11. Жиди дізнаються про робітничий рух

Іван Франко

Діла йшли дуже добре. Леон Гаммершляг ходив землі не дотикаючи з гордості і радості. Все йому удавалося щасливо, і хоть се був тільки початок головного діла, то вже той початок віщував добре про вдачу цілості. І так поперед усього від «Воскової спілки» з Росії Леон одержав ось яку звістку: «Постачайте церезину, коли можна, ще й перед контрактовим терміном. Спілка уладила щасливу штуку. При помочі, знаєте, звісних тутешніх способів нам удалось заключити з св. синодом контракт на доставу церезини до церквів православних. 100 000 кавцій зложено. Ждемо від вас вісті, коли буде готов перший ладунок».

Прочитавши тоту звістку, Леон мов на крила піднявся. Значиться, діло угрунтоване міцно і тривко. Він зараз же за тим рушив до Борислава, щоб поглянути, як стоїть будова фабрики. По дорозі він дуже бідкував, що будова ще аж через тиждень має бути готова і що не можна так-таки відзавтра зачати фабрикації воску. Що ціла тота фабрикація була властиво контрафакцією, обманством, – про се Леон ані крихти не думав. Почуття справедливості було у нього взагалі дуже неясне, а вже ж того почуття, що існуючі устави і приписи державні обов’язують в чім-небудь усякого горожанина, сього почуття у Леона, як і взагалі у наших жидів, ледве чи був і слід який-небудь.

За уладжуванням усяких біжучих діл в Дрогобичі, особливо за клопотами при закупуванні сирого воску земного від різних дрібних властивців, Леон уже більше як тиждень не заглядав до Борислава і не знав, що і як там діється. Він у всім поклався на Бенедя, переконавшися вже попереду, що діло своє він робить совісно і добре. Але як же здивувався Леон, коли, приїхавши до Борислава, побачив, що при новій будові робітників нема, крім кількох, що докінчували побивати дах, і коли Бенедьо вийшов супроти нього з заявленням, що його діло вже скінчене, будова вповні готова і остається тільки йому оглянути все доочне і відпустити його, Леон сам не знав, що й казати на таку радісну несподіванку, і коли б Бенедьо був «пан» будовничий, а не простий робітник і недавній помічник мулярський, він був би обняв і вицілував його з великої радості.

Значиться, щастя незмінно всміхається йому! Значиться, воно підслухує його таємні думки і бажання і, мов коханка, біжить наперед нього, щоби в миг ока сповнювати їх! Радість широко розлилася по Леоновій лиці. Він почав дякувати Бенедьові і пішов з ним оглядати будову. Вона стояла перед ним у всій своїй показності: довга-довга, низька, з невеличкими дверми і віконцями, позираючими де-де, мов присліпуваті злодійські очка. Два височезні комини стриміли до неба. Довкола будови був досить обширний плац, обведений височезним парканом, з широкою брамою для в’їзду і вузенькою хвірточкою обіч для проходу. Плац був гладко втолочений, ями-вапнярки були позасипані, навіть обширна цюпа для робітників і для складу нафабрикованого воску була готова. Стіни, не білені, ані тринковані, червонілися ясно-червоною краскою. Словом, усе було, як треба, аж Леонові серце радувалося. А досередини він і не йшов оглядати. – «До сього, – казав, – треба привезти мого майстра-нафтарника, він буде найліпше знати, чи так усе зроблено, як треба». Рури і кітли, і всі прилади, замовлені в Відні, вже надійшли були і стояли на плацу в величезних паках. Леон не дав і відітхнути ні собі, ні коням, – сейчас же погнав назад до Дрогобича, щоби привезти Шеффеля. Бенедьо за той час мав прилагодити робітників, котрі б за проводом Шеффеля нині ще поуставляли і повмуровували кітли та машини.

Приїхав і Шеффель. Оглянув нутро фабрики, розміряв, що, як і куди, і висказався дуже похвально о будові. Леон ходив слідком за ним та тільки поцмокував і руки засукував. Бенедьо тим часом з нанятими робітниками порався на подвір’ї коло машин, розбивав дошки та пачки, розмотував перевесла та шнури і приладжував дерев’яні вали та гереги, щоби затягнути все те, куди треба, досередини.

До пізнього вечора тривали в новій фабриці стукання та брязкоти: се уставлювано і утверджувано машини. Де треба було проробити більшу дірку в мурованій стіні для вставлення рури, де треба було підмурувати котел до належного становища, – Шеффель примірював і запоряджував, а Бенедьо заспів з робітниками виконував його запорядки. Вкінці з настанням сумерку все було готове.

Леон і Шеффель ще осталися всередині фабрики. Світло невеличких воскових каганців мигкотіло та сарахтіло, відбиваючися сотнями іскор в блискучім череватім кітлі з полірованої міді. З кутів піднімалися бовдури пітьми, звисали з дерев’яної голої стелі, немов грозячи привалити собою тих кілька слабо блимаючих точок.

– Так завтра зачнете? – спитав з задуми Леон, поблудивши очима по тих темніючих просторах, по тім гнізді, в котрім мали вигрітися і виклюнутися його золоті сни.

– Зачнеться, – сказав Шеффель. – А робітники готові?

– А, правда, робітники, – сказав Леон. – Ну, будуть і робітники. Тепер того зілля в Бориславі досить.

– А тілько, знаєте, – сказав Шеффель, – наше діло теє-то, не зовсім ясне. То треба вам постаратися о кількох, принаймні трьох робітників таких, на котрих би зовсім можна спуститися. То є, щоби де не розбалакали, не наплели що. Тих би умістити треба в головнім відділі дестилярні, в хімічній коморі, де, знаєте, оконечно вироблюється церезина. Щоби прочі робітники думали, що се проста парафіна. О то постарайтеся!

– Гм, – міркував Леон, – трьох робітників, на котрих би можна зовсім спуститися! Правда ваша, треба пошукати. Та тілько то штука з-поміж того зброду винайти таких робітників!

Тим часом на подвір’ї нової фабрики зібралися робітники довкола Бенедя. Вони ждали на Леона, щоб одержати від нього решту плати і подякувати йому за роботу. Місяць піднімався на погіднім небі, де-де з-за білої напівпрозірчастої мряки проблискували млявим світлом золоті зорі. Робітники посідали на каменях та урізках з дилиння і балакали; глухий гомін їх розмови йшов на поле і мішався з срібним шепотом річки, що туй обіч булькотіла по камінні. Звісна річ, бесіда йшла про одно, про недавній робітницький збір, про складки і будущі надії.

– По правді кажу вам, – говорив Бенедьо, – диво сталося з тутешнім народом. Коли я перед місяцем прийшов до Борислава і почав допитуватися, чи трібували вони як-небудь ратуватися, то всі або головами похитували або сміялися з мене. А нині, самі видите, як усі, старе й мале, тиснуться до складок. Адже досі вже маємо 150 ринських в одній тілько головній касі!

– Сто п’ятдесят ринських, – повторив з розстановкою один робітник, – ну і що ж! Для одного була би се підпомога, але для тільких тисячів – що тото значить?

– Правда, що мало значить, – говорив Бенедьо, – але ж бо вважайте, що ще тижня нема, як почалися наші складки. За місяць чень назбираєся хоть п’ятсот.

– Ну, а з п’ятьма стами мож зачинати того, що ви загадали?

– Гм, треба добре обрахуватися з силою і з грішми, – сказав Бенедьо. – Числячи на прожиток одному чоловікові лиш півтора ринського на тиждень, числячи далі, що безроботиця потягне тиждень і нам прийдеся прогодувати через той час лиш тисячу люда, то в касі мусить бути на те найменше півтори тисячі ринських. Найменше, кажу, бо, крім прожитку, будуть ще інші видатки.

– Півтори тисячі ринських! – скрикнули в один голос робітники. – Господи милосердний, коли ж ми таку суму зложимо? Та за той час половина нас ту голодом перемре, а з селів десять тисяч нових прибуде!

– Що ж робити, – сказав сумно Бенедьо, – на то вже, бачу, нема ради. Більших складок робити не мож, бо й так жиди уривають нам на кождім поступі, а як дізнаються о наших складках, то ще більше будуть уривати. Треба стояти при своїм, складати і терпіти ще хоть три місяці!

– Три місяці! Хто знає, що за три місяці може статися!

Замовкли робітники, і сум заляг невеличку гомонячу громадку. Бенедьо важко похилив голову додолу. Він і справді почував, що діло пекуче, що найбільша сила сього люду лежить в його хвилевім розбудженні і що не покористуватися тим розбудженням значить – випустити з рук головну пружину діла. Але що ж було робити? Грошей не було, щоб зараз зачати змову. Приходилось все-таки чекати.

– А ту й ще одна річ, – промовив знов Бенедьо, прокинувшися з задуми. – Мені прийдесь вертати до Дрогобича.

– До Дрогобича? А то пощо? – скрикнули робітники.

– Ну, пощо? Ту моя робота, як видите, скінчилася.

– Шукайте іншої.

– Або ж ту без мене не обійдеся? Правда, жаль чоловікові покидати таку справу, над котрої заснованням трудився і думав…

– Ну, то й не покидайте!

– Се певно, що треба б не покидати, коби тілько спосібність була.

Робітники почували се добре, а навіть і в Бенедя прокидалася не раз тота думка, що без нього ціла справа могла би легко зійти на фальшиву дорогу і через те зовсім не вдатися. Він почував, що в кождій новозложеній для нових і непривичних цілей свіжо зорганізованій громаді багато і дуже багато залежить на привідці, на його особистім впливі і пораді. Правда, він почував, з другого боку, аж надто добре безсильність і своєї думки і був переконаний, що не спіткайся він в Бориславі з побратимством і з такими тверезо мислячими людьми, як Матій і Стасюра, він сам не був би, певно, дійшов до того, до чого тепер дійшов. Взаїмне співділання всіх часток тут було аж надто сильне і виразне, але іменно для того почував Бенедьо, що вирватися з того круга взаїмних співділань значило б – зашкодити кождій частці зосібна і всім взагалі. Але вп’ять таки, що тут робити в Бориславі, коли не буде роботи для нього? Але доля готовила йому поміч з такого боку, з якого він її й зовсім не надіявся.

З середини фабрики вийшов Леон в супроводі Шеффеля, оба вони наблизилися до робітників. Робітники повставали.

– Ну, люди, – сказав голосно Леон, – робота ваша скінчена і добре скінчена. Дякую вам за пильність вашу!

– І ми дякуємо пану за роботу! – закричали робітники. – Та най бог дасть щасливу годину!

– Дай боже, дай боже, – сказав радісно Леон. – А тепер, що ще кому належиться, щоби ми чисто розсталися.

Почалася виплата. Бенедьо стояв обіч. Коли виплата скінчилася, Леон наблизився до нього.

– А вам, пане майстер, дуже, дуже дякую і за роботу, і за швидке скінчення, – за все! Дуже би-м не рад з вами розстатися… Але тепер, за те, що ви таку мені нині зробили радість, прийміть від мене отсе на пам’ятку!

І він втиснув в руку Бенедьові обвинених папірцем десять ринських самим сріблом.

«От зараз буде в нашій касі 160 ринських», – подумав собі Бенедьо, приймаючи з подякою Леонів дарунок. – І ще прошу вас, – сказав на закінчення Леон до Бенедя, – зайдіть зараз тепер до мене на мою кватиру, я маю з вами де о чім поговорити.

За сими словами Леон і Шеффель пішли, за ними вийшли робітники. Бенедьо остався, щоб позамикати всі двері і брами, і відтак пошкандибав за Леоном, роздумуючи, що такого він має йому сказати. По дорозі він вступив до хати, застав там Матія і положив на його руки до робітницької каси десять ринських сріблом, котрі дарував йому Леон.

– Що би я вам сказав, – заговорив до нього Леон, коли Бенедьо прийшов на його кватиру. – Ви, як бачу, чесний чоловік і порядний робітник, і я, як кажу, не хотів би з вами розстатися. А мені ту до моєї нової нафтарні якраз потрібно кількох чесних і щирих людей до одної, і то не дуже тяжкої, роботи. Так от що хтів я вам сказати: чи не схотіли би ви, сли вам у мене робота не сприкрилася, остатися й надалі?

– Але яка ж се буде робота? Прецінь мулярська вся скінчена?

– Е, ні, не до мулярської, а так, до нафтарської, при воску, – сказав Леон.

– Але чи зумію ж я робити тоту роботу, коли досі при ній не був і не знаю, як що йде? – спитав Бенедьо.

– Е, е, е, що ту уміти! – сказав Леон. – А простий хлоп, робітник більше вміє? А прецінь робить. Ту нема що вміти: пан директор покаже вам усе. Я ж кажу вам, ту не о вмілість ходить, а о то, щоби чоловік був щирий і сумлінний та щоби, розумієте, щоби…

Леон затявся якось на слові, немов вагувався чогось.

– Щоби, – кінчив він по хвилі, – не розговорив ніде, що і як робиться в фабриці. Бо, видите, ту секрет невеличкий… Мій директор вигадав новий спосіб фабрикації воску, то не хотів би, щоби того розголошувалося.

– Гм, та воно-то так… – проговорив Бенедьо, не знаючи, що ліпшого сказати.

– Бо то, видите, – торочив далі Леон, – у нас такі люди погані, – скоро що, зараз перехоплять, та й що з того: їм зиск, а мені втрата. То я для того хотів би…

– Але ж бо то тяжко буде. Ну, нехай, що я не скажу нічо нікому, але ж бо в фабриці, крім мене, чень же робітників буде багато.

– Ну, не всі потребують усе видіти й знати. В цілій фабриці все буде робитися так, як по других фабриках, а тілько буде одна така комора окрема, і в ній буде троха інакше. Там буде директор, ну, і треба буде пару робітників йому до помочі. Що ж, можу на вас надіятися?

– Та що, – сказав Бенедьо, ледве можучи скрити свою радість, – про мене. Сли лиш потрафлю, то буду робити. Мулярської роботи тепер і так трудно напитати, буду трібував ще й нафтарського ремесла. А за то, щоби через мене ваш секрет не видався, за то будьте певні.

– Ну, ну, – сказав усміхаючися Леон, – я й сам то знаю, що ви не такий чоловік. Але знаєте, коби-то ще кількох, от хоч би двох-трьох таких, як ви!.. От, ви ту робили, пізнали дещо робітників, може би, ви ліпше могли дібрати до себе таких людей, яких мені треба? Я вам того дармо не схочу. А ще одно! Перша річ, розуміється, плата. Знаєте самі, то вже не мулярська робота, такої самої плати, як досі, не можу вам дати…

– Ну, то розумієся! – сказав Бенедьо. – Кравця а шевця не мож одним ліктем міряти.

– Отож-то! А ще видите, як ту тепер у нас. Робітника напхалося, плату всюди знижують, бо, розуміється, що мені за інтерес платити дорожче, коли я можу того самого робітника мати за дешевшу плату? Але з вами, то інша річ, розумієте мене? Тож я вам і тим другим, що будуть разом з вами робити в окремій коморі, обіцюю по ринському денно, і то наперед прирікаю, що зниження ніякого вам не буде, ані касієрного не маєте платити. Чи пристаєте на таке?

Бенедьо стояв і надумувався.

– Волів би я, – сказав він по хвилі, – щоби ви самі вибрали собі й прочих людей до своєї окремої комори! А так, виберу я, а потому станеся що-небудь такого… Знаєте, чоловік на чоловіці все може помилитися, – ну, а на мні буде вся відповідь! А на роботу і на плату нехай і так, я пристану.

– Ні, ні, – наставав Леон, – і товаришів собі доберіть! До прочої фабрикації вистачуть які-будь люди, а ту треба вибрати. А ви їх ту ліпше можете знати, на кого можна спуститися, аніж я або директор.

– Га, про мене, – сказав Бенедьо, – нехай буде й так. Постараюся дібрати трьох людей, котрим мож буде завірити. А відколи зачинаєся робота?

– Зараз відзавтра. І то, вважайте, треба форсувати як мож найборше. Віск уже замовлений. В окремій коморі будете й прасувати і пакувати його.

«Що се за штука така може бути? – думав сам собі Бенедьо, йдучи сумерком бориславською улицею від Леона додому. – Вигадав новий спосіб фабрикації і боїться, щоби робітники не видали його! Нібито робітник на тім розумієся? А впрочім, побачимо, що таке буде! А добре сталося! Ні з сего ні з того лучилася робота, та й незлий заробок, є при чім остатися в Бориславі й надалі, та й до каси все-таки і від мене щотижня вплине хоть штири ринські. А ще три – котрих би ту трьох вибрати»?

Бенедьо довго думав над тим, котрих би трьох вибрати, але якось не міг зважитися. Він постановив собі поговорити о тім з Матієм. Бенедьо рад би був вибрати всіх трьох із побратимів, але Матій відраджував, боячися, щоби в разі чого се не звернуло на них якого підозріння.

– І так, – говорив він, – жиди тепер перетривожені нашим збором. Певна річ, що між робітниками найдуться деякі, котрі доповідять жидам, що і як ми радили. Ну, а скоро так, то певна річ, що жиди зачнуть нас шпигувати, то щоби, як така купа побратимів робити буде разом, щоби се деяк не навело їх на який слід абощо.

Бенедьо відповів, що воно то можлива річ, що жиди будуть відтепер шпигувати їх, але він не видить, чого б тут боятися, щоб не викрили побратимства, хоть би навіть побратимів кілька робило при купі. Адже ж о ділах своїх вони не потребують говорити наголос при чужих людях. «Впрочім, – додав Бенедьо, – не в тім головна річ, кого вибрати, але в тім, щоби взяти тих із побратимів, котрі іменно тепер не мають роботи». А таких якраз було два: Деркач і Прийдеволя. Отже, Бенедьо побіг шукати їх, щоб замовити їх до фабрики Гаммершляга, а на третього вибрав собі одного чесного ріпника, котрий хоть не належав до побратимства, але дуже живо занявся свіжо піднесеною думкою робітницьких кас і котрого побратими жартом прозвали Побігайком за його невтомиму рухливість і готовість бігати від ями до ями, чи то для збирання складок, чи й так, для притягування щораз нових людей до робітницької спілки.

А Леон Гаммершляг, згодивши Бенедя, накинув на себе легке пальто і вийшов на улицю пройтися та розмовитися з деякими знакомими властивцями, котрі звичайно в ту пору проходжувалися улицею. Швидко його окружила громадка жидів, стискаючи його руки і желаючи йому щастя з нововибудованою фабрикою. Далі почалися розмови про всякі біжучі діла, котрі найбільше занімали жидів-капіталістів. Звісна річ, поперед усього почали деякі розпитувати Леона, як стоять такі й такі курси, чи не потребує ще більше воску, як багато думає вироблювати тижнево парафіни в своїй фабриці, а коли у всім тім цікавість їх була заспокоєна, зійшла бесіда на бориславські новини.

– Ох-ох-ох, Gott über die Welt! – сказав, важко зітхаючи, низький а грубезний жид, Іцик Баух, один з дрібних властивців кількох ям, – що ту у нас діється, що ту у нас діється, то аж розказувати страшно! Ви не чули, пане Гаммершляг? Ох-ох-ох, бунтація та й годі! Чи я то віддавна не казав: не давати тим поганцям, тим опришкам – фу-у! – не давати їм такої високої платні, бо як собі розберуть, то будуть гадати – ох-ох-ох, що їм ще більше належиться! А тепер видите, самі видите, що по-мойому стало!

– Та що таке? Що за бунтація? – спитав недовірливо Леон.

– Ох-ох-ох, Gott über die Welt! – сопів далі Іцик Баух. – Прийдеться швидко всім чесним гешефтсманам утікати з Борислава, auf mane munes! Бунтуються робітники, чимраз остріше ставляться до нас, а в неділю – ох-ох-ох– ми вже гадали, що то буде наш послідній день, – фу-у! – що зараз кинуться різати! На толоці тілько їх зійшлося, що тих круків на скітнику. Ми всі з переляку троха не померли. Ніхто, розуміється, не поважився приступити, бо були би розірвали на кусники, – адже ж, знаєте, дикий нарід! Ох-ох-ох, що вони там говорили між собою, того не знаємо і довідатися не мож. Я питав своїх Банюсів – говорять: «Ми так собі, гагілки грали! Брешуть, бестії! Ми виділи добре з даху, що один виліз на камінь і довго щось говорив, а вони слухали-слухали, а далі як загомонять: «Віват!..» Ох-ох-ох, страшні річі, страшні річі!

– Але ж я у всім тім не виджу нічого страшного, – сказав, гордо усміхаючись, Леон. – Може й направду гагілки грали.

– Ох, ні, ох, ні, – говорив далі Іцик Баух. – Уже я знаю, що ні! І повертали відтам такі веселі, співаючи, а тепер між ними якісь змови, якісь складки. Gott über die Welt, – буде лихо!

– Я все ще не виджу, – зачав було знов Леон, але другі жиди перебили його, потверджуючи вповні слова Іцика Бауха і додаючи ще від себе багато подробиць. Треба сказати в честь бориславським робітникам, що вони зразу добре порозуміли свою справу і бодай по той час нікотрий з них не зрадив жидам, яка була ціль їх сходин і що ураджено на їх раді. Впрочім може бути, що й далеко не більша часть робітників чула та розуміла все доразу, що й до чого було ураджено: ті, котрі розуміли, не висказували сього жидам, а ті, що не розуміли, то й не могли їм багато цікавого сказати. То тільки дізналися жиди, що між робітниками робляться якісь складки, що вони хотять самі допомагати собі і що до всього того нарадив їх муляр Бенедьо Синиця.

– Бенедьо! Той, що у мене нафтарню мурував? – скрикнув зачудуваний Леон.

– Той сам.

– Складки? Помагати собі? Гм, я й не гадав, щоби у Бенедя було на тілько розуму. Мулярський помічник, родився і виріс в Дрогобичі, – і відки він до всього того прийшов?

– Е, чорт го там побери, відки прийшов, то прийшов! – зафучав Іцик Баух.– Але як він сміє нам ту людей бунтувати? Післати до Дрогобича по шандарів, най в ланцюги, та шупасом відси!

– Але прошу вас, панове, – сказав зупиняючись Леон, – я не розумію, чого се ви так тривожитесь? Що в тім усім страшного? Я бував по Німеччині, там робітники всюди сходяться, радяться, складаються, як їм захочеться, і ніхто їм того не боронить, і ніхто того не лякається. Противно, розумні капіталісти ще й самі їх до того заохочують. Там кождий такий капіталіст як говорить до робітників, то раз у раз у нього на язиці Selbsthilfe та й Selbsthilfe. «Помагайте самі собі, всяка постороння поміч для вас на нінащо не здасться!» І гадаєте, що зле на тім виходять? Противно! Як робітники самі собі помагають, то значиться, що (вже капіталіст не потребує їм помагати. Чи там окалічіє хто на фабриці, заслабне, постаріється – Selbsthilfe! Най собі роблять складки, най собі помагають самі, аби тілько ми їм не потребували помагати! А вже ми будемо старатися, щоби їм роги не надто високі росли: скоро що троха зачнуть носитися бутно, а ми цап, – плату знизимо, і свищи тоді тонко, так, як ми хочемо!

Леон виговорив усю тоту бесіду з таким запалом внутрішнього переконання, що в значній часті успокоїв і потішив своїх слухачів. Один тільки грубий, червононосий Іцик Баух недовірливо хитав головою, і, коли Леон скінчив, він, важко відсапуючи, сказав:

– Ох-ох-ох! Коби-то воно так було, як ви кажете, пане Гаммершляг! Але я боюся, що воно не так буде. Що нашого робітника, дикаря, бойка, рівняти до німецького! Де нашому робітникові до якої розумної Selbsthilfe? Ох, ох, ох, Gott über die Welt! А якби він Selbsthilfe порозумів так, що треба брати за ножі та різати жидів? Га?

Всі слухачі, не виключаючи й самого Леона, стрепенулися на ті зловіщі слова, морозом подернуло у них за плечима. А до того в тій хвилі коло них перейшла з гомоном юрба ріпників, з-поміж котрих, о цілу голову вищий від усіх, вистирчував понурий Сень Басараб. Він грізно позирав на жидів, а особливо на Бауха, свого принципала. Баухові від його погляду чогось недобре зробилося, і він замовк на хвилю, поки юрба не перейшла.

– От, дивіть, які вони, – говорив він, коли ріпники пропали в темнім закаулку, – дичина та й годі! От той високий серед них – він у мене робить – чи не цілковитий медвідь? Та ви тому лиш писніть слово Selbsthilfe, а він зараз возьме ніж та й заріже вас!

Але Леон, а за ним і другі жиди почали перечити Баухові. Вони тим живіше перечили йому, чим більше самим було лячно, і, переконуючи його, що небезпеченства нема ніякого, старалися властиво переконати о тім і себе самих.

– Ще то воно так зле не є, – говорили вони. – Люд наш, хоть, може, незугарний і непривітливий на вид, не є такий злий і кровожадний, як здається Баухові. І що случаї правдивої, порядної спілки і у нас не рідкі і людям тутешнім зовсім не чужі. І що коли б мало було прийти до яких «непорядків», то було би вже прийшло зараз по першім зборі. І що Бенедьо – чоловік слабовитий і характеру лагідного. І що Леон зараз завтра поговорить з ним і розпитається його о все, і що Бенедьо мусить йому все чисто розповісти, бо під певним зглядом Бенедьо зобов’язаний йому, Леонові, до вдячності, і що наперед можна впевнитися, що небезпеченство ніяке нікому не грозить.

– Ох-ох-ох, де більше язиків, там більше й мови! – говорив невмолимий Баух. – Але я вам раджу: не вірте тим розбійникам, розбийте їх складки, а особливо знижіть їм плату так, щоби собака один з другим не мав за що й продихати, то тоді їм і складок усяких відхочеться!

– Еге-ге, будем видіти, чи відхочеся! – проворкотів крізь зуби Сень Басараб, котрий поза кошари і плоти підповз ід тому місцю і, розуміючи добре жидівський жаргон, котрим розмовляли жиди, підслухав усю тоту розмову. – Еге-ге, побачимо, небораче, чи відхочеся! – воркотів він, здвигаючися на ноги з-за плота, коли жиди розійшлися. – Коби лиш тобі борше дечого другого не відхотілося!

І, розпустивши ноги, Сень поспішив до Матієвої хати, щоби там розповісти побратимам о тім, як то жиди говорять о їх раді і що о ній знають.

На другий день рано перед роботою Леон здибався з Бенедьом уже в фабриці. Бенедьо представив йому Деркача, Прийдеволю і Побігайка, яко вибраних до роботи в окремій коморі. Леон тепер жалував трохи, що вчора поквапився дати Бенедьові тоту поруку, бо був переконаний, що Бенедьо вибрав до того своїх одномисників! Він починав навіть боятися, чи не підозріває дещо Бенедьо про його нечисту справку з церезиною, і для того наказав Шеффелеві, щоб і супротив тих вибраних робітників був якмога осторожний. Але що ж, назад цофатися з своїм словом було тепер запізно, тож Леон, хоч і з замітною тривогою, рішив: що має торочитись, нехай торочиться. Треба тільки розпитати Бенедя самого про цілу тоту річ.

От він, сказавши кілька слів заохоти нововибраним робітникам, закликав Бенедя з собою до окремої комори і прямо запитав його, що се був за збір у них і що він там говорив робітникам. Він міркував собі, що коли у Бенедя що злого на думці, то таке пряме питання оголомшить і змішає його. Але Бенедьо був уже відучера на се приготований і, не показуючи й найменшого змішання, відповів, що позаяк деякі робітники підняли були думку – запомагати одні других складками, то він радив їм зробити у себе таку касу, яку мають по містах цехові ремісники для запомоги, і до заряду тої каси запросити по рівній часті вибраних людей з ріпників і панів предприємців. Леон ще дужче здивувався, почувши тоту мову від Бенедя, котрого він уважав досі зовсім простим, ні о чім не думаючим робітником.

– Відки ж ви набралися такого розуму? – спитав Леон.

– Та що, прошу пана, – сказав Бенедьо, – у нас, у місті, так заведено, то я й тутка так радив. Се не мій розум, куди мені!

Леон похвалив Бенедя за тоту раду і додав, що до заряду такою касою конче треба вибрати кого з письменних предприємців, котрий би умів вести рахунки, і що треба уложити статути тої каси і подати їх до затвердження намісництву. Додав навіть, що він сам готов їм о такі статути постаратися, за що Бенедьо йому наперед подякував. На тім вони й розійшлися. Бенедьові прикро було, що він мусив брехати перед Леоном, – але що діяти, коли годі було інакше.

А Леон відійшов радісний, почуваючи себе бог зна яким лібералом, котрий ось, мовляв, заохочує робітників до дружності і самопомочі і так безконечно вище стоїть над усіми тими «халатниками» бориславськими, котрі в робітницькій самопомочі видять бунтацію та небезпеченство і зараз готові, мов ті курята, ховатися під крила жандармів і поліції. Ні, пора і їм пізнати, як то йде в світі, пора й Бориславові мати свій робітницький рух, – розуміється, легальний, смирний і розумно керований робітницький рух! І за сим ліберальні думки Леона пішли гуляти в далеку далечину, йому мрілося, що ось уже недалеко тото славне «збратання капіталу з працею», що воно пічнеться не відки, як іменно від Борислава, і що в історії того збратання першою і найважнішою, бо вихідною, точкою буде його розумна і ліберальна розмова з Бенедьом і заявлена в ній прихильність до нового робітницького руху. «Так, так, – заключив він, уже колишучись в своїй легкій бричці на ресорах долі бориславською улицею, – діла мої йдуть дуже добре!»

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 15, с. 397 – 410.