20. Рішучий намір Андруся Басараба

Іван Франко

І знов побратими зійшлися на нараду в Матієвій хаті. Мов з хреста зняті, сходилися вони, мов розбиті, засідали вони на лавах, з похиленими очима, не сміючи зирнути один на одного, немов то вони були винні тому нещастю, котре постигло цілу робітницьку громаду. А вже ж найдужче подався Бенедьо. По його впалих помутнілих очах, по його пожовклім, аж зеленім лиці, по його надломаній, похиленій поставі, по безсильно обвислих руках видно було, що вся сила його жизні підтята, що усміху не буде вже на тих зів’ялих устах, що він жиє вже немов чужим, позиченим життям, що робітницьке нещастя вбило, роздавило його. Кілько він перетерпів в тих двох днях! З яким болем виривав він із свого серця одну за другою золоту надію! Перша хвиля, коли вони з Матієм побачили, що двері незамкнуті, а відтак, мов якою зловіщою рукою перті, переконалися, що скриньки нема, тота перша хвиля – то була, певно, найтяжча, найстрашніша хвиля в його житті. Всі сили разом опустили його, все тіло так застило на місці, вся пам’ять погасла, він стояв мов паль, і не міг поворухнутися.

Звільна ажень вернула його пам’ять, щоб тим тяжче мучити його. Що скажуть робітники? Що скажуть побратими? Чи не буде найперша їх думка така, що оба вони, підкуплені жидами, видали їм касу? Тота страшна думка огнем палила його серце. «І воно зовсім легко може бути, – шептав йому якийсь злорадний, упертий голос, – адже два нас в хаті, вилому нема ніякого, сліду ніякого, – очевидна річ, що взято скриньку при нас і на нашім свідомі! І я – зрадник! Я, що ціле своє життя, цілу свою душу вложив в тоту справу, я мав би причинитися до її обалення!..»

І хоч того ж таки дня Мортко сам, голосно регочучись, признався перед Матієм і перед другими робітниками, що се він викрав касу, що вона находиться в далеко безпечнішім сховку у Германа і що «хто хоче, най мя йде скаржити, то ще сам піде до діри за недозволені складки», – то від сього признання не полегшало Бенедьові. Думка його винаходила чимраз і чимраз нове терня, котрим могла все наново ранити свої власні криваві рани. Хто бачив його під час робітницької змови, охочого, невтомимого, радісного, все задуманого і все готового радити другим і додавати відваги, а хто бачив його тепер, нужденного, скуленого, тремтячого, той був би подумав, що се або не той чоловік, або, що він перебув яку тяжку недугу. І Бенедьо справді перебував тяжку недугу, з котрої – сам він те бачив – виходу для нього не було.

Не менше подалися й другі побратими, особливо Матій і Стасюра. Тільки брати Басараби не змінилися і, бачилось, не дуже сумували. Ба, що більше, на їх лицях виднілось щось немов потаєна радість, немов оце сповнялось те, чого вони давно дожидали.

– Що ж, побратими, – сказав Андрусь по хвилі важкої мовчанки, – наш красний сон скінчився, розбуджено нас!

Ніхто не відзивався на ті слова.

– Що сумувати, браття, – заговорив знов Андрусь, і голос його ставався чимраз м’якший, – сум не поможе. Що впало, то пропало, і воно, вірте мені, мусило так прийти! З нашими жидами таким способом не порадимо, я то з самого початку казав. Не такий вони народ, щоби можна з ними вдати подобру! І то велике діло, що ми такого доказали, як отсе перед кількома днями! А се вони би чи тепер, чи в четвер таки зробили. Ніщо нам тепер і думати о тім, щоби поступати з ними так, як досі!

– Так що ж діяти, – не то сказав, не то зойкнув Бенедьо, – невже ж опустити зовсім руки і здатися на їх ласку?

– Ні, і ще раз ні! –живо підхопив Андрусь. – Ні, побратими, наша війна з жидами іно що зачалася, але ще зовсім не скінчилася. Се досі – то був тілько жарт, тепер нас чекає правдива, велика, гаряча битва!

В словах Андруся було тілько сили, тілько жару і завзяття, що всі мимоволі ззирнулися на нього.

– Так, тепер нам треба показати, що й жиди завчасно сміються з нас, що Борислав – то таки ми, робучі люди! Тепер ми побачили, що добрим способом з ними воювати годі, стрібуємо ж не так!

– Ми й досі, Андрусю, не… не зовсім добрим способом воювали. Вони відплатили нам тілько зуб за зуб.

В тих болющих словах був такий острий, глибокий закид, що Сень Басараб, котрий, пикаючи люльку, сидів на порозі, зірвався на рівні ноги й поступив пару кроків до Бенедя.

– Не випоминай, не випоминай минулого, Бенедю! – сказав він з притиском. – Адже сам ти знаєш, що без тих нечистих грошей і твоя чиста війна не була б могла зачатися.

– Я не випоминаю нікому нічого, – смирно відказав Бенедьо, – я знаю сам, що так мусило бути, що така вже наша нещаслива доля, що тілько неправдою з неправди мусимо видобуватись, але, побратими мої, вірте мому слову, чим менше неправди буде на руках наших, тим певніша буде наша дорога, тим борше поборемо ми своїх ворогів!

– Ба, якби-то вороги также так само думали і также чесно з нами поступали, то тоді, певно, й ми мусили б їм дорівняти, а то й випередити їх! – сказав Андрусь. – Але тепер, коли правда зв’язана, а неправда має ніж у руках, то я боюсь, що, заким правда по правді розв’яжеся, неправда й зовсім заріже її. Але не отім ми мали нині говорити, браття, а о тім, що нам тепер робити? Я гадаю, що нам тілько одна дорога осталася, – але поки скажу своє слово, хто знає, може, з вас котрий вигадає що іншого, кращого… делікатнішого, – бо моє слово страшне буде, браття! Тож прошу вас, хто має що сказати, най каже. Ти, Бенедю?..

– Я – нічого не скажу. Я не знаю, що нам тепер робити! Хіба зачинати наново утрачене.

– Еге-ге, далека дорога, та й то мости позривані. Ні вже, що іншого придумай!

Бенедьо мовчав. Що він міг тепер придумати?

– А ви, друзі, знаєте який спосіб? – спитав Андрусь. – Говоріть!

Ніхто не говорив. Усі сиділи з понуреними додолу головами, всі чули, що наближається щось страшне, якесь велике знищення, але чули заразом, що вони не в силі його відвернути.

– Ну, коли ніхто не говорите, то я буду говорити. Одна нам тепер дорога осталася, – підпалити се прокляте гніздо на всі штири роги. Се моє слово.

Бенедьо здригнувся.

– Не бійтеся, невинні не потерплять попри винних. Усі вони винні.

Мовчанка стояла в хаті. Ніхто не перечив Андрусеві, але й притакувати йому якось ніхто не важився.

– Ну, чого ж ви сидите, мов порізані? Невже ж ви такі вояки, що війни боїтеся? Згадайте лишень, в якій думці поприступали всі ви до побратимства. Адже ж у нас ще є карбовані палиці, – і нема ту й одного жида в Бориславі, на котрого би у нас карбів не було. Ви генто допоминалися мене о обрахунок. Нині день обрахунку, тілько що до давніх карбів прийшов ще оден новий, найбільший: що вони ошукали й обікрали цілу робітницьку громаду, що вони показали тим способом виразно, що хотять нас повік-віку держати в безвихідній неволі. Чи треба ж вам ще чого більше? Я думаю, що сей оден карб стачить за всі!

– Але що ж се буде за обрахунок: запалите кілька хат, кілька магазинів, і або вас полапають і посадять до криміналу, а як ні, то жиди знов скажуть: трафунок!

– О, ні, не так воно буде. Коли приступати до такої війни, то вже з цілою громадою, – сказав спокійно Андрусь.

– А хіба ж се можна? Нехай оден найдеся серед громади, що вас видасть, і всі ви пропадете.

– І так не буде. Кождий з нас, хто пристане на те діло і обіцяє руку до него приложити, добере собі десять, двадцять таких, котрим може завірити, і, не кажучи їм нічого, скаже їм в означенім часі зібратися на означенім місці. Тоді дасть знак. А коли б що видалося, то я беру все на себе.

– Але ж робітники тепер люті, роздратовані на жидів, готово статися ще яке більше нещастя, – говорив Бенедьо далі, заступаючися всякими, хоч і найслабшими, поводами від страшної певності.

– Се тим ліпше, тим ліпше! – аж скрикнув Андрусь. – Тепер найліпше вдасться моя війна, коли твоя роздразнила людей. Ти приготовив для мене найбільшу поміч, і за то я сердечно дякую тобі!

– Ти страшний, Андрію! – зойкнув Бенедьо, закриваючи лице руками.

– Я такий, яким зробило мене житє і вони, закляті вороги мої! Слухай, Бенедьо, слухайте й ви, побратими, моєї повісті, – будете знати, що навело мене на гадку зав’язувати таке побратимство для пімсти на жидах. Отець наш був найбагатший газда на всю Баню. Се було по скасованню панщини, отець наш взяв у пана пропінацію, щоб не допустити жида до села. Хісна з тої пропінації великого він не мав, але то схіснував, що околичні жиди страшно на него завзялися. Отець шинкував чесно, водою горівки не розливав, і з усіх селів народ ішов до него.

Жиди зато бий-забий на него. Зразу зачали перед паном крутитися, щоби батька підкопати, але пан знав батька і не вірив жидам. Видячи, що з того боку нічого не діб’ються, жиди взялися на інші способи. Підмовили злодіїв, – а їх тоді багато було по селах, – зачали вони шкоду робити батькові. Раз пару коней зо стайні вивели, то знов куфу горівки випустили, то до комори підкопалися. Але й тим способом батька не могли підтяти. Крадіж винайшлася, а ті, що куфу випустили, самі видалися і мусили заплатити шкоду.

Тоді жиди, що робити, підпалили нас. Ледве ми з душею повихапувалися, – все згоріло. Отець наш був сильний, твердий чоловік, – тілько нещастя не зламало його. Він кинувся сюди-туди, до пана, до сусідів, – запомогли його, почав він знов ставати на ноги. Тоді жиди підмовили кількох пияків, давніх панських льокаїв, щоби забили батька. Вони напали на батька вночі серед дороги, але батько вправився з ними, і одного, заголомшеного, приволік додому. До всего признався, хто його намовив і що дав. Батько до суду, – пішли два жиди сидіти.

Тоді другі взяли і строїли батька. Закликали його немов на перепросини і дали щось, – як прийшов, так зараз і ляг, мов підкошений, а до тижня і вмер. Пан, що дуже любив батька, спровадив комісію, комісія викрила отруту, – але не було кому настояти, і справа зам’ялася. Ще й матері жиди пригрозили, щоб і писнути не сміла, бо інакше нещастя буде. Мати злякалася і дала спокій.

Але недовго жиди дали нам спокій. Вони, очевидно, завзялися зовсім зруйнувати нас. Мати наша вмерла в холеру, лишились ми з Сеньом, сироти-підростки. Замість нашого батька взяв уже був пропінацію жид, – отже-то він тепер присікався до нас. Сюди-туди він вкрутився за опікуна над нами і взяв наш грунт в уживання, а нас на виховок. На Бані й тоді вже жидів було досить, і се була не дивниця, що жид опікувався над християнськими сиротами. Зазнали ж ми тої жидівської опіки! Зразу було нам добре, мов у бога за пазухою, жид догоджував нам, до роботи не заставляв, ще й горілочки додавав. Але чим далі, тим тісніше, і вкінці повернув нас зовсім собі в наймитів-попихачів. Ми зачали допоминатися свого грунту, але жид тим часом умів уже так покрутити з панами і з громадським урядом, що нас зовсім відсудили від грунту.

Але жид не чувся ще спокійним і старався нас зовсім позбутися. Зачав намовляти урльопників, щоби нас били; далі підкупив війта, щоби вставився у асентерункової комісії, щоби нас заасентерували до війська. Але ми все перебули і, вислуживши в війську, прийшли назад до села.

Жид затремтів; він знав, що ми не подаруємо єму свою кривду, і старався випередити нас. Запросив нас до себе буцімто на гостину і хотів потроїти нас так, як батька. Але сим разом йому штука не вдалася. Ми пізналися на тім і нагодували силоміць самого жида тою стравою, котру нам приладив. Через тиждень його не стало. Тоді ми покинули своє село і пішли сюда, а по дорозі поприсягли собі до смерті своєї мститися на жидах. Ми постановили собі робити з ними так, як вони з нами: підмовляти напротив них якнайбільше людей, шкодити їм, де мож, і то так зручно, щоби вони й самі не знали, відки на них паде лихо. Від того часу минуло вже десять літ. Як ми досі сповнювали свою присягу, о тім не буду оповідати. Але найбільша наша пімста тепер наближаєся, і хто хоче бути нашим братом, нашим щирим приятелем, хто хоче мститися разом з нами за свої і за громадські кривди, той піде з нами в тій потребі!

Послідні слова сказав Андрусь піднесеним, майже благаючим голосом. Його оповідання, сухе, уриване, мов знехочу розказане, а прецінь таке досадне і відповідаюче понурому настроєві всіх побратимів, зробило на всіх велике вражіння. Перший Прийдеволя зірвався і подав руку братам Басарабам.

– Ось моя рука, – сказав він, – я з вами хоч і до могили! Що буде, о то я не дбаю, а що скажете, то зроблю. Щоби тілько пімститися, о нічо більше я не дбаю!

– А старого Деркача чей також не відкинете, – дався чути голос з кута, і лице Андрусеве прояснилося усміхом.

– Нікого не відкинемо, братчику, нікого! – сказав він.

За Деркачем один за другим зголосилися всі побратими, окрім старого Матія, Стасюри і Бенедя. Андрусь радувався, жартував.

– Ну, ті два старі, з них нам і так хісна великого не було би. А ти, Бенедю? Все ще о своїх «чистих руках» мрієш?

– О чім я мрію, се менша річ, се тілько мене обходить. Але то одно бачу, що наші дороги нині розходяться. Побратими, позвольте мені сказати вам ще слово, поки зовсім розійдемося.

– Що там єго слухати! – воркнув, сплювуючи, Сень Басараб.

– Ні, говори! – сказав Андрусь, котрий тепер чувся по-давньому головою і провідником тих людей, відданих йому з душею і з тілом, і в тім почутті набрав знов тої певності і сили поступовання, яка його вперед визначувала і котра потроху опустила його була під час недовгого Бенедьового провідництва. – Говори, Бенедю, – ти був добрим побратимом і щиро хотів для всіх добра, ми певні, що ти й тепер того самого хочеш. А коли дороги наші розходяться, то се не для того, що ми самовільно відриваємся від твоїх рад, але для того, що конечність пхає нас туди, куди ти чи не можеш, чи не хочеш іти з нами.

– Дякую тобі, Андрусю, за твою добру віру. Але то, що ти кажеш о конечності, котра буцімто пхає вас на зле діло, – бо що задумане тобою діло не є добре, се чень ти й сам признаєш, – сему я не можу якось увірити. Яка тут конечність? Що жиди ошукали й обікрали нас, що зв’язали нам руки і заперли нам на тепер дорогу до рятунку, то чи з того вже випливає, щоб ми мусили відречися від свого чистого сумління, статися паліями? Ні, побратими мої, і ще раз кажу, що ні. Перетерпім тоту нещасливу годину. Час загоїть усі рани, втишить наш гнів, ми звільна найдемо в собі силу зачати розбите діло знов наново і знов колись поставимо його на тім ступні, на якім було недавно. Тілько що тоді, навчені раз, будемо осторожнійші. А своїм підпалом що ви вдієте, кому поможете?

– Їм пошкодимо, і сего нам досить! – скрикнув Сень.

– Ох, не досить, побратиме Сеню, не досить! Може бути, що тобі, вам кільком, досить, бо ви на то заприсяглися. Але другим? Усім робітникам? Чи вони від того будуть ситі, що жиди покапцаніють? Ні, але будуть мусили знов робити по-давньому і вдоволятися ще меншою платою, бо багатий все-таки хоч з мусу може заплатити більше, а бідний не може. А не дай боже, викриєсь ваша змова, то кілько вас піде гнити до криміналу, або хто знає, що ще може статися! Ні, побратими, прошу вас ще раз, послухайте мого слова, покиньте свої страшні замисли, працюймо далі разом так, як зачали, а пімсту оставмо тому, котрий важить правду-неправду і кождому вимірює по ділом єго.

– Те-те-те, ти вже щось спопівська затинаєш, – відказав насмішливо Сень. – Не час нам ждати на той вимір, о котрім досі якось ми нічого не знаємо. Моя гадка: у кого міцні кулаки, той сам собі вимірять правду. І нам так треба робити. Хто сам собі помагає, тому й бог поможе!

– Так, побратиме Бенедю, – сказав лагідніше Андрусь, – годі нам уже вертатися. Розмахнули сокирою, то треба вже врубати, хоч би мала нам сокира і в зуби пирснути. Коли ти не хочеш з нами кумпанію держати, то ми тебе не силуємо. Розумієся, що надіємся по тобі, що не видаш нас.

– Га, коли інакше не можна, коли так мусить бути, – сказав Бенедьо, – то нехай і так, останусь з вами до кінця. Палити з вами не піду, того від мене не жадайте, але останусь туй на місці. Може, вам зможу в чім іншім порадити або помогчи, – то гріх би був, коли б я в таку гарячу пору втікав з-поміж вас для власного безпеченства.

– І я так само! І я так само! – сказали Стасюра і Матій. – Всі ми стояли досі дружно, в щасливішім часі, то треба нам держатися разом і в тих тяжких хвилях, які для нас настануть.

– Так, побратими! Спасибі вам за те, – сказав Андрусь, стискаючи одного по другім за руку, – тепер я спокійний і сильний, тепер можуть тремтіти наші вороги, бо хвиля пімсти надходить. Яке сім’я доля дає нам у руки, таке й сіймо. А що з нього зійде і хто збере єго плоди, се річ не наша, – ми, може, й не дожиєм того. А тепер остаєсь нам обговорити докладно, коли і як має се статися.

Всі побратими, окрім Бенедя, Матія і Стасюри, стовпилися довкола Андруся і тихішим голосом розпочали оживлену нараду. Матій сидів на припічку, держачи нетямно в зубах давно вигаслу люльку. Стасюра шпортав палицею по землі, а Бенедьо сидів на лаві, звісивши голову, а по довгій хвилі встав, утер рукавом дві пекучі сльози, що туй-туй хотіли бризнути з його очей, і вийшов надвір. Се він прощався з своїми золотими надіями…

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 15, с. 471 – 479.