15. Кохання Фанні Гаммершляг
Іван Франко
Фанні, Леонова одиначка, сиділа самотньо, в задумі на м’якій софі в пишнім покою. Вона час від часу позирала на годинник, що тикав обіч неї під кришталевим дзвоном на мармуровім столику.
– Третя година, – сказала вона знудженим голосом. – Як поволі той час іде! Батько поверне аж по п’ятій, а ти, Фанні, сиди сама!
Як много годин, як много днів вона просиділа вже отак сама, на тій м’якій софці, побіч мармурового столика з годинником під скляним дзвоном! Як много разів нарікала вона на той лінивий хід часу! Чи у неї в руках була яка робота, про котру знала, що вона нікому не потрібна і нікому ні на що не здасться, чи книжка, котра її ніколи не могла заняти, – все тота нестерпима нуда, тота самота давили її, всисались їй усіми порами в тіло, немов гризька багнюка. Її жива, кровиста натура ниділа і сохла в тій холодній бездільній самоті. В жилах кипіла молода кров, фантазія ще додавала їй жару, а між тим кругом самота, холод, одностайність. Їй бажалось любові з чудовими, романтичними пригодами, палячих устисків якогось героя, догробної вірності, безграничного посвячення. А між тим дрогобицьке товариство, а ще товариство дрогобицьких «панів еманципованих», глупих а зарозумілих жидків, було для неї тим, чим холодна вода для огню. Вона ненавиділа їх з їх вічними, з книжок вивченими компліментами, з їх малпячим надскакуванням, в котрім виразно виднілося більше ушанування для батькового маєтку, ніж для її прикмет.
– Як поволі той час іде! – повторила вона в задумі, тихіше, ніжніше якось і несміло визирнула крізь вікно на улицю. Чи ждала кого? Так, ждала, ждала його, свого героя, того дивовижного молодця, що від кількох тижнів, мов яркий метеор, несподівано, таємниче появився на її небосклоні. І появився зовсім відповідно до її романтичних мрій: королевич в жебрацькій одежі! Бідний вуглярчук, котрого чорні великі очі так і пожирали її, котрий так перелякав її, вчепившися генто за бричку і повалившися на улицю, котрий так різко, так нам’єтно визнав їй свою любов, котрий відтак немало здивував її, появившися справді в її домі, в елегантській одежі, в переміненім, проясненім виді. Який він прямий на словах, який гарячий, енергічний, не знаючий завад, ні перешкод, мов і справді який всемогучий королевич! Який він зовсім не подібний до тих блідих, мізерних, боязливих і смішних кавалерів, яких вона досі бачила! Кілько сили в його мускулах, кілько огню в його погляді, кілько гарячої нам’єтності в його серці! І як він любить її! Але хто він такий? Що за один? Зоветься Готліб, – сказав, – але якого роду? Чи може він бути моїм?
Такі думки, мов золото-рожеві пасма, снувалися по голові самотньої Фанні, і вона чимраз нетерпливіше позирала на годинник.
– По третій він обіцяв прийти, – прошептала, – чому ж не приходить? Нині має розкритись ціла таємниця, – чому ж його нема? Чи, може, все те сон, привид моєї роздражненої фантазії? Але ні, він держав мою руку в своїй, він цілував мої уста, – ох, як гаряче, як страсно!.. Він мусить прийти!
– І він прийшов уже! – сказав Готліб, входячи тихо і кланяючись.
– Ах, то… ти! – сказала тихо, рум’яніючись, Фанні. Се було перше «ти», котре вона йому сказала. – Я власне думала о тобі.
– А я о тобі й не переставав думати, відколи тебе побачив.
– Чи справді?
Дальша розмова велася без слів, але для обоїх була дуже добре зрозумілою. Вкінці прошептала Фанні:
– Але ти обіцяв мені нині відкрити свою тайну: хто ти?
– І ти не догадалася досі? Не вивідалася о тім, що тобі котрий-будь з твоїх слуг міг сказати?
– Ні. Я ні з ким о тобі не говорила.
– Я син Германа Гольдкремера, знаєш його?
– Що? Ти син Германа, той сам, за котрого батько сватав мене?
– Що? Твій батько сватав тебе за мене? Коли?
– Недавно, два місяці тому. Як я тебе боялася, не бачивши!
– Але що ж сказали мої родичі?
– Я не знаю. Бачиться, батько твій був не від того, але мати була противна, і я догадуюсь, що мусила чимось дуже образити мойого батька, бо той прийшов від вас страшно зрушений і розгніваний і проклинав твою матір.
– Що ти говориш! – скрикнув Готліб. – Моя мати! І мала би бути противна!.. Але ні, – додав він по хвилі, – се може бути, така вже її вдача. Але вона сама мусить направити зло, сама мусить перепросити твойого батька ще нині!
Лице Готліба горіло дикою рішучістю.
– Коли верне твій батько?
– О п’ятій.
– Ну, то прощай! Я йду і пришлю сюда свою матір, щоб полагодила сю справу. Вона мусить се зробити для нашого щастя. Прощай, серце!
І він пішов.
– Що за сила, що за рішучість, що за гаряче чуте! – шептала п’яна від розкоші Фанні. – Ні, ні, зовсім не те, що прочі бліді, мізерні кавалери. Як я його люблю, як безконечно я його люблю!
Між тим Готліб поквапно пішов додому. Він уже увідомлений був о тім, що батько знає про його побут в Дрогобичі. Мати розказала йому все, коли, заставивши потаємно дещо з своїх строїв, доручила йому жадані гроші. Готліб нічого не сказав на тоту вість; нова нам’єтна любов до Фанні прогнала його гнів на батька; він тепер далеко радніше був би послухав батькового розказу і вернувся жити додому, коли б тільки Герман видав був такий розказ.
Та ні, Герман нічого не розказував, немов і зовсім не дбав о сина, очевидно, ждав, аж той сам покається і поверне до нього. Готліб знов сього не хотів. Кілька разів вони стрічалися на улиці, але Герман усе творився, немов не знає того молодого, вистроєного панича, а Готліб знов не хотів перший податися. Додому до матері забігав Готліб рідко, і то все тоді, коли батька не було. Але тепер діло було спішне, і він увійшов, хоч йому служниця сказала, що пані є а покою, а пан у своїм кабінеті. Нехай собі, йому до пана нема ніякого діла.
Рифка сиділа в покою, вліпивши очі в повалу. Нещаслива руїна її духа доходила до кінця, стала тепер на тій порі, коли по великім роздражненні наступає омертвіння, безмисна отяжілість, туманіюча меланхолія. Вона цілими днями сиділа на однім місці, говорила мало і якимось в’ялим, розбитим голосом. Бачилось, що недавня невловимо дика енергія її волі тепер десь зовсім пропала, розпирслася на кусники.
В тім стані одубіння можна було зробити з нею, що хто хотів. Одно тільки осталося в ній живе чуття – любов до сина і ненависть до мужа. Герман дуже турбувався тою зміною, в котрій він бачив ознаку якоїсь тяжкої недуги, але лікарі впевнили його, що се ознаки надмірного роздражнення і ослаблення нервів і що треба тільки супокою, а все буде добре. І Рифка певно досить мала супокою – цілий день ніхто до неї не творився, окрім хіба що слуги закликали її до їди або до постелі. Але знов певно й те, що такий спокій, мертвячий, пустий, вбиваючий, не був для неї ліком!
Готліб, занятий своєю любвою, зовсім не вважав на її стан, але скоро тільки ввійшов до покою, зараз прямо приступив до діла.
– Мамо! – сказав він, підходячи і сідаючи обіч неї. В її мутних, погаслих очах засвітилася живіша іскорка.
– Чого, синку?
– Чи Леон Гаммершляг хотів сватати за мене свою доньку?
– Леон? Ага, правда, той поганець – хотів.
– І що ви сказали йому?
– Я? Радше умру сама, ніж маю принята її до себе!
Готліб гнівно, майже люто позирнув на неї.
– Дурні ви, мамо!
– Чому, синку?
– Бо я іменно Леонову доньку люблю і радше вмру, аніж вона мала б бути не моя.
Рифка зірвалася на рівні ноги. Слова Готліба були для неї немов сильним, пробуджуючим ударом.
– Се не може бути! – сказала вона міцно.
– Те мусить бути! – сказав Готліб з притиском.
– Але як же ти можеш її любити?
– Але як ви можете її ненавидіти?
– О, я їх усіх ненавиджу, до смерті ненавиджу: і того Леона, і твого батька, і її, – усіх, усіх тих, що для грошей відрікаються життя і сумління, та ще й других потопляють враз із собою в тій проклятій золотій калюжі!
– Але що ж вона вам винна? А впрочім, мамо, ви любите мене, свою єдину дитину?
– Чи ще можеш питатися?
– І бажаєте мойого щастя?
– Більше, ніж собі самій.
– Ну, то зробіть то, о що вас буду просити.
– Що зробити, синку?
Хвилевий вибух давньої енергії швидко погас в душі Рифки, і вона знов сіла, безвладна і отяжіла, як була перед хвилею.
– Підіть самі до Леона, поговоріть з ним, уладьте, умовтеся, щоб ми якнайшвидше заручилися, уладьте моє щастя!
– Твоє щастя, синку?.. Добре, добре! – сказала Рифка, небагато розуміючи його мови.
– Так, мамо, моє щастя! Вставайте, розрушайтесь, ходіть!
– Куди, синку?
– Адже ж кажу вам, до Леона.
– До Леона? Ні, ніколи!
Готліб, не понімаючи недужного стану матері, почав лютитись, грозити, щоб собі смерть зробить, – і Рифка тим дуже перелякалася.
– Але ж добре, синку, добре! Піду з тобою, куди хочеш, лиш не роби собі нічого! Прошу тя, будь супокійний! Все зроблю для тебе, лиш будь супокійний.
І тремтячими руками вона почала вбиратися до виходу, але так незручно та нескладно, так довго примірювала, знімала й знов прикладала одежу, що Готліб з нетерплячки мусив покликати служницю, щоб помогла їй убратися. Вкінці вийшли обоє.
Леон Гаммершляг в дуже добрім настрої сидів в своїм кабінеті при бюрку. Нова фабрика йшла дуже добре, і перший ладунок церезини найдальше за тиждень буде готовий до посилки за границю. Тоді будуть гроші, буде можна і далі вести фабрику, і взятися до дальшого будування дому, занеханого на гарячий час. Щастя всміхалося Леонові, – він чувся сильним і гордим, як ніколи. Втім застукано до дверей, і ввійшла Рифка, бліда, з вигаслими, недвижними очима, повільним, майже сонним ходом. Леон ніколи ще не видав її такою. Незвичайна її поява і дивний вигляд дуже здивували, а потроху й змішали його.
– Прошу сідати, – сказав він в відповідь на її привітання, висказане якимось глухим, беззвучним голосом. Рифка сіла і довгу хвилю мовчала. Мовчав і Леон.
– Я до вас з одним ділом, – сказала повільно Рифка, – хоч і не своїм, але все-таки…
– Дуже мені приємно буде, – відповів Леон.
– Чи ви гніваєтеся на мене, пане Леон? – спитала вона нараз.
– Але ж… але ж, ласкава пані… Як пані можуть…
– Ні, ні, я тілько так спитала, щоб ви, буває, в гніві та не схотіли мені відмовити в тім ділі, смію сказати, смію сказати, дуже важнім, хоч і не для мене…
– О, прошу, прошу!.. – бовкнув Леон.
– Діло таке. Чи ви, пане Леон, уже покинули свою колишню думку – злучити до пари наші діти?
– Га, що ж робити, мусив покинути, хоч як мені жаль, але що ж, коли вашого сина десь нема!
– А якби мій син був?
Леон поглядів на неї пильно і добачив нетаєну тривогу вижидання в її лиці.
«Ага, – погадав він собі, – от куди воно йде. У них мусило щось кепсько піти, і вони заловляють тепер моєї ласки. Але постій, я тобі відплачуся за колишнє!» – І додав голосно:
– Дуже мені жаль, що й у такім разі не міг би-м… Маю вже інші види з моєю донькою.
– Ну, як так, то, звісно… Я тілько думала… Розуміється, не в своїм інтересі…
Рифка путалася на словах. Очевидно, відказ Леона глибоко вколов її.
– Але якби… якби ваша донька любила мойого сина?
– Моя донька вашого сина? Се не може бути!
– Ну, ну, я не кажу, що се так є, але приймім, якби так було?
– Е, байки, фантазії! Я маю інші види і прошу мені не забирати часу подібними придабашками!
Леон відвернувся. Він рад був, що може відплатити Рифці зуб за зуб, і зовсім не думав о тій можливості, котру вона йому показувала.
В тій хвилі дався чути важкий стук кроків на коритарі, і тут же влетів до кабінету задиханий, запилений, спочений жид – касієр Леонів з Борислава. Леон, побачивши його, зірвався на рівні ноги.
– А се що? Ти чого прибіг?
– Пане, нещастя!
– Яке?
– Робітники змовилися і не хотять робити.
– Не хотять робити? А то чому?
– Кажуть, що замало їм платимо.
– То не може бути. Ти хіба п’яний!
– Ні, пане, так є! Я прийшов до вас за порадою, що діяти.
– Чи тілько при ямах не роблять чи й при фабриці?
– І при фабриці.
– Gott über die Welt! Отсе нещастя! Що ту діяти? Робота на фабриці мусить іти, конечно! Слухай, Шльомо, бігай на місто, накликай тутка робітників і веди до Борислава, я сам також їду.
І оба вибігли, незважаючи зовсім на Рифку. Вона чула тоту вість і всміхнулася по їх виході.
– Га, отсе добре, отсе добре! – шептала вона. – Так вам треба! Коб ще не дурні були, а збунтувалися і всіх до одного повкидали вас в ті ями! Адіть, який він! Не хоче тепер, відмовляє! Мій бідний Готліб! Що він на то скаже? Він собі готов що злого зробити. Але так му треба, нехай би не заходив собі з такою, нехай би шукав собі бідної, доброї… Але що я йому скажу? Він такий прудкий, як іскра! Ні, я не скажу йому правди, най буде, що буде!
І вона вийшла на улицю, де Готліб нетерпеливо дожидав її.
– Ну, що? – спитав він, глядячи їй у очі.
– Добре, синку, добре, все добре.
– Пристав, приймив?
– Аякже, аякже! За місяць заручини.
– За місяць? Чому так пізно?
– Не можна, синку, швидше. Та й чого квапитись? Адже й так вона досить ще скоро затрує тобі твій вік молодий!
І вона почала хлипати, мов дитина.
– Мамо, не говоріть так, ви її не знаєте! – скрикнув гнівно Готліб.
– Не буду, синку, не буду!
Але вість тота якось не дуже втішила Готліба. Чи то задля того, що ще так довго треба було ждати тої щасливої хвилі, чи задля того, що мати сказала йому тоту вість так якось холодно, зловіщо, нерадо, – досить, що Готліб не почував такої радості, як би йому бажалося. Він ішов мовчки з матір’ю аж ід домові. Тут вони розійшлися: Рифка до свого покою, а Готліб до готелю, де промешкував, покинувши нужденну хатину вугляра.
Дома Рифка вже не застала Германа. Така сама вість і о тім самім часі, як і до Леона, прийшла й до нього, і він, схопившися, сейчас казав запрягати і враз із Мортком, що приніс йому сумну вість про робітницьку змову, погнав до Борислава. По перебутих зрушеннях Рифка як була вбрана, так і кинулася на фотель і потонула в своїй безмисній меланхолії. Готліб в готелю ходив по своїй світлиці взад і вперед, роздумуючи о своїм щасті і силуючись бути щасливим. Тільки бідна Фанні, котра з-за дверей в боковій стіні чула всю розмову Рифки і Леона, кинувшись на свою софку і накривши лице хусткою, гірко-гірко плакала.
Примітки
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 15, с. 439 – 446.