8. Бенедьо обмірковує страйк робітників

Іван Франко

Звільна, важкою ходою повзли одностайні робучі дні в Бориславі. Бенедьо працював цілими днями при своїй фабриці, витичував плани будинків, заправляв робітниками, наглядав за вчасним довозом цегли, каміння, вапна і всього потрібного, – а при всім тім обходився з робітниками так по-братерськи, так щиро та приязно, немов хотів на кождім кроці показати їм, що він їм рівний, їх брат і такий же бідний робітник, як усі вони, немов хотів перепрошати їх за те, що оце не по своїй волі став над ними наставником. А вечорами, по роботі, він не раз до пізньої ночі ходив в важкій задумі по болотистих улицях Борислава, заглядав до брудних шинків, до тісних хат та комірок, де жили робітники, заходив в бесіду з старими й малими і розпитував їх про їх життя і бідування. Тяжко ставало йому, коли слухав їх оповістей, коли дивився зблизька на нужду і погань їх життя, але ще тяжче ставало йому, коли бачив, що коштом тої нужди і погані збагачені жиди гордо їздять в пишних повозах, строяться в дорогі шати і бризкають болотом на темну похилену товпу.

Звільна, важкою ходою повзли дні за днями, і життя в Бориславі для робучих людей ставало чимраз тяжче і тяжче. Здалека і зблизька, з гір і з долів, з сіл і з місточок день у день сотні людей плили-напливали до Борислава, як пчоли до улія. Роботи! Роботи! Якої-небудь роботи! Хоть би й найтяжчої! Хоть би й найдешевшої! Щоб тільки з голоду не згинути! – се був загальний оклик, загальний стогін, що хмарою носився понад головами тих тисячів висохлих, посинілих, виголоджених людей. Небо і землю запер бог на залізні ключі, – вся надія мужиків-хліборобів вигоріла разом з їх житом та вівсом на поруділих від спраги загонах. Худоба гибла за недостачею паші. Не осталося нічого, як іти на заробітки, а заробітків-то якраз і не було тоді ніяких в нашім Підгір’ю – крім Борислава. От і поперлися туди бідні люди з усіх сторін, хапаючися за посліднє, так, як той потопаючий хапається за стебелинку. Небо і землю запер бог на залізні ключі, а бідні люди думали, що бориславські багачі будуть милостивіші від бога і отворять їм брами своїх багатств!..

А бориславські багачі тільки того й бажали! Вони віддавна потішалися надією, що аж порядний голод причиниться до великого зросту їх «гешефтів». І ось вони не помилилися! Дешеві і покірні робітники рікою напливали до них, з сльозами напрошувалися на роботу, хоть би й за яку дешеву ціну, і ціна справді пішла чимраз дешевша. А між тим хліб ставав чимраз дорожчий, – до Борислава його довозили дуже мало і дуже неправильно, і робітникам не раз і з яким-таким грошем за пазухою приходилось мліти голодом. А вже ж, певно, те, що новоприходячим поліпшення було дуже мале, а тим, що жили раз у раз в Бориславі, погіршало дуже значно. Щотижня жиди-властивці вривали їм плату, а супротивних зацитькували згірдними насмішливими словами: – Не хочеш тілько брати, то йди собі та здихай з голоду, – тут на твоє місце десять аж напрошується, та й ще за меншу ціну!

Оце все передумував Бенедьо не раз і не два рази на своїх проходах по Бориславі. «А що, – думалось йому, – якби всі ті тисячі людей та змовилися разом: не будем робити, поки нам плату не прибільшать? Адже чей жиди не витерпіли би довго: у кого контракти на певний час, у кого векслі, що не будуть сплачені без продажі нафти й воску, мусили би податися!» Думка його, роздразнена всіми безконечними образами бориславської нужди, ціпко вхопилася за сесю стебелинку і не попускалася її.

Але чим докладніше він розбирав сей спосіб рятунку, тим більше трудностей, ба й непоборимих перепон він добачав в нім. Як довести до такої змови і єдності всю тоту величезну громаду, в котрій кождий дбає тільки за себе, журиться тільки тим, як би з голоду не вмерти? А хоть би се й удалося, то знов певна річ і те, що багачі відразу не подадуться, що треба би не тільки грозити, але й сповнити грізьбу, покинути всяку роботу. А чи тоді багачі не спровадять собі з других сіл других робітників і таким способом не знівечать цілий труд? А хоть би я удалося не допустити до того, то з чого ж будуть жити ті тисячі безхлібних та незарібних людей тут в Бориславі за час безроботиці? Ні, нікуди нема виходу! Нівідки не сходить зоря рятунку! – І Бенедьо, доходячи до таких безнадійних виводів, стискав п’ястуки, притискав їх до чола і бігав улицями мов несамовитий.

При всім тім він нетерпеливо ждав найближчих сходин побратимства, надіючися при тій спосібності дійти до якоїсь більшої ясності в тім, що треба робити в теперішній хвилі. Він часом в своїх проходах по Бориславі стрічався з одним або другим із побратимів і бачив, що всі вони якісь придавлені, мов прибиті до землі, що всіх гризе якась важка і неясна ожиданка, – і те додавало йому надії, що чей же й з-поміж них хто прийде на яку добру думку.

Дома Бенедьо мовчав. Старий Матій надто занятий був своїм процесом, щовечір стиха шептав то з Андрусем, то з Стасюрою, то з другими якимись ріпниками. Далі всі вони забралися до Дрогобича і не вертали кілька день, і самота ще тяжчим каменем налягла на Бенедьову голову. Важка і незвична для нього праця думок кинула його мов у гарячку, висисала прудко його сили. Він похудів і поблід, тільки довгобразе його лице ще дужче протяглося, тільки очі, мов два розжарені углики, неспокійно гарячково палали глибоко в ямках.

Але при всім тім він не покидав своїх думок, не тратив віри і прихильності до тих бідних людей, що безучасно, холодно і безнадійно з кождого закамарка позирали на неприязний світ і тихо, без опору, готовилися вмирати. Бачачи їх, Бенедьо нічого не міг думати, а тільки глибоко всім серцем і всіма нервами своїми почував: треба їх рятувати! Але як рятувати? О те як, мов о остру неприступну скалу, ламалася його думка, розбивалися його духові і тілесні сили, але він не тратив надії, що тоту трудність мож буде побороти.

Одного вечора Бенедьо пізніше, ніж звичайно, вернув з роботи додому і застав під хатою Сеня Басараба, Андрусевого брата. З звичайним виразом ненарушимого спокою на червонім, трохи обресклім лиці сидів він на приспі під вікном і пикав люльку. Привіталися.

– А що, нема Матія?

– Нема. А Андрусь?

– Також ще не прийшов. Ані Стасюра.

– Видно, щось неабияке розпочали там у Дрогобичі.

– Будем видіти, – бовкнув Сень і замовк. – Ти чув, що сталося? – спитав він по хвилі, входячи з Бенедем до хати.

– Ні, або що такого?

– Причта.

– Яка?

– Ба, яка! Не стало одного жидка. Знаєш, того, що то на него так наш Прийдеволя жалувався, того касієра, – тямиш?..

– Тямлю, тямлю! Та що з ним сталося?

– А що ж би таке! Від кількох день десь подівся, а нині видобули го з ями. Вже й комісія приїхала, будуть бідне тіло краяти, нібито воно скаже, яким світом до ями дісталося, ще й за ребро на паль зачепилося!

Бенедя мороз пройшов за сим оповіданням.

– Якраз так, як з Матієвим приятелем, Іваном Півтораком! – прошептав він.

– Еге, якраз та й не якраз, – відказав Сень. – Тамтого жид трутив, а сего…

Не доказав, але Бенедьо не допитувався далі, – він ясно розумів Сеневі слова.

– Ну, і що ж? – спитав він по хвилі важкої мовчанки.

– Як то що? Носив вовк, понесли й вовка. А кінці в воді.

– А що люди на то?

– Які люди? Комісія? Комісія наїсть, нап’є, тіло покрає, пошкаматує та й поїде собі.

– Ні, я не про комісію, а так, ріпники що кажуть?

– Ріпники? А що ж мають казати? Постояли; подивилися на небіжчика, головами похитали, дехто стиха шепнув: «Злодій був небіжчик, бог би го побив»! – та й далі до роботи.

– Значиться, діло страчене і праці шкода! – процідив крізь зуби Бенедьо.

– Як? Страчене? Шкода? – зачудуваний, допитував Сень.

– Другим від того не легше буде.

– Але одним злодіякою менше на світі.

– Ну, не бійся, на єго місце завтра вже новий настане.

– Але буде бодай боятися.

– Овва, не знати чого! Як не відкриють, хто се зробив, то оголосять, що припадком поховзся, або що. А відкриють, ну, то возьмуть чоловіка і запакують і кого буде злодій боятися?

Сень зачудуваний слухав тої бесіди. Він надіявся, що Бенедьо буде тішитися, а натомість стрітив закиди.

– Ба, то чого ж би ти жадав?

– Я би хотів, щоби як що робиться, а ще й такий великий гріх на душу береся, то щоби вже робота була до чогось пригідна, щоби принесла якийсь хосен не для одного, а для всіх. А інакше, то я не знаю, пощо й зачинати.

– Еге-ге! – покрутив головою Сень, попрощався і пішов. Ще тяжчі думи насіли Бенедя по виході побратима. «Що ж, – думалось йому, – може, воно й так… може, й ліпше, що одним лихим чоловіком менше на світі?.. Але чи від того ліпше добрим людям? Зовсім ні! Чи від того легше стане хоть би тим самим ріпникам, що тішаться єго загибеллю? І то ні. Прийде другий касієр на єго місце і буде так само або й ще дужче кривдити їх. От якби так за одним разом та всіх злих людей не стало… Але ні, се де-де-де! Що й думати о тім! Радше о тім думати, що у нас перед носом, що ми можемо зробити!»

Побратимство ріпників, до котрого так несподівано зістав принятий Бенедьо зараз на вступі в бориславське життя, живо заняло відразу його мислі і надавало їм певний, хоть зразу не дуже ясно витичений напрям. Вже в першій сходині, коли так глибоко поразили його уяву оповідання ріпників і їх домагання виступити вже раз з якимось видним ділом – тоді вже в мислі його промелькнув образ такого побратимства, великого і сильного, котре би могло злучити докупи дрібні сили робітників, могло би здвигнутися тою сполученою силою і охоронити кождого кривдженого і страждущого робітника далеко ліпше, ніж се може зробити одинокий чоловік.

Серед ненастанної праці думок, підсичуваної щораз новими, страшними поганими та хапаючими за серце подіями, образ такого побратимства чимраз більше вияснювався і зміцнювався в Бенедьовій голові. Йому здавалося, що тільки таким сполученням своїх власних сил до спільної помочі і оборони робітники зможуть на тепер добитися бодай якої-такої пільги для себе. І він постановив собі будь-що-будь виступити з своєю гадкою на найближчім зібранні побратимів і упертися цілою силою, щоби побратимство Андруся Басараба спровадити з небезпечної стежки – ненависті і пімсти, котра на тепер, при їх малосильності, могла тільки кождому пошкодити, а не могла нікому помогти, – а повернути увагу і силу побратимства на таку ширшу і спокійнішу та, як бачилось Бенедьові, разом з тим і кориснішу роботу.

Схід побратимів назначений був на неділю вечір. В полуднє тої неділі повернули з Дрогобича Матій, Андрусь, Стасюра і ще деякі ріпники. Матій був дуже веселий, говіркий і щирий, але, коли Бенедьо питався його: що чувати і що робили так довго в Дрогобичі, він тільки поцмокував і відповідав:

– Усе добре, небоже, все добре!

Ще не стемнілося гаразд, і Матій іно що засвітив на припічку каганець, наповнений земним воском, коли до хати ввійшли гурмою побратими. Попереду всіх вшмигнувся, мов ящірка, Деркач, мовчки звітався з Матієм і Бенедьом і почав по-свому нипати з кута до кута, засукувати руки та зиркати на всі боки. Далі повходили другі: брати Басараби, понурі і мовчазливі, як звичайно; Стасюра дуже щиро стиснув Бенедя за руку, всі прочі також обходилися з ним, як з рівним, як зі «своїм чоловіком». На самім послідку ввійшов Прийдеволя. Його молоде лице було якесь бліде і мов зіссане, косим поглядом він позирав довкола і все мимоволі держався в темнім куті близ порога.

В цілім товаристві якось менше було руху, менше гамору, ніж звичайно. Всіх немов щось давило, хоть ніхто й не признавався до того. Всі чули, що, хотя чи нехотя, вони наближаються до якоїсь важної події, в котрій прийдеться їм виступити одверто і сильно. Недавній случай з убійством жидка-касієра був – усі почували се – передвісником нового звороту в діях Борислава. Але який се мав бути зворот, що за нові події наближалися і як їм стати супроти них, сього наші побратими не знали, хоть кождий надіявся, що чей же на спільній нараді подекуди все те проясниться. Не диво, отже, що нинішні сходини зачалися понурою, важкою, ожидаючою мовчанкою, що побратими зійшлися всі в повнім числі і ще навіть перед звичайним часом: кождий знав, що супроти чимраз тяжчого життя в Бориславі, супроти день у день більшіючої нужди та напливу незанятих, шукаючих праці рук мусить щось зробитися, але що і якими силами, сього ніхто не вмів собі сам вияснити і сього іменно вияснення кождий ждав від спільної ради.

Один тільки Андрусь Басараб немов не почував нічого надзвичайного. Він засів на своїм місці коло стола під вікном і окинув оком товариство.

– Ну, всі зібрані, – сказав він, – можемо зачати своє діло. Ану, Деркачу, за палицями!

Деркач, послушний і звинний, уже протискався крізь стоячих насеред хати побратимів, коли втім старий Стасюра встав і просив о голос.

– Ну, що там такого, – сказав неохітно Андрусь, – говори, побратиме Стасюро, хоть, я думаю, все-таки ліпше би, щоби у Деркача палички тоті були під руками. Не завадить закарбувати, скоро що цікавішого.

– Ні, – сказав твердим голосом Стасюра, – я не буду нічого такого говорив, що би здалося до карбованця.

– Ну, а що ж такого? – спитав Андрусь і знов зирнув по всіх побратимах. Він побачив, що ті сиділи або стояли з похнюпленими лицями і не дивилися на Стасюру, а тільки немов готовились слухати його бесіди. Андрусь покмітив, що вони змовилися.

– Тото, побратиме Андрусю, – говорив сміливо старий ріпник, – що пора би нам найти собі яку іншу, ліпшу роботу, аніж тото карбовання. Що ж то ми діти, чи що? У побратима Деркача цілі в’язанки покарбованих палиць, а який з них хосен? Кому що того карбовання помогло?

Андрусь зачудуваними очима дивився на старого. Справді, в такий спосіб ніхто ще тут не говорив, і йому самому в голові повернулося питання: «Та й справді, до чого здалося карбовання?» Але позаяк на таке питання він зразу не находив достаточної відповіді, то й рішився стояти далі на своїм, щоби викликати ближчі об’яснення.

– Кому помогло? – сказав він звільна. – Ну, але чи для якої помочі ми се робимо? Чи ти забув, що ми се робимо для пімсти?

– Для пімсти, так, так! Але як же ти тими палицями будеш мститися? Як мститися, то я гадаю, що треба іншого способу, а не тратити дармо час на дитинячій забавці. Як мститися, то треба сили, а з тих палиць тобі, певно, сили не приросте.

– Так, – відповів Андрусь, – але ж ми хотіли, як прийде пора, зробити суд правдивий над своїми кривдниками, щоби мати чисту совість.

– Пуста наша робота, – сказав на те Стасюра. – Чисту совість ми й тепер можемо мати, бо кождий чує аж надто добре, кілько, і що, і як терпить. А щоби пімститися, щоби зарадити лиху, треба, крім чистої совісті, ще й сили, а у нас що за сила?

– Так, так, – загули довкола побратими, – що в нас за сила? Хоч би у нас було й три вози накарбованих палиць, то се нам не додасть на три п’яди більше сили!

– Га, а відки ж нам сили взяти? – спитав Андрусь,

– Треба припускати більше людей до свого побратимства, треба громадити всіх докупи, вказати всім одну ціль, – відозвався Бенедьо.

Всі зирнули на нього якось недовірливо і боязко, тільки один Стасюра притакнув радісно:

– І я так кажу, і я так кажу!

– Але ж бійтеся бога, побратими, чи ви подумали, що з того вийде? Перший-ліпший заволока видасть нас, прискаржить в місті, і нас усіх пов’яжуть і засадять до Самбора, як розбійників! – сказав Андрусь.

Морозом переняли ті слова побратимів, і всі вони неспокійно і цікаво позирнули на Бенедя, мов ожидаючи, що він на те скаже.

– Може, то й правда, – сказав Бенедьо, – але як правда, то що се значить? Значить, що з такими цілями, з якими ви досі носилися, не мож показуватися межи людей. Що, хотячи згромадити їх докупи, треба їм показати не саму пімсту, бо пімстою ніхто ситий не буде, але треба їм показати якусь користь, якусь поміч, якесь поліпшення!

– Еге-ге, все він свою поміч тиче! – відозвався від дверей грубий голос Сеня Басараба за той час, коли Бенедьові з великого зрушення не стало духу в грудях, і він замовк на хвилю. Він чув, що кров його зачала розгріватися, що мислі, котрі досі так уперто йому не давалися, тепер мов чудом якимось плили і розвивалися в його голові. Слова Сеня Басараба, напівгнівні, напівзгірдні, були для нього тим, чим острога для біжучого коня.

– Так, я все про поміч говорю і не перестану говорити, бо мені здаєся, що тілько ми самі можемо собі помочи, а більше ніхто нас не поратує. Адже ж ані нашим жидам, ані панам не йде о то, щоби робітникові ліпше жилося. Вони ще якби могли, то би погіршили єго життя, бо їм аж тоді добре, як робітник до посліднього доведений, не має чого хопитися і мусить здатися на їх ласку й неласку. Тоді вони присилують його до всякої роботи і заплатять, що самі схочуть, бо для него, голодного та голого, нема вибору! Ні, тілько ми самі мусимо помагати собі, як не хочемо довіку от так пропадати. А мститися – вважайте самі, до чого то доведе. Від ніякої пімсти нам ліпше не буде, хіба бись-мо схотіли яку війну в цілім краю зробити або що! А так: покараєте сего або того кровопійцю, на єго місце другий уже давно наострився. Та й навіть постраху не буде на них, бо прецінь будете все мусили робити потаємно, то й ніхто не буде знати, хто се і за що зробив. А як дізнаються, ну, то ще гірше, бо беруть чоловіка і кинуть, і гний! Я гадаю, що треба нам добре застановитися і шукати іншого виходу.

Знов замовк Бенедьо, мовчали і всі побратими. Бенедеві слова невдержимою силою втискалися до їх переконань, але, на нещастя, вони валили то, що там досі стояло: надію на пімсту, але натомість не ставили нічого нового. Один тільки Сень Басараб, сидячи на порозі з люлькою в зубах, похитував недовірливо головою, але не говорив уже нічого. Сам Андрусь, хоч, очевидно, весь той новий оборот в думках деяких побратимів був, бачилось, для нього дуже неприємний і непожаданий, – а й він склонив свої потужні плечі і опустив голову: Бенедеві слова заставили і його задуматися.

– Добре би то було, то певно, – сказав він вкінці, – але як се зробити, як помагати собі самим, коли у нас сили нема й натілько, аби кождий сам собі поміг.

– Отож-то й є, що у одинокого нема сили, а як їх збереся багато, то й сила буде. Ти оден сотнарового каменя не підоймеш, а кілька нас підойме го як нічо. Велика річ для ріпника при якім-такім зарібку дати на тиждень шістку складки, а най збереся сто таких, то вже маємо десять ринських тижнево і можемо бодай в наглій потребі запомочи кількох нещасливих! Чи правду я кажу, побратими?

– Гм, та воно то правда – розумієся, – так, так! – почулося з різних боків, лиш там в куті коло дверей понуро мовчав Прийдеволя, і невдоволено воркотів Сень Басараб:

– Добре йому, міському чоловікові, говорити о складках! Ану, трібуйте, чи на весь Борислав найдете десять таких, що вам схотять давати ті складки!

– Ну, – відказав на те живо Бенедьо, – се вже ти, побратиме, так собі, на вітер говориш. Ось нас ту є дванадцять, і я думаю, що кождий з нас радо до того пристане.

– Пристанемо, пристанемо! – загули деякі побратими.

– Тілько треба добре над тим обрадитися, на що складався ті гроші і що з ними робити! – сказав з повагом Андрусь.

– Ну, розумієся, так-таки зараз і обрадьмо! – підхопив Стасюра.

– Ба ні, – сказав Бенедьо, – поперед усего треба знати, чи взагалі маємо складати складки, чи ні. Ту, бачу, деякі побратими не раді тому, хотіли би, щоби все осталося так, як досі…

– Ти бо також крутиш, – перервав його мову напівгнівно Матій, котрий досі мовчки сидів коло Андруся, зразу немов думаючи о якихось посторонніх речах, але чим далі, тим цікавіше і уважніше прислухувався до всього, що говорилося в хаті, – ти не питай, чи то кому приємно, чи неприємно слухати. Знаєш щось доброго і розумного, і для всіх хосенного, то виїжджай з тим на плац, говори просто з моста. Як побачимо, що твоя рада ліпша від других, то приймемо, а як твоя буде гірша, то аж тоді можеш нас перепрашати, що дурницями час нам забираєш!

По такій досадній заохоті Бенедьо зачав говорити «просто з моста».

– Бо то, – зачав він, – знаєте, як маємо піти на складки для своєї помочі, то вже треба зовсім усе змінити, не так, як досі було. Карбовання всяке набік, головництво набік (при тих словах Бенедьові здалося, що гарячково палаючі очі Прийдеволі з темного кута зирнули на нього, і пропалюють йому лице своїм їдким палким поглядом, і він сполонівся і похилив лице додолу), – зовсім інакше треба говорити до людей. Не пімсту їм показувати, а рятунок. Розумієся, кривди і злодійства не закривати, але наводити людей на то, щоби в’язалися докупи, бо против багачів та силачів один одинокий робітник не встоїть, а всі як зберуться докупи, то, певно, борше зможуть устояти.

– Зможуть устояти? – відозвався знов невірний Сень. – Рад би я знати, як зможуть устояти? Чи всилують жидів, щоби більше за роботу платили, чи що?

– А що ж, не могли би всилувати? – підхопив живо Бенедьо. – Ану, якби так усі змовилися і сказали: не підемо робити, поки нам плата висша не буде? Що би тоді жиди зробили?

– А! А й справді! От гадка добра! – скрикнули побратими в один голос. Навіть Андрусеве лице трохи роз’яснилося.

– А що би зробили, – відповів Сень, – напровадили би з усіх світів нових робітників, а нас би нагнали.

– А якби ми стали лавою і не пустили тих нових, і просили їх, щоби заждали хоть доти, доки наша справа не виграє? Мож би в такім разі повисилати своїх людей і по околишніх селах, щоби там оголосили: до такого а такого часу не йдіть ніхто до Борислава, поки наша війна не скінчиться!

– Гурра! – закричали побратими. – То ми рада! Війна, війна з жидами і здирцями!

– Ну, і я гадаю, що така війна ліпша, ніж усяка друга, – говорив далі Бенедьо, – раз тому, що то війна супокійна, безкровна, а, по-друге, й тому, що можемо підняти її зовсім одверто і сміло, і ніхто нам за ню нічого не може зробити. Кождий, скоро що до того, може сказати: не йду на роботу, бо замало платять. Заплатять тілько й тілько, то піду, та й годі.

Радість побратимів була дуже велика, коли почули тоту раду, а й сам Бенедьо тішився не менше від других, бо тота рада прийшла йому до голови зовсім несподівано в жарі суперечки з Сенем Басарабом.

– Ба, добре ти кажеш: війна, перестати робити! Але хоть би й усі пристали на тото, то скажи ти мені, будь ласкав, з чого вони будуть жити за той час безроботиці? Адже тяжко й погадати, щоби багачі зараз першого дня та пом’якли і згодилися добровільно давати нам більшу плату. Може, прийдеся сидіти без роботи й тиждень, або й ще довше, ну, то з чого тоді виживити тілько народа?

Закид був справді важкий, і лиця робітників знов посумніли, їх свіжо розбуджена надія на таку новітню війну і побіду над багачами була ще дуже слаба і непевна і зараз за першим закидом почала бліднути.

– Отже ж то на те треба зробити складки, щоби забезпечитися на таку пригоду. Аж якби з тих складок набралася вже сума порядна, така, щоби вистачила, возьмім, на тиждень, або на дві неділі, то тоді мож робити змову. Розумієся, тих, котрі би не хотіли належати до змови і йшли відтак на роботу, тих зараз, чи по волі, чи по неволі, за карк та й фуч з Борислава, най не псують нам діла. Так само під час безроботиці могли би наші-таки люди найматися де на іншу роботу, до лісу, до тесельки або де, тілько щоби не до нафтових робіт. Таким способом ми швидко зламали би тоту жидівську пиху і добилися, певно, ліпшої плати.

– Добре говорить! Так треба робити! Добра рада! – відзивалися ріпники. Почався живий гамір в хаті, всі нахвалялися, що прикрутять жидів-дерунів нога попри ногу, кождий давав свої ради і не слухав чужих, кождий доповнював і лицював Бенедеву думку, прикроюючи її до своєї вподоби. Один тільки Сень Басараб сидів мовчки на своїм місці і з жалем дивився на тоту рухливу громаду.

– Що з ними зробиш, – воркотів він, – коли вони готові бігчи за кождим, хто їм два-три красні слова покаже! Ну, про мене, най біжать за тим медівником, будемо видіти, як їм посмакує. Але я своєї стежки не покину! А ти, побратиме? – обернувся він до Прийдеволі, що все ще стояв в темнім куті і непевно позирав то на Бенедя, то на гамірливих, оживлених ріпників.

Він стрепенувся, коли Сень заговорив до нього, а відтак швидко сказав:

– І я, і я з вами!

– З котрими вами? – спитав гризько Сень. – Бо ту ми тепер, як бачиш, двоякі. Чи з ними-от, чи зо мною і братом?

– Так, з тобою і братом! Ти чув, що сей про головництво говорив? Мов розпеченим ножем мене в серце шпигнув.

– Е, але ти знов так дуже тим не турбуйся! – уговорював його Сень тихим голосом. – Що ж такого великого сталося? Адже той собака, певно, заслужив на те. Ти забув про свою…?

– Ні, ні, ні, не забув! – перервав Прийдеволя. – Певно, певно, що заслужив! Сто раз заслужив!..

– Ну, так чого ж ту гризтися? Хіба суду боїшся? Не бійся, комісія поїхала в тій добрій вірі, що він сам упав до ями; ще жида на кару засудять, чому яму не заткав!

– Ні, ні, ні, – знов якось гарячково-болісно перехопив Прийдеволя, – не боюся комісії! Що комісія? Мені здаєся навіть, що якби комісія… теє… викрила, то мені би легше було!

– Тьфу, най бог боронить, ти що таке торочиш?

– Послухай лишень, Сеню, – шептав Прийдеволя, нахилившися до нього і судорожно стискаючи своєю крепкою рукою його плече, – мені здаєся, що той… жидок, знаєш… той, що в ямі погиб, що він не був винен, що то котрийсь другий усе зробив, абощо?

– Як? Як? От також щось! Хіба ж він не був при тім?

– Так, так, був і сміявся навіть, але чи вже за тото смерть, що сміявся? А може, він не робив нічого, а тілько тамтоті?

– Але відки тобі такі думки до голови приходять, хлопче? – запитався зачудуваний Сень. – Впав батько згори, дідько го бери! Погиб той, ну і добре!

– Але, як він не винен? Знаєш, як я здибав його і вхопив у руки, і він почув, до чого се воно йде, то так спищав: «Даруй життя, даруй!» А як я в тій же хвилі пхнув його… знаєш… то він тілько зойкнув: «Не винен, не винен!» Відтак задудніло, затріщало, я полетів геть. Але той голос єго все за мною, все в мені, так і чую його! Господи боже, що я зробив! Що я зробив!

Бідний парубок заламував руки. Сень дарма старався потішити його. Йому все здавалося, що вкинений в яму касієр був невинний.

– Ну, як той був невинний, то ти поправся, – сказав вкінці роззлоблений Сень, – і пішли й винних тою самою дорогою! Най невинний дармо не покутує!

Ті слова були мов удар обуха для Прийдеволі. Оглушений ними, він похилив голову і знов затисся в свій кут, не говорячи й слова.

А між тим побратими кінчили нараду.

– Головна річ тепер, – говорив Бенедьо, – вербувати людей до нашої кумпанії. Хто з ким на роботі стоїть, або в шинку здиблеся, або на вулиці розбалакався, зараз і нав’язувати о тім! Все розказувати: яка плата нужденна і який ратунок можливий. І складки збирати. Я гадаю, щоби кождий збирав між своїми знакомими, а назбиране щовечера віддавав головному касієрові, котрого ту нині треба вибрати.

– Добре, добре, треба вибрати касієра! – гукали всі. – Ану, кого би ту на касієра?

Радили то сього, то того, вкінці стало на тім, що нема ліпшого касієра, як Сень Басараб.

– Що, – сказав неприязно Сень, почувши се, – я мав би бути вашим касієром? Ніколи! Я віднині й зовсім не хочу належати до вас! Ані я, ані мій брат.

– Не хочеш належати? А то чому? – скрикнули всі.

– Бо ви зступаєте з тої дороги, на котру раз стали при здоровій застанові. Я своєї дороги не попущуся!

– Але хто ж яку дорогу зміняє? – сказав Андрусь. – Ту зовсім нічого не змінявся!

– Що? І ти з ними? – відповів понуро Сень.

– Так! З ними!

– А присягу забув!

– Ні, не забув.

– А ногами топчеш, хоч і не забув.

– Не топчу! – Послухай лишень і не фуріячся!

І Андрусь приступив до нього і почав щось стиха говорити йому до вуха, що зразу, бачилося, не припадало йому до смаку. Але чим далі, тим більше випогоджувалося Сеневе лице, і вкінці майже радісно скрикнув він:

– А, коли так, то добре! А я, дурний, і не догадався! Здорові, побратими, буду вашим касієром і надіюсь, що не пожалуєтеся на мене!

– А тепер ще одно, – сказав сильним радісним голосом Бенедьо, котрий нині раптом з звичайного побратима став немов головою і провідником усіх. – Побратими-товариші! Ви знаєте, я простий робітник, як усі ви, виріс в біді і нужді, – бідний мулярський помічник і більше нічого. Несподівано й непрошено впала на мене жидівська ласка, і мене Гаммершляг поставив майстром, а далі й будовничим коло нової нафтарні. Дякувати му не маю за що, бо я го не просив о ласку, а тілько йому ж з того користь, що не потребує окремо будовничого платити. А мені дає по три ринські денно, – як на мене, бідного робітника, то се сума дуже велика. У мене в Дрогобичі бідна стара мати, – їй мушу післати щотижня часточку з свого зарібку, нехай два ринські, другі два ринські спотребую через тиждень для себе, значиться, лишався за кождий тиждень ще штирнадцять ринських. Усе те я обіцююсь давати до нашої каси!

– Гурра! – закричали побратими. – Най жиє побратим Бенедьо!

– Я також обіцюю по ринському на тиждень!

– Я по п’ять шісток!

– Я по п’ять шісток!

– Ось мої три шістки!

– Ось мої!

– Ось мої!

Бенедьова бесіда, а ще більше його приклад розбудили у всіх запал і охоту. Сень Басараб туй-таки зібрав на початок дещо грошей, а Прийдеволя, котрий знав крихітку письма і котрого Сень упросив собі за помічника, попризначував столярським оловцем на куснику бібули з тютюну, що хто дав.

Весело розійшлись побратими, радісні надії виринали в їх головах з-поза темних теперішніх сумороків і пестили їх щирі серця, мов схід сонця рожевим блиском красить пусті каменисті і сумовиті вершини Бескиду.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 15, с. 367 – 381.