидання грошей скінчилось – ямка мало що не повна. Леон, що досі стояв при східцях і всіх виходячих з ями приязно стискав за руки (з Германом та шляхтичем він на радощах навіть поцілувався), тепер виступив наперед і казав принести плиту та цемент, замурувати фундамент. Робітники кинулись сповнити його волю, а він сам тим часом підійшов ід клітці з щиглем. – Тікілі-тлінь! Цюрінь, цюрінь! Куль-куль-куль! – щебетала пташина, не надіючись собі лиха, коли Леон зближався. Тонкий чистий спів щигля дзвенів у тихім воздусі, мов скло. Довкола всі втишилися, цікаво позираючи на закінчення важкого обряду закладин. Леон зняв клітку з птахом із стовпа і, держачи її догори, проговорив:

– Мої дорогі сусіди, а нині гості! Великий се день для мене, дуже великий. Чоловік, що сорок літ блукався по безлюдних пустинях та бурливих морях, нині перший раз побачився близьким супокійного пристанівку. Тут, в щасливім місті Дрогобичі, я задумав увити собі гніздо, котре би було красою і славою міста…

– Браво! браво! – закричали гості, перериваючи бесіду. Леон поклонився з усміхом і говорив дальше:

– Батьки наші навчали нас, що, хотячи зачати якесь діло щасливо, хотячи довершити єго щасливо і хотячи уживати єго плодів щасливо, треба передовсім з’єднати собі духів місця. Ви вірите в духів, ласкаві панство? Може бути, що є між вами хто, що в них не вірить. Я – признаюсь вам – вірю в них. Тут, в тій землі, в тих брилах каміння, в тім сичучім вапні, в людських руках і головах – у всім тім жиють духи, сильні, таємничі. При їх тільки помочі стане мій будинок, моя твердиня. Вони тільки будуть її підпорою і обороною. І тих-то духів поєднати, жертвою поєднати, кровавою жертвою, – се ціль нинішнього великого обряду. Щоб достаток і добробит, – не для мене, а для цілого міста – цвіли в тім домі, ви ласкавими руками кинули в сю камінну борозду золоте сім’я. Щоб здоров’я, веселість і краса – не для мене, а для цілого міста – цвіли в тім домі, я жертвую духам сього місця сього живого, здорового, веселого і гарного співака!

При тих словах Леон встромив руку до клітки. – Пі-пі-пі! – запищала пташина, перхаючи і ховаючись по кутах, однако Леон живо зловив її і виняв з клітки. Щиголь скоро в руці замовк, тільки дивився довкола заляканими очима. Його червонопері груди виглядали мов велика кровава пляма в Леоновій руці. Леон виняв червону шовкову нитку і зв’язав нею щиглеві крила і ноги, а відтак зійшов східцями в долину до фундаменту. Всі довкола мовчали, мов під якимось тиском. Робітники наднесли велику плиту і довкола чотиригранного прорубу в фундаменті наклали цементу, щоб зараз же замурувати той отвір. Тоді Леон, прошептавши ще якісь слова, зняв перше з пальця золотий перстень і кинув його до прочего скарбу в камінній дучці, а відтак положив наверх щигля. Пташина лежала спокійно на холоднім смертельнім ложі з золота і срібла, тільки головку звернула догори, до неба, до своєї ясної, чистої вітчини, – но зараз велика плита прикрила зверху той живий гріб, затверджуючи будуще щастя дому Гаммершлягів…

В тій хвилі Леон поглянув вбік і побачив на фундаменті сліди іншої жертви – кров людську, кров помічника мулярського, Бенедя. Та кров, застила вже на камені, вразила його до глибини душі. Йому повиділось, що, відай, чи не «духи місця» жартують собі з його слів і беруть зовсім не таку марну жертву, як його жертва. Йому повиділось, що тая друга, страшна, людська жертва ледве чи вийде йому на користь. Краплі крові, закріплої на камені, в темнім прокопі виглядали, мов чорні голови залізних гвоздів, що вертять, дірявлять і розточують підвалини його пишної будови. Йому стало нараз якось холодно, якось тісно в прокопі, і він вихопився чимборше наверх.

Гості тислися до нього з жиченнями. Герман стиснув йому руку і промовив голосно: !

– Най той невеликий скарб, засіяний приязними руками в підвалину вашого дому, росте і множиться в тисячу раз! Най стане підвалиною слави і багатства вашого роду!

– І так, як ваш дім нині засновуєсь на підвалині з каменя і золота, – додав з другого боку також голосно шляхтич, – так най щастя і розцвіт вашого роду віднині основуєсь на щирій приязні і прихильності всіх людей.

Леон радісно стискав руки своїм гостям, радісно дякував їм за їх приязнь і услугу, радісно прирікав працювати надальше тільки в товаристві і для товариства, – а все-таки в серці його лежав ще холодний сумерк, крізь котрий грізно виднілися великі чорні краплі крові, мов живі залізні гвозді, пробиваючі і розточуючі незначно підвалини його щастя. Він чув з усіх слів своїх гостей якийсь холод, за котрим, бачилось, чатувала скрита глибоко в їх серцях зависть.

Між тим робітники під проводом будовничого замурували з усіх боків фундамент і виводили швидко стіну в середині прокопу. Вдарила перша година.

– Ну, досить, люди, на нині роботи! – крикнув Леон. – Треба й вам троха забавитись. Таких днів, як нинішній, в моїм житті небагато, най же і для вас він буде празником. Тут вам сейчас принесуть пива і закусок, а ви, майстер, уважайте на порядок!

– Добре, прошу пана!

– А вас, мої дорогі гості, прошу за собою. Фанні, дитинко, будь господинею і займися дамами! Прошу, прошу!

Гості, весело гуторячи, пішли поміж купами цегли, каміння та дерева до дощаної, вінцями та різнобарвними хоруговками устроєної буди на перекуску. Тільки рабин і школьники та деякі другі «хусити» пішли геть, не хотячи засідати при однім столі з «трефняками».

Поки в буді серед веселого гамору пани гостилися, робітники сиділи в широкім крузі під голим небом на камінні. Два помічники наливали пиво, другі два розносили різники хліба та сушену рибу. Однако робітники були якось дуже мовчазливі. Случай з Бенедьом щемів іще всім унутрі, ба і весь тон дивний жидівський обряд закладин дуже їм не сподобався. Хто вигадав живу пташину замуровувати? Ніби то принесе щастя? А втім, може й так… Адже добре то якийсь вигадав: «панам весілля, а курці смерть». А тут ще й ті робітники, що відносили Бенедя додому, повернули і стали розповідати, як стара Бенедьова мати перепудилась і заплакала тяженько, побачивши свого єдиного сина, зомлілого, окровавленого.

Зразу, бідачка, гадала, що вже по її синові, але коли їм удалося Бенедя протверезити, то так утішилася, мов дитина: заскакує коло нього і цілує, і плаче, і йойкає, так що аж серце крається чоловікові.

– Знаєте що, хлопці, – озвався майстер, – треба би зробити яку складку та підрятувати бідних людей, бо заки він буде слабий та незарібний, то я й не знаю, з чого їм обоїм вижити. Адже стара іглою не занипає на тілько!

– Правда, правда! – закричали робітники з усіх боків. – Скоро по виплаті, то кождий по п’ять крейцарів, нам уйма невелика, а їм добро.

– Ну, а будовничий, – озвався котрийсь муляр, – він нічо не дасть? Адже ціле нещастя через него!

– Та й ще добре ще, що на тім сталося, – сказав другий. – Та то камінь міг і п’ятьом так само заїхати!

– Тре му казати, най також причиниться на бідного скаліченого.

– Але вже ви кажіть, – сказав майстер, – я не буду.

– Ну та що, скажемо ми гуртом, – озвалися голоси.

Саме в тій хвилі вийшов будовничий з буди від гостей, щоб поглянути на робітників. Його лице вже налилось широким рум’янцем від випитого вина, а блискуча паличка дуже живо літала з одної руки до другої.

– А що, діти! – крикнув він, підходячи до кружка.

– Все добре, прошу пана, – відказав майстер.

– Ну, так ми ся й справуйте! – і хотів іти назад.

– Ми би до пана мали одну просьбу, – дався чути голос з-поміж робітників. Будовничий обернувся.

– До мене?

– Так, – загули гуртом усі.

– Ну, що ж такого?

– Щоби пан були ласкаві причинитися до складки на того помічника, що го нині підоймою пришибло.

Будовничий стояв, не кажучи нічого, тільки сильніший рум’янець почав виступати на його лице, – знак, що просьба робітників неприємно його діткнула.

– Я? – сказав він вкінці з проволокой. – А ви відки до мене з тою просьбою приходите? Хіба я тому винен, чи що?

– Та, прошу пана, і ми не винні, але здаєся нам, годиться і таки треба помочи бідному чоловікові. Він слабий, якийсь час не буде міг робити, треба ж єму й матері старій чимось дихати.

– Як хочете, то му помагайте, а я відки до того приходжу! Першому-ліпшому непотребові помагай!.. Ще чого не стало!.. – Будовничий відвернувся гнівно і пустився йти назад, коли втім котрийсь з робітників, обурений такою бесідою, сказав голосно:

– Ади, який пан! А сам тому найбільше винен, що Бенедя скалічило! От коби єго було так парнуло, то, певне би-м, не пожалував не то п’ять, а й десять крейцарів на такого діловода!..

– Що? – ревнув нараз з усеї сили будовничий і прискочив до сидячих робітників. – Хто се говорив?

Мовчанка.

– Хто се смів говорити? Га?

Ніхто й не писнув.

– Майстер, ви ту сиділи: хто се сказав? Говоріть, а ні, то вас нажену з роботи замість того урвителя!

Майстер поглянув довкола по робітниках і сказав спокійно:

– Я не знаю.

– Не знаєте? То я вас віднині не знаю ту на роботі. Проч!

– То я сказав! – відозвався один робітник, встаючи. – Я сказав і ще раз кажу, що-с дідовід, коли не хочеш на бідного робітника дати. А о твою роботу я не стою!..

Будовничий стояв, мов скажений, і з люті не міг до слова прийти. Робітник між тим узяв свій «вінкель», кельню та міру і, попрощавшися з товаришами, спокійною ходою пішов ід ринкові. Прочі робітники мовчали.

– Га, драби, лайдаки! – гримав будовничий. – О, або він стоїть о роботу! Він би лиш лежав горі животом, як тота свиня в болоті. Але пождіть-но ви, навчу я вас порядку! Не такі у мене станете! А то урвителі!

І, ще весь телепаючись зі злості та кленучи всю «голоту», будовничий пішов назад до панського товариства.

В буді тим часом ішло дуже весело і гойно. По перекусці слуги позбирали миски і тарелі, а натомість понаставляли фляшок з вином і чарок. Чарки кружили живо. Вино звільна розпутувало язики, розбуджувало веселість та гомін. Пахучий дим з дорогих цигар клубився понад головами до дощаної стелі, плив тонкою струйкою крізь прорізане вікно. Слуги Леонові крутилися посеред гостей, подаючи їм, чого хто забажав. Гості одні сиділи купками, другі стояли або ходили балакаючи, жартуючи або торгуючись.

Леон не покидав Германа. Він нині перший раз ближче зійшовся з тим найбільшим бориславським тузом і почув до нього якусь дивну приязнь. Досі вони стояли против себе, як вороги. Леон доперва два роки тому прийшов до Борислава з готовим і чималим капіталом. Він був більше образований від Германа, добре знався на купецтві, читав деякі книжки гірничі і думав, що досить йому тільки явитись в Бориславі, а усе покориться перед ним, і він стане самовладним паном. Він наперед укладав собі плани, як то він закупить дешево обширні і найвідповідніші до копання частки грунту, як позаводить собі машини для скоршого і дешевшого видобутку земляних скарбів, як піднесе цілий нафтовий промисл і своєю волею буде піднімати і опускати ціни на всіх торгах.

Між тим показалося на ділі зовсім не те. В Бориславі були вже свої сили, і то сили такі, з котрими йому не легко було мірятись, а найбільшою такою силою був Герман. Леон зразу лютився, побачивши, з якою нетайною неохотою приймають його давні бориславські предприємці. Особливо Герман, той простий, невчений жид-онучкар, був для нього сіллю в оці, і він старався все і всюди, де тільки міг, щипати його, а в товаристві ніколи не переминув поза звичайною чемністю показати Германові свою духову вищість. Герман знов мало робив собі з дотинків Леона, а шарпав його на полі інтересів: перехапував частки, котрі хотів купувати Леон, переймав його щонайліпших робітників, а при всім тім Леонові все показував такий вид, буцімто й нічого не знає.

Сього було замного для Леона. Він побачив, що таким способом не дійде ні до чого. Правда, досі в Бориславі йому щастилося: він надибав на кілька багатих жил воску, кип’ячка тож в многих ямах ішла добре; але Леон справедливо боявся, що не завсігди щастя буде йому прихильне, що, може, часом і відвернеться від нього, а на такий случай ліпше мати сильних приятелів, ніж сильних ворогів.

А тут ще й те причинилося, що по смерті жінки Леон забажав з часом осісти супокійно, утвердитися, пустити коріння в грунт і уживати на старість плодів свого неспокійного, запопадливого життя і забезпечити хороше життя своїй єдиначці. Тут уже конечна річ – мати кружок приятелів, а не ворогів. При тім же він зачув, що у Германа є син-єдинак у Львові в практиці купецькій, – і думка його прямо стрілила туди: Германів син і його Фанні – то пара; два найбільші силачі по капіталу, замість боротися і підкопувати один другого, сходяться, зв’язані тісним вузлом родинним, і – думка Леонова будувала золоті замки на тій тривкій підвалині.

– Бачите, дорогий сусідо, – говорив він до Германа, – сам не знаю, що таке, що так мені дуже затужилося за своїм спокійним, тихим і щасливим пристановком. А то досі чоловік був, як та перелетна птиця: то тут, то там. Ні, пора вспокоїтися!

– І я то кажу, – сказав Герман, що чинився, немов тая бесіда дуже його займає.

– Не дав мені бог сина, так, як вам, – га, але у мене дочка, сердешна дитина. Бачити її щасливою, з любим чоловіком, в крузі діточок – ох, то єдина ціль мого життя…

– Дасть бог, що й теє вам сповниться.

– Га, я дуже того бажаю… Ах, і ще так кружок добрих приятелів, таких, як ви, любий сусідо, – ні, більше би мені нічого до щастя не хибувало…

– Ну, щодо мене, – сказав усміхаючись Герман, – я з Дрогобича не втечу, мене можете мати завсігди на свої услуги.

– О, я знаю, – сказав Леон і кріпко стиснув Германову руку, – я знаю, що ви щирий, добрий чоловік! Не повірите, як я віддавна бажав з вами ближче познакомитися… А що ж ваш син? Правда, я не маю честі знати його лично, але він уже наперед милий мені і дорогий, як своя власна дитина.

Герман трохи скривився на згадку про сина, мов нараз в медівнику схрупнув зерно перцю.

– Мій син, – сказав він неохітно, – дякую вам за ласкаве запитання! От, працює, що може.

– Ну, того й не кажіть! – скрикнув Леон. – Я й сам знаю, що син такого батька, певно, й хвилі не просидить дармо! Ex, дорогий сусідо, який би я був щасливий, якби-то ми могли взятися оба докупи, зійтися близько у всім, так, щоби… – він урвав і глядів на Германа, а Герман на нього, не вгадуючи, куди той цілить.

– Знаєте, – почав знов Леон, – нинішній день такий великий і щасливий для мене… – Саме серед тої розмови оба бесідники встали і підійшли до вікна, бо в буді зробилось душно. Герман виглянув у вікно надвір. Ледве відступив від вікна, коли нараз кусень цегли, мов стріла, влетів крізь вікно саме туди, де стояв Герман. І якраз, коли Леон говорив про велике нинішнє щастя, цегла гепнула перед ним на стіл, в купу склянок. Болісно дзенькнуло і розприслося скло, а цегла полетіла далі і, ударившися ще о противну стіну, впала на землю. Всі позривалися з місць, а Герман поблід мов полотно: він догадувався, що цегла вимірена була в нього.

– Що се? Що се? Хто се такий? – почулися тривожні крики. Леон, Герман і ще деякі гості вилетіли надвір. Надворі тож крик.

– А лапай-но го, драба якогось! – кричав з усієї моці майстер.

– Хто ту цеглою кидаєсь? – крикнув і собі ж Леон.

– А он, прошу пана, якийсь драбуга-вуглярчук. Плентався ту по улиці, зазирав, зазирав, а далі як побачив отого пана (показав Германа) у вікні, та за цеглу, – як фурить, та втеки! Лапай го, лапай та на поліцію! – обернувся знов майстер до двох робітників, що гнали долів Зеленою улицею за утікаючим вуглярчуком в чорній, як смола, сорочці і в такій же опинці.

– Овва, то бестія втікає! Не здоганять! – говорив майстер. Робітники, що гнали за хлопаком, також, здається, були тої гадки, бо зупинилися задихані. Але один схилився, підняв камінь і шпурнув ним за утікаючим, що вже якраз був на скруті. Камінь вцілив вуглярчука в саму п’яту, і той, почувши біль, скрикнув, як скажений, і щез за муром. Крик той дивно вразив Германа.

– Ей, а се що за хлопак? – спитав він. Ніхто не знав вуглярчука. Але Леон глянув на Германа і аж злякався.

– Мій боже, а вам що таке?

– Нічо, нічо, – відказав Герман, – то, відай, від задухи. Щось мя ту, у грудях, стисло. Але той голос, той голос… якийсь такий дивний…

Леон не міг поняти, чим дивний той голос. Йому він видався зовсім звичайним. І Герман не вмів витолкувати собі, що се за голос, – йому здавалось, що він десь чув його, але де, не знав. То тільки знав, що якоюсь таємною недослідимою силою голос той збентежив у нім якісь страшні, давно забуті вражіння, якусь бурю, котрої сліди ще не загладились в його серці. Але що се такого, і як воно взялося, і як було зв’язане з тим диким, болісним викриком удареного вуглярчука, сього не міг Герман собі вияснити.

Леон між тим взяв його попід руки і повів в сад, під тінисті дерева, на пахучу, високу траву. Холоднавий, свіжий воздух живо вспокоїв Германа, і Леон зачав йому знов говорити про свої бажання і надії.

– Ах, як горячо я віддавна ждав такого дня, як нинішній! Як я бажав, щоб від нього починалася нова, спокійна, щаслива доба мого життя! Щоб в нім на всі боки понав’язувались для мене щасливі вузли! І ось прийшов той день, надії мої збулися, вузли нав’язані, крім одного і найважнішого… Ах, а ви, дорогий сусідо і приятелю, ви зробили б мене найщасливішим чоловіком у світі, якби помогли мені нав’язати той послідній, найважніший вузол!..

– Я? – спитав здивований Герман. – Який же то вузол?

– Що ту довго говорити, – сказав Леон і взяв Германа за обі руки, – моє найглибше, сердечне бажання, щоб наші діти, моя Фанні і ваш Готліб, були пара!

Герман мовчав. Думка ся не була для нього несподіванкою, але все-таки його се троха дивно діткнуло, що від Леона першого почув се предложення.

– Що ж ви, пристаєте? – спитав Леон.

– Гм, не знаю, як би то… – сказав нерішучо Герман.

– Ви вагуєтесь? Не вагуйтесь, дорогий сусідо! Хіба ж не видите тих користей, які з такого сполучення сплинуть на нас? Візьміть лиш то: ми оба, дві перші, смію сказати, сили бориславські, ми оба разом, споріднені, зв’язані докупи, – хто тоді опреся нам? Всі підуть за нашою волею, а хто не схоче, той за одним нашим замахом упаде в порох! Подумайте: ми тоді пани цілого нафтового торгу, ми визначуєм ціни, закупуєм околичні села, ліси, каменоломи та копальні! Ціла околиця в наших руках. Не тільки торгові і промислові, але і політичні діла околиці в наших руках. Всі вибори йдуть, як ми хочемо, посли і репрезентанти говорять, що ми кажемо, боронять наших інтересів, пани і графи дбають о нашу ласку!.. Чи ви понімаєте? Ми сила, і доки держатись будем разом, доти ніхто проти нас не встоїть! – І розогнений власними словами, Леон, кинувся обіймати Германа.

– Пристаєте, дорогий приятелю, брате! – скрикнув Леон.

– Пристаю, – сказав Герман, – тілько не знаю, як моя жінка.

– Що, ваша чесна і розумна жінка мала б не хотіти щастя для свого сина і для моєї дитини? Ні, то не може бути! Ходім, ходім до неї. Я нині ще мушу залагодити се важне діло, і, скоро розійдуться гості, підем оба, представимо, поговоримо…

– Вона дуже любить свого сина, то правда. Але мені здається, що й вона кращої партії для нього не найде від вашої Фанні, – сказав Герман.

– Ах, дорогий приятелю! – скрикнув урадуваний Леон. – Що за щастя для мене нинішнього дня! Боже, що за щастя! Підем, підем!

Примітки

Слід знати, що І. Франко дійсно був свідком випадку при закладинах будинку в 1873 р. Цей і нині зберігся, має адресу вул. Т. Шевченка, 12 – справді напроти костелу.

попелівського піщаника – із села Попелі (12 км на південний захід від Дрогобича).

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 15, с. 256 – 275.