12. Секрети родини Гольдкремерів

Іван Франко

Ex, Готлібе, Готлібе! Чи знав ти, чи гадав ти, якого колоту наробить твій лист і твій безумний поступок у голові твоєї матері!

Рифка була слаба. Се не була слабість тіла, бо тілом вона була здорова і сильна, – се був якийсь дивовижний розстрій духа, якесь надмірне напруження, за котрим слідували хвилі цілковитої бездушності і апатії. Вона ходила то покоях мов сонна, не виділа нічого і не займалася нічим, окрім свого сина. Він скалічений, він хорий! Може, небезпечно? Може, коло нього нікого нема? Він умирає, мучиться! А вона, мати, котрій над нього нема нічого дорожчого, вона не знає навіть, де він є і що з ним діється? Але ж він не казав їй сього знати! Що він гадає з собою робити? Чи довго буде так бурлакувати між чужими людьми, мов який сирота, в такій поганій, обідраній одежі?

Вона плакала, лютилася, рвала і дерла, що їй під руки попало, не можучи на всі ті питання найти відповіді. Вона раз готова була розповісти все Германові і бігти шукати за ним по всім Дрогобичі, то знов на неї находила якась дика упертість, її уява рисувала їй образи страшної муки і конання Готліба, з очей її лилися сльози, а п’ястуки судорожно затискалися супроти кабінету мужа, і уста шептали: «Нехай гине, нехай умирає, на злість сьому нелюдові, сьому тиранові! Отак! Отак!» Вона й забувала, що цей нелюд і тиран не знав і не бачив нічого того і, бачилось, зовсім не турбувався про Готліба. Вираз мертвого, безучасного супокою на його лиці несказанно лютив Рифку, і вона старалась якмога рідше показуватись йому на очі.

Вона найбільше сиділа замкнена в своїм покою, перечитувала по сто раз Готлібові листи, але й вони вже не могли втишити її неспокою і тривоги. Все їй обридло. Вона цілими годинами визирала через вікно то в сад, то на гостинець, чи не йде коминарчук з листом. Але коминарчука з листом не було, і Рифка з’їдалася сама в собі, згоряла тисячними суперечними чуттями, не можучи на ні на що відважитися. Вона за тиждень такого несупокою починала бути й справді хора.

– Що тобі таке, Рифко? – спитав її раз Герман при обіді. – Ти, бачу, хора?

– Хора! – відказала вона, не дивлячись на нього.

– Тото ж бо й є. Я виджу, що хора. Треба післати за лікарем.

– Не треба!

– Як то не треба? Чому не треба?

– Не поможе мені лікар!

– Не поможе? – дивувався Герман. – А хто ж поможе?

– Віддай мені мого сина! – відрізала Рифка. – Се тілько мені поможе!

Герман стиснув плечима і відійшов геть. За лікарем, звісна річ, не посилав. Аж ось ледво-не-ледво по десяти днях Рифка діждалася вісті від сина. Коминарчук доти ходив по улиці; доки вона не вихилилася через вікно: тоді він крізь вікно кинув їй з улиці до хати Готлібову карточку. Готліб ось що писав:

«Вона мусить бути моя! Кажу вам раз назавсігди: мусить. Чи хоче, чи не хоче. А впрочім, як може не хотіти, – адже я багатий, багатшого жениха не найде в цілім краю. А я чую, що без неї не можу видержати. В сні і наяві все вона та й вона передо мною. І не знаю навіть, як називається. Але що то значить, коли вона мені сподобалася! І куди, вона могла поїхати? Коби-м знав, зараз би-м поїхав за нею. Ага, я забув вам сказати, що я вже здоров, принаймні натілько здоров, що можу ходити. Лажу весь день по улиці напротив її дому, але не важився ще й питати нікого, чий се дім і чия вона донька. Завтра раненько прийде мій післанець: дайте йому дещо грошей для мене».

Грошей у Рифки було небагато. На другий день коминарчук справді прийшов, і то в таку пору, коли Германа не було дома. Вона почала розпитувати його про сина, але коминарчук нічого не знав, а тільки сказав, що має принести гроші, та й годі. Рифка дала йому десять ринських – послідніх десять ринських, які у неї були, – і осталась сама в покою, проклинаючи коминарчука, що не вдоволив її цікавості.

Звістка, що Готліб здоров і може вже ходити, врадувала її, – але його надмірна і сліпа любов почала її тривожити, їй нараз впало на думку, що ану ж но Готлібова дівчина – християнка, то що тоді? Вона прецінь не схоче йти за жида, – і готов собі Готліб бог знає що зробити, скоро не зможе її дістати. І в її роздражненім умі засіла тота догадка, мов влізлива оса, і знов почала вона мучитись, і тривожитись, і ночі не спати, і проклинати весь світ, мужа й себе. Їй, не знати чому, бажалося, щоби Готліб узяв собі яку-небудь бідненьку, робучу жидівочку з Лану, таку саму, якою була вона, коли посватав її Герман, їй здавалось, що вона зненавиділа б його враз із його жінкою, коли б тота жінка була з багатого дому. А між тим з Готлібових листів випливало очевидячки, що дівчина, котру він уподобав, була багата, їздила повозами, мала багато вбраних слуг, і вже, вже звільна починала в Рифчиній душі зароджуватись против неї якась сліпа і глуха ненависть.

Але найгіршої гризоти наробили Рифці гроші. По кількох днях, знов в Германовій неприсутності, прийшов коминарчук з карточкою. В карточці було коротко і вузловито написано ось що:

«Грошей мені треба, багато грошей. Мушу вбратися по-людськи. Вона завтра приїде. Мушу говорити з нею. Вже знаю чия. Передайте зараз хоть сто ринських».

Рифка аж затряслася, прочитавши ті слова. Знає чия, а не пише, не скаже їй! І має ж він серце лишати її в непевності? А ще сто ринських просить, – відки вона озьме сто ринських? Герман від кількох днів щось дуже куцо держав її, не давав їй до рук ніяких грошей, не лишав, як се давніше часом лучалося, ані цента в своїй шуфляді, а все замикав до великої залізної каси на три ключі, а ключі забирав з собою. Рифка й не помітила сього аж до сеї хвилі. Але тепер, коли син зажадав у неї такої суми, а вона не найшла у себе й цента, розлютилася страшенно, кидалась з одного покою до другого, з одної шуфляди до другої, але ніде не могла найти нічого. Вона голосно кляла нехланника-мужа, але прокляття не помагали нічого, і з кровавим серцем мусила відправити коминарчука, кажучи йому, що грошей тепер не має і що нехай прийде аж завтра. Коминарчук похитав головою і пішов. По його відході Рифка мов безумна бігала по покоях, тріскала меблями і наповнювала цілий дім прокляттями та лайкою. За тою роботою застав її Герман.

– Жінко, а тобі що такого? – скрикнув він, ставши на порозі. – Ти вдуріла?

– Вдуріла! – скрикнула Рифка.

– Чого тобі треба? Чого кидаєшся.

– Грошей треба.

– Грошей? Нащо тобі грошей?

– Треба, та й годі.

– А багато?

– Багато. Двіста ринських!

Герман усміхнувся.

– Та що, збираєшся десь за волами йти, чи що? – сказав він.

– Не питайся, а давай гроші!

– Бе-бе-бе, а відки такий строгий наказ? У мене нема грошей на роздавки.

– Нема грошей! – скрикнула Рифка і визвірилася на нього. – Кому ти се говориш? Зараз давай, бо біда буде! – І вона з піднятими кулаками наближувалася до нього. Герман стиснув плечима і поступився назад.

– Вдуріла жінка! – проворкотів він півголосом. – Давай їй гроші, а не знати нащо. Ти гадаєш, – сказав він до неї спокійним, переконуючим голосом, – що у мене гроші лежать? У мене гроші в діло йдуть.

– Але мені треба, зараз, конче! – сказала Рифка.

– Нащо? Як тобі треба що купити, то скажи, возьму на кредит, бо готових грошей не маю.

– Не треба мені твого кредиту, а тілько готових грошей! Чуєш!

– Говори до гори, – відказав Герман і, не вдаючися з нею в дальшу бесіду, пішов поквапно до свого кабінету, все озираючись назад себе, чи не біжить за ним Рифка з піднятими кулаками. Прийшовши до кабінету, він зразу хотів замкнути двері на ключ, але далі надумався, знаючи Рифчину натуру, і з легким, таємним усміхом засів коло свого пульта і почав писати.

– Я знав, що воно так буде, – говорив він сам до себе, все ще таємниче всміхаючись. – Але нехай! Тепер я не подамся і притисну її. Побачимо, хто з нас дужчий!

По хвилі, важко дишучи увійшла Рифка. Лице її мінилося: раз наливалося кров’ю, мов буряк, то знов блідло, мов полотно. Очі палали гарячковим жаром. Вона сіла.

– Скажи ти мені, бога ради, чого ти хочеш від мене? – спитав її Герман якмога супокійним голосом.

– Грошей, – відповіла Рифка з упертістю божевільної.

– Нащо?

– Для сина, – сказала вона з притиском.

– Для якого сина?

– Для Готліба.

– Для Готліба? Але ж Готліба вже й на світі нема, – сказав Герман з уданим зачудуванням.

– Волить тебе не бути на світі!

– Значиться, він живий! Ти знаєш, де він є? Де він, скажи мені? Чому не йде додому?

– Не скажу.

– Чому ж не скажеш? Адже я все-таки отець, не з’їм його.

– Він боїться тебе і не хоче бути з тобою.

– А грошей моїх хоче? – сказав уражений Герман. Рифка на те ані слова.

– Знаєш же що, – сказав рішуче Герман. – Перекажи йому, коли знаєш, де він, нехай вертається додому. Досить уже тої дурної комедії. Доки не верне, то ані цента не дістане ані від мене, ані від тебе!

– Але ж він готов собі що зробити! – скрикнула Рифка голосом розпуки.

– Не бійся! Так собі зробить, як у Львові втопився. Гадає, що мене грозьбами своїми переломить. Ні! Раз я подався, тепер годі.

– Але він готов утекти в світ, готов наробити тобі якого лиха.

– Хе, хе, хе, – сказав насмішливо Герман, – в світ без грошей не втече, а впрочім… Слухай, Рифко, щоб ти не робила собі ніякої гризоти за те, що, мов, отсе ти розповіла мені за нього. Я знаю, він тобі заказав, і я не налягав на тебе. Але я давно вже знаю се, знаю, де він жиє і що робить, усе знаю. І щастя його, що я се знаю, а то були б шандарі давно вже всадили його до цюпи і були б шупасом повели його до Львова. Розумієш? Щастя його, що той жид, вугляр, з котрим він приїхав зо Львова і у котрого мешкає, що він зараз, скоро я приїхав, розповів мені все дочиста. А тепер слухай! Я до нього не буду втикатися, ловити його не піду, бо він, впрочім, в моїх руках. Перекажи йому, най вертає додому, то все буде добре. А як не хоче, то – мусить. Шандарі пильнують його, не дадуть му нікуди рушитися з Дрогобича. Грошей не дістане, перекажи му се через того злодія-коминарчука, що тобі доносить пошту від нього. Я його давно маю на оці, най і то знає. І на тім конець!

Герман встав з крісла. Рифка зразу сиділа оглушена тими словами свого мужа. Вона тремтіла всім тілом, їй дух запирало так, що вона ледве-ледве дихала, а вкінці, коли Герман встав, вона нараз розляглася страшним спазматичним реготом, котрий, мов грохіт грому, залунав по широких пустих покоях. По хвилі і сміх раптом урвався, і Рифка грепнулась з крісла і почала в страшних судорогах кидати собою по підлозі.

– Господи, розв’яжи мене з нею! – проворкотів Герман, і побіг до кухні, щоб ішли слуги відтирати паню. Сам він не вертався вже до покою, а, взявши пальто і капелюх, пішов у місто по своїм ділам. Не пора йому було тепер заніматися домашніми гризотами, коли його нові, великі плани чимраз ближче наближалися до свого осущення. Ван-Гехт писав до нього з Відня, що прилади для виробу церезини вже готові і фабрикант жде тільки від нього звістки, коли й куди їх вислати. Германові не хотілося для фабрикації церезини будувати нову фабрику, він волів в своїй старій обширній нафтарні коло Дрогобича відступити одну часть на нову фабрикацію. Треба було оглянути місце і забудовання, котрі би відповідали тому планові, який списав Ван-Гехт, – треба було випорожнювати, перебудовувати, домуровувати і вичищувати, – і Герман пильно сам надзирав за роботою. Аж ось усе вже було готове, і він написав Ван-Гехтові, щоб які мога швидше прислав машини і сам приїздив.

Так само чимало заходу було і з великою «Спілкою визискування земного воску», з котрою Герман у Відні заключив контракт на достачення величезної маси сирого земного воску. Правда, «Спілка визискування» не дала ще на карб того контракту Германові ані цента і мала заплатити йому все разом аж по достаченню всього воску, – та все-таки на карб того контракту «Спілка» випустила вже множество акцій і старалася при помочі реклами вишрібовувати їх курс чимраз вище. Акції йшли дуже добре, і тепер, в середині літа, «Спілка» надумалась, що прецінь треба щось зробити в Бориславі. А надумалась вона зробити ось що: заложити в Дрогобичі велику контору, в котрій би повномочні «Спілки» наглядали на контрактами, доконували виплат і старалися о нові зв’язки і о нові джерела доходу для «Спілки». Звісна річ, заложення контори, плата повномочним і різним урядникам – усе те обійшлось недешево і принаймні три рази дорожче, аніж би могло було обійтись при розумнім веденні діл. Але що се значило! «Спілка визискування» принялась живо розтрублювати по світу про се своє діло, величаючи його, як не знати який подвиг, – і знов акції «Спілки» підскочили вгору.

Герман пильно крутився коло «Спілки», пильно придивлявся всім поступкам повномочних і потаємно дуже похитував головою на всю тоту роботу. «Ні, ні,-– говорив він сам до себе, – довго вони не видержать з такою роботою! Нехай собі їх акції стоять як хочуть добре, я їх купувати не буду, ані зв’язуватися з ними не хочу! От дурницю зробив, що заключив з ними такий величезний контракт, а задатку ніякого не взяв. Правда, хоч би тота блискуча банька і пукла перед зреалізованням мойого контракту, то страти для мене не буде, бо віск все-таки у мене останеться. Але, розуміється, коли б вони насамперед мені заплатили, а відтак пукли, то се було би ліпше. Та й то треба собі вимовити виразно, щоб виплачували готовими грішми, а не своїми акціями!»

Герман, значиться, уважав згори «Спілку визискування» предприємством «дутим», ошуканським, хоть не можна сказати, щоб іменно він загадав ошукати предприємство. Його контракт був цілком чистий і реальний, і він від самого приїзду з Відня сейчас принатужив усі сили свойого капіталу, щоби постачити всю величезну масу воску якнайшвидше, перед контрактовим терміном, боячися, щоб предприємство ще до того часу через нерозум та шахрайство своїх основателів і повномочних не лопнуло. Він наняв майже три рази більше робітників до ям, ніж їх наймав досі, відновив роботу в вісімдесяти ямах, в котрих досі через кілька літ уже не йшла робота задля різних недогідностей грунту, і справді, багато з тих відновлених ям тепер оправдало всі давні надії. Робота йшла пудами і коштувала далеко менше, ніж інших літ, бо голод зігнав тепер далеко більше людей на панщину до Борислава, голод же і підганяв їх до роботи немилосердно, а Герман пильно і правильно знижував та знижував робітницьку плату, не дбаючи на крики, сльози і прокляття. Робота йшла пудами, магазини Германові наповнювалися великими брилами воску, і Герман тремтів з нетерплячки, чи скоро буде їх повне, контрактом означене число. Тоді «Спілка» буде мусила зараз переняти віск на себе, йому відразу вповні виплатити всі гроші, а відтак, – думав Герман, – нехай собі й голову зломить!

А між тим, поки Герман укладав свої плани та турбувався про уладження фабрики церезини, поки служниці в його домі відтирали Рифку, що кидалася і розбивалася по підлозі в страшних судорогах, – Готліб, в брудній вуглярській сорочці, весь обмурзаний, ждав нетерпеливо в маленькій і брудній вуглярській цюпі на прихід коминарчука з грішми. З тим коминарчуком він познакомився по сусідству і поєднав його, щоб за добру плату переносив йому вісті до матері і від неї. Ось він увійшов до хати, і Готліб поквапно обернувся до нього.

– А що? – спитав він.

– Нічо, – відказав коминарчук.

– Як то нічо? Не дали?

– Не дали, казали: завтра буде.

– Прокляте завтра! – проворкотів гнівно Готліб. – Мені нині треба!

– Що ж діяти? Казали: нема.

З тим коминарчук вийшов. Готліб, мов біснуватий, зачав бігати по хаті, розмахуючи руками і воркотячи сам до себе уривані слова. – Я ту завтра маю з нею бачитись і мушу бачитись, а ту ось що! Нема! Як сміє не бути! Хіба вже і мати супротив мене, не хоче дати? О, в такім разі, в такім разі… – і він затиснутими кулаками погрозив до дверей. Його нам’єтність, сліпа і бурлива, як ціла його вдача, несподівано і нагло виросла до надзвичайної сили, і під її проводом він готов був зробити все, що йому підшепнула перша-ліпша хвиля, без розваги і розсудку.

«А може, – думав він далі, – може, він дізнався? Може, се його справка… навмисне не дає мамі грошей, щоб вона мені не передала?.. О, се може бути, – я знаю який він захланний на ті гроші!.. Але ні, ні, се не може бути! Він думає, що мене нема, він якби знав, зараз би старався мене загнати додому, як загублену скотину! Але чекай собі троха! Тоді верну, як мені схочеться, помучся троха!»

Бідний Готліб! Він і справді гадав собі, що Герман не знати як мучиться його неприсутністю!

Але дарма було Готлібові лютитись і грозити, – все те не могло наповнити його кишені грішми. Думки його по волі чи по неволі мусили вспокоїтися і перейти на другі предмети, а іменно – на предмет його любові. Вчора доперва він дізнався від слуги її батька, котрого прислідив в недалекім шинку і з котрим при келишку горілки зав’язав знакомство, що отець її – дуже велика риба, один з перших багачів в Бориславі і в Дрогобичі, що перед двома літами заїхав сюди з Відня, будує великий і пишний дім, називається Леон Гаммершляг, удовець, і має тільки одну доньку, Фанні. Донька тепер поїхала чогось до Львова, але завтра має вернутись. Дівчина дуже добра, лагідна і ладна, і отець також дуже добрий панище.

Оповідання тото дуже врадувало Готліба. «Значиться, вона рівна мені, може бути моя – мусить бути моя!» – се було все, що приходило йому на думку, але й сього було досить, щоби зробити його щасливим. З нетерплячкою дожидав він того завтра, щоби побачити її. Зразу він думав справити собі одіж, відповідну до його стану, щоби показатись їй в якнайкориснішім світлі. Але тут нараз прийшла несподівана перешкода – мати не дала грошей. Приходилось зустрічати її в поганім вуглярськім шматті, котре Готлібові ніколи не було так ненависне, як іменно нині.

Скоро світ Готліб узяв у кишеню трохи хліба і побіг за місто, аж геть по конець Задвірного передмістя, на стрийський гостинець, котрим мала над’їхати Фанні. Залізниці ще тоді не було. Тут, засівши край дороги в тіні густої рябини, він встромив очі в запорошений гостинець, що прямою сірою пасмугою простятся перед його очима далеко-далеко і тонув в невеличкім ліску на узгір’ю. Гостинцем волоклися, піднімаючи невеличкі тумани пороху, жидівські будки, накриті рогожею і напаковані пасажирами, мужицькі драбинні вози, худоба, гнана на торг до Стрия, – але не видно було блискучого повозу, запряженого парою огнистих гніданів, в котрім мала над’їхати Фанні.

Готліб, з упертістю дикого індіанина на муках, сидів під рябиною, встромивши очі в гостинець. Вже сонце геть-геть піднялося і почало немилосердно пекти його косим промінням в лице і в руки, – він не чув сього. Люди їхали і йшли поуз нього широким шляхом, гуторили, гейкали, сміялися та позирали на вуглярчука, вдивленого в одну точку мов безумний. Жандарм з блискучим багнетом, нап’ятим поверх люфи гвера, з плащем, звиненим в обарінок на плечах, весь облитий потом і припалий порохом, пройшов також поуз нього, женучи перед собою закутого в ланцюги якогось напівголого, закровавленого чоловіка; він пильно позирнув на Готліба, здвигнув плечима, сплюнув і пішов далі. Готліб нічого сього не бачив.

Аж ось нараз із далекого ліска, мов чорна стріла, вилетіла бричка і живо котилася до Дрогобича. Чим ближче вона наближувалася, тим більше прояснювалося Готлібове лице. Так, він пізнав її! Се була вона, Фанні! Він зірвався на ноги з свого місця і скочив на гостинець, щоб спішити за бричкою до міста, коли вона з ним порівняється. Коли побачив виразно Фанні в повозі, лице його ціле облилося кров’ю, і серце зачало битися так живо, що йому аж дух заперло в груді. Але й Фанні, побачивши його, мабуть, пізнала того самого вуглярчука, що так безумно кинувся був до її повозу і такого набавив її страху. Безумно відважна, сліпа гарячість часом – а може й завсіди – подобається женщинам, наводить їх на думку о сліпім безграничнім прив’язанні і посвяченні.

І коли вперед Фанні не могла вияснити собі причини того безумного поступка якогось брудного вуглярчука, то тепер, побачивши, що він ждав на неї аж за містом, на спеці і в поросі, побачивши, як він запаленівся, увидівши її, як чемно і тривожно поклонився їй, мов перепрошував за своє колишнє безумство, побачивши все те, вона погадала собі: «А що, може, сей півголовок закохався в мні?» Вона іменно ужила в думці назви «півголовок», бо який же розум для якого-небудь обідраного вуглярчука – залюбитися в одиначці-доньці такого багача, кидатися і калічитися о її бричку, визирати її з дороги?.. Але про все те їй не була неприємна така безумно-страсна любов, і хоть вона далека була – полюбити його за се, але все-таки почула до нього якусь симпатію, яку можна мати для півголовка, для песика. «Ану, – погадала собі, – зачну з ним говорити, чого він хоче. До міста ще й так далеко, на гостинці пусто, ніхто не побачить». І вона казала візникові їхати звільна. Готліб, почувши той наказ, аж увесь затрясся: він почув, що се для нього такий згляд, і сейчас порівнявся і бричкою. Фанні, побачивши його, відсунула віконце і вихилила голову.

– Чого тобі треба? – спитала вона несміло, видячи, що Готліб знов зняв шапку і з виразом німого подиву наближається до неї. Вона заговорила польською мовою, думаючи, що се християнин.

– Хочу на тебе подивитися! – відповів сміло по-жидівськи Готліб.

– А хто тобі сказав, що я жидівка? – спитала Фанні, всміхнувшись, також жидівською мовою.

– Я знаю се.

– То, може, й знаєш, що я за одна?

– Знаю.

– То, певно, знаєш, що тобі недобре на мене задивлюватися, – сказала вона гордо.

– А чому не питаєш, що я за один? – сказав гордо Готліб.

– Овва, не треба й питати, сама одіж каже.

– Ні, не каже! Бреше одіж! А ти спитай!

– Ну, хто ж ти такий?

– Я такий, що мені не зашкодить задивитися на тебе.

– Хтіла би-м вірити, та якось не можу.

– Я тебе переконаю. Де можу тя побачити?

– Коли знаєш, що я за одна, то, певно, й знаєш, де я мешкаю. Там мене побачиш.

І за сим вона знов засунула віконце, дала знак візникові, коні погнали, затуркотіла горі передмістям бричка, і туман куряви закрив перед Готлібовими очима чудну появу.

«Смішний хлопак, – думала собі Фанні, – але півголовок, чистий півголовок! Що він розуміє під тим: бреше одіж? Хіба ж він не вуглярчук? Ну, але коли ні, то хто є він такий? Півголовок, півголовок, та й годі!»

«Пречудна дівчина, – думав сам собі Готліб, – а яка гарна, а яка чемна! І з простим вуглярчуком заговорила! Але що вона розуміла під тим: дома мене побачиш! Чи се значить: приходь? Ex, коби мені убратися в що по-людськи! Ну, але треба старатися!»

З такими думками Готліб поплентався до своєї вуглярської нори.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 15, с. 410 – 420.