19. Рішучий намір Готліба

Іван Франко

Щасливий, розрадуваний і пристроєний, мов на празник, увійшов Готліб до світлиці, в котрій сиділа Фанні. Се перший раз мав він бачитися з нею після щасливого уладження їх діла між його матір’ю і її батьком. Він ішов, землі під собою не чуючи: голова його повна була образів щасливої будущини, серце повне було несказанної нам’єтності, невгасимого жару. Якою-то він застане її? Як вона любо усміхнеться йому на зустріч, як, пречудово рум’яніючись, впаде в його обняття, похилить прекрасну головку на його плече, як він буде цілувати, пестити, голубити її! Все те, мов рожеві, запахущі блискавиці, стріляло в його уяві, і він не йшов, а летів, землі під собою не чуючи, щоби якнайшвидше побачитись з нею.

Але що се? Ось вона стоїть при вікні, плечима до дверей, з головою, опертою о шибу, і чи не чує його приходу, чи не хоче обернутися. На ній сукня з якогось сірого шовку, хоч дорога, а все ж якось так буденно виглядає; ані одна скиндячка, ані ніякий блискучий металевий стрій, котрі вона так любить, – ніщо не показує, що вона чогось надіється хорошого, радісного, празничного. Тихенько він наблизився до неї, взяв її за плече і нахилився, щоб поцілувати в лице, коли разом відскочив, мов опарений, побачивши, як рясні сльози плили з її очей, і почувши рівночасно її придушені, хлипанням переривані слова:

– Іди геть!

– Се що такого? Фанні, що тобі сталося? Фанні, серце моє, чого ти плачеш?

– Іди геть, не говори до мене!

– Як то не говорити? Що ж се такого? Чи вже я тобі такий ненависний, такий огидний, що й поглянути не хочеш на мене, Фанні?

І він знов положив свої руки на її плечі, стискаючи їх легенько. Фанні ще дужче заплакала, але не оберталася.

– Іди геть! Хіба ж не знаєш, що нам розлучитися треба, що нам з собою не бути?

– Нам? Розлучитися? Се ти що говориш, Фанні? Ти недужа, чи що такого? Нам не бути з собою? Хто се сміє казати?

– Мій батько.

– Твій батько? А се коли? Адже недавно, позавчора, він дав своє слово моїй матері, – хіба ж він міг взяти назад своє слово?

Фанні мимоволі обернулася, слухаючи його слів, – вона й сама не знала, що се значиться.

– Але ж, противно, Готліб, іменно твоїй матері мій батько казав, що не дасть мене за тебе, що має зо мною якісь інші види.

– Але ж мати зовсім противно казала мені!

– А я тобі кажу правду, я все чула!

– То моя мати ошукала мене?

– Вона, може, так тілько… щоб ти не турбувався…

– Господи, то воно й справді так? Ні, се не може бути! Що я винен твому батькові, що ти йому винна, Фанні, що він хоче нас живих зарити в могилу?

– Я не знаю, Готліб!

– Але ні, ні, ні, – і притім він з лютості тупнув ногою, – се не може бути! Я не дам з собою грати, мов з котятем. Я не котя, Фанні, я – вовк, я вмію кусати!

Він почервонів, як буряк, його очі почали заливатися кров’ю, лютість затамувала йому дух. Фанні дивилася на нього, мов на святого. Ніколи він не видався їй таким хорошим і принадним, як в тій хвилі дикої лютості. По хвилі передишки Готліб говорив далі вже трохи лагідніше:

– Але скажи ти мені, бога ради, Фанні, через що твій батько не хоче дати тебе за мене?

– Не знаю, – відповіла Фанні. – Мені здаєся, що він має якийсь гнів на твоїх родичів.

– А ти, Фанні, ти, – і він з диким жаром вдивлювався в її очі, – ти… чи пішла би за другого, якби твій батько казав тобі?

– Готліб, як можеш ти так питати мене? Ти ж знаєш, я виплакала б свої очі з жалю за тобою, я вмерла би швидко – але против батькової волі не пішла б.

– Так ти мене любиш?

– Готліб! – І вона впала в його обняття. Жаль і грозяча розлука додавали сили їх пестощам, сльози доливали жару їх поцілуям.

– Але які види може твій батько мати з тобою, Фанні?

– Або я знаю! Адже знаєш, мій батько багатий, має зв’язки з усякими купцями та банкірами, – може, хоче мене віддати за котрого з них!

– Прокляте багатство! – воркнув крізь зуби Готліб.

– Я би воліла, щоби мій батько був бідний, – сказала сумовито Фанні, – тоді він потребував би ласки твого батька і з радістю віддав би мене за тебе.

Очі Готліба заіскрилися при тих словах дівчини. Він кріпко стиснув її руку, так, що вона аж скрикнула.

– Добре мовиш, Фанні, – сказав він рішуче, – і я так кажу! Бувай здорова!

– Куди йдеш?

– Не питай! Я постараюсь усунути всі завади, що стоять в дорозі нашому щастю! Ти мусиш бути моєю, а хоч би ту…

Вона не дочула його слів. Мов громова хмара, вибіг він з Леонового дому, і в бідної Фанні тривожно стискалося серце.

– Що він хоче зробити? – прошептала вона. – Він такий бистрий і палкий, він так гаряче і безпам’ятно любить мене, що готов наробити якого лиха. Господи, хорони його!

А Готліб, вийшовши на улицю, став на хвилю, немов роздумуючи, куди йти. Далі стрепенувся і погнав додому.

– Мамо! – скрикнув він, впадаючи до материного покою. – Пощо ви одурили мене?

– Як, коли?

– Пощо ви сказали, що Леон прирік віддати свою доньку за мене?

– Або що, не хоче?

– Адже ж він і вам казав, що не хоче? Чи ні?

– Та так. Поганець він, синку, я тобі давно казала, щоб ти з ними не заходився! – Все те говорила Рифка, мов сонна, мов із яких неясних столітніх споминок. Але Готліба тота сонливість вивела з терпцю. Він тупнув ногою, аж вікна забриніли, і крикнув:

– Мамо! Раз я вам казав, щоби ви говорили зо мною по-розумному! Раз я вам сказав, що люблю Леонову доньку і що вона мусить бути моєю, тож не говоріть мені нічого против неї! Розумієте, чи ні?

Рифка тремтіла всім тілом від тих грізних слів, котрих значіння вона лиш через половину розуміла, і, мов причарована, не зводила очей з його лиця.

– Та добре, синку, добре, але чого ж ти від мене хочеш?

– Я хочу, щоб Фанні була моєю.

– Та що ж, коли той поганець не хоче дати її за тебе.

– Мусить, мамо!

– Мусить? А як же ти його всилуєш?

– Отож о тім я хотів з вами порадитися, мамо.

– Зо мною? Що ж я тобі в тім пораджу? Ти, синку, маєш свій розум, ліпший, ніж мій, радь собі сам!

– А так, ви розгнівали Леона, відопхнули його, а тепер «радь собі сам»! Виджу, виджу, як ви мене любите!

Рифка захлипала, мов мала дитина.

– Синку, синку, лиш того мені не кажи! Все, що хочеш, лиш того мені не кажи, що я тебе не люблю.

– Ба, як же маю не казати, коли ви всьому мойому лиху винні, а тепер і порадити не хочете, як з того лиха випутатися.

Бідна Рифка билася, мов риба в саку. Вона так рада була подумати і придумати щось дуже, дуже мудрого для свого сина, але її недужі, надламані і блудні думки мішалися і розлазилися без ладу і складу, – вона прибирала тисячі рад, одну за другою, і, не висказавши нічого, відкидала їх, видячи, що всі ті ради безумні і зовсім не ведучі до цілі.

– Ти, ти, синку, піди до нього і проси його… або ні, ліпше, намов деяких ріпників, щоб його добре вибили… або ще ні, найліпше би було трутити того поганця де з моста в воду, – або ні – ох, що то я хотіла сказати…

– Дурні ви, мамо!

Рифку врадувало те слово, воно зняло з неї страшний тягар – думання.

– А видиш, синку, я тобі то казала, що я нічого путнього не придумаю, бо я дурна, синку, дуже дурна, як стовп, як туман вісімнадцятий! Ох, моя голово, моя бідна, дурна, нетямуща голово! – І Рифка тяжко заридала, сама не знаючи чого.

Нараз вона стрепенулася, живіша іскра заблисла в її оці.

– Слухай, синку, що я придумала!

– Що таке?

– Він казав, що має інші види з донькою, – певно, за багача якого хоче її дати.

– А певно.

– Якби він був бідний, то дав би доньку за тебе.

– А певно.

– Ну, а хіба ж то така велика річ з багача зробити бідного?

– Невелика.

– І я так думаю. Піди вночі і підложи огонь під його кляту фабрику, все його багатство за годину з димом піде, – і донька його буде твоєю!

Готлібові очі заярілися рішучим огнем.

– Добре кажете, мамо! І я сам так гадаю. Дякую вам!

І він побіг з покою, оставивши Рифку саму з її думками. Вона зразу сиділа безсильна, втомлена незвичайною працею думок, сиділа і всміхалася, що ось яку то мудру раду дала вона синові. Лице її в тій хвилі мало вираз того ідіота, що регочеться, відтявши голову свому любленому котові. Але недовго тривав той ідіотичний супокій. Ні відси ні відти налетіла ясніша хвиля, – Рифці разом ясно стало, в яку бездонну пропасть попхнула вона свого сина, їй разом показалося, що її син підкрадається з засвіченим віхтем під якийсь високий, темний будинок, що підпалює його, втікає, його ловлять, б’ють, кують в кайдани, вкидають в якусь глибоку-глибоку підземну вогку яму, і вона в страшенній розпуці вхопилася за голову обома руками і, микаючи на собі волосся, скрикнула:

– Мій сину! Мій сину! Вернися!

Але Готліб був уже далеко і не вернувся.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 15, с. 466 – 471.