18. Шахрайство Гаммершляга викрито

Іван Франко

З дивним якимось прочуттям вибирався Ван-Гехт з Відня в дорогу до Галичини. Щось немов говорило йому, що в тім новім, незнакомім для нього світі ждуть його чималі бурі і пригоди, жде його читрохи гризоти і прикрості. Але розум і писаний та легалізований контракт говорили йому, що в тім новім світі жде його маєток і достаток, і він не мав причини не вірити сьому другому, виразному голосові.

Вибираючися в далеку і непевну дорогу, він подумав, що придався б йому помічник, і гадка його скинула зараз на Шеффеля. Де він і що з ним сталося? Він побіг до поліції, – там вказали йому помешкання його колишнього асистента. Але в помешканні Ван-Гехт асистента свого не застав, – від кількох місяців виїхав. Куди виїхав? Сього не знали напевно, знали тільки те, що виїхав кудись nach Polen. Хоч Ван-Гехт і не дуже наклінний був до підозрінь, але його зостановило, куди-таки nach Polen міг виїхати Шеффель. «А шкода, що його нема, – думалось йому, – міг би був при мені гарний гріш заробити!»

Аж ось перед самим виїздом з Відня одержав Ван-Гехт письмо з Росії від одного високого достойника, – мабуть, члена св. синоду, чи що. Достойник запитував його, що се такого сталося з його проектом достави церезини, і для чого наміри його розбилися, і чи, може, він продав свій патент «Спілці земного воску», котра давно вже зробила з св. синодом контракт о тоту доставу, зложила 100 000 рублів кавції і швидко має постачити перший ладунок, 50 000 сотнарів?

Грім з ясного неба не був би так перелякав бідного Ван-Гехта, як се дружнє письмо. «А се що такого? – скрикнув він. – Се відки така кара божа на мене? Хто смів, хто міг се зробити?» Мов опарений, кидався він сюди і туди, не знаючи, що діяти. Телеграфічно запитав свого достойника, щоби був ласкав донести йому, з ким стоїть в контрактах тота «Спілка земного воску» і відки надіється присилки церезини, але достойник не відповідав, бо, мабуть, і сам не знав. Тоді Ван-Гехт побіг з листом достойника і з своїм патентом до прокураторії державної, звіщаючи її о наміренім на його шкоду ошуканстві. В прокураторії сказали йому: «Добре, винайдіть ошуканця, а можете бути певні, що він буде укараний». Ба, винайдіть ошуканця! Коби-то він знав його, коби знав, де він є? Мов лихорадкою битий, побіг Ван-Гехт до уряду цлового і виєднав розпорядження, щоби по причині узасадненого підозріння о ошуканство всі посилки земного воску, йдучі з Галичини до Росії і Румунії, підлягали докладній ревізії, а коли б між ними показалася церезина, то щоб був притриманий і, яко corpus delicti відосланий до прокураторії державної. Сам своїм коштом, не ждучи бюрократичного порядку, Ван-Гехт розтелеграфував те розпорядження по всіх награничних коморах, додаючи від себе обіцянку щедрої надгороди для того урядника, котрий викриє ошуканську посилку. Так упоравшися, Ван-Гехт аж відотхнув і, швидко зібравшися, рушив в дорогу.

Але думка його, до дна розворушена, не переставала вертітися коло одного питання: хто се міг мені зробити? Очевидна річ, тільки дві можливості показувались йому: або хто-небудь случайно, не знаючи о його патенті, винайшов церезину окремо від нього, або Шеффель, котрому звісний був його секрет, видав його. І коли перша можливість, чим більше в неї вдумувався, тим дальшою йому показувалось, то зате підозріння на Шеффеля щохвилі набирало більше сили і правдоподібності. Несподіваною, а сильною підпорою того підозріння послужило й те, що він чув про Шеффелів від’їзд nach Polen. І Ван-Гехт постановив собі, скоро приїде до Дрогобича, розвідувати боками, чи не дізнається дещо про Шеффеля.

Щастя сприяло Ван-Гехтові. Приїхавши до Дрогобича, він не застав Германа дома, але застав тільки карточку від нього, щоби був ласкав потрудитися до фабрики і оглянути церезиновий відділ, уладжений після його плану. Він поїхав до фабрики. Там застав якраз будовничого, котрий кінчив уставлювання кітла. Оглянувши церезиновий відділ, Ван-Гехт висказав будовничому своє повне вдоволення, а що будовничий, скінчивши своє діло, мав саме вертати до Дрогобича, то Ван-Гехт запросив його до повозу, на котрім він сам приїхав. Посідали. Розговорилися по дорозі. Будовничий розказував Ван-Гехтові про Борислав і про те, що там учора вибухли якісь непорядки, о котрих досі нічого ще певного не знати. – Певно, звичайна хлопська непокірливість, нічого важного! – додав він з погордою. Далі перейшла бесіда на другі бориславські обставини, на стан воскової продукції і воскового ринку. З розмови показалося, що про нову церезину будовничий нічого ще не знає, – і Ван-Гехт почав думати, що годі буде від нього що-небудь дізнатися о тім, чого йому треба. Але будовничий розговорився і говорив уже, що йому слина на язик принесла.

– Я вам кажу, що ціла та штука недовго потриває, – балакав він, – леда день, і все попелом розвієся, збанкротує. Дрібні властивці держаться тілько якимось чудом божим, і треба тілько якого-небудь случайного припадку, щоб усе те пішло з торбами. А й між більшими властивцями, розумієся, крім одного Германа Гольдкремера, нема ні одного солідного гешефтсмана. Усе швіндель, усе дурисвіти! От, прошу вас, тут один з найбагатших будує недавно нову фабрику, якусь новомодну фабрику, і, хотячи замаскуватися, говорить мені, що се має бути паровий млин. Дає мені план, – вже й забув, чиєї-то роботи той план був. Ну, нічого, – зирнув я, виджу, що се нафтарня, а не млин, але гадаю собі: «Коли твоя воля, щоби се був млин, то най тобі буде млин». А він, дурень, скоро при перших закладинах, та й зараз проговорився, і ще й мене скомпромітував! Ну, скажіть же, чи можна з такими людьми солідне діло мати?

Ван-Гехта не дуже зацікавило се оповідання. Але щоб не показатися нечемним і таки чимось піддержати розмову, він спитав будовничого:

– То, кажете, новомодна якась фабрика? А не можете мені сказати, що в ній такого новомодного?

– Не можу вам того сказати, бо, як кажу вам, будови тої я не провадив. Але коли ви з тим ділом ближче знакомі, то я вам скажу, якої системи се фабрика. Позвольте, позвольте, тепер собі пригадую, план фабрики був роботи якогось Шеффеля, – певно, будете знати його систему фабрикації?

Ван-Гехт аж зірвався з сиджіння, мов пришиблений наглим ударом електричної батерії.

– Шеффеля, кажете!? І що, фабрика тота вже готова?

– О, давно готова. Кажуть, що робить день і ніч.

– А властивець тої фабрики зветься…?

– Леон Гаммершляг.

Ван-Гехт записав собі ім’я в нотатці.

– А не можете мені сказати, – даруйте, що вам так наприкряюся, – де находиться тота фабрика?

– Поконець Борислава. От сею дорогою як поїдете вдолину, понад ріку, через он то село, зветься Губичі, і не доїздячи до Борислава, наліво, над річкою.

– Дякую вам. Мене дуже інтересує та нова система фабрикації, мушу поїхати ще нині звидіти тоту фабрику. Бувайте здорові!

Карита зупинилась була власне перед домом будовничого, котрий з укладністю старого елеганта стиснув Ван-Гехта за руку, вискочив з карити і пішов до свого дому.

Ван-Гехт добру хвилю думав, що йому робити, а відтак казав везтися до Германового дому на обід.

«Нехай і так, – думав він сам собі по дорозі, – тепер маю його в руках, не втече мені ніяким способом!»

Примітки

nach Polen – тобто до Галичини; в західних (німецьких) провінціях Австрії називали Галичину, за давньою традицією, Polen (Польща).

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 15, с. 463 – 466.