7. Історія Івана Півторака

Іван Франко

Було то вечором. Матій і Бенедьо повертали з роботи і сиділи мовчачи в хаті при млавім світлі невеличкого каганця, в котрім горів, шкварчав і порскав нечищений бориславський віск. Бенедьо вдивлявся в план, розпростертий перед ним, а Матій, сидячи на своїм малім стільчику, латав свої ходаки. Матій від того вечора, коли Мортко сказав йому, що «їх справа скінчена», був мовчазливий мов прибитий. Бенедьо, хоч і не знав докладно, що се за справа, все-таки дуже жалів Матія і рад був допомочи йому, але, з другого боку, не смів зачіпати його, щоби не розворушати в нім наболілого.

Скрипнули двері, і до хати ввійшов Андрусь Басараб.

– Дай боже час добрий! – сказав він.

– Дай боже здоров’я! – відповів Матій, не підводячися з місця і витягаючи дратов.

Андрусь сів на лаві під вікном і мовчав, роззираючися по хаті. Очевидно, він не знав, від чого би то зачати бесіду. Далі звернувся до Бенедя.

– А що у тебе, побратиме, чувати?

– От, увіде, – відповів Бенедьо.

– Щаститься тобі якось в нашім Бориславі, – сказав трохи гризько Андрусь. – Чув я, чув. Та ти тепер великі гроші береш денно при своїй фабриці!

– По три ринські денно. Не надто то багато як на майстра, але як на бідного помічника, то, певно, що досить. Тре буде дещо післати мамі, а решту, – ну, та вже о решті поговоримо пізніше, як усі зійдемся. Я думав дещо троха над нашою долею…

– Ну, і що ж ви видумали? – спитав Андрусь.

– Будемо говорити о тім на зборі. Але от тепер стараймося деяк потішити побратима Матія, – адіть, який ходить! Я вже й сам хотів дещо балакати, але що, бачите, замало ще його знаю…

– Та я власне для того прийшов, – сказав Андрусь. – Побратиме Матію, пора би тобі розказати нам, що у тебе за справа була з Мортком і чому вона тебе так обходить?

– Е, та що вам розповідати? – знехотя відказав Матій. – Що говорити, коли справа скінчена? Тепер дарма говорити, – не повернеш!

– Та хто знає, хто знає, чи скінчена, – сказав Бенедьо. – Розповіджте лишень, все три голови потрафлять більше дещо вигадати, ніж одна. Може, найдеся ще яка рада. А якби вже і справді все пропало, то бодай вам буде легче, коли з нами поділитеся своєю грижею.

– Ая, ая, і я так кажу, – потвердив Андрусь. – Все то сам один чоловік – дурень напротив громади.

– Ой так, так, побратиме Андрусю, – відповів сумовито Матій, відложив набік скінчену роботу і закурив люльку, – може, то й але, що чоловік дурень: прив’яжеся до другого, і відтак гризися вже не йно самим собою, але й другим, і третім! Та й ще, правду тобі скажу, за другим чоловік дужче гризеся, ніж за собою. Таке й моє. Нехай і так, розкажу вам, яка зі мною гісторія була і яка у мене справа з Мортком.

Буде вже тому щось зо штирнайцять літ. Саме п’ять літ по моїм приході до того заклятого Борислава. Ще тоді ту не так було. Ями йно що починалися, – все ще якось подобало на село, хоть і тоді вже жидівні назлазилося було сюда, як хробів до стерва. То тоді ти, небоже, ту пекло було, аж сумно погадати. Жидівня крутилася та гомоніла коло кождої хати, лестилася, як ті пси, до кождого господаря, насилу тягла до коршмів або й таки в хатах поїла людей, видурюючи по кусникові грунту під закопи. Що я тоді навидівся, аж серце пукало! А скоро, собачі діти, обдурили чоловіка, виссали з него все, що мож було виссати, тоді гей же на него! Тоді він і пияк, і лайдак, і пся-пара, тоді його і з коршми витручують, і з власної хати виганяють. Страшно збиткувалися над людьми!

От раз іду я рано на роботу – дивлюся: повна вулиця людей, збилися в купу, гомонять щось, серед купи крик і плач, а збоку, в невеличкій соломою критій хаті, жиди вже розгаздувалися, як у себе дома, вимітують ізсередини все: миски, горшки, полиці, скриню… «Що такого? – питаю я. – «А що, – відповідає оден чоловік, – довели нехристи бідного Максима до послідного. Статний був газда, ніщо й казати, а людяний, чемний…» – «Ну, та й що з ним сталося?» – «А не видиш, – каже чоловік, – видурили у него грунт, худоба розтратилася, а нині ось прийшли та й з хати го вивергли, кажуть, що то їх, що вони собі купили. Той в крик, – жиди не питають. Той дірвався до бійки, а їх злетілося в одній хвилі, як тих гавронів, та й давай бити бідного Максима! Зробився крик, зачали збігатися й наші люди і ледве вирвали Максима з жидівських рук. А той, обкервавлений, аж страшний, та й кричить:

– «Люди добрі, ви видите, що ту дієся! Чого стоїте? Ви гадаєте, що то лиш зо мною так сталося? І з вами буде так само! Ходіть, беріть, що хто має в руки, – сокири, ціпи, коси, – беріть і виженіть тото паршивство з села. Вони вас розточать живих, так як мене розточили!»

Люди видивилися на него, стоять, гомонять… А ту оден жид, он той, що он визирав з вікна, пірвав камінь та й луп Максима в голову. Той на місці перевернувся, лиш захарчав: «Люди добрі, не дайте моїй дитині загибати! Я вмираю!..»

Я не дослухав того оповідання а почав протискатися до середини здвигу. Насеред улиці лежав чоловік, може, де сорока літ, в подертій сорочці, окровавлений, посинілий. З голови ще капала кров. Коло него припадала і лебеділа мала дівчинка. Мене аж морозом обхопило, коли позирнув на тото, а люди обступили доокола, стоять стіною та гомонять, але й з місця не рушаються. А Максимову хату обступила жидівня, аж зачорнілося довкола, – вайкіт та гаркіт такий, що й слова власного не чути.

Я стою, як остовпілий, дивлюся сюди-туди, не знаю, що діяти. Аж ту виджу, з вікна виставився той сам жид, що забив Максима; вже геть-геть, видно, осмілився і кричить, поганець:

– Так му треба, пиякові одному! Так му треба! А ви чого ту поставали, свині? Марш додому оден з другим!

В мені кров закипіла.

– Люди, – заревів я не своїм голосом, – чи ви постовпіли, чи поцапіли? Та не видите, що чоловіка забили перед вашими очима і ще сміються? А ви стоїте та й нічо? А грім же би вас божий побив! Бий злодіїв жидів!

– Бий! – заревіло в тій хвилі з усіх боків, аж земля здилькотіла. – Бий злодіїв, п’явок!

То так, як би іскра в солому впала. В одній хвилі весь мир став як не той. Я ще й не озирнувся, а ту вже ціла хмара каміння дрррень на жидів. Лиш тілько ще я видів, що той жид, що забив Максима, як стримів у вікні, так в одній хвилі підскочив, хопився за голову руками, скрутився, спищав та й бовть на землю. Більше я не видів, не чув нічого. Крик, гвалт піднявся такий, як на судний день. Люди ревіли без пам’яті, тислися наперед, рвали, що кому впало під руки: кілля з плотів, хворост, жердки, поліна, каміння, і валили на жидів. Зчинився такий писк та вайкіт, немов ціла бориславська кітловина западаєся під землю. Часть жидів пирсла, мов порох. Але кількох заперлося в Максимовій хаті. Крізь вікно видно було, що у них в руках сокири, мотики, вила, – похапали, що могли. Але видячи, що мир обступає хату довкола, мов ревуча повінь, вони перестали кричати, ніби закаменіли зо страху. Народ попер до дверей, до вікон, до стін. Затріщали дошки, дилиння, задзеленькотіли вікна, – грюкання, гвалт, писк, а нараз страшенний грохіт, хмара пороху… Люди по кусневі розірвали стіни, – зруб і повала грохнули на жидів, порохи вкрили все те страшне позорище…

Але в мене за той час що іншого було на гадці. Видячи, як народ, мов звір, пре на жидів, я хопив малу дівчину, Максимову сироту, на руки і нирци-нирци почав продиратися крізь здвиг. Ледве вирвався з товпи в тій хвилі, коли там бевхнула хата. Я погнав загородами, півперечною стежкою додому, бо боявся, щоби де розлютовані жиди не перехопили мя на дорозі. Допавши хати, я запер двері і положив зомлілу дитину на тапчан, зачав відтирати. Але довго я не міг єї добудитися, вже-м собі гадав, що, може, й її заголомшив який камінь. Але, бог дав, прийшла до себе, і я так тим утішився, немовби то моя власна дитина ожила передо мною.

Матій замовк на хвилю. Люлька погасла в його зубах, і на лице, оживлене і палаюче під час оповідання, почала звільна набігати давня сумовита і безнадійна хмара. По хвилі він почав говорити далі:

– За сим та тим та за хлопотами коло дитини я й зовсім забув про бійку, і аж пізніше дізнався, що вона скінчилася на нічім. Розваливши Максимову хату, люди немов самі себе злякалися і розлетілися кожде в свій бік. Жиди, також переполошені, не показувалися зо своїх нор, – аж десь над вечором деякі сміліші повилазили, почали роззиратися… До Максимової хати – а там щось пищить. Розривають звалища, видять: три жиди неживі, а п’ять покалічених. Пропало. З’їздила, правда, комісія, позабирали були кількох до арешту, от так наздогад, та й повипускали швидко на волю.

А Марта лишилася у мене. Чесні бориславці мали, видко ся, багато свого діла і не втручалися до бідної сироти. Лиш часом деякі жінки приносили їй се та те їсти, випрали рубатку, облатали, та й тілько всего. Їй було тоді дванайцять літ. Не аби ладна абощо, але розумна була дитина, а щира така, як своя душа. Зразу плакала за вітцем, ну, але відтак сама видить, що робити? Привикла. І так вам прив’язалася до мене, як до рідного вітця. А я також, нема що казати, пантрував єї, як ока в голові, така ми стала дорога та люба. Другі ріпники не раз бувало сміються з мене, питають, коли буде весілля, або, може, хрестини вперед будуть, але я на то байдуже. Говоріть собі, говоріть!

Росла тота дівочка в мене, ховай боже, тихо та ладно. Хоть то я що, – ріпник, давній пастух громадський, але, знаєте, зазнав чоловік лиха на своїм віці. А лихо – велика школа. То й гадаю собі: чень-то хоть їй бог деяк ліпше пощастить. Шанував я її, – ні роботи тяжкої, ні слова поганого… Шити навчилася, не знаю, де і коли, так ладно, що чудо. Усе бувало баби несуть до неї, – ну, цілими днями сидить у хаті, робить. Та й що то, до всего вона, до всякої роботи. І побесідувати, і пожартувати, і порадити розумно, –до всего…

Пізнався з нею оден парубок, туй-таки бориславський, також такий сирота нещасливий, як і вона. Ріпник, зарібник, – Іван Півторак звався, – та ти, Андрусю, знав його добре… Зачав ходити. Виджу я, що дівчина до него липне, розпитую, розвідую про Йвана, говорять: що ж, бідний, ну, але хлопець чесний, робучий, розумний. Якось раз так при неділі прийшов він до нас, гадав, що Марта дома, а Марти не було, десь вийшла. Хоче він геть іти, а я кличу, що-ді постій, Іване, щось ти маю казати. Став він, запалів троха, далі сів на лаву.

– Ну, що там такого? Кажіть! – повідає.

Я посидів троха, мовчу і позираюся на него. Не знає чоловік, як би то зачати, щоби нібито і просто з моста і щоби дечим не вразити хлопця.

– А як ти, – кажу, – Іване, гадаєш? Марта от наша – нічого дівчина?

– А вам що до того, як я гадаю? – відрізав він, а сам ще дужче паліє.

«Ов, – гадаю собі я, – з тобою треба остро держатися, коли ти так ріжеш.

– Ну, – кажу, – багато мені до того не є, але виджу, що тобі щось до неї, га? А ти, чень, знаєш, що у неї вітця нема, а я тепер для неї і отець, і опікун, і сват, і брат. Розумієш? Як скоро би-м побачив щось, знаєш, не теє… то вважай, що я за чоловік! Зо мною жарту нема.

Іван аж затремтів на тоту бесіду.

– А нехай же вас, – каже, – бог має! Десь також щось – грозити, а не знати, пощо і за що. А вам хто набрехав, що я щось злого гадаю? Не бійтеся, Матію, – каже відтак поважливо, – я хоть молодий, а знаю потроха, як що повинно бути. Ми нині з Мартою мали умовитися, як і що робити, а тоді вже й до вас, як до опікуна, удатися по пораду і благословенство.

– Ну, вважай же ми! – промовив я, але сам почув, що щось ми так гий запаморочилося в голові, і сльози бризнули з очей… Ет, дурень чоловік, та й по всьому!..

Ну, нічо. Зробили ми умову – пібралися вони. У Івана по батькові якимось чудом лишився отсей кусник грунту. Досить того, що він таки тої весни виставив, – уже то ніби ми оба, – тоту ось хату, та й ту й обоє зачали жити. Правда, господарства ту ніякого не мож було заводити на тій голотечі, але Марта зразу заробляла по давньому то шиттям, то пряденням, а далі, як того почало не ставати, то мусила й вона, бідна, йти на роботу до воску. Що було діяти?.. Я відділився від них, жив осібно, а коли тільки що міг, то доносив їм, – звичайне, чоловік уже привик, зжився…

Аж от якось так в пару місяців здибає мене Йван та й каже:

– А знаєте, – каже, – Матію, яка у нас з Мартою рада стала? Я цікавий, що ви на то скажете?

– Ну, яка рада? – кажу. – Говори, яка?

– А така. Ми хочемо відтепер зачати дещо складати набік із зароблених грошей. Знаєте, літо йде, чень троха ліпше будуть платити. То ми так урадили, що, коби дещо троха прискладати грошей, – уже хоть би чоловік і тісніше за той час жив, гий той каже, хоть би ремінь на великопістну пряжку підтягнув, але чень би то мож було… А знаєте, в Тустановичох оден там продав би кусень грунту з хатою, – я вже говорив з ним. «Продам», каже. Тре дати 250 ринських. Грунт гарний, дало би ся виторгувати на 200. А я би свою оде псю буду з тим клаптиком землі продав, – може би, було хоть 50 ринських. Чи як ви гадаєте?

– Та що, – кажу я, – як так, то й так. Дай вам боже щастя! Певно, що не зле би було вам вирватися з тої проклятої ями.

– Ба, – каже Іван, – не на тім конець. Мені здаєся, що нам двоїм до осені тяжко буде наскладати двісті ринських, на то би тре зо два роки. А якби троє, – як гадаєте, може би, борше?

Я видивився на него.

– Ну, – каже він, – що ж ви так дивитеся на мене? Ту проста річ: пристаньте й ви до нас. Перейдіть до нашої хати жити, не будете потребувати платити окремо комірне, та й їда нас менше винесе. Будемо робити разом, чень зложимо хоть що-то.

Виджу я, що хлопець розумно говорить, а ту ще чоловіка й самого знесла охота видобутися з тої западні, а ще більше – їм допомогти, чим сила. Пристав я на тоту раду.

Зачали ми робити. Добре нам іде, тішимося, що ось-ось перейдемо жити на своє. Іван звиваєся так, як той пискір, сюди й туди, – рад би птахом вилетіти з Борислава. Робота того року була добра, – у нас грошей призбиралося ладних: і на грунт би стало, і ще дещо лишилося би на розгосподарювання. «Господи! – говорить бувало Іван вечерами, – коби-то вже раз!» Але не знати, чи бог не судив му, бідному, діждатися виходу, чи лихі люди не дали!..

Дурницю ми одну зробили. Робили ми разом і не брали грошей від жида. – Най, – кажемо, – у него лежать, в єго касі безпечніше, ніж у нас за пазухов, а в книжці якраз записано на нас, то й сам чорт відтам не викусить. Так ми й зробили, – брали лиш часом по кілька шусток, щоби яко-тако продихати.

Минуло так літо, ба й осінь, ба й зима, настали свята. По святах мали ми забиратися геть з Борислава. В цвітну неділю пішов Іван до Тустанович, щоби довершити згоду, – таки на другий день мав дати тамтому чоловікові завдаток, а як перейдемо вже до Тустанович, то мав дати му решту грошей. Пішов мій Іван. Змеркаєся – нема Івана. «Ну, нічо, – гадаємо собі, – може, там де на могоричі, або що». Але Марта якась неспокійна весь день ходить, нудить, сама не знає чого. Ніч минула – нема Івана. На роботу приходимо – він не приходить. Наставник Мортко питаєся мене, де він. Я му розповів усе, а той ще крикнув:

– От, десь, драбуга, впився та й спить, а на роботу не йде!

Гадкую я сюди й туди, – де би Іван був? Вечором по роботі приходжу до хати – нема. Гадаю собі: піду по шинках, пошукаю, порозпитую. Заходжу до головного шинку – там повно ріпників, – заздрів я межи ними й Мортка, але котрі саме були знакомі ріпники, того не тямлю. Якісь штири незнакомі, вже ніби п’яні, стоять насеред хати і співають: оден святовечірньої, другий страсті, третій підскоцької, а четвертий думки, ще й мене питаються, чи гарно пасує разом?

– Ідіть собі до чорта! – крикнув я на них. – Там будете акурат пасувати!

Вони, до мене. Вчепилися, той за руку, той за полу, кличуть горівки. Спересердя лигнув я душком кватирку. Вони в регіт, другу кличуть. Ані суди боже від них відпекатися. А ту бачу, що Мортко усе підморгує на них, дістоді-то: не випускайте з рук! Випив я другу кватирку. Зашуміло в голові, хата з людьми ходором заходила. Тямлю ще, що ввійшли якісь два знакомі ріпники, що-м з ними вітався і частувався, – але кілько вже намучив свою дурну стару голову, а не можу пригадати собі й досі, хто то такий був.

– А що ж тобі тото так доконечно треба знати? – перебив його оповідання Андрусь.

– Ах, чи доконечно! Мені так, дурному, здаєся, що я через тото й справу програв!

– Що? Через тото? А то яким світом?

– Ба, послухай лишень! Я аж тепер, по невчасі, як зачав пригадувати собі все до крихіточки, що і як тоді було, аж тепер нагадав собі, що були якісь два знакомі, лиш не знати котрі. Коби дізнатися, були би зараз свідки.

– Свідки! Нащо? До чого?

– Послушай лишень! П’ю я, в шинку гамір, – а ту в ванкирі обіч хтось злупотів склянкою, – мій Мортко тілько миг, побіг до ванкира. Чую, там говорять: Мортко потихо, а хтось другий голосно. Що за неволя! Якийсь знаємий голос, так, як Іванів! Знати, що п’яний, язиком путає, але голос єго. Я пруднувся до дверей ванкира і нехотячи потрутив одного з тих, що мене частували. Той гримнув собою до землі. Другі прискочили до мене.

– Гов, свату, гов! – ревуть. – Що бо ти людей тручаєш та розмітуєш? Га?

– Та я нехотячи!

– Еге, нехотячи! – рипить оден. – Знаємо ми таких!

В тій хвилі отворилися двері ванкира, і в дверях показався – присяг би-м нині, що показався мій Іван, держачися за одвірок. За ним стояв Мортко і держав го за плечі. Я знов пруднувся до него. Але в тій хвилі він щез, двері заперлися, а один ріпник пірвав мене за груди.

– Ану, я тебе, свату, нехотячи межи очі заїду, – крикнув він, і як зацідить мене межи очі, аж мені сто тисяч свічок в очах заярілося і все в голові перемішалося. Тямлю ще тілько, що-м одному вчепився в волосся і що другі обскочили мене, мов кати, і збили під ноги. Очевидна річ, що вони були підмовлені, бо я їх ані не знав, не видав, ані не зробив їм нічого. Що сталося далі зо мною, де дівся Іван, де ділися тоті два знакомі ріпники, – не тямлю нічого. Все затьмилося в моїй голові.

Я прокинувся в хаті, на постелі. Марта коло мене сидить і плаче.

– А що, де Йван? – се було моє перше питання.

– Нема.

– Але чень же був дома?

– Не був.

Дивлюся я, вона така змарніла, стурбована, що тілько снасть єї. Що за нещастя?

– Але ж я, – кажу, – вчора вечір видів його.

Вона всміхнулася крізь сльози і похитала головою.

– Ні, – каже, – ви вчора вечір ніяк не могли його видіти. Ви вчора вечір лежали ось ту без пам’яті.

– А що ж, то нині не вівторок? – спитав я.

– Ні, нині вже п’ятниця. Ви від понеділка ночі лежите осьде як мертвий, у гарячці та манколії.

– А Івана не було відтоді?

– Не було. Вже куди я не ходила, кого не розпитувала, – ніхто не знає, де він і що з ним.

– Але ж я го в понеділок видів у шинку.

Марта нічо на то, тілько здвигнула плечима і заплакала. Певно, бідна, подумала собі, що се мені так з перепою привиділося.

– Але ж, аби-м так світ божий видів, як-єм його видів достатку своїми очима!

– Ба, та бо якби він був тоді в Бориславі, то був би прийшов додому, – сказала Марта.

– От тож-то й мені дивно. А в Тустановичах був, не знаєш?

– Був. Я ту розпитувала тустанівських парубків. Був, кажуть, згодив поле з хатою і вечором забавився на могоричі геть поза північ. Там-таки й ночував, а в понеділок пішов перед полуднем, щоби в Бориславі взяти від жида гроші. Тілько всего я могла дізнатися.

Мені немовби клин у голову вбив. Хоть який я був ослаблений і збитий на всім тілі, треба було вставати, рушатися, розвідувати. Але що з того?…

– А як, – питаю Марти, – не знаєш, чи дав завдаток на грунт в Тустановичах?

– Не знаю.

– Га, то треба піти до жида, спитатися, чи відобрав він відтам гроші. І так нині виплата. Коли він узяв гроші, то, може, пішов з ними назад до Тустанович або до Дрогобича.

Пішли ми обоє до канцелярії Германа Гольдкремера, – ми в него робили. Питаємося. Той до книжки… «Взяв ваш Іван Півторак гроші». – «Коли»? – «В понеділок вечором». От тобі й на! Поліз я до Тустанович, питаю: завдатку не дав, від понеділка не був, хоть обіцяв, що прийде найдалі в вівторок з полудня. Дивуються, що такого? Чи згода зірвана, чи що? Я розповідаю, що гроші від жида взяті і що нема ні грошей, ні Івана. Ніхто ні о чім не знає.

Іду я до Дрогобича, питаю де в яких знакомих: ніхто не видав Івана. Пропав неборак. Ані сліду нема. Питаю Мортка, де він подівся з шинку і що там робив. «Ні, – каже, – неправда тому, я й на очі не видав Івана. Ти, – каже, – п’яний був, серед бійки тобі рідна бабуня привиділася, а тобі здавалося, що то був Іван». Починаю розвідувати, хто тоді ще був в шинку, що то за якісь були, що мене били, – ага, немов чорт злизав усякий слід! На тім і стало.

Ну, вже вам того не тре й казати, який у нас великдень був. Що там бідна Марта наплакалася, – господи! Вся надія пропала. Минув місяць, другий, – про Івана ані вістки, ані чутки. Далі чуємо, декотрі ріпники посмішковуються, жартують: «Розумний хлопець, той Півторак: гроші забрав, бабу лишив, а сам в світ за очі»! Зразу говорили тото на жарт, а далі декотрі почали й напевне говорити. Знов я розпитую: хто чув? хто видів? Не знати. Той каже: «Никола видів»; Никола каже: «Проць ми казав»; Проць каже: «Семен відкись чув»; Семен не пригадує собі, відки чув, але здає му ся, що від Мортка-наставника. А Мортко всьому перечить і кождому в очі плює.

Аж десь по двох роках – он торік весною – видобуто з одної старої ями кості. Пізнали ми по перстені на пальці та по ремені, що то був Іван. Ремінь був порожній, очевидно, ножом розрізаний. Застрягла ми тогди в голову гадка, – і досі мя не помітує. Погана гадка, дуже грішна, коли несправедлива. Зуваживши все, я сказав сам собі: то ніхто, як тілько оден Мортко наперед підпоїв Івана, підмовив якихось, щоби мене довели до безпам’яті і набили, а відтак обрабував його, бідного, і вкинув в яму.

Почав я знов розпитувати сюди й туди, а як щось за два дні з’їхала комісія обзирати кості, пішов я і почав казати все, як на сповіді. Пани слухали-слухали, записали все в протокул, кликали сего й того: Мортка, Іваниху, шинкаря, знов списували протокули, а далі взяли та й арештували… мене. Я не знав, що зо мною хотять робити, пощо мене тягнуть до Дрогобича – але гадаю собі: що ж, може, так і треба. Тішуся, дурний, своєю бідою. Потримали мене щось з місяць, прикликали щось два рази на протокул, а далі випустили. Вертаю я сюди: що чувати? Нічо. Кликали ще раз Мортка, Іваниху, тустанівських щось троє. Кажуть, що віддали все до Самбора, до висшого суду.

Ну, і вже той суд тягнеся більше року, а ще му кінця нема. Що я за той час натовк собою по всіляких панах! У Самборі був щось два рази, а в Дрогобичі кілько!.. Адвокатові щось зо п’ятнайцять ринських дав. Та що, – каже, – небоже, можлива річ, що той злодій Мортко спрятав Івана, а гроші сам узяв. Але в суді треба доказати докладно, а всего того, що ти ту кажеш, іще не досить. Ну, але, – каже, – треба трібувати. Як там який розумний суддя возьме тоту справу в руки, то, може, ще дечого більше дошукався, ніж ти знаєш». Ну, видно, не дошукався! Якийсь той самбірський суддя видався мені такий непотрібний та непорадний, що а! Питає щось п’яте через десяте, – видно, що не знає, з якого кінця до того взятися, а втім, хто го там знає, може й уміє, та не хоче!..

А ту в Бориславі притихло все, мов горшком прикрив. Мортко зразу, очевидно, був страшно перепуджений, ходив блідий як смерть, а до мене й не турався. Аж опісля вже осмілився, почав сміятися і доїдати мені так, що я далі мусив покинути Гольдкремерові ями і перенестися от тут, до Гаммершляга. Хоть то, розумівся, оба вовчі горла!.. Та й так Мортко й вийшов чисто. За ним, бачите, стоїть і Гольдкремер сам, а то багач несосвітенний – де бідному ріпникові супроти него право найти!.. А ми що! Іваниха, бідна, з дитиною на службі, а я ту товчуся по тім пеклі і вже, видно, й довіку з него не вирвуся. Та й не того мені жаль! Що там я! Але то мене коле, що от – погиб чоловік, пропав ні за цапову душу, і тому злодієві нічо, – ходить собі і смієся! То мене гризе, що для бідного робітника нема правди на світі!

Матій замовк і, важко зітхнувши, похилив голову. Андрусь і Бенедьо також мовчали, придавлені тим простим, а так безмірно важким оповіданням.

– А. знаєш ти, побратиме Матію, що я тобі скажу? – сказав перегодя Андрусь якимось, немов гнівним зрушеним голосом.

– Та що такого?

– Що ти дурень великий, от що!

Матій і Бенедьо видивилися на нього.

– Чому ж ти сего досі мені не говорив?

– Чому не говорив? – повторив неохітно Матій. – А пощо було говорити?

– Тьфу, до сто чортів на такий розум! – розгнівався Андрусь. – Провадить процес з жидом, процес той, якби був виграний, міг би подати велику заохоту для бідних ріпників, міг би їм показати, що не мож робучого чоловіка безкарно кривдити, до виграння того процесу потребує свідків, а він мовчить тихо, не голоситься, а тілько тишком собі в куті в кулак трубить, – ну, скажи мені, добрий се розум?..

Матій задумався і засумував.

– Гай, гай, двох свідків! – сказав він. – Я ж тобі, Андрусю, кажу, що аж тепер нагадав собі за тих двох свідків, аж тепер, по невчасі. Бо раз, – хто тепер винайде тих свідків…

– Я винайду! – перервав гнівно Андрусь.

– Ти? – скрикнули Матій і Бенедьо.

– Так, я! Бо я ж то сам із старим Стасюрою бачив тебе тоді в шинку.

– Ти? І Стасюра? То ви були? – скрикнув Матій.

– Так, ми були.

– І бачили Івана?

– Як же ж би не бачити – бачили.

– І п’яного?

– П’яного.

– З Мортком?

– З Мортком. Як зачалася з тобою бійка, ми оба кинулись було тебе боронити, але старого Стасюру оден гримнув так, що той умлів. Ніколи мені було тебе боронити, – я взяв старого і заніс до ванкира, де був Мортко з Іваном. Відтер я старого, а за той час Мортко все коло Івана танцював, усе підсував йому то горілки, то пива, заговорював його, щоби не балакав зо мною, а далі потяг його кудись з собою. Відтоді вже я не бачив Івана. А коли ми оба з Стасюрою вийшли до шинку, ти лежав уже закровавлений, без пам’яті на помості. Я не міг помагати нести тебе додому, а тілько просив якихось двох ріпників, розповів їм, де жиєш, а сам попровадив Стасюру до єго хати. Отсе все, що я знаю. Але чи міг же я сам духом божим знати, що се може бути важне для твоєї справи?

– Господи боже, – аж скрикнув Матій, – так се ж значить, що тепер би мож виграти процес?

– Хто знає, – відповів Андрусь, – але все-таки надія більша. От що було би добре – винайти тих, що тоді билися з тобою! Ти, кажеш, видів, що Мортко їх підохочував?

– На се присягнути можу!

– От була би й запинка. Зараз би мож потягнути їх на слова, чи Мортко підмовляв їх. А як підмовляв, то, значиться, в якій цілі?

Лице Матія при тих виводах чимраз більше прояснювалося. Втім, нова думка знов засмутила його.

– Е, але як же ж їх віднайти, тих, що тоді почали зо мною бійку? Я їх зовсім не знаю і не міг опісля ніколи пізнати.

– І я їх не знаю, та й не звертав на них тоді уваги. Але, може, Стасюра? Мені здаєся, що з одним він щось говорив тоді.

– Господи боже, – знов би було огниво більше! Знов близше до доказу. Та й ще хто знає, що визнали би ті ріпники! Ходім, Андрусю, ходім до Стасюри!

Швидко зібрався і обувся Матій, живо повертався під впливом нового проблиску надії, немов разом десять літ скотилося з його плечей. Так глибоко в серці того старого, горем з давніх літ битого чоловіка, вкоренена була любов до єдиного близького йому чоловіка, так гаряче бажав він, щоби правда про його таємну погибіль вийшла на світло денне!

Бенедьо сам остався в хаті по виході обох побратимів. Він сидів і думав. Не процес займав його в цілім тім ділі, – хоть, розуміється, і процесові він бажав доброго виходу. Його найбільше занімало оповідання Матія про бійку людей з жидами і про крик небіжчика Максима: «Виженіть жидів з Борислава!» «А що, – думалось йому, – чи й справді се було б добре, якби вигнати жидів? Поперед усего: куди їх вигнати? Підуть на другі села, і там почнеся то само, що ту дієся. А по-друге: самі не підуть, а що ту надерли грошей, заберуть з собою і в других місцях повернуть на то само, на що ту повертали. Ні, се не врятує робучих людей!»

Пізненько вночі вернув Матій додому. Він був дуже змінений проти попереднього: веселий, говіркий. Їх надії на Стасюру оправдилися. Одного з тих, що завели були в шинку бійку з Матієм, Стасюра справді знав, прочі були з того самого села, що й тот один, – але всі вони вже від трьох літ не робили в Бориславі і сиділи на господарстві. Андрусь Басараб і Стасюра готові були свідчити в суді. Тож і рішився Матій завтра-таки йти до Дрогобича до адвоката і зарадитися його, як і що діяти.

– Ну, тепер не уйде чень той злодюга Мортко! – приговорював Матій. – Тепер ми його за руки й за ноги такими доказами обкрутимо, що й сам не отямиться! Хоть то ніби пан-біг не каже бажати другому лиха, але такому злодієві, бачу, не гріх бажати не то лиха, а й усякого безголов’я!

З таким побожним бажанням Матій і заснув.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 15, с. 354 – 367.