10. Робітницьке віче

Іван Франко

Буря збиралася над Бориславом – не з неба до землі, але з землі проти неба.

На широкім болонню, на бориславській і банській толоці, збиралися грізні хмари: се ріпники сходилися на велику робітницьку раду. Всі цікаві на нову, досі нечувану появу; всі повні надії і якогось таємного страху; всі згідні в роз’яренні і ненависті на своїх гнобителів. З гамором або шепотом, більшими або меншими купками, з горішнього і долішнього кінця або із середини Борислава плили-напливали вони. Чорні зароплені кахтани, лейбики, сіряки та гуні, такі ж сорочки, переперезані то ременями, то шнурками, то ликом, бліді, пожовклі та позеленілі лиця, пошарпані та зароплені шапки, капелюхи, жовнярські «гольцмици», бойківські повстяні крисані та підгірські солом’яники, – все те густою, брудною, сірою хмарою вкривало толоку, товпилося, хвилювало, гомоніло, мов прибуваюча повінь.

– Що ту довго радити? – гомоніли в одній купі. – Ту рада одна: жиди світ зуймили, жиди нам жити не дають, жиди голод навели на нарід!

– Треба нам узятися докупи, не піддаватися жидам! – викрикували в другій купі.

– Добре вам казати: не піддаватися. А як голод притисне, зарібку жид не дасть, тоді й ви опустите хвіст і піддастеся сухій вербі, не то жидові.

Голод – велике слово. Мов грізна змора, стояв він у кождого за плечима, і на згадку про голод притихли голосні, смілі крики.

– До ями кождого, хто над нами збиткуєся! – гомоніли в другім кінці.

– Та що то з того, – угомонював старий Стасюра. – Раз, що хто верже другого до ями, той піде гнити до криміналу…

– Овва, ще хто знає, чи піде, – сказав сумовито Матій. – А от злодій Мортко верг мого Іванчика, ще й гроші єго забрав, і донині ходить по світі та насміваєся з хрещених людей!

– Е, то жид, то жид! – закричали деякі. – Жидові все ввійде. А най би хрещений чоловік зробив щось подібного, – ну, ну!

– А по-друге, – говорив далі Стасюра, – сто збиткуєся над нами, а тисяча обдирає нас по праву, так що й не можна сказати, щоби збиткувався; і чемно, і ладно з вами: на тобі що тобі належиться, – а прецінь при тім чує чоловік, що з него шкіру міхом друть. В тім наша біда!

– Правда, правда! – гомоніли ріпники.

– Та що то, –говорили другі, – на то вже, відай, нема ради.

– Як то нема ради, – сказав Стасюра, – на кожду слабість зілля є, треба тілько пошукати. А що ж, хіба ж би на наше горе не було ліку? Треба пошукати. На то нас нині, богу дякувати, зійшлася тільки громада, щоби о тім поговорити. Адже ж знаєте: громада – великий чоловік; де один своїм розумом нічого, не вистачить, там громада все-таки борше ладу дійде.

– Дав би то бог, щоби ми нині до якого ладу дійшли, – говорили ріпники. – А час уже великий, біда до кості догризає!

Такі і подібні розмови велися по всіх кінцях і по всіх купках. Побратими розділилися і підготовували всюду народ до своїх думок, додавали їм віри в можність поліпшення і поправи їх нужденного життя, зміцнювали їх надію на громадський розум і громадську силу. А поки що все ще нові громади напливали і напливали! Сонічко стояло вже серед неба і пекло немилосердно, піднімаючи хмарою густу, вонючу замороку нафтову понад Бориславом. Понад синіючим високою стіною Ділом мерещали хвилі розігрітого воздуху. Від річки віяло лагодячим холодом.

– Ну, що ж, пора зачинати раду, зачинати раду – вже всі зійшлися! – загомоніли робітники з усіх боків.

– Хто має що говорити, нехай виходить всередину, на отсей камінь! – сказав своїм потужним, звучним голосом Андрусь Басараб.

– Ставайте довкола, зробіть місце довкола каменя, – гомоніли ріпники обступаючи.

На камінь виступив Бенедьо. Він не привик говорити перед такою великою громадою і був трохи змішаний: в руці обертав свою шапку і позирався на всі сторони.

– Се що за оден? – закричали з усіх боків ріпники.

– От робучий чоловік, муляр, – сказав Бенедьо.

– Ну, то говори, що маєш говорити!

– Я й небагато що маю говорити, – сказав Бенедьо, потроха осміляючись. – Я тілько то хотів наразі сказати, що кождий і без мене знає. Біда нам, робучим людям. Працюємо тяжко: ночі не досипляємо, вдень і відітхнути не маємо коли, мозолі на руках набиваємо: старі ще не злізли, а вже нові наросли, – і що нам з того? Кажуть: гірко заробиш, солодко з’їш; а ми чи багато солодко в’їмося? Гірко заробляємо – то правда, але ще гірші наші вжитки. Та й то більше мліємо голодом, ніж ситості зазнаємо. Та й ще коби хоть не збиткувалися над нами, не кривдили, не зневажали нас на кождім кроці! А то самі видите, яка нам повага. Робучий чоловік у них і за худобину не вартує!

– Правду говорить, правду говорить! За худобиною, за псом більше стоять, як за бідним чоловіком! Гей, гей, чи то бог дивиться на тото?

– Та й ще розважте, – говорив далі Бенедьо, – на кого ми працюємо, хто з нашої роботи користь має? Жиди! Властивці! Бідний ріпник сидить по шість, по вісім, по дванадцять годин у ямі, в замороці та смродах, мучиться, гепає та копле штольні попід землю, другі робітники стоять при корбі, при млинку і крутять, аж їм мозок у голові крутиться і послідні цомоги з них тягне, а властивці продають воски й нафти і збирають тисячні суми, і панують, будують доми муровані, вбираються та їздять в каритах та бризькають болотом на бідного чоловіка! І слова доброго від них він ніколи не почує. От на кого ми робимо і яку подяку маємо за тото!

– Най їх бог покарає за нашу працю і нашу нужду! – гукнули ріпники з усіх боків.

– Так-то воно так, – говорив далі Бенедьо по короткім передиху – що най їх бог покарає. Але то ще хто знає чи бог схоче їх покарати, чи ні, а по-друге, хто знає, чи нам від того буде легше, як їх бог покарає. А ту видимо, що бог якось більше любить нас карати, ніж їх! От і тепер покарав бог наші села голодом, а ту, в Бориславі, жиди принялися й собі ж нас карати: плату вменшують щотиждень і ще як хто поважиться допоминатися, то ганьблять у очі: «Іди собі, – кажуть, – коли тобі кривда, я десять найду на твоє місце за таку саму плату». То погадайте ж собі самі, що ту нам поможе – здаватися на кару божу! Я гадаю, що ліпше так робити, як говорять наші люди; бога взивай, а рук прикладай. Кара божа – каров божов, а нам треба собі братися докупи і радитися, як би ту власним заходом з біди вигарматися.

– Ба, в тім-то й штука! Як вигарматися, коли ми бідні і помочі нівідки не маємо? – крикнули робітники.

– Ну, я на тото наказу не можу дати ніякого, – сказав Бенедьо, – але коли би ваша воля послухати, то я сказав би вам, яка о тім моя гадка.

– Говори, говори! Слухаємо! – загули ріпники.

– Ну, коли говорити, то буду говорити. Правду ви кажете, що помочі нам нівідки не надіятися, бо хто ж нині хоче помагати бідному робітникові, а впрочім, хоть би й схотів помочи одному, то не зможе помочи всім, такій величезній громаді. Ту тілько ми самі, дружною силою, можемо собі помочи.

– Ми самі? А то як? – далися чути недовірливі голоси.

– Правда то є, – сказав Бенедьо, – що на тепер не зможемо собі цілком помочи. Бо яка поміч можлива, коли чоловік працює не на себе, робить-робить, а другий єго працею користуєся? Поки вся наша праця не буде йти на наш хосен, поти нам добра цілковитого не буде. Але дрібку, що то підратуватися чень зможемо. От а дивіть, кілько разів трафиться чоловікові остатися без роботи! Ходить чоловік, як загорілий, мечеся, мов у гарячці, сюди й туди, а роботи годі дістати. Мліє чоловік з голоду, іде до жида і напрошуєся на яку-будь, хоть би й на найпоганішу роботу, щоби тілько з голоду не згинути. Ну, видите, а якби так ми, кілько нас ту є, обов’язалися щотиждень по виплаті складати, нехай по центові, нехай по два, то почисліть самі, яка би сума з того вийшла. Якби нас найшлося таких тисяча, то нікому би той цент не впався так тяжко і не затяжів би на кишені, а з того щотижня зібралась би така сума, що можна би на несподіваний случай запомочи десять людей.

– Правда є, правда є! – загомоніли робітники.

– Невелика то підмога, правда, – говорив далі Бенедьо, – але, вважайте лишень, що се знов не буде й така мала поміч. Бо вже як так на якийсь час заратуєся чоловіка чи ринським, чи півтора, то він не буде потребував іти до жида і кланятися єму, і набиватися до роботи за яку-будь мізерну платню, не буде мусив знижувати платню другим робітникам. А те, що єму дасться, він може поволеньки та потрошка виплатити назад, скоро тілько дістане ліпшу роботу. Таким способом наша робітницька каса не тілько що не вменшувалася би, але, противно, все би більшіла.

Ріпники стояли мовчки і розумували. Зразу діло видалось їм справді немов і хороше, і всі готові були відразу приступити до нього. Але швидко далися чути закиди.

– Е, що з того, – говорили деякі ріпники. – Ну, нехай би й так: ми будемо складати, а хто з того буде користати? Буде так, як по селах, де є каси громадські. Богачі повизичують гроші, користають з них, а бідний тілько складати мусить, а хісна з них ніякого не має. Або й ще одно: виберемо касієра, розумівся також ріпника, як і всі ми, то хто нам заручить, що він грошики не возьме і не втече?

Бенедьо слухав тих закидів супокійно.

– Думав я над тим також і от що видумав. Насамперед, страху нема, щоби користали з наших грошей самі багачі, бо між нами багачів нема, усі ми бідні. А по-друге, ми не жиди, гроші на процент зичити не будемо, а будемо видавати тілько в разі правдивої нужди, слабості, безроботиці, – то, значиться, будемо помагати там, де вже для кождого очевидно, що помочи треба. Хто опісля зможе, той віддасть нам і надоложить видаток, а хто не зможе, ну то го також не повісимо. А з касієром, я гадаю, найліпше буде ось як зробити. Якби нас найшлося багато таких, що би приступили до тої каси, то при кождій кошарі або при кількох сусідніх кошарах ви собі самі вибирайте свого касієра, такого, що вже ту, в Бориславі, робить раз у раз і котрого добре знаєте. Такий касієр міг би збирати гроші тілько з тих кошар, котрі його вибрали. А знаючи, кілько в них людей робить, а кілько обов’язалися платити, дуже легко кождий буде міг знати, кілько касієр має грошей у себе. Скоро би оден в чім не сподобався, можна вибрати другого. Ті самі кошари, що мають одного свого касієра, мали би обов’язок підпомагати потребуючих з-поміж себе: о тих вони й найліпше будуть знати, чи хто і кілько потребує.

– Так, то й але, – загомоніли робітники. – Так, то все буде касієр у нас під оком, а як їх буде багато, то у кождого сума буде невелика, то й менша покуса до циганства, і навіть якби вся тота сума пропала, той се би страта була невелика. На то можна згодитися.

– Позвольте, ще не конець на тім, – говорив Бенедьо. – Хто знає, може, часом трафиться потреба такої підпомоги, на котру не вистачать средства з одної кошари. Може, трафиться зробити дещо такого, що би було придале для добра всіх бориславських робітників, – а на то треба би більше грошей, більшої каси. То я гадаю зробити ось як. В кождій такій частковій касі, що би була при одній або кількох сусідніх кошарах, усі гроші, які будуть впливати, поділити на три части. Дві такі третини лишали би ся при кошарі на часткові запомоги, а одну третину давалось би до одної, головної каси. З тої каси вже не міг би видавати ані касієр, ані одна кошара, а тілько цілий збір бориславських робітників, розумівся, тих, що платять до каси. З неї видавати якнайменше, а громадити гроші для більшої спільної потреби.

– А яка ж би то могла бути така потреба? – питали ріпники.

– От як я собі о тім думаю, – сказав Бенедьо. – Як бачите, тепер жиди так дуже впевнилися, що нас багато, що голод зжене робітників чимраз більше до Борислава, що не питають, чи можна нам продихати, чи ні, а знижують нам плату раз у раз. І не перестануть ще далі знижувати, доки не впімнемся за собою.

– Ей, чи ми не споминалися, що то поможе!

– Ба, постійте, най я вам скажу, як би то впоминатися! То певно, що говорити їм, чи добром чи й погрозою, на ні на що не здасться, – не послухають. Ту треба не грозити, а зробити таке, щоби вони й не отямилися, відки се на них упало. От що треба зробити. Всі, кілько нас ту є, і ті, котрих ту нема, – одним словом, усі, разом, одного поранку, кождий при своїй роботі, приходимо і кажемо: годі, не будемо робити, не можемо робити за таку малу платню, волимо сидіти дома. Доки не буде більшої платні, доти й пальцем не кинемо. І, сказавши те, всі додому!

Ріпники аж роти порознімали з диву, почувши таку раду.

– Ба, та як же се – покинути роботу?

– На час, на час, доки жиди плату більшу не дадуть.

– Але ж се може потривати довго.

– Ну, дуже довго воно не потриває. Адже ж уважайте: жиди поробили з ріжними купцями контракти: на той а той час достачити тілько воску, тілько нафти, ну, а як на час не постачать, то їм втрата буде десять раз більше, ніж тота надвишка в нашій платні. А самі до ям не полізуть, – потримаються, може, кілька день, та й мусять-таки до нас «прийдіте поклонімося».

– Але ж вони собі наспроваджують інших робітників!

– Га, то треба нам так зробити, щоби не поспроваджували. Вислати відси людей на всі околичні села і розпустити такий наказ: щоби на такий а такий час ніхто не йшов до Борислава, бо таке а таке там робиться.

– А як мазурів спровадять?

– То не пустити! Хоч намовою, хоч силою, а не пустити.

– Гм, та се то би можна. Але як же нам прожити за той час безроботиці?

– Отож-то на тото я би гадав зложити таку головну касу.

– А жиди змовляться і хліба не довезуть, схотять нас виголодити.

– Ми й купувати від них не будемо. Як у нас будуть свої гроші, то собі спровадимо самі з міста, ще за танші гроші!

– І гадаєш, що з того буде нам поміч, що підвисшать платню?

– Я гадаю, що мусять, скоро тілько ми видержимося твердо.

– Але таку громаду народа виживити, то треба величезної суми грошей!

– Можемо на час безроботиці відправити одну часть людей на села або де до міста, до других фабрик або де, щоби менше було тягару. Та й то, не пориватися до такого великого діла, поки у нас не буде досить грошей, щоби можна було продержатися хоть тиждень. І заки зачнем, то попереду уладити все порядно, і людей по селах розіслати, і хліба настарати і всего. Але то о тім буде ще час поговорити. Тепер скажіть, чи пристаєте на тото, щоби у нас були каси: і часткові, і головна каса?

– Пристаємо! Пристаємо!

– А на тото чи пристаєте, щоби дві третини лишалися в часткових касах, а одна третина щоби йшла до головної каси?

– Ні, най дві третини йде до головної каси! Волимо давати по два центи, а щоби тілько нам усім швидше яка полегкість вийшла!

– А до головної каси я би гадав вибрати до заряду трьох людей, котрих добре знаєте і котрим можете завірити. А головна річ, щоби каса була у такого чоловіка, що ту має яку свою посілість.

– Ба, а де ж ту такого найти, коли всі ми зайшлі, бідні?

– Я знаю такого чоловіка, – старого Матія, що у него тут своя хатина. Я би гадав, що найліпше касу у него помістити. І то так, щоби кождий частковий касієр міг кождого часу прийти і перерахувати, що і відки є в касі, і оповістити о тім своїх людей. Два другі при головній касі мали би щотиждень ходити по кошарах і збирати гроші. Таким способом усе було би безпечніше, що ніхто ані не оциганить нікого, ані собі грошей не присвоїть. Чи пристаєте на тото?

– Пристаємо! Пристаємо!

– А де є той Матій? Хочемо видіти єго! – закричали деякі, котрі не знали Матія. Матій виліз на камінь і поклонився громаді.

– Ти що за оден? – закричали до нього.

– Ріпник, люди добрі.

– У тебе є своя хата?

– Своя, не своя, а так, як би своя. Моєї невістки хата, але вона в службі, не сидить тутка.

– А приймешся, щоби у тебе була наша каса і щоби ти мав нам за неї давати відповідь?

– Як перед богом і своїм сумлінням, так і перед вами. Коли ваша воля на то, я готов послужити громаді. А впрочім, вас ту з половина знає мене.

– Знаємо, знаємо! – озвалися многі голоси. – Можна покластися на него!

– Ну, а кого ж на других касієрів вибирати? – питали ріпники.

– Вибирайте, кого знаєте, а наймім таких, щоби могли добре бігати, – сказав Бенедьо.

– Будь ти!

– Ні, я не можу, – слабовитий, як бачите, та й занятий надто при роботі, не зможу бігати. А що зможу, то й без вашого вибору буду робити.

За сим Бенедьо подякував громаді за послухання і зліз із каменя. Почався шум і гамір між ріпниками. До Бенедя тислися ріпники, щоби стиснути його за руку, глянути йому в лице і голосним, щирим словом подякувати за добру раду.

Між тим робітники швидко згодилися вибрати за двох других касієрів Прийдеволю і Сеня Басараба.

– Дякуємо за вибір і за вашу добру віру! – гукнув Сень до громади. – Постараємся добре послужити нашій загальній справі! А тепер, хто що може, прошу скинути по центові, по два, щоби наша каса відпочатку не стояла пусто!

– Гурра! По центові до каси! – закричали робітники.

– Скидайте кождий по центові, але кождий, – сказав Матій, – то таким способом, порахувавши, будемо знати кілько нас ту є!

Пристали й на то, і коли зібрано гроші, начислили 35 ринських.

– Півчетверта тисяча нас зійшлося! – крикнув Сень Басараб. – В касі нашій тридцять і п’ять ринських! А чи тяжко нам прийшло скинути тільку суму!

– Що то за сила – громада! – говорили між собою ріпники. – Добре то якийсь сказав: громада плюне по разу, та й одного потопить!

Гамір змігся, але був се вже не понурий, тривожний гамір прибитої безрадної маси; се був веселий гамір пчіл, що і для них настала весна і зацвіли цвіти, і ожила надія щасливішого життя.

Примітки

банській толоці – від назви села Баня-Котівська (нині це західна частина м. Борислав).

«прийдіте поклонімося» – слова з різдвяної молитви 18 ст. «».

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 15, с. 389 – 397.